471

---

БАЦЬКО І.М.,

кандидат юридичних наук, доцент кафедри кримінального права та процесу Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара

ПРАВОВІДНОШЕННЯ ЯК КЛЮЧОВА КАТЕГОРІЯ ТЕОРІЇ ПРАВА

У загальній теорії права однією з ключових є категорія ?правовідношення?, що зумовлює традиційну увагу до неї вчених. Інтенсивна розробка цієї проблематики спричинила співіснування багатоманітних неоднозначних підходів до розуміння правовідношення. Юридична наука визначає правовідношення як складне утворення, що складається з окремих елементів: 1) змісту – суб'єктивних прав і обов'язків; 2) суб'єктів та 3) об'єктів.

У філософській літературі категорія ?суспільне відношення?, як правило, співвідноситься з категоріями ?діяльність? і ?зв'язок? і розуміється як об'єктивація сукупної, живої, плотської діяльності людей, що виступає як співпраця багатьох індивідів у зв'язку з їх відносинами до природи і один до одного [1, с. 103-104]; об'єктивної і стійкої структури суспільних зв'язків, яка формується (складається і розвивається) відповідно до видів і предметів людської діяльності [2, с. 33]. При цьому слід мати на увазі, що поняття ?зв'язок? охоплює також характеристики суспільного відношення ?залежності і розмежування?, що виділяються деякими вченими як визначальні [3, с. 84], а діяльність суб'єктів може виявлятися не тільки в активній, але й у пасивній формі – у вигляді позицій і станів людей один щодо іншого [4, с. 59].

Суспільні відносини охоплюють не всі взаємні зв'язки, що існують між людьми. Їх слід відрізняти від індивідуальних відносин людей, що полягають у безпосередньому психологічному спілкуванні. На противагу ним суспільні відносини носять безособовий характер, в якості їх суб'єкта людина виступає не як конкретна особа, а як носій певної соціальної ролі

: ?Щоб описати суспільні відносини, не потребується точного описання індивідів, які вступають в них, суспільні відносини продовжують існувати, в той час як індивіди приходять і йдуть? [5, с. 233].

У системі суспільних відносин виділяють відносини базисні і надбудовні, визнаючи перші за об'єктивні, визначені рівнем розвитку матеріального виробництва, а другі – ідеологічними, вольовими, залежними від перших. Проте свідомий характер надбудовних відносин не слід абсолютизувати. Хоча їх формування і залежить від здібностей суспільної свідомості активно відображувати дійсність, вони не менш об'єктивні стосовно індивідуальної і групової свідомості. У протилежному випадку виглядає неминучим висновок, що політика, право, релігія, мораль є лише результатом суб'єктивної телеологічної творчості індивідів. Подальша класифікація суспільних відносин здійснюється залежно від характеру наочної діяльності. Звичайно виділяють економічні, соціальні (у вузькому смислі – як відносини, пов'язані з умовами існування і розширеного відтворення сукупного індивіда як продуктивної сили і як особи), політичні і духовні відносини. Ґрунтуючись на філософському аналізі систем суспільних відносин, юристи намагаються знайти в ній місце правовідносин.

Для періоду 40-60-х років було характерним ?вузьконормативне? розуміння правовід-ношення як особливого ідеологічного відношення, що утворюється на основі чинних правових норм і полягає у взаємному зв'язку прав і обов'язків його учасників, який підтримується примусовою силою держави [6, с. 10].

1970 – 80-ті роки відмічені розповсюдженням соціологічного підходу до правовідносин, коли разом з поглибленим дослідженням окремих їх елементів більше уваги стало приділятися вивченню системних зв'язків правовідносин з іншими правовими і не правовими явищами. Наслідком цієї тенденції стало розуміння правовідношення як виду ідеологічного відношення і одночасно як форми фактичних суспільних відносин [7], виділення в ньому матеріального (фактична поведінка) і юридичного (суб'єктивні права і обов'язки) змісту [8, с. 112], характеристика змісту правовідношення як єдності реального суспільного відношення і його форми [9, с. 6, 7, 36, 211, 305]. Усі ці концепції не позбавлені внутрішніх суперечностей. З подібними складнощами юридична наука стикалася й раніше. Ще Л.І. Петражицький визначав, що ?юристи нерідко користуються поняттям і виразом "правовідношення" в сенсі зв'язку, що полягає в правах і обов'язках, і притому так поступають і ті, які в іншому або тому ж своєму творі стверджують і розвивають теорію правовідношення як побутового відношення, врегульованого правом. Звідси виникає безліч суперечностей, більш-менш прихованих або навіть явних? [10, с. 40-41]. У чому ж їх причини?

Автори приведених концепцій виходять з ?вузьконормативного? (по суті, позитивістського) розуміння права, коли специфіка його норм вичерпується тим, що держава додає останнім гарантію примусового здійснення. Право зводиться до закону (нормативного акту), і це позначається на дослідженні всіх похідних від нього категорій. Тим самим насправді юридична наука займається не правовідносинами, а “законовідносинами” [11, с. 352], що виникають нібито під впливом правових (законодавчих) норм. Цей процес, як підкреслювала Р.О. Халфіна, полягає у тому, що відповідно до загальної норми конкретне суспільне відношення стає правовідношенням, придбаває нову якість [9, с. 35-36]. Тому коли, залишаючись в цілому на позиціях позитивізму, юридична наука намагалася враховувати реальну дійсність, вона або упиралася в нерозв'язні суперечності, або приходила до заперечення правовідношення як особливого виду суспільних відносин.

Так, Ю.Г. Ткаченко в результаті детального аналізу соціальної наочної діяльності дійшла висновку, що ніякої “чистої” правової діяльності, тобто діяльності, що має тільки правовий предмет, не існує. Це привело її до заперечення правовідношення як особливого виду суспільних відносин: “Відносини, що піддаються регулюванню з боку права, можна з функціональної точки зору назвати правовими, але при цьому слід розуміти, що регулювання не змінює характеру відносин, тобто вони залишаються або економічними, або політичними, або духовними”. Тому “в наочному змісті виникаючого відношення немає якого-небудь самостійного правового елементу”, “не існує правових у власному сенсі відносин, а є лише правовий спосіб регулюван-ня суспільних відносин” [3, с. 30, 44, 93, 101-102].

Іншими словами, правовідносин немає, оскільки ми не можемо виявити їх специфіку, або (що те ж саме) правовідношенням стає будь-яке суспільне відношення, що одержало державне визнання і захист. Подібне трактування в 20-х роках пропонував П.І. Стучка, але воно, як справедливо зазначали його опоненти, не дозволяє відповісти на питання (якщо тільки не встати на позиції суб'єктивного ідеалізму), яким чином соціальні відносини перетворюються на юридичні інститути або яким чином право перетворюється на самого себе [12, с. 75]. Очевидно, що якщо суспільне відношення набуває специфічну форму (в даному випадку правову), то цього вимагає його специфічний зміст (знову-таки правовий). Інакше що тоді заважає законодавцю перетворити на правові всі відносини, що склалися в суспільстві?

На думку А.П. Дудіна, правове відношення є особливою властивістю самих суспільних відносин, властива їм самим специфічна правова суть (як одна з суті діяльності суспільної людини), яка знаходить свій вираз (є) в специфічному правовому змісті і специфічній правовій формі суспільних відносин [13, с. 4-5]. Проте виділити цю “специфічну правову суть” йому не вдалося.

Тим часом вже на початку становлення радянської юридичної науки специфіка правовідношення була визначена Е.Б. Пашуканісом. Вслід за К. Марксом він став шукати суть правової форми у відносинах обміну, де зосереджені як у фокусі найістотніші моменти як для політичної економії, так і для права. У результаті він встановив, що основна передумова правового регулювання – протилежність приватних інтересів і наявність товарно-грошового господарства, бо тільки тоді юридичний суб'єкт має свій матеріальний субстрат в особі егоїстичного господарюючого суб'єкта, якого закон не створює, але знаходить. Там же, де цей субстрат відсутній, відповідне юридичне відношення а priori є немислимим. Суттю права (яке автор фактично зводив до правовідносин), на його думку, є вільний договір між незалежними виробниками [12, с. 113, 73, 85, 113-116].

Надалі ці положення були розвинені в роботах Л.С. Мамута [14] і В.С. Нерсесянца [15]. У науці стало вироблятися історико-матеріалістичне розуміння правовідношення як типу соціального зв'язку, що утворюється на базі взаємного визнання суб'єктами свободи і формальної рівності всіх учасників правового спілкування. Коло відносин, що мають правову форму (тобто ті, що вимагають або допускають регулювання за принципом формальної рівності суб'єктів), історично зумовлене і мінливе. Воно викристалізовується в процесі наочної діяльності людини, залежить від її характеру і зумовлене принципом (способом) впорядкування. До деяких сфер (любов, дружба, соціальна допомога) цей принцип є непридатним взагалі (тут суб'єктів неможливо розглядати лише як носіїв соціальних ролей, а не конкретних осіб).

Рівність, закріплювана правом, є формальною (у цьому його відмінність від зрівнялівки) і “нормованою”, тобто право не просто гарантує рівність учасників даного відношення, але й визначає його міру, норму. Суть правовідношення – у вільному, взаємному і сумірному обміні (об'єктами якого можуть бути різноманітні цінності: матеріальні і духовні блага; продукти діяльності; сама діяльність; соціальні ролі; інформація тощо) між формально рівними суб'єктами під час обміну за вільною угодою. А оскільки свобода такої угоди є відносною, то право виступає як міра свободи і рівності. Визначення цього заходу – сфера економіки, політики, культури тощо. Вона залежить від співвідношення сил суб'єктів правового спілкування в цих сферах (згідно з К. Марксом, перш за все у сфері економіки).

Будучи видом суспільних відносин, правовідношення носить об'єктивний характер. Його не можна розглядати ні як результат взаємодії індивідуальної волі його учасників [16], ні як взаємодію державної волі з індивідуальною [17, с. 44], ні як продукт класово-вольової дії на суспільні відносини [18]. Правовідносини опосередкують типові об'єктивно необхідні взаємозв'язки. Суб'єктами їх виступають носії певних соціальних ролей: не громадянин Іванов і громадянин Петров, а кредитор і боржник, слідчий і підозрюваний.

Враховуючи викладене, говорити про правовідношення як про зв'язок між особами, що індивідуалізувався [8, с. 82], можна лише з великою часткою умовності.

Ця проблема сполучається із загальнішою проблемою співвідношення юридичної норми і правовідношення, а ще ширше – права і закону. Для позитивістського праворозуміння вона взагалі не стоїть. Право тут зводиться до закону, правовідношення – до законовідношення. Просто розв'язується і проблема взаємозв'язку норм і відносин: норми права регулюють поведінку людей, і результатом цього регулювання є виникнення правовідносин [6, с. 24].

Проте норми (закони) самі по собі не здатні ані створити суспільне відношення, ні додати йому нової якості. Інакше управляти соціальними процесами було б дуже просто. ?Не можна сказати, що відношення між кредитором і боржником породжується примусовим порядком стягнення боргів, що існує в даній державі. Цей об'єктивно існуючий порядок забезпечує, гарантує, але зовсім не породжує відношення?, – писав Е.Б. Пашуканіс [12, с. 81]. Генетично і логічно правовідносини передують закону, а не служать його реалізацією. Закон (держава через закон) за допомогою адекватного, ясного і визначеного формулювання правових норм, що вже склалися, і відносин може лише додати їм необхідний для реалізації офіційний загальнообов'язковий і конкретизований вираз. Якщо законодавство намагається привнести правове регулювання в чужинні йому сфери, в кращому разі воно залишається лише ілюзорним (?практика пішла в іншому напрямі?), в гіршому – перешкоджатиме нормальному розвитку суспільних процесів. Чи може право в політично організованому суспільстві існувати поза державним визнанням (правовідношення зовні законовідношення)? Виникнувши з протилежності приватних інтересів, право призначене розв’язувати їхні колізії, а ?при зіткненні двох рівних прав вирішує сила? [19, с. 246]. Варварський спосіб здійснення права, що діяв в найбільш ранні і примітивні епохи, зникає з розвитком цивілізованих форм правового спілкування [20, с. 336-337]. Щоб придбати якість загальнообов'язковості, праву необхідне державне визнання і законодавче санкціонування. Інакше можливість його реалізації залишається лише в потенції. Право, що не має реальної дії, – нонсенс. Держава (закон) не може створити правовідносин, але може паралізувати їх. Тому не всякий закон утілює в собі право (він може носити форму наказу, владний характер, а може містити ?правовий елемент?, тобто регулювати відносини, допускаючи і захищаючи певну міру свободи і рівності суб'єктів), не будь-яке законовідношення є правовідношенням, але немає права поза законом, немає правовідношення поза державним визнанням.

Звичайно, можливо існування ?корпоративного права? – нормативних систем, що ґрунтуються на принципі свободи і формальної рівності та діють в межах певної суспільної структури, а також правових звичаїв, що стихійно складаються в суспільстві зовні і крім державної і ?корпоративної? дії. Їх дотримання не забезпечується державним примусом. Але, по-перше, щоб ?корпоративне? і ?звичаєве? право могли функціонувати, необхідне державне визнання допусти-мості існування такої ?корпорації? і такого ?права? – (шляхом мовчазної згоди або законодавчих гарантій). Інакше державне законодавство блокує їхню дію. По-друге, ?корпорація? може бути розглянута як модифікована модель держави, де є певна владно-управлінська структура, у функції якої входять визнання, закріплення і забезпечення ?корпоративного права? (щодо звичаю цю роль виконують сила громадської думки, традиції). Крім того, за своєю загальнообов'язковістю, стабільністю, гарантованістю, а значить, і дієвістю реальним регулятивним можливостям таке ?неюридичне? право істотно поступається праву ?юридичному?, ?законному?.

І, нарешті, не правовий закон не обов'язково поганий, шкідливий, не всяке не правове законовідношення недоречне. Суспільні відносини можуть регулюватися чисто наказовим, владним методом, причому у ряді випадків (технічні норми, надзвичайні обставини) це є виправданим і навіть доцільним. Одночасно відсутність правового регулювання тих відносин, які того вимагають (що не є тотожним відсутності відповідного закону), заповнюється ?політичною традицією? (як, зокрема, відбулося стосовно порядку виборів народних депутатів і зараз насилу долається), ?діловими звичаями? (до них примикає більшість відомчих нормативних актів), логікою ?здорового глузду? і т.п. Подібне заміщення рідко буває корисним. Причини, від яких (крім об'єктивної природи відношення) залежить наявність або відсутність в законі правових елементів, криються в характері взаємостосунків (?співвідношенні сил?) між політичною владою і цивільним суспільством. В даний час відхід від вузьконормативного, позитивістського трактування правовідносин очевидний. Стає загальновизнаним, що право є відносно незалежним від держави і волі законодавця соціальним феноменом. Проте звичайно не проводиться чіткого розмежування між філософським і спеціа-льно-юридичним підходом, правом і законом, правовідношенням і законовідношенням. Звідси – відтворення традиційних суперечностей. Характерна в цьому плані позиція Л.С. Явіча. Вважаючи рівне і справедливе у даних історичних умовах мірило свободи сутнісною характеристикою права (суттю права другого порядку), суттю права першого порядку він вважає зведену в закон волю правлячого класу і, за його власним виразом, далекий від того, щоб будь-яку правову норму вважати мірилом свободи [21, с. 83-84, 118]. Визначаючи, що історично і логічно правовідносини, які виникають на основі економічних та інших фактичних відносин, передують правовим нормам, і законодавець не створює право, а творить закони, Л.С. Явіч одночасно пише, що при активній законодавчій діяльності, особливо в галузі публічного права, правові норми передують правовідносинам [21, с. 121; 22, с. 22, 37-39, 50]. Законодавець, на думку автора, офіційно визнає (санкціонує) правовідносини, що вже склалися (правила поведінки). Причому ці правила можуть братися ним безпосередньо з життя або відносно самостійно формулюватися в результаті відомого узагальнення життєвих ситуацій [21, с. 116]. Проте чи всі, що реально складаються в житті і закріплювані потім в законі, правила і відношення мають правовий характер? Правовідносини за своєю природою, пише Л.С. Явіч, мають економічний, політичний, соціальний, етичний зміст [22, с. 56, 151]. Про наявність же (або відсутність) у правовідносин своєї специфіки (крім законодавчого визнання) знов умовчується.

При цьому використовувані терміни не співпадають з їх значенням в онтологічному смислі, що породжує численні обмовки. Це і виділення матеріального і юридичного змісту правовідношення, і вказівка на те, що ?суб'єкт права? і ?правосуб'єктність? співпадають за своїм основним змістом (хоча одночасно стверджується, що суб'єкт – це особа, а правосуб'єктність – її суспільно-юридична властивість), і посилання на особливий властивий правознавству смисл терміну ?об'єкт?, який може бути замінений на інші [8, с. 112-113, 138-139, 152].

С.С. Алексєєв взагалі вказує, що в такому випадку термін ?елемент? застосовується лише в умовному значенні: ?Він (елемент) позначає такі явища об'єктивної реальності, в яких виражаються властивості суспільних відносин. Вивчаючи ці явища, ми тим самим пізнаємо і саме суспільне відношення, його об'єктивні властивості? [8, с. 99-100; 23, с. 41]. Виходячи із запропонованого трактування, до елементів правовідношення можна віднести широке коло явищ, які пов'язані з ним і можуть його характеризувати, причому всі вони виявляються за межами правовідношення. Мабуть, ближче до істини дійшов В.Н. Протасов, стверджуючи, що категоріальні елементи теорії правовідношення та елементи правовідношення в онтологічному плані суть явища різного порядку, і в правознавстві насправді має місце умовність терміну "відношення", а не терміну "елемент? [24, с. 128-130].

