480

---

С. А. БОНДАРЧУК,

здобуеач Харківського національного університету внутрішніх справ

ДЕЯКІ ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРИНЦИПУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АПЕЛЯЦІЙНО-ГО ТА КАСАЦІЙНОГО ОСКАРЖЕННЯ РІШЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДУ

Визначено поняття і зміст принципу забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення адміністративного суду відповідно до положень Кодексу адміністративного судо­чинства України, а також шляхи підвищення ефективності його практичної реалізації.

Право на оскарження судових рішень є од­нією з найбільш важливих гарантій прав та законних інтересів громадян. Це право прямо передбачено Конституцією України, де зафіксовано низку положень, які формують засади такого оскарження. Реалізується таке право також в адміністративному судочинстві шля­хом апеляційного та касаційного оскаржень судових рішень. У зв'язку з цим актуальним є дослідження проблем практичної реалізації принципу забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення адміністративного суду.

Аналіз спеціальної наукової літератури свід­чить про недостатнє висвітлення даної проблеми, що обумовлено порівняно недавнім прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України. Існуючі на цей час наукові розробки вчених-адміністративістів, насамперед В. Б. Авер'янова, І. Б. Коліушка, А. Т. Комзюка, Р. О. Куйбіди, О. В. Кузьменко, В. С. Стефаню-ка, В. І. Шишкіна тощо, в основному спрямо­вані на визначення загальної концепції адміністративної юстиції в Україні, окреслення її функцій та визначення інших засад адміністративного судочинства, тоді як дослідженню проблем реалізації принципу забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення адміністративного суду достатньої уваги не приділялось.

Метою даної статті є визначення шляхів підвищення ефективнос

ті, оптимізації та практичної реалізації принципу забезпечення апе­ляційного та касаційного оскарження рішення адміністративного суду відповідно до поло­жень Кодексу адміністративного судочинства України.

Апеляційна та касаційна форма оскарження рішень адміністративного суду за своїм зміс­том є різновидом правосуддя, оскільки на неї поширюються всі ті засади, що притаманні правосуддю в цілому (п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України). їх головне завдання полягає в захисті прав і свобод людини та громадянина (ч. 1 ст. 55 Конституції України), при розгляді та вирішенні будь-яких інших правових спорів (ч. 2 ст. 124 Конституції України) [1].

Реалізація цих принципів знаходить своє ві­дображення у статтях 7, 13 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), які закріплюють відповідний прин­цип судочинства, а також у главі 1 «Апеляційне провадження» та главі 2 «Касаційне провадження» розділу IV КАС України «Перегляд судових рішень» [2]. Будучи самостійними стадіями адміністративного судочинства, апеляційне і касаційне провадження мають як ни­зку характерних рис, властивих кожній стадії, так і низку відмітних особливостей. Основним для апеляційного та касаційного провадження є забезпечення перегляду судових рішень судів нижчих інстанцій. Проте ці форми перегляду судових рішень відрізняються між собою за предметом перегляду та за підставами пере­гляду. Предметом перегляду в апеляційному провадженні є рішення суду першої інстанції, які не набрали законної сили, у той час як предметом перегляду в касаційному провадженні є судові рішення суду апеляційної ін­станції, які набрали законної сили, а при по­требі - і суду першої інстанції [3].

Підставами для скасування та ухвалення нового рішення в апеляційному провадженні є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; по-рушення норм матеріального або процесуаль­ного права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом; участь в ухваленні постанови судді, якому було заявлено відвід на підставі обставин, які викликали сумнів у неупередженості судді, і заяву про його відвід визнано судом апеляційної інстанції обґрунтованою; ухвалення чи підписання постанови не тим суддею, який розглянув справу відповідно до ст. 202 КАС України.

Підставами для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанції і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного ви-рішення справи, а також суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встанов­лені повно і правильно, але суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (статті 227, 228 КАС України). Порядок і строки апеляційного оскарження визначено ст. 186 КАС України, порядок і строки касаційного оскарження визначено ст. 212 КАС України.

