670

---

ДЖУЖА О.М.,

доктор юридичних наук, професор ОРЛОВ Ю.Ю., доктор юридичних наук, старший науковий співробітник

КАЛЮЖНИЙ Р.А.,

доктор юридичних наук, професор (Київський національний університет внутрішніх справ)

ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ВИВЧЕННЯ ПРАВОВИХ ЯВИЩ З ПОЗИЦІЙ СИНЕРГЕТИКИ

Одним із прогресивних і продуктивних методів сучасної науки є синергетика. Термін «синергетика» (від грецького synergetikos – спільний, той, що діє узгоджено) був запропонований німецьким вченим Германом Хакеном, який розумів під ним науковий метод, що дозволяє пояснювати механізм «спонтанного» виникнення структур у складній системі внаслідок взаємодії між її елементами.

Великий енциклопедичний словник визначає синергетику як науковий напрям, що вивчає зв’язки між елементами структури (підсистемами), які утворюються у відкритих системах (фізико-хімічних, біологічних, соціальних, психологічних, технічних) завдяки інтенсивному (потоковому) обміну речовиною й енергією з навколишнім середовищем у нерівноважних умовах. В таких системах спостерігається узгоджена поведінка підсистем, в результаті чого зростає ступінь їхньої впорядкованості, тобто зменшується ентропія [1, с. 351]. Цей процес має природничо-наукову природу і позначається терміном «самоорганізація».

В становлення синергетики як наукового методу опису процесів самоорганізації в складних системах істотний внесок зробили Р. Том, Е.К. Зеєман, Т. Постон, В.І. Арнольд (теорія катастроф), Г. Хакен, А. Пуанкаре, З. Гроссман, С. Томе, Б. Мандельброт (теорія хаосу), І. Пригожин, П. Глансдорф, А. Гірер, Г. Мейнхардт, І. Стенгерс (теорія дисипативних структур), Д.І. Трубецков, Д.С. Чернавський (нелінійна динаміка) та інші вчені. Теоретичну основу синергетики складають терм

одинаміка нерівноважних процесів, теорія випадкових процесів, теорія нелінійних коливань і хвиль, теорія автоматичного управління.

Синергетика як метод пізнання, що одержав осмислення на філософському рівні, пропонує принципово нові підходи до пізнання дійсності. Від застосування синергетики вчені вправі очікувати істотного позитивного ефекту у вигляді нових наукових теорій в різних галузях людського знання, що мають пояснити механізм виникнення й розвитку різноманітних явищ у матеріальному світі й світі ідей. Саме синергетика здатна запропонувати нові відповіді на «споконвічні» питання філософії про взаємозв'язок матеріального та ідеального, про причини виникнення і форми існування матерії, про єдність природи мікро-, макро- і мегасвіту, про механізми виникнення життя й розуму, про межі пізнання, про напрями розвитку соціуму та ін.

Істотна відмінність синергетики від інших традиційних методів наукового пізнання полягає в тому, що вона, вивчаючи складні системні утворення, досліджує при цьому не сутність складових частин (елементів) цих систем (що є змістом «класичного» наукового аналізу), але насамперед – характер системних зв’язків між цими елементами. Такий підхід дає незвичайні результати, головним з яких, очевидно, є відкриття універсальних закономірностей, які однаково властиві всім системним утворенням незалежно від рівня складності елементів, що їх складають: фізичним, хімічним, біологічним, екологічним, психологічним, соціальним, технічним. Така універсальність, ізоморфність законів синергетики відкриває можливість поступово формувати мову «загальнонаукового», міждисциплінарного рівня, що дозволив би краще розуміти один одного представникам точних і гуманітарних наук: фізику і соціологу, техніку і юристу.

Слід зазначити, що можливість пояснення соціальних (у тому числі правових) явищ із «природничонаукових» позицій синергетики з методологічної точки зору має революційний характер, а тому є для дослідника досить привабливою і обіцяє одержання неочевидних і прогресивних наукових результатів.

Розділяючи в цілому такі оптимістичні очікування, автори повинні зазначити, що закони синергетики, будучи філософськими законами, знаходять своє вираження в описові найбільш загальних особливостей динаміки систем. Отже, не існує готових «рецептів», які дозволили би безпосередньо застосовувати ці закони в тій або іншій галузі знань. Це твердження повністю стосується і юридичної науки. Застосуванню синергетики для пізнання правових феноменів має передувати творче осмислення її понять, категорій і методів, їх відповідна інтерпретація, пристосування для опису юридичних явищ.

Одним із перших, хто замислився про можливість застосування синергетичного методу до вивчення правових явищ, був відомий вчений-юрист А.Б. Венгеров (1986 рік). Він вважав, що матеріалістична діалектика, яка стверджувала примат необхідного над випадковим, під впливом нових знань і нового історичного досвіду вичерпала, в основному, свій пізнавальний і прогностичний потенціал у соціальній сфері. На зміну їй має прийти синергетика як філософське вчення, що по-новому розглядає роль необхідного й випадкового в еволюційних процесах. А.Б. Венгеров вважав, що синергетика здатна пояснити більш широке коло явищ, ніж матеріалістична діалектика, і включає останню як окремий випадок [2].1

З того часу спроби безпосереднього застосування синергетичного підходу до вивчення правових явищ були досить нечисленні. Опубліковані наукові праці із зрозумілих причин були присвячені, в основному, питанням постановчого характеру [3, с. 265–270], [4], [11].

Очевидно, що застосуванню методу синергетики в юриспруденції має передувати дослідження, спрямоване на визначення області такого застосування. Іншими словами, попередньо слід з’ясувати: які правові явища можуть бути (хоча б у принципі) вивчені із використанням законів синергетики за умови дотримання при цьому наукової коректності, необхідної для одержання об’єктивних результатів.

Щоб відповістити на поставлене запитання, насамперед зазначимо, що предметом вивчення синергетики можуть бути тільки системи, тобто сукупності елементів, що мають внутрішні (внутрішньосистемні) зв’язки. Відомо, що всі правові явища можна представити як елементи єдиної системи, яка в науці одержала назву правової системи. Під нею розуміють всю сукупність взаємозалежних юридичних засобів (явищ), які справляють регулятивно-організуючий і стабілізуючий вплив на суспільні відносини, поведінку людей [7, с. 158]. Конкретна правова система є невід’ємним атрибутом відповідної держави. Сьогодні можна виділити близько двохсот національних правових систем, які перебувають на різних рівнях (етапах) свого розвитку.

Щоб у системі проявлялися синергетичні закономірності, вона має бути досить складною. Зрозуміло, що явище самоорганізації (утворення структур) можна спостерігати тільки в системах з достатньо значною кількістю елементів (інакше нема чому буде брати участь у процесах структуризації на «макрорівні»). При цьому система повинна мати достатню складність саме на рівні (в «фазі» ) правових явищ. Тобто елементи системи, що беруть участь в утворенні структур, повинні являти собою правові феномени та описуватися в юридичних термінах.

Відомо, що елементами правової системи є: позитивне право, правотворчість, правовідносини, правосуддя, правове регулювання, правові інституції, правосвідомість та ін. Вичерпно-го переліку елементів правової системи не існує, оскільки відсутні чіткі критерії віднесення до неї тих або інших соціальних явищ. Як наслідок, багато які з цих елементів визначаються на рівні інтуїції й виступають «у вигляді зв'язків, відносин, станів, режимів, статусів, гарантій, принципів, правосуб'єктності й інших специфічних феноменів» [7, с. 159]. На нашу думку, вивчення правової системи з позицій синергетики дозволить не тільки встановити закономірності її самоорганізації, але й, насамперед, більш чітко усвідомити сутність її елементів як результату і чинників її розвитку.

Синергетичні закономірності проявляються тільки лише у відкритих системах, тобто таких, які взаємодіють із навколишнім середовищем. Правова система породжена суспільством і є складовою частиною, аспектом його функціонування. Вона розвивається, виходячи з необхідності врегулювання певних соціальних відносин нормами права. Таким чином, навколишнім середовищем для правової системи є соціум. Іншими словами, правова система є елементом, підсистемою сутності більш високого рівня – соціальної системи. Між соціумом і правовою системою відбуваються перманентні процеси обміну енергією та інформацією. Причому інформація про суспільні потреби, говорячи мовою синергетики, є тим «накачуванням», що призводить до утворення структур у правовій системі (правових норм, правових інституцій, правовідносин та ін.). У свою чергу, правова система активно впливає на стан соціуму, змінюючи його енергетичні характеристики і сприяючи (або перешкоджаючи) його руху до стануатрактору, що характеризується мінімумом потенційної енергії.

При цьому слід враховувати, що соціальна система містить у собі також інші підсистеми – економічну, політичну, ідеологічну тощо, які мають тісні зв’язки з правовою системою і чинять на неї істотний вплив. Таким чином, для виявлення й вивчення синергетичних закономірностей у правовій системі, дослідник буде змушений розглядати її в комплексі з іншими підсистемами соціуму.

Слід зазначити, що такий комплексний підхід до вивчення правових явищ сьогодні практично не використовується. У цьому зв’язку уявляється доречним навести думку К.В. Шундикова, який стверджує, що «юристам на сьогодні ще дуже мало відомо про реальні механізми взаємозв’язку правового і неправового в сучасній складноорганізованій системі громадського життя. Більшість дослідників, розділяючи тезу про тісний взаємозв’язок права з економікою, політикою, мораллю та ін. на рівні догми, уникають спеціального дослідження цих проблем у своїх роботах. Більш того, серед правознавців поширена думка про необхідність боротьби за «чистоту предмета» своєї науки, що на практиці призводить до рішучого ігнорування тих питань, які виходять за рамки власне юридичної проблематики.

Думається, що з подібною постановкою питання можна було б погодитися за умови, якби процес правового регулювання являв собою аналог якогось лабораторного процесу, що протікає в споконвічно заданих і підтримуваних умовах, змінювання яких можна ігнорувати як зневажно малі величини. Однак у реальності все відбувається саме навпаки: він являє собою зразок сильно нерівноважного й відкритого процесу, розвиток і результати розвитку якого багато в чому визначені впливом «зовнішнього чинника». Без аналізу останнього уявлення юристів про об’єкт свого пізнання будуть вельми грубою абстракцією, що істотно збіднює і спрощує реальну картину» [11, с. 150–151].

Відсутність комплексного, міждисциплінарного підходу до вивчення правових явищ, вочевидь, є однією з істотних причин, що впливають на оптимальність змісту правових актів і ефективність їхнього застосування.

Дію законів синергетики можна спостерігати винятково в динамічних (рухомих, змінюваних) системах. При цьому рух у складній системі слід розуміти у філософському сенсі – як її розвиток, що з позицій синергетики розглядається як послідовність процесів структуризації (упорядкування) і деструктуризації (хаотизації). Крім того, варто мати на увазі, що розвиток системи може відбуватися не тільки в часі, але й у просторі (у формі просторового розподілу або ж експансії).

Правова система та її елементи перебувають у стані перманентного розвитку, напрями й інтенсивність якого визначаються рядом чинників, головним з яких є потреба в упорядкуванні (структуруванні) суспільних відносин. При цьому розвиток правових систем у різних державах відбувається неоднаково.

Очевидно, що в статичних, нерухомих системах процесів самоорганізації не відбувається. Тому не слід очікувати істотних наукових результатів від спроб вивчення з позицій синергетики, наприклад, системи законодавчих актів, розглянутих поза історичним процесом її формування або відокремлено (поза зв’язком із системами законодавства інших держав чи системами правових актів міждержавних утворень).

Зате, на нашу думку, перспективним може виявитися вивчення закономірностей розвитку системи права та її елементів, а також застосування законів синергетики в галузі порівняльного правознавства. Цікавим представляється також застосування синергетичного методу для дослідження динаміки розвитку і трансформації правових систем різних держав, виявлення закономірностей формування правових сімей і їхнього взаємного впливу з метою визначення глобальних тенденцій розвитку правових явищ.

Отже, можна зробити висновок про принципову можливість дослідження правових явищ з позицій синергетики, оскільки вони характеризуються системністю, складністю, відкритістю й динамічністю. Саме в таких системах відбуваються процеси самоорганізації, які, по суті, є формою взаємодії (протиборства або спільного руху) елементів системи під впливом чинників зовнішнього середовища.

Оскільки правова система й правові явища в цілому є відкритими нестабільними системами, які розвиваються, то «спроба застосування синергетичної методології до пізнання сутності системних об’єктів у правовій сфері уявляється тому не тільки закономірним, але й просто необхідним етапом їх досліджень» [11, с. 147].

Розглянемо можливі напрямки дослідження правових явищ. Для цього нам необхідно вивчити окремі елементи правової системи як предмет дослідження з позицій синергетики.

