392

---

В.С. КОВАЛЬСЬКИЙ,

кандидат юридичних наук, доцент, президент видавничої організації «Юрінком Інтер»

КВАЛІФІКАЦІЯ ДІЯНЬ І РЕАЛІЗАЦІЯ ОХОРОННОЇ ФУНКЦІЇ ПРАВА

У правовій науці проблема реаліза­ції права визначається як соціальна місія права, виражена у його функціях, «працю­вати у певному соціумі». У функціях права об’єктивуються напрями впливу, суть і місце права в суспільств, його правове за­вдання. Класифікуючи функції права ми розрізняємо загальнодержавні функції (по­літична, соціальна, економічна, культурна, ідеологічна, екологічна тощо), функції властиві для окремих типів держав, зо­крема владні (законодавча, виконавча, су­дова), основні (політична, економічна, фі­нансова, культурна, ідеологічна) та додат­кові (інформаційна, інтегративна, прогнозувальна, програмувальна), зовнішні та внутрішні функції права [1, 157]. Остан­нім часом розрізняються функції права загальносоціальні (політична, економічна, соціальна, ідеологічна) та спеціальні (ре­гулятивна, охоронна, установча, інформа­ційна). Дані функції реалізуються через систему права, зокрема через галузі, інсти­тути, норми, договори, прецеденти, зви­чаї та через акти застосування права, а та­кож закріплюються у компетенції та від­повідній діяльності органів державної влади [2, 312—313].

Реалізація функції права може здій­снюватися зовні у певній історичній формі, правова роль якої має різні складові. Так, охоронна функція права має дві складові, одна з яких визначає її належність до пред­мету охорони (кари, примусу, обмеження прав тощо), а інша — до інтенсивності охо­ронного впливу (обвинувального ухилу, обсягу репресії, посилення захисту, при­мусового впливу тощо). Тому історично ми розрізняємо карально-репресивну, караль­но-обвинувальну і карально-захисну форми реалізації охоронної функції права. Фактичним результатом впливу

права, його охоронної функції є правові ролі особи (по­терпілого, правопорушника, обвинуваче­ного, захисника тощо), в яких знаходять своє втілення норми, принципи, інститути права, зокрема охоронного та регулятив­ного призначення.

Беручи до уваги вищезазначене, ми вправі стверджувати про внутрішньо іма­нентні аспекти (зокрема про ідеологіч­ний, прагматичний й емпіричний) функ­цій права. Власне, йдеться про аспекти впливу права, яке визначається як ідея (за­вдання, мета, місія), поширюється через канали суспільного спілкування, вплив ЗМІ, сприймається крізь призму правової культури або ментальності і дістає вияв у певних правових відносинах (зокрема охо­ронних) та правових фактах.

Певне уявлення про ідеологічний ас­пект функціонального впливу права можна отримати, аналізуючи текст чинної Кон­ституції України, в якому виокремлюються та перемежовуються організаційна (інте­гративна), інформаційна, соціальна, регу­лятивна, виховна, економічна та охоронна функції. Зокрема, про організаційно-інтегративну функцію йдеться у статтях 3, 10, 13, 16, 17, 18, 23, 24, 44, 45, 46, 49, 52, 53, 54, 59, 91, 99, 106, 107, 116, 119, 126, 129, 130, 138, 143; соціально-економічну функ­цію — у статтях 1, 13, 15, 16, 21,32, 36, 42, 44, 46, 47, 49, 85, 92, 95, 115, 116, 119, 132, 138, 143; інформаційно-комуникативну — у статтях 17, 31, 32, 34, 50, 92; культурно-виховну — у статтях 52, 92, 12, 11, 35, 36, 49, 53, 54, 66, 85, 92, 116, 119, 132, 137, 138, 143; регулятивно-аксіологічну — у статтях 6, 20, 24, 26, 29, 30, 33, 36, 39, 40, 41, 44, 45, 46, 54, 57, 67, 72, 75, 77, 76, 82, 85, 88, 91, 92, 95, 103, 106, 117, 127, 128, 137, 140, 252 Конституції України.

Прагматичний аспект функцій права випливає із завдань права у конкретний іс­торичний період, якими забезпечуються певні інтересів. Залежність функцій права від його завдань та інтересів дістає вияв у тому, що, завдання та інтереси тісно пов’язані між собою; вони часто безпосе­редньо обумовлюють саме існування функ­цій; визначають їх зміст і, а також, суттєво впливають на історично обумовлені форми їх реалізації, на функціонування певних державних інституцій. Отже, функції й функціонування права є пов’язаними про­явами його дії. [3, 319]. У цьому зв’язку, на нашу думку, необхідно розрізняти осно­вні та похідні завдання функцій права. Перші, так би мовити, основні завдання, відбиваються, на нашу думку, в принци­пах політики держави (внутрішньої, соці­альної, кримінально-правові), напрямах та стилі управлінської діяльності (авторитар­ному, демократичному, правовому або, на­впаки, позаправовому). Інші, або похідні, завдання втілюються у правових режимах, певному напряму діяльності (обвинуваль­ному — в досудовому слідстві чи караль­ному — у внутрішній політиці держави, системі захисту прав і свобод людини, вер­тикально підпорядкованій бюджетній по­літиці, у певних засобах підтримки націо­нальної валюти, забезпечення митних ре­жимів, захисті вітчизняного товаровироб­ника тощо) і спираються саме на конститу­ційні принципи державної внутрішньої по­літики.

Прагматичний аспект функцій права, в свою чергу, також базується на засобах, способах, ресурсах державної діяльності. Процеси, режими, а також об’єкти, з при­воду й навколо яких формуються функції права, визначають певною мірою власти­вості цих функцій, їх роль і межі впливу на законодавчу систему, на внутрішню полі­тику, практику правозастосування.

Іманентно емпіричний аспект функ­ції права закріплений у політичних і правових документах, у програмах і держав­них концепціях перетворень в Україн­ський державі; багато положень, безпосе­редньо пов’язаних з емпіричним аспектом функцій права, міститься у статусних зако­нах, зокрема про діяльність органів мілі­ції, про прокуратуру, про судоустрій, про банки і банківську діяльність, про сис­тему виконавчого провадження, виконання покарань тощо. Емпірично поширення тих чи інших правових відносин і право­вих фактів обумовлено наявністю або по­явою нових систематизованих (консолідо­ваних, кодифікованих або інкорпорованих) нормативно-правових актів. Йдеться про соціальне призначення правотворчості, яка встановлює певні стандарти, вимоги до правової поведінки, а не про «дарування» юридичним або фізичним особам певних можливостей або благ. Ми маємо на увазі саме об’єктивне право, на підставі якого вимальовуються стандартні правові ролі, в яких будь-яка особа виступає як правоактивний суб’єкт [4, 14].

Вплив функцій права реалізується че­рез дотримання норм та принципів, вико­нання вимог права, здійснення правових ролей, реальну участь громадян у відноси­нах між державою та державними інсти­туціями. Вплив права на суспільні відно­сини полягає у виробленні постійних багатовекторних каналів спілкування грома­дян і публічних інституцій з приводу реалі­зації правових вимог, вказівок, настанов. І якщо способи впливу права є більш визна­ченими, то форми цього впливу є менш ви­значеними і можуть розглядатися як скла­дова правової ментальності, фахової куль­тури правників. Під формою впливу або реалізації функцій права, на нашу думку, треба розуміти соціальний образ права, зо­крема його культурний зріз, що базується на культивуванні традиційних, звичних способів, методів або прийомів регуляції або охорони суспільних або індивідуаль­ний цінностей. Охоронна функція права, яка тісно пов’язана з питання кваліфіка­ції діянь, реалізуються в правових реаліях, таких як репресія, кара, обвинувачення у вчиненні злочину, захист від обвинува­чення, призначення покарання, обмеженні прав людини тощо; її дія залежить від по­літичних, правових, культурних, правових, соціальних та єтносоціальних інтересів, традицій, звичаїв.

Питання реалізації охоронної функції права передбачає виконання певних інституціональних завдань, поєднання методів здійснення державної діяльності, зокрема правотворчості, державного управління, державного контролю, правосуддя, правоо­хоронної діяльності. Наголошуючи на про­блемі впливу і реалізації охоронної функції права, ми привертаємо увагу на її подвій­ній залежності. По-перше, вона пов’язана з інституціональним забезпеченням, функ­ціонуванням держави, її уповноважених органів. Йдеться про такі її властивості як обов’язковість, публічність, цілеспрямова­ність, що характеризують певні функції, охоронну зокрема. По-друге, реалізація цій функції залежать не тільки від держави, а і від системи права, від якості права вза­галі. Мається на увазі такий юрисдикційний процес, якій характеризується стабіль­ністю, координованістю, чіткою структу­рою його норм і інститутів.

У теоретичних джерелах поняття функ­цій права кореспондуються з розумінням їх як дії права, тобто як спрямовуючого ак­тивного впливу права на суспільні відно­сини в межах певного простору, часу і кола осіб [5, 414]. Але дія права стосується не лише окремих норм, а й всій правової сис­теми, а от же має внутрішній та зовнішній аспекти. Перший пов’язаний із сприйнят­тям права його адресатами, а другий — з методами та способами, за якими відбу­вається вплив права, а також з формами правомірної поведінки управомочених та зобов’язаних суб’єктів. Тому ефективна дія права не може не базуватися на суспільних потребах та інтересах людини. Водночас, на дію права впливає й діяльність держави, яка акумулює інструменти правової регу­ляції й застосовує їх для досягнення цілей права. Оскільки впорядкованість суспіль­них відносин, їх системність і динамізм є необхідними умовами функціонування й розвитку суспільства, то функції права по­лягають, у тому числі, й в упорядкуванні суспільних відносин, наданні їм більшої стабільності, прогнозованості й унормованості. Чи не головним в аспекті дії права є акумулювання його функцій, охоронної зо­крема у напрямі ефективної реалізації прав громадян і розвиток громадянського сус­пільства. Таким чином питання правового впливу у контексті кваліфікації діянь пере­ходить у площину правового регулювання. Важливо уточнити поняття «регулювання» і «вплив». І перше, і друге базуються на ак­тивній інтегруючій та організуючій ролі права. Однак за обсягом поняття «вплив» є більш широким, охоплює дії та взаємодії міжсуб’єктного значення, які можуть мати нормативний, соціальний, природний ха­рактер. Водночас, правове регулювання — це окремий спрямований спосіб (сукуп­ність певних видів і форм) впливу права на суспільні відносини, соціальну поведінку і свідомість людей. Але, якщо поняття «пра­вовий вплив» не викликає особливих зау­важень і дискусій, окрім того, що до його складу не завжди включають правову ідео­логію і виховання, то поняття «правове ре­гулювання» є дискусійним як щодо змісту, так і щодо окремих видів регулювання. Під правовим впливом розуміється результа­тивний, нормативно-організаційний вплив на суспільні відносини широкого спектра правових засобів (норм права, правових відносин, актів застосування права), а та­кож інших правових явищ (правової свідо­мості, правової культури, правових прин­ципів, правотворчості). Під правовим регу­люванням російські теоретики розуміють регулювання суспільних відносин шляхом специфічних правових засобів, а саме норм права, правових відносин, актів реалізації права [6, 93—95]. Українські вчені — тео­ретики права розглядають поняття право­вого регулювання в дещо іншому ракурсі. Так, правове регулювання, на думку авто­рів академічного курсу з теорії держави та права, — це певний процес, об’єктивними та суб’єктивними чинниками якого виступають рівень зрілості та стійкості сус­пільних відносин, рівень соціальної струк­тури суспільства, стан економічного розви­тку суспільства, загальний рівень правової культури населення тощо. До того ж пра­вове регулювання відрізняється від право­вого впливу тим, що останній пов’язаний з тими суспільними відносинами, які не регулюються правом, але на які поширю­ється його дія. При цьому правовий вплив включає не тільки правові засоби впливу на суспільне життя, а й інформаційні, ви­ховні, ідеологічні, тощо. Щодо розуміння його структури між російськими та укра­їнськими теоретиками розбіжностей прак­тично немає: правовий вплив включає пра­восвідомість, правову культуру, правові принципи, правотворчий процес, механізм правового регулювання [3, 297].

Правове регулювання є відмінними від правового впливу саме за предметом впливу та предметом регулювання. Перше, тобто правове регулювання, є вужчим, ніж другий, оскільки до останнього належать також соціальні відносини, інші явища, які не охоплюються правовим регулюванням. Нагадає мо, що правове регулювання, на від­міну від правового впливу, пов’язане з вста­новленням конкретних прав та обов’язків, з приписами про необхідне, можливе, непри­пустиме або заборонене.

Кваліфікація в структурі дії права, зо­крема кваліфікація злочинів, малозначних діянь, діянь вчинених за обставин, що ви­ключають злочинність діяння, кваліфіка­ція адміністративних, господарських дис­циплінарних, фінансових, земельних, ін­формаційних, цивільно-правових правопо­рушень тощо є одним із способів застосу­вання права. Поширеність цього способу застосування права є досить значною. Так, за даними Держкомстату України у 2008 році було зареєстровано 390162 злочинів, засуджено 146858 осіб, притягнуто до адмі­ністративної відповідальності 9874,9 тис. осіб, розглянутих судами (з постановленням рішення) 1680,2 тис. цивільних справ. При чому дані щодо зареєстрованих зло­чинів подаються на основі фактів офіційної реєстрації органами внутрішніх справ та податкової міліції; дані про засуджених осіб — на основі фактів офіційної реєстра­ції судами всіх видів; дані про кількість осіб притягнутих до адміністративної від­повідальності — на основі фактів офіцій­ної реєстрації органами, що уповноважені розглядати справи згідно Кодексу України про адміністративні правопорушення; дані про кількість цивільних справ розглянутих судами (з постановленням рішення) - на основі фактів офіційної реєстрації судами всіх рівнів [7]. Також щороку збільшується і цивільно-правовий оборот, в структурі якого велике місце займають питання ви­конання цивільно-правових зобов’язань, майнового обороту взагалі, притягнення до відповідальності осіб, яки не викону­ють свої зобов’язання. По кожному та­кому випадку суб’єктом застосування права приймаються рішення, при якому здійснюється кваліфікація діяння, тобто встановлюється чи є в тій чи іншій дії або бездіяльності достатньо ознак злочину, ма­лозначного діяння, діяння, вчиненого за обставин, що усувають злочинність діяння або ознак перерахованих видів правопо­рушень. В.О. Навроцький цілком справед­ливо відносить кваліфікацію до способів застосування права, зокрема кримінально-правова кваліфікація є лише частковим ви­падком юридичної кваліфікації [8, 8—14]. В процесі кваліфікації відбувається нако­пичення і аналіз правової інформації щодо діяння, його суб’єкту, соціальних та право­вих наслідків, спричиненої шкоди, пору­шених правових норм та відносин тощо. Кваліфікація діянь відбувається, як відомо, в процесуальній формі і документується як певний юридичний факт, у зв’язку з чим виникають, змінюються або припиня­ються певні правовідносини. Такий факт має бути доказом, тобто кожен юридичний факт, якій є складовою частиною у складі правопорушення, відповідальності, обме­ження прав повинен фіксуватися і доказу­ватися.

Кваліфікація діянь відноситься до за­собів охоронного регулювання правових відносин і, водночас, є вагомим засобом впливу права, неодмінною складовою юрисдикційного процесу. Кваліфікація набуває офіційного характеру, оскільки відбувається на підставі норм закону, вчинюється уповноваженим органом або службовою особою, має обов’язкове значення. Серед інших суспільних регуляторів охоронні правові норми набу­вають пріоритету стосовно норм моралі, технічних правил, релігійних заповідей, законів економіки. Органами, які впро­ваджують єдині правила і процедури кваліфікації, обирають засоби право­вого регулювання у випадках порушення права є органи кримінальної юрисдикції (суд, правоохоронні органи, органи про­куратури, контролюючи органи)1. Цілком ґрунтовно остає питання про участь адвокатури у процесі кваліфікації, набуття кваліфікаційних процедур легітимного, достовірного, ґрунтовного характеру. У такому контексті охоронне регулювання правових відносин набуває легітимного сенсу, оскільки за умови участі в ньому ад­вокатури кваліфікація діянь не має ознак силового впливу, і взагалі не має нічого спільного із «зовнішнім впливом», «втру­чанням права» у суспільні відносини, руйнацією механізмів саморегуляції тощо. Необхідність участі адвокатури у процесі офіційної кваліфікації потсає у звязку зі значним пиширенням дискреційних по­вноважень органів юстиції, яка останнім часом стає доволі гострою, оскільки судові, правоохоронні органи часто густо вдаються до помилок, які визнаються лише як порушення законності, хоча при цьому порушуються і інші принципи правового регулювання, зокрема, верховенства права, правової безпеки особи і держави. У цьому зв’язку великого значення набуває суве-1 В широкому сенсі під кримінальною юрисдикцією можна розуміти встановлену у законодавстві систе­му повноважень державних органів вирішувати певні справи і розглядати порушення права, надавати офіцій­ну оцінку діянь, застосовувати санкції або заходи відпо­відальності, вживати контрольні заходи в процесі про­ведення перевірок, ревізій, державного аудиту, моніто­рингу, інспектування тощо, щодо предмету яких ма­ють місце ознаки правопорушень, за які встановлена кримінальна відповідальність — автор.

Потрібно зазначити, що питання юри­дичних фактів, яке вивчається переважно в процесуальних аспектах, включає фікса­цію, відображення, доказові межи цих фак­тів тощо. В загально-правовому аспекті ве­лике значення має класифікація юридич­них фактів, оскільки вони значно відріз­няються між собою за правовою приро­дою (серед юридичних фактів у цьому аспекті розрізняють події, дії, правові стани, режими, статусі тощо), галузевою (господарсько-правові, цивільно-правові, фінансово-правові, адміністративні або адміністративно-правові тощо), а от же ма­ють і різне значення для результатів ква­ліфікації. До того ж до компетенції безпо­середнього правозастосовника, якій може вчинювати кваліфікацію діянь не завжди входять повноваження розгляду питання щодо застосування санкцій, притягнення правопорушників до відповідальності, від­новлення порушеного стану тощо оскільки він може мати лише контрольні, а не право­охоронні повноваження. Актуальним є пи­тання звуження меж розсуду правозастосовника, якій за будь якої можливості має бути обмеженими, оскільки не може вихо­дити за межи принципів правової безпеки особи, законності, індивідуалізації відпо­відальності, економії репресії тощо. Отже кваліфікація діянь набуває легітимного ха­рактеру не тільки як офіційна оцінка ді­янь, але й як достовірна, обґрунтована до­казувана діяльність органів кримінальної юрисдикції та адвокатури.

Список використаної літератури:

Загальна теорія держави і права: [Під­ручник для студентів юридичних вищих на­вчальних закладів] / М. В. Цвік, О. В. Петрішин, Л. В. Авраменко [та ін.]; за ред. В. М. Цвіка, О. В. Петрішина. — Харків: Право, 2009. — 584 с.

Юридична енциклопедія: [в 6 т. Т. 6: Т—Я ] / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол) [та ін.] — К.: Вид-во: Україн­ська енциклопедія, 2004. — 768 c.

Теорія держави і права. Академіч­ний курс: [Підручник; 2-е вид. перероб., доповн.] / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оні-щенко. — Київ.: Юрінком Інтер, 2008. — 688 с.

Ковальский В.С., Козинцев І.П. Пра-вотворчисть: теоретичні та логічні засади: [Монографія] / В.С. Ковальський, І.П. Ко-зінцев. — К: Юрінком Інтер, 2005. — 192 с.

Проблемы общей теории права и го­сударства: [Учебник для вузов ] / Под об­щей ред. В. С. Нерсесянца. — М: Норма, 2004. — 832 c.

Общая теория государства и права: [Акадмический курс в трех томах. Т 2. ] / отв. ред. М.Н. Марченко. — М. Норма, 2007. — 804 c.

Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://ukrstat.gov.ua/

Навроцький В. О. Основи кримі­нально-правової кваліфікації: [Навч. посіб­ник] / В.О. Навроцький. — К.: Юрінком Інтер, 2009. — 462 с.

Варфoломеєва Т.В., Гончаренко С.В. Адвокатура в Україні / Т.В. Варфоломеєва, С.В. Гончаренко / Бюлетень Законодавства і юридичної практики України. — Юрінком Інтер, 2010. — 386 с.

 

 

< Попередня   Наступна >