На жаль, необмежене застосування цього демократичного принципу призвело до пере­вантаження судів та тяганини при розгляді ад­міністративних справ. Зокрема, як свідчить судова практика, окремі учасники процесу та (або) інші заінтересовані особи іноді без об'єктивних причин безпідставно використовують право на оскарження судового рішення, що набрало законної сили, тим самим навмисно затягуючи терміни судового розгляду справи. Оскільки потенційним наслідком перегляду справи в касаційному порядку є скасування або зміна рішення, що набрало законної сили, то виникає певна правова невизначеність щодо прав осіб, які беруть участь у справі [4]. Між тим, демократичність доступу до правосуддя полягає не в обов'язковій участі сторін у касаційному судочинстві, а в законності судових рішень і в єдності судової практики. Позитив­ним досвідом з цього питання є вироблена су­дова практика Європейського суду з прав лю­дини, що передбачає стабільність судових рішень, що набрали законної сили. Згідно з правовими позиціями цього суду, перегляд судових рішень повинен відбуватися виключно з точки зору правильності застосування права і не вдаватися до повторного перегляду фактів у справі. При цьому не має значення, чи визначає національне законодавство відповідної кра­їни таке оскарження касаційним чи якимось іншим, особливим видом оскарження (§ 21 Рішення Європейського суду з прав людини у справі Вішер проти Франції (Vacher v. France) від 17 грудня 1996 р. та Окрема думка суддів Петі та Руссо, додана до цього рішення [5].

У розрізі цього питання варто звернути ува­гу на окремі положення Рекомендації № R (95) 5 Комітету міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 р. «Щодо введення в дію та покращення функціонування систем та процедур оскар­ження у цивільних та торгових справах» [6]. Так, ст. 7 глави IV «Роль та функції суду третьої інстанції» Рекомендацій R (95) 5 Комітету міністрів країн-членів щодо введення в дію та удосконалення функціонування систем та про­цедур оскарження визначено, що скарги до суду третьої інстанції повинні подаватись насамперед у рамках таких справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які сприятимуть розвитку права чи які будуть сприяти однаковому тлумаченню зако­нів. Це коло може бути також обмежено скар­гами у справах, які стосуються питань права і мають значення для всього суспільства в цілому. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування того, чому її справа сприятиме досягненню таких цілей.

Крім того, ст. 7 Рекомендацій передбачає, що держави, в яких не діє система дозволу на подання скарги до суду третьої інстанції чи які не допускають можливості відхилення судом третьої інстанції скарги в окремій частині, могли б розглянути можливість введення в дію таких систем, які б обмежили кількість справ, що вимагають третього судового розгляду. Очевидно, якщо така порада адресована судам третього (касаційного) рівня, то її виправданість не підлягає сумніву.

Н. Заєць звертає увагу на те що, в країнах з розвинутою моделлю касаційного оскарження давно та успішно діють «процесуальні фільтри» допуску до касації, зокрема ціна позову (Німеччина, Нідерланди, Франція, Бельгія, Австрія, Швеція); вид судового рішення, що може бути оскаржене (Німеччина, Нідерланди, Франція); необхідність отримання дозволу на оскар­ження з боку суду, що виніс судове рішення чи вищестоящого суду (Англія, Франція, Німеччина, Норвегія) [7].

Список використаної літератури

Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30. - Ст. 141.

Кодекс адміністративного судочинства України // Голос України. - 2005. - 23 серп. - № 158.

Кодекс адміністративного судочинства України : наук.-практ. комент. : у 2 т. Т. 1 / за заг. ред. P. О. Куйбіди. - К. : Книги для бізнесу, - С. 125-126.

Кройтор В. А. Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду / В. А. Кройтор // Право і Безпека. - 2009. - № 1. - С. 198-205.

Дело Vacher v. France [Электронный ресурс] : постановление Европейского суда по правам человека. -Режим доступа: http://www.hrcr.org/safrica/arrested rights/vacherfrance. html.

Рекомендація R (95) 5 Комітету міністрів державам-членам щодо введення в дію та поліпшення функціонування систем і процедур оскарження у цивільних і торговельних справах [Електронний ресурс]. -Режим доступу: http://www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=994_153.

Заєць Н. Межі розгляду цивільної справи судом касаційної інстанції / Н. Заєць // Вісник Львівсько­го університету. Серія юридична. - 2009. – Вип. 48. - С. 138-141.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містяться у статтях 125, 129 Конституції України // Вісник Конституційного суду. - 2010. - № 3. - Cт. 7.

 

< Попередня   Наступна >