Спостерігати дію законів синергетики у сфері позитивного права, на нашу думку, можливо стосовно всіх його форм (джерел). Вирішальним для результативності наукового пошуку є аспект дослідження того чи іншого джерела права.

Так, дослідження нормативно-правових актів і нормативних договорів слід вести щодо певного виду суспільних відносин, які ними регулюються. Крім того, таке дослідження слід здійснювати або в ретроспективі (рух у часі), або по сукупності систем права (рух у просторі), або у часовій і просторовій областях водночас.1 Його метою може бути, наприклад, пошук відповіді на питання про можливості поширення парадигми дотримання прав людини на всі системи права («чи не є безправ’я одних народів умовою реалізації свободи інших?»), про шляхи трансформації мусульманського права в напрямку європейської правової традиції тощо.

Перспективним слід вважати вивчення судових прецедентів, оскільки в них знаходять безпосереднє відбиття процеси соціальної самоорганізації. Рішення суду по конкретній справі, будучи актом правотворчості, є водночас процесом організації певних суспільних відносин. При цьому вибір суддею одного з можливих судових рішень можна розглядати як точку біфуркації (вибору системою подальшого шляху розвитку), а фактичні обставини, що впливають на рішення судді – як флуктуації (випадкові процеси, що роблять вплив на цей вибір). Таким чином, система правових норм, що формується на основі судових прецедентів, виявляється безпосереднім результатом процесів самоорганізації в суспільстві.

Наслідком процесів соціальної самоорганізації є правові звичаї, які складаються «природним чином» як форма вираження громадської думки з приводу певних поведінкових актів. Слід зазначити, що механізм формування громадської думки вивчений з позицій синергетики відносно добре (див., наприклад, [13]). Тому, на нашу думку, застосування синергетичних підходів для вивчення генезису права доцільно починати саме з дослідження механізмів формування норм суспільної моралі й правових звичаїв як джерел права.

Цікавим є дослідження процесу правотворчості. Якщо говорити про законодавчі акти, то вони приймаються представницьким органом влади на основі обговорення в профільних комітетах (комісіях) і дебатів на пленарному засіданні. При цьому зміст законопроекту постійно змінюється внаслідок протиборства думок, взаємного переконання представників різних політичних партій у своїй правоті щодо кожної норми права. В результаті поступово починає превалювати одна основна для даного законопроекту ідея, що згодом виступає як параметр порядку, підкоряючи собі подальший процес законотворчості. Вона породжує умовиводи-наслідки, які стають реальним наповненням майбутнього закону. В якості такої ідеї може бути, наприклад, теза про незалежність суддів (Закон України «Про статус суддів»), про право особи на інформацію (Закон України «Про інформацію»), про дотримання конституційних прав людини в ході оперативно-розшукової діяльності (законопроект «Про оперативно-розшукову діяльність») про використання сучасних інформаційних технологій у боротьбі зі злочинністю (законопроект «Про перехоплення й моніторинг телекомунікацій») тощо. Такі ж закономірності (у формі дискусії фахівців) можна спостерігати й у ході підготовки підзаконних нормативних актів.

Синергетичні закономірності спостерігаються також у процесах «доведення» чинних нормативних актів, приведення їх у відповідність із суспільними потребами, що змінюються, шляхом внесення до них змін і доповнень. У цьому випадку зміст нормативного акта прямує до стану максимальної відповідності існуючим на даний момент часу соціальним потребам, тобто, говорячи мовою синергетики, до стануатрактору з найменшою потенційною енергією. Особливістю цього процесу є те, що він здійснюється в «покроковому» режимі (дискретно). На відміну від нього, процес формування суспільних потреб можна умовно вважати таким, що відбувається безперервно. Тому між соціальними відносинами, які потребують правового регулювання, й відповідними правовими нормами завжди існує «дистанція», яка визначає «відставання» права від соціальних реалій і з часом на локальному рівні лише наростає, породжуючи нестійкі (біфуркаційні) стани й хаотичні явища в суспільстві. Ця «дистанція» є головною причиною правотворчості як діяльності по упорядкуванню суспільних відносин.

«Відставання» правових норм від соціальних потреб є причиною прояву елементів самоорганізації в сфері застосування права. Застосування органами виконавчої влади правових норм, які не відповідають поточним соціальним потребам або ж пануючим в даний момент суспільним настроям, викликає неприйняття суспільства, яке може набути форми соціального протесту.

Казуальне тлумачення закону, здійснення юридичної кваліфікації конкретних діянь, а також застосування відносно визначених і альтернативних санкцій дає можливість посадовій особі застосовувати норму права у певному сенсі «на свій розсуд», виходячи з конкретних обставин справи. Це надає закону необхідну «гнучкість», застосовність до будь-яких життєвих ситуацій. Розсуд посадової особи, що застосовує закон, є тією сферою, де повністю використовуються можливості соціально-правової самоорганізації. В демократичному суспільстві розсуд правозастосовувача в цілому сприяє гармонізації закону й справедливості, зближення норм права і моральних норм.

Водночас реалізація деяких правових інститутів є неможливою без обмеження такого розсуду. Наприклад, правові норми, що регламентують порядок забезпечення прав людини, повинні бути сформульовані таким чином, щоб мінімізувати ступінь розсуду в діях посадових осіб поліції й інших правоохоронних органів з метою перешкодити можливим зловживанням.

Говорячи про можливість дослідження правовідносин з позицій синергетики, слід зазначити, що таке дослідження є невід’ємним від вивчення процесів самоорганізації у сфері соціальних відносин, тому що правовідносини є не що інше, як соціальні відносини, урегульовані правом. Саме через правовідносини правова система найбільш тісно «переплітається» з іншими елементами соціальної системи (економічною, політичною та ін.). Удосконалення демократії, роздержавлення громадського життя, розвиток ринкових відносин свідчать про активізацію процесів самоорганізації соціуму і є сьогодні найбільш значимими її формами. Тому значення синергетичного методу для вивчення правових явищ в сучасних умовах зростає.

Соціальні відносини, будучи елементами соціуму як системи, перебувають у постійному русі, утворюючи структури. Ці структури формуються певною мірою неупорядковано й далеко не завжди сприяють руху соціуму в напрямку стануатрактору. Їх упорядкування відбувається через усвідомлену діяльність людини й здавна здійснюється у формі права. Однак не будь-яке упорядкування сприяє суспільному прогресу. Багато століть законодавець намагається привнести в соціальну систему «параметр порядку» ззовні у вигляді власної волі, що ґрунтується на амбіціях правителів або ідеологічних догматах. Такий підхід не відповідає основним положенням синергетики й у загальному випадку може бути розцінений як волюнтаристичний, що ви-ходить з розуміння вирішальної ролі волі особистості в суспільному розвитку. Як стверджує Г. Хакен, «систему, що самоорганізується, найчастіше приводять до хаосу саме контрольовані ззовні процеси» [8, с. 62].

Видатним науковим досягненням Германа Хакена є обґрунтування того, що параметр порядку завжди зароджується в середині системи [12]. Це твердження має фундаментальний характер і стосовно соціально-правових явищ означає, що, мабуть, єдино правильним методом організації громадського життя є стимулювання процесів самоорганізації соціуму. Неефективною виявляється політика маніпулювання соціальними процесами, що не враховує законів са-морозвитку суспільства. Синергетика переконливо доводить неслушність поглядів на суспільство як об’єкт, абсолютно підконтрольний владі, розвиток якого визначається виключно вольовими управлінськими рішеннями. Найбільш далекоглядний підхід у керуванні суспільством має ґрунтуватися на тому, щоб виявити й стимулювати процеси суспільної самоорганізації, зважаючи на їх об’єктивний характер.

Ґрунтуючись на відкритті основоположника синергетики, Ю.Ю. Ветютнєв пропонує визначну, як на наш погляд, практичну рекомендацію методологічного характеру, стверджуючи, що «домогтися результату можна лише одним способом – вивчити суспільні відносини, знайти «параметр порядку» і надати йому правової форми» [4, с. 66].

Разом з тим не можна погодитися із твердженням російського дослідника, що право перешкоджає самоорганізації суспільних відносин, оскільки воно активно на них впливає. На нашу думку, право не «замінює» процесів суспільної самоорганізації. Воно лише задає «рамки» для цих процесів і є тими «граничними умовами», за які процеси соціальної структуризації не повинні виходити. Відсутність таких «граничних умов» призводить до формування суспільних відносин, не врегульованих правом, які часто супроводжуються порушеннями соціальної справедливості, недотриманням норм моралі, руйнуванням сталих традицій і іншими негативними наслідками. Як приклад, можна згадати недавню історію формування ринкових відносин в економіці пострадянських країн. В умовах відсутності належного правового регулювання становлення нових суспільних відносин супроводжувалося процесами присвоєння державної власності, ухилянням від сплати податків, поширенням корупції, рейдерськими атаками тощо.

Процес формування «граничних умов» правовими засобами реалізується шляхом закріплення соціальних цінностей та здійснення правової регламентації соціальних процесів (регулятивна функція права), а також витіснення соціальних відносин, які є небезпечними для суспільства (охоронна функція права).

Система правових інституцій суспільства (судових, правоохоронних органів, правозахисних організацій тощо) здається відносно статичною й тому найменш придатною до дослідження з позицій синергетики. Однак і тут можна виявити процеси самоорганізації. При цьому зазначені процеси діють по-різному в державних і недержавних правових інституціях.

Правовий статус державних установ (органи правосуддя, прокуратура, правоохоронні органи тощо) визначається нормативним документом (законом або підзаконним актом). Тому з плином часу він, як правило, залишається незмінним. Але «якщо компетенція щойно створеного державного органу визначена нечітко, починають діяти закони самоорганізації» [4, с. 68]. Фактичний статус органу й кожного його працівника починає формуватися в результаті дії ряду чинників, які вимагають окремого дослідження. Причому, як показує соціальна практика, цей процес йде у бік збільшення повноважень і зменшення відповідальності державного органу. В результаті його соціальна ефективність знижується.1

Існують явища іншого характеру, коли збільшення фактичних повноважень державного органу відбувається з порушеннями діючих норм права. Історія знає чимало прикладів, коли в процесі «самоорганізації влади» (який відбувається, насамперед, у формі боротьби за владу) державні органи, створені для виконання певних, відносно «вузьких» функцій, поступово перебирали на себе все нові й нові повноваження, аж до захоплення верховної влади. Часто такі процеси закінчувалися державними переворотами.

Тисячолітній досвід державного будівництва й прагнення до соціальної стабільності стали причиною поступового формування основоположного правового принципу: для державних установ дозволено лише те, що прямо зазначено в законі. Це рівноцінно забороні на будь-яку несанкціоновану зміну їхнього юридичного статусу. З погляду синергетики це означає, що державні органи в правовому відношенні є статичними (нерухомими) системами.

Разом з тим слід зазначити, що склад і структура системи державних правових установ в історичному аспекті постійно перебувають у стані динаміки й визначаються в кінцевому рахунку змінюваними потребами суспільства. Виникнення неурегульованих правом суспільних потреб веде не тільки до розробки нових правових норм, але, за необхідності, до створення нових правових установ, що виконують правотворчу, правозастосовну або правоохоронну функції, й наділені для цього відповідними повноваженнями. Так, необхідність протидії організованій злочинності в Україні стала причиною створення системи спеціальних державних органів у складі Міністерства внутрішніх справ і Служби безпеки України (Закон України «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»); потреба в правовому розв’язанні конфліктів між громадянами й органами державної влади призвела до появи інституту адміністративних судів (Закон України «Про судоустрій України», Кодекс адміністративного судочинства України) тощо. Таким чином, перманентні процеси трансформації системи правових установ визначаються процесами самоорганізації суспільних відносин.

Що стосується недержавних правових інституцій (адвокатура, нотаріат і т.ін.), то їх склад, структура й специфіка діяльності також визначаються змінюваними потребами суспільства. Однак ці установи, будучи складовою частиною громадянського суспільства й відстоюючи його інтереси, у своїй діяльності керуються іншим принципом: дозволено все, що прямо не заборонено законом. Таким чином, вони мають набагато більше ступенів свободи, ніж державні органи. Відповідно, процеси самоорганізації в ході діяльності цих установ мають більш виражений характер і відрізняються різноманіттям форм (захист адвокатом в судах практично необмеженого кола інтересів клієнта, участь адвоката у взаємовідносинах громадянина з органами державної влади, що перманентно розвиваються, захист нотаріальними засобами все більш обширного переліку законних інтересів фізичних та юридичних осіб тощо). Зазначені процеси є прогресивними і перспективними й тому вимагають окремого детального дослідження.

Говорячи про правосвідомість, слід погодитися з Ю.Ю. Ветютнєвим, який стверджує, що самоорганізація є для неї єдиним способом існування [4, с. 67]. Втім, більш правильним слід визнати твердження, що самоорганізація є єдиним способом існування будь-яких об’єктів, процесів і явищ у природі, суспільстві й свідомості. Однак самоорганізація в правосвідомості представляється дослідникові більш наочною, «дотичною», оскільки вона відчутно проявляється в процесі реалізації функцій правосвідомості. Дотримання або застосування норм права відбувається шляхом сприйняття й осмислення людиною правових явищ (встановлення відповідних подій, дій, станів і т.п.), оцінки конкретних обставин як юридично значимих (правова кваліфікація), а також регулювання своєї або чужої поведінки через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових установок. Очевидно, що всі ці процеси є не що інше, як прояв самоорганізації.

Процеси формування індивідуальної й суспільної правосвідомості відбуваються в їх тісному взаємозв’язку як різні сторони єдиного процесу. Можна стверджувати, що індивідуальна правосвідомість у певному сенсі детермінує правосвідомість суспільну.1 Однак справедливим є й зворотне твердження. Суспільна природа людини, страх опинитися на самоті примушує її в переважній більшості випадків приєднуватися до думки більшості, зокрема до суспільної правосвідомості, яка ґрунтується на пануючій у цей момент правовій ідеології.

Зміни в суспільній правосвідомості відбуваються за синергетичними закономірностями, які вимагають окремого детального опису. Коротко можна відзначити, що зміна окремих позицій у суспільній правосвідомості (яке згодом неминуче впливає на правосвідомість індивідуальну) відбувається у два етапи, що мають обов’язковий характер.

На першому етапі через певні соціальні фактори (погіршення економічної ситуації, неможливість реалізації декларованих прав або групових інтересів, посилення авторитарних методів керування, дії терористів тощо) відбувається втрата довіри людей до існуючого правопорядку або діючих правових норм. З позицій синергетики цей процес слід розглядати як деструктурування системи суспільної правосвідомості по певній позиції (наприклад, із приводу існуючої системи оподатковування) з її наступною дестабілізацією. В результаті система переходить у стан хиткої рівноваги. Відомо, що для переходу нерівноважної системи в новий стан виявляється достатньо найменшої флуктуації. Такою флуктуацією є дії навіть невеликої групи людей, що зацікавлені у зміні правових норм і пропонують нові підходи до рішення назрілої соціальної проблеми (представників політичних партій, громадських організацій, вчених-юристів, депутатів парламенту, дисидентів та ін.).

На другому етапі проголошені нові підходи починають відігравати роль параметра порядку, опановуючи уми людей. Цей процес має лавиноподібний характер. Таким чином, відбувається нове структурування суспільної свідомості з приводу проблемної позиції. Система знову приходить до стану рівноваги: нова громадська думка з приводу конкретної правової проблеми сформована.

Наслідком таких процесів може стати або внесення відповідних змін до законів (через трансформацію громадської думки в політичну волю), або подальше зростання соціальної напруженості, якщо чинне право залишається таким, що не відповідає суспільній правосвідомості.

Що стосується юридичної науки як складової правової ідеології, то в її розвитку також можна спостерігати синергетичні закономірності. Вони є загальними для розвитку будь-якого наукового знання і вперше були описані Т. Куном у 1962 році (див. [5]). Згодом Г. Хакен дав їм синергетичну інтерпретацію [8, с. 269–280]. Основним слід вважати положення, що нова наукова ідея, яка об’єднує раніше розрізнені факти, є не чим іншим, як параметром порядку. Цей параметр порядку здатний «підкоряти» собі інші елементи системи, а саме направляти дослідження інших учених у русло нового наукового напрямку, розвивати його в дусі нової ідеї. Завдяки роботам цих учених нова ідея поширюється все ширше, чим забезпечується її подальше існування як параметра порядку. Такий погляд на розвиток науки, у тому числі юридичної, дозволяє визначити цінність тієї або іншої наукової ідеї. Чим більше послідовників вона має, тим більш цінною виявляється для науки. Крім того, можна зробити висновок, що необхідним критерієм відмінності наукової школи від інших видів колективної наукової творчості є наявність наукового напряму, що розвивається учнями на основі опублікованих ідей засновника школи.

Особливістю науки є те, що вона не тільки сама розвивається за синергетичними закономірностями, але й може використовувати їх для дослідження свого предмета. У зв’язку з цим правомірно поставити запитання про найбільш перспективні напрями застосування синергетичного методу пізнання в юридичній науці.

Процес використання синергетики для вивчення правових явищ, очевидно, буде розвиватися у двох напрямах. Перший напрям передбачає застосування нового методу пізнання спочатку в загальноправових науках (теорія держави і права, філософія права) з поступовим поширенням на «галузеві» та «спеціальні» правові науки. Це пояснюється логікою наукового дослідження: не пізнавши загального, неможливо пізнати часткового. У іншому випадку при вивченні окремих (часткових) питань дослідник на кожному кроці буде «наштовхуватися» на невирішені проблеми загального характеру.

Другий напрям полягає в поступовому «просуванні» синергетичного методу від пізнання соціальних і соціально-правових явищ до «чисто» правових. Такий прогноз використання синергетики є результатом екстраполяції процесу поширення її предметної області: від опису фізико-хімічних процесів через пізнання біологічних систем до осмислення процесів, що відбуваються в соціумі. Правова система породжена системою соціальною й тому є сутністю більш високого порядку. Відповідно, її поведінка є проявом більш складних механізмів самоорганізації. Природно, що вивчення правових явищ буде ґрунтуватися на використанні синергетичних закономірностей у соціальних процесах.

Зазначені напрями застосування синергетики в правовій науці формуються вже сьогодні. Відомо, що до синергетичного методу пізнання вельми обережно ставляться представники наук, що використовують переважно догматичні підходи до вивчення права. Мова йде, насамперед, про теорії «галузевого» матеріального й процесуального права. Разом з тим сьогодні з’являються наукові праці з теорії держави і права, в яких робляться спроби осмислення й застосування синергетики як нового методу юридичної науки. Крім того, перспективним слід вважати застосування синергетики в «соціально-правових» науках: кримінології, соціології права, теорії державного управління та ін.

Наприкінці слід зазначити, що використання досягнень синергетики в юридичній науці дозволить розглядати правові явища в нетрадиційних аспектах, а саме як складні системні утворення, сталість яких залежить від ступеня їхньої відповідності суспільним потребам, а роз-виток відбувається відповідно до певних закономірностей, які можуть бути використані для вирішення завдань прогнозування та оптимізації.

Список використаної літератури:

Большой энциклопедический словарь: В 2-х т. / Гл. ред. А.М. Прохоров. – М.: Сов. энциклопедия, 1991. – Т. 2.

Венгеров А.Б. Синергетика, юридическая наука, право // Советское государство и право. – 1986. – № 10. – С. 36–45.

Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов. – 3-е изд. – М.: Юриспруденция, 1999.

Ветютнев Ю.Ю. Синергетика в праве // Государство и право. – 2002. – № 4. – С. 64–69.

Кун Т. Структура научных революций: Пер. с англ./ Т. Кун; Сост. В.Ю. Кузнецов. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003.

Николис Г., Пригожин И. Познание сложного: Введение: Пер. с англ. – М.: Едитори-ал УРСС, 2003.

Теория государства и права: Курс лекций / Под ред. Н.И. Матузова и А.В. Малько. – М.: Юристъ, 1997.

Хакен Г. Тайны природы. Синергетика: учение о взаимодействии: Пер. с нем. – Мо-сква-Ижевск: Институт компьютерных исследований, 2003. – 320 с.

Чернавский Д.С. Синергетика и информация (динамическая теория информации). – М.: Едиториал УРСС, 2004.

Шевченко В.А. Универсальный природный цикл. Общая информационно-энтропийная концепция развивающихся систем (качественный аспект). – К.: Вища школа, 1992.

Шундиков К.В. Синергетический подход в правовой науке: проблемы адаптации // Правоведение. – 2008. – № 1. – С. 145–156.

Haken Н. Eine Einfurung. Nichtgleichgewichts-Phasenubergange und Selbstorganisation in Physik, Chemie und Biologie. – Berlin: Springer, 1990.

Noelle-Neumann E. Die Schweigespirale. – Munchen: R. Piter & Co. – 1980.

 

 

 

< Попередня   Наступна >