В.Н. Протасов пропонує розглядати правовідношення як систему, елементами якої є їх суб'єкти, а юридичні права і обов'язки виступають як якості, властивості суб'єктів, додані ним нормами права [24, с. 130]. Але і тут змішується філософське і юридичне розуміння правовід-ношення, проти чого виступає і сам автор.

Традиційно елементи правовідношення, що виділяються, слід вивчати із спеціально-юридичних позицій, не намагаючись одночасно охоплювати і їх соціологічне значення. Такий підхід цілком виправданий, якщо йдеться про розробку категоріального апарату, а не про дослідження процесів правового регулювання. Тоді правовідношення (те явище, яке під цією назвою відвіку досліджується в юридичній науці) дійсно виступає як система – система способів, засобів, прийомів законодавчого впливу на суспільні відносини. У категоріальному ж плані це – система понять, за допомогою яких така дія описується. Причому система способів юридичної дії розглядається в іншому плані, ніж при характеристиці механізму правового регулювання (норми права, індивідуальні розпорядження тощо). Тут нас цікавить не стільки як (яким чином), скільки на що (на які прояви фактичних відносин) здійснюється цей юридичний вплив.

Список використаної літератури:

Перфильев М.Н. Общественные отношения. Методологические и социологические проблемы. – Л., 1974.

Общественные отношения. Вопросы общей истории / Под ред. П.А. Рачкова. – М, 1981.

Ткаченко Ю.Г. Методологические вопросы теории правоотношений. – М, 1980.

Кудрявцев В.Н. Право и поведение. – М., 1978.

Корнфорд М. Открытая философия и открытое общество. – М., 1972.

Кечекьян С.Ф. Правоотношения в социалистическом обществе. – М., 1958.

Иоффе О.С., Шаргородский М.Д. Вопросы теории права. – М, 1961 – С. 183; Назаров Б.Л. Социалистическое право в системе социальных связей. – М., 1976. – С. 46.

Алексеев С.С. Общая теория права: В 2 т. – Т. 2. – М, 1982.

Халфина Р.О. Общее учение о правоотношении. – М., 1974.

Петражицкий Л.И. Очерки философии права: В 2 ч. – Ч. 2. – СПб, 1903.

Нерсесянц В.С. Право и закон. – М, 1983.

Пашуканис Е.Б. Избранные произведения по общей теории права и государства. – М., 1980.

Дудин А.П. Диалектика правоотношения. – Саратов, 1983.

Мамут Л.С. Право как отношение // Wahrheit und Wahrhaftigkeit in der Rechtsphilosophie Berlin, 1987. – C. 260-269; Мамут Л.С. Анализ правогенеза и правопонима-ния. // Учен. зап. Тартуск. ун-та. – 1989. – Вып. 3 (850). – С. 5-28.

Нерсесянц В.С. Право и закон; Нерсесянц В.С. Право: многообразие определений и единство понятия // Сов. гос-во и право. – 1983. – № 10; Нерсесянц В.С. Право в системе социальной регуляции. – М., 1986.

К. Маркс назвал «юридической иллюзией» сведение права к чистой воле. «Этой же иллюзией юристов, – писал он, – объясняется то, что для них и всякого кодекса является вообще простой случайностью, что индивиды вступают между собой в отношения, например, заключают договоры; эти отношения рассматриваются ими как такие, в которые по желанию можно вступать и не вступать и содержание которых всецело зависит от индивидуального произвола договаривающихся сторон» (Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – 2-е изд. – Т. 3. – С. 63-64).

Ямпольская Ц.А. О правовой норме и правовом отношении // Сов. гос-во и право. – 1951. – № 9. – С. 44.

Александров Н.Г. Законность и правоотношения в советском обществе. – М, 1955. – С. 96; Кечекьян С.Ф. Указ соч. – С. 40-44.

Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. – Т. 23.

Маркс К., Энгельс Ф. Соч. Т. 3.

Явич Л.С. Сущность права. – Л., 1985.

Явич Л.С. Социализм – право и общественный прогресс. – М, 1990.

Алексеев С.С. Общетеоретические проблемы системы советского права. – М., 1961.

Протасов В.Н. Категория «объект правоотношения»: системный и деятельностный подходы // Сов. гос-во и право. – 1988. – № 2. – С. 128-130.

 

< Попередня   Наступна >