179

---

А.Р. Мацюк

ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ВИЗНАННЯ БУДІВНИЦТВА САМОЧИННИМ

Досліджується суть поняття «самочинне будівництво», роз­глядаються підстави визнання будівництва таким, аналізується правозастосовна практика визнання права власності на самочинно збудо­вані об’єкти нерухомості.

Ключові слова: самочинне будівництво, підстави визнання бу­дівництва самочинним, введення в експлуатацію, державна реєстра­ція права власності.

Постановка проблеми. Проблема несанкціонованого будівниц­тва останнім часом набула значної актуальності. Велика кількість нор­мативних актів, які регулюють порядок будівництва, створила досить складну процедуру оформлення документів на право забудови. Відповідно це та багато інших факторів обумовили значне збільшення обся­гу самочинного будівництва. На цю ситуацію істотно вплинули саме недосконалість чинного законодавства у сфері містобудування, не­узгодженість дій органів виконавчої влади та місцевого самоврядуван­ня з контролю і запобігання самочинному будівництву, неоднознач­ність судової практики при визнанні права власності на об’єкти само­чинного будівництва, складність та значна тривалість дозвільних процедур у сфері містобудування тощо.

Вивчення проблем, пов’язаних із самочинним будівництвом, а та­кож судової практики з цієї категорії справ, дає підстави вважати, що те­пер нема правового регулювання значної частини питань у цій сфері, а як наслідок – відсутність єдиного підходу у правозастосовній практиці.

Стан дослідження. Незважаючи на те, що проблеми самочин­ного будівництва, зокрема правових підстав визнання будівництва са­мочинним, його наслідків та способів набуття права власності на са­мочинно збудовані об’єкти нерухомості були предметом дослідження таких науковців, як Л. Баранова, О.В. Вороно

ва, М. Шульга, В.В. Чубаров тощо, проте є необхідність подальших наукових дослі­джень із згаданих питань, а також внесення відповідних рекомендацій щодо удосконалення законодавства та вирішення проблем практичної діяльності, яка обумовлена: відсутністю уніфікації на законодавчому рівні великої кількості нормативних актів у сфері містобудування, на­явністю прогалин у правовій регламентації ряду питань щодо само­чинного будівництва, суперечлива правозастосовна практика. Врахо­вуючи це, нашою метою є з’ясування правових проблем самочинного будівництва та шляхів їх вирішення. Крім того, дослідження спрямо­ване на аналіз та узагальнення судової практики щодо підстав визнан­ня об’єктів нерухомості самочинно збудованими, а також умов набуття права власності на такі об’єкти.

Виклад основних положень. Цивільний кодекс України (ст. 375) встановлює, що власник земельної ділянки має право на її забудову, тобто може зводити на ній будівлі та споруди, здійснювати перебудо­ву, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Та­ке право повинно здійснюватись власником чи користувачем земель­ної ділянки за умови додержання архітектурних, будівельних, санітар­них, екологічних та інших норм і правил, а також за умови вико­ристання земельної ділянки за її цільовим призначенням. Зазначені норми передбачені Цивільним кодексом України, Земельним кодексом України, Законами України «Про основи містобудування», «Про планування та забудову територій» та іншими актами (державними стан­дартами, нормами та правилами, регіональними та місцевими прави­лами забудови, містобудівною і проектною документацією).

Недотримання особою, яка здійснює будівництво вимог ко­ментованої вище ст. 375 ЦК України є підставою для визнання бу­дівництва самочинним. Так, у національному законодавстві (зокре­ма, нормативно-правових актах різних галузей права, що містять правові приписи щодо самочинного будівництва таких, як Цивіль­ний кодекс України, Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс Украї­ни) будівництво, реконструкція та перепланування як окремих об’єктів нерухомості, так і приміщень у них, із порушенням вимог містобудівного законодавства в одних випадках визначається «са­мовільним», а в інших - «самочинним» [3, с 56].

Поняття «самовільне будівництво» у цивільне право ввів Циві­льний кодекс УРСР 1963 р. Зокрема, ст. 105 було визначено, що гро­мадянин, який збудував або будує жилий будинок, здійснив або здійс­нює його перебудову чи прибудову без встановленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотним відхиленням від прое­кту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи частиною його (продавати, дарувати, здавати в найм тощо). За позовом виконавчого комітету ра­йонної, міської, районної в місті ради народних депутатів такий буди­нок або його частина могли бути безоплатно вилучені судом і зарахо­вані до фонду місцевої ради народних депутатів або за рішенням вико­навчого комітету районної, міської, районної в місті ради народних депутатів знесені громадянином, який провадив самовільне будівницт­во, або за його рахунок.

Кодекс України про адміністративні правопорушення 1984 р. хоч і не дає визначення поняттю, але використовує термін «самовільне будівництво» будинків або споруд і «самовільну» заміну архітектурно­го вигляду будинків або споруд під час експлуатації.

КК України 2001 р. також «оперує» поняттям «самовільне буді­вництво», а саме, з січня 2007 р. ст. 197-1 КК України передбачає кри­мінальну відповідальність за самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці.

Отже, в національному законодавстві традиційно закріпилось поняття «самовільне будівництво». Проте, з набранням чинності 16 січня 2003 р. новим ЦК України, був введений термін «самочинне будівництво». Порівнюючи вищезазначені дефініції, викладені у ст. 105 ЦК УРСР та у ст. 376 чинного ЦК України, доходимо до висно­вку, що «самовільне» та «самочинне» будівництво – поняття тотожні і, відповідно, будуть використовуватися, як такі. Нам важливо також з’ясувати визначення будівельних робіт й об’єктів, що виникають як результат проведення таких робіт, котрі можна кваліфікувати «само­чинними». Так, самочинне будівництво практично завжди кваліфіку­валося як специфічне правопорушення, яке визначали певні ознаки, об’єкти та правові наслідки.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦК України житловий будинок, буді­вля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відве­дена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердже­ного проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і пра­вил. Тобто для визнання об’єкта нерухомості самочинно збудованим не вимагається наявності всіх вказаних ознак(підстав) в сукупності, достатньо хоча б однієї.

У проекті Постанови Пленуму Верховного Суду України, при­йнятої у першому читанні 18 грудня 2009 р. «Про практику застосу­вання судами ст. 376 ЦК України», узагальнюється ширший перелік дій, які можна визначати як самочинне будівництво, а це, зокрема:

– завершене чи незакінчене спорудження житлового будинку (прибудови до нього), будівлі, споруди або іншого нерухомого майна на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без нале­жного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил (ч. 1 ст. 376 ЦК);

– здійснення будівельних робіт на об’єктах містобудування без дозволу на їх виконання або його перереєстрації та виконання незазначених у дозволі будівельних робіт, в тому числі реконструкція, рестав­рація, капітальний ремонт або впорядкування існуючих об’єктів неру­хомості, розширення та технічне переоснащення підприємств (ч. 1 ст. 23, ч. 16 ст. 29 Закону України «Про планування і забудову терито­рій», ст. 9 Закону України «Про архітектурну діяльність»);

– будівництво об’єкта нерухомості хоча і за належно затвердже­ним проектом, але особою, яка користується земельною ділянкою в порядку її незаконної переуступки [2].

У спеціальних галузевих актах проводиться чіткіше розмежу­вання дій забудовників земельних ділянок, які підпадають під само­чинне будівництво. Відповідно до Методичних рекомендацій з питань технічної інвентаризації об’єктів нерухомого майна, затверджених на­казом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства № 146 від 5 вересня 2003 р., до самовільного відноситься будівництво будинків та господарських будівель, реконструкція та капітальний ремонт, прибудови, надбудови, здійснені без дозволу міс­цевих органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, розробленої та затвердженої в установленому порядку проектної до­кументації, дозволу на виконання робіт, що надається органами архі­тектурно-будівельного контролю. До самовільного будівництва відно­ситься встановлення торговельних, господарських кіосків та павільйо­нів, металевих гаражів. Об’єкти, зведені після одержання акту прийомки, незалежно від того чи були вони зазначені в проектній до­кументації до одержання такого акту, вважаються самовільними [3].

Виходячи з такого юридичного визначення самочинного будів­ництва, можна стверджувати, що дія ст. 376 ЦК України не поширю­ється на випадки розміщення на земельній ділянці об’єктів, які не пов’язуються із землею, фундаментом і не визнаються у законодавстві нерухомістю.

З огляду на це, до самочинного будівництва не відноситься зве­дення тимчасових будівель (навісів, палаток, накриття, літніх душо­вих, теплиць), які не потребують виконання робіт з улаштуванням фу­ндаментів; поточний ремонт будівель та споруд без зміни призначення приміщень; заміна матеріалу стін без збільшення розміру фундаменту; у багатоквартирних будинках - переобладнання, не пов’язані із збі­льшенням або зменшенням житлової або допоміжної площ, без по­рушення несучих конструкцій; збільшення площі за рахунок демон­тування печей, камінів тощо; улаштування дверних прорізів у внут­рішніх некапітальних стінах; перестановка обладнання (ванної, раковини, унітазу, плит, водонагрівачів) без змін в інженерних ме­режах [3]. Тобто, для кваліфікації об’єкта цивільних правовідносин самочинним будівництвом, перш за все, необхідно встановити, що останній є нерухомим майном. Нагадаю, що в основу розмежування майна на рухоме та нерухоме покладений традиційний для вітчизняно­го права критерій фізичних, природних якостей речі, який виражається у можливості чи неможливості переміщення без знецінення та зміни призначення.

Відповідно до ст. 29 Закону України «Про планування і забудо­ву територій» самовільним будівництвом вважається здійснення буді­вельних робіт на об’єктах містобудування без дозволу на виконання будівельних робіт або його перереєстрації, а також здійснення не за­значених у дозволі будівельних робіт. Згідно зі ст. 100 Житлового ко­дексу України переобладнання і перепланування жилого будинку і приміщення провадяться з дозволу виконавчого комітету місцевої ради народних депутатів. Такий дозвіл необхідний для перевірки дотриман­ня вимог будівельних, пожежних та санітарних правил. За відсутності такого дозволу перепланування та переобладнання слід вважати само­вільним. Згідно з п. 3.13 Положення «Про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт», затвердженого наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 273 від 5 грудня 2000 р., якщо дозвіл на виконання будівельних ро­біт не було завчасно продовжено після закінчення його терміну, то будівництво вважається самовільним. Переобладнання нежилої будівлі у жилий будинок та навпаки без відповідного дозволу слід також від­нести до самовільного будівництва.

Крім того, серед найпоширеніших підстав визнання будівництва самочинним є будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети. Відповідно до ч. 2 ст. 36 Земельного кодексу України на наданих для городництва земельних ділянках не допускається спору­дження капітальних будівель і споруд. Під самочинним будівництвом на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, слід розуміти не тільки її використання не за цільовим призначенням, а й відсутність у забудовника документа, що посвідчує право на землю [3].

Так, за чинним містобудівельним законодавством, реалізація права на забудову передбачає виконання комплексу організаційно-правових дій, спрямованих на набуття права на земельну ділянку від­повідно до її цільового призначення. Щоб здійснити будівництво, осо­ба зобов’язана набути у встановленому порядку право власності на землю чи право користування земельною ділянкою, одержати держав­ний акт на право власності на земельну ділянку чи договір оренди зем­лі, або державний акт на право постійного користування землею. Адже, як вважається, будівництво особою на земельній ділянці, що взагалі не була їй відведена, є найбільш суттєвим порушенням, оскіль­ки в цьому випадку, як правило, об’єднуються два порушення: «само­вільне зайняття земельної ділянки» й «самочинне будівництво». «Са­мовільне зайняття земельної ділянки» порушує право власності на зе­млю або право користування нею, а «самочинне будівництво» – установлений порядок забудови земельної ділянки. З урахуванням ви­кладеного, а також негативні наслідки останнього для особи, що самовільно зайняла земельну ділянку та здійснила (здійснює) її забудову, мають бути найбільш суворі.

До речі, у ЦК Російської Федерації 2006 р. було внесено зміни щодо наслідків самочинного будівництва, відповідно до яких із ст. 222 вилучено норму, що передбачала можливість визнання права власності в судовому порядку за особою, яка здійснила забудову на земельній ділянці, що не була відведена їй для цієї мети. Отже, тим самим зако­нодавець визнав будівництво на земельній ділянці, що не булла відве­дена для цієї мети, найбільш тяжким правопорушенням у сфері місто­будування [3, с 61].

У ст. 105 ЦК УРСР 1963 р. також головним засобом боротьби із самочинним будівництвом передбачала відмову у визнанні права влас­ності на самочинно збудовані об’єкти, а також можливість (за рішен­ням суду) знесення самочинно збудованих об’єктів забудовником або за його рахунок. Чинний ЦК України, для особи, яка самочинно забу­дувала земельну ділянку, передбачає настання негативних наслідків майнового характеру: знесення збудованого об’єкта, проведення пере­будови, відшкодування витрат, пов’язаних з приведенням земельної ділянки до попереднього стану. Але, на відміну від ст. 105 ЦК УРСР 1963 р., новий - не акцентує увагу на необхідності знесення, а закріп­лює широке коло можливостей для узаконення самочинно побудова­них об’єктів, що є новелою законодавства [3]. Так, право власності виникає на підставах, не заборонених законом (ст.ст. 328-345 ЦК України). За загальним правилом, закріпленим ч. 2 ст. 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. У зв’язку з цим вона не вправі розпоряджатися такою будівлею - вчиняти щодо неї будь-які правочини, реєструвати речові права на таку нерухомість. Самочинний забудовник може вважатися лише власником будівельних матеріалів, використаних для такої забудови. При цьому, зауважу, що у відповід­ності з ч. 1 ст. 376 ЦК України, норма закону однаково поширюється як на власників земельних ділянок, так і на осіб, які не мають юридич­но оформлених документів на земельну ділянку, що може поєднувати­ся із самовільним зайняттям земельної ділянки. Тобто, суть самочин­ного будівництва обумовлює презумпцію неможливості виникнення права власності на неправомірно збудований об’єкт, оскільки це буді­вництво здійснене без дотримання передбаченого законом порядку.

Водночас, Законом передбачені спеціальні підстави визнання права власності на самочинно збудовані об’єкти нерухомості. Зокрема, право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво, за рішенням суду і лише у випадках, передбачених ст. 376 ЦК України, а саме:

за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, за умови надання земель­ної ділянки у встановленому порядку цій особі під уже збудоване не­рухоме майно (ч. 3);

за особою – власником (користувачем) земельної ділянки, яка здійснила самочинне будівництво на цій ділянці, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5).

ЦК України встановлює виняткові підстави набуття права влас­ності на новостворене майно, яким є і самочинне будівництво. Так, відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва (створен­ня майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття неру­хомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту такої державної реєстрації.

Отже, завершенням процедури набуття права власності на само­чинно збудовані об’єкти нерухомості є державна реєстрація права вла­сності на таку нерухомість. А судове рішення про визнання права вла­сності на самочинно збудоване майно має силу правовстановлюваль-ного документа, на підставі якого здійснюється державна реєстрація нерухомого майна, після чого особа набуває права власності на нього.

Проаналізувавши судову практику, маємо підстави констатува­ти, що суд, дослідивши всі обставини справи, зваживши на відповід­ність об’єкта будівельним нормам та правилам, переважно, приймає рішення про визнання права власності на об’єкт нерухомості. При цьому суд керується змістом ч. 3 ст. 376 ЦК України, згідно з якою право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівниц­тво на земельній ділянці за умови надання цієї земельної ділянки у встановленому порядку цій особі під уже збудоване нерухоме майно.

Зауважу, при розгляді таких справ, як зазначено в ухвалі Верхо­вного Суду України від 30 січня 2008 р. у справі № 6-27253св07, суд повинен вирішити питання та встановити в рішенні, чи заявлено по­зивачем позов саме на цих підставах, з’ясувати правовий статус зе­мельної ділянки та осіб, прав та інтересів яких торкається цей спір, якщо земельна ділянка, на якій здійснено будівництво, перебуває у власності (користуванні) кількох осіб, чи врахована їхня думка при здійсненні самочинного будівництва, чи не порушуються їхні права цим будівництвом.

Крім того, аналіз цієї категорії справ дозволяє твердити, що не у всіх випадках при задоволенні позовів про визнання права власності на об’єкти самочинного будівництва суди досліджують питання про вчи­нення сторонами дій, спрямованих на одержання відповідних дозволів, погоджень містобудівних та архітектурних органів про відповідність будівництва нормам та правилам, висновків про можливість викорис­тання самовільно зведених приміщень. Таку практику не можна визна­ти правильною з таких міркувань. Практично рішення про визнання права власності на самочинне будівництво (особливо у сільській міс­цевості) не оскаржуються та не переглядаються апеляційною та каса­ційною інстанціями, набирають чинності після закінчення строку на їх оскарження. Такі рішення є підставою для оформлення правовстанов-лювальних документів на об’єкти самочинного будівництва. У випад­ку невідповідності цих об’єктів будівельним, санітарним, протипоже­жним нормам та вимогам добросусідства, порушують права та законні інтереси інших осіб. Дотримання такої практики свідчить про форма­льний підхід до розгляду справ та викликає сумнів у законності ухва­люваних рішень [3].

Як вже зазначалося, закон передбачає спосіб визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за рішенням суду. Водночас, згідно з вимогами Закону України «Про основи містобуду­вання», новозбудовані об’єкти підлягають прийняттю в експлуатацію у встановленому порядку. Експлуатація не прийнятих у встановленому законодавством порядку об’єктів забороняється.

Прийняття в експлуатацію об’єктів нерухомості на сьогодні ре­гулюється Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівницт­вом об’єктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. № 923. Законодавством не передбачено прийняття в експлуатацію самочинно збудованих об’єктів нерухомого майна, права власності на які визнані в судовому порядку. Отже, видається, що навіть самочинно збудовані об’єкти, право власності на які визнано в судовому порядку, повинні бути введені в експлуатацію.

Однак, враховуючи вищевикладене, на нашу думку, помилко­вим є застосування до спірних правовідносин з приводу самочинного будівництва положень ст. 331 ЦК України, яка визначає загальні підстави та порядок набуття права власності на нове майно, створене з додержанням вимог закону та інших правових актів, але не регулює правовий режим самочинного будівництва. Поняття самочинного бу­дівництва та правові підстави й умови визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно визначені ст. 376 ЦК України, яка є спеціальною в регулюванні спірних правовідносин, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли вимоги за­кону та інших правових актів при створенні нової речі (самочинному будівництві) були порушені.

Очевидно, під час розгляду такої категорії справ суди повинні «вимагати» наявності доказів – висновків усіх відповідних державних органів, що є необхідними й для підписання акту державної приймаль­ної комісії про прийняття в експлуатацію будівлі. А рішення суду про визнання права власності на самочинно збудований об’єкт нерухомості «замінить» акт державної приймальної комісії про прийняття в експлу­атацію будівлі і буде правовстановлюючим документом, на підставі якого проводиться державна реєстрація нерухомого майна, після чого особа набуває права власності на нього.

Крім усього вищезазначеного, слід звернути увагу на нещо­давно затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 10359 від 9 вересня 2009 р. «Тимчасовий порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом приватних житлових будин­ків садибного типу, дачних та садових будинків з господарськими спорудами і будівлями, споруджених без дозволу на виконання бу­дівельних робіт» (далі – Тимчасовий порядок). Об’єкти нерухомого майна, що підпадають під сферу дії цієї постанови, поділено на чо­тири категорії, а саме:

приватні житлові будинки садибного типу, дачні та садові бу­динки з господарськими спорудами і будівлями, споруджені до 5 серпня 1992 р.; (оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна цієї категорії здійснюється на підставі висновку про технічний стан будинку (будівлі), складеного бюро технічної інвентаризації і до­кументу, що засвідчує право власності або користування земельною ділянкою, на якій розташовані об’єкти будівництва);

приватні житлові будинки садибного типу, дачні та садові бу­динки загальною площею до 200 кв. метрів включно, кількість надзем­них поверхів яких не перевищує двох, з господарськими спорудами і будівлями загальною площею до 100 кв. метрів включно, які спору­джені з 5 серпня 1992 р. до 1 січня 2008 р.;

приватні житлові будинки садибного типу, дачні та садові бу­динки загальною площею до 350 кв. метрів включно з господарськими спорудами і будівлями загальною площею до 150 кв. метрів включно, які споруджені з 5 серпня 1992 р. до 1 січня 2008 р.;

приватні житлові будинки садибного типу, дачні та садові будинки загальною площею понад 350 кв. метрів з господарськими спорудами і будівлями, які споруджені з 5 серпня 1992 р. до 1 січня 2008 р.

Підставою ж для оформлення права власності на об’єкти неру­хомого майна другої, третьої та четвертої категорії є сертифікат відпо­відності таких будівель державним будівельним нормам, стандартам та правилам, який видається інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю за місцем їх розташування, на підставі заяви забудовника, на платній основі. До речі, заяву має бути подано до 31 грудня 2010 р.

Для одержання сертифіката, крім заяви, забудовник подає ще ряд документів, зокрема, документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, на якій розташований об’єкт неру­хомості. При цьому, подання до інспекції вказаного документу є обов’язковим для всіх чотирьох категорій об’єктів нерухомого майна, зважаючи на вимоги ст. 376 ЦК України.

На підставі поданих документів інспекція державного архітек­турно-будівельного контролю приймає рішення про притягнення забу­довника до адміністративної відповідальності за спорудження приват­ної будівлі без дозволу на виконання будівельних робіт та про накла­дення штрафу в порядку, установленому відповідно до ст. 97 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Датою прийняття приватної будівлі в експлуатацію вважається дата видачі сертифіката.

Слід зауважити, що цей Тимчасовий порядок має (як і передба­чено назвою) певні обмеження характер, тобто прийнятий з метою врегулювання питань самочинного будівництва протягом року. Крім того, він має вузьку сферу нормативно-правового регулювання, а саме, регламентує порядок прийняття в експлуатацію абсолютно визначених в ньому об’єктів нерухомості, споруджених без дозволу на виконання будівельних робіт. Тобто, навіть з огляду на ці факти, можемо конста­тувати, що проблеми самочинного будівництва залишаються достат­ньо неврегульованими.

Висновки. Отже, поняття, які використовуються законодавст­вом України, – «самочинне будівництво» і «самовільне будівництво», є тотожними і детермінують один і той же об’єкт цивільних правовід­носин. Для визнання об’єкта нерухомості – житлового будинку, будів­лі, споруди, іншого нерухомого майна – самочинно збудованим, доста­тнім є наявність хоча б однієї з підстав, визначених ч. 1 ст. 376 ЦК України, а саме, якщо такі об’єкти збудовані або будуються на земель­ній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного до­зволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушення­ми будівельних норм і правил.

Незважаючи на те, що самочинне будівництво за своєю суттю є правопорушенням, право власності на яке в загальному порядку особа не набуває, чинний ЦК України визначає спеціальні підстави для на­буття права власності на таку нерухомість. Завершенням процедури набуття права власності на самочинно збудовані об’єкти нерухомості є державна реєстрація права власності на неї. А судове рішення про ви­знання права власності на самочинно збудоване майно має силу право-встановлювального документа, на підставі якого здійснюється держав­на реєстрація нерухомого майна, після чого особа набуває права влас­ності на нього.

Зважаючи на вищевикладене, у зв’язку із законодавчою неврегульованістю питань, які виникають щодо самочинного будівництва, наявністю прогалин та колізій у законодавстві, для забезпечення одна­кового застосування судами законодавства щодо самочинного будів­ництва й вирішення проблемних практичних питань, з метою попере­дження настання усіх негативних наслідків цього «явища», необхідним є прийняття змін у чинні нормативно-правові акти та заповнення про­галин у законодавстві.

–––––––––––

Шульга М. Самочинне будівництво: правові проблеми та шляхи їх вирішення. Частина 1. Правові підстави визнання будівництва самочинним / М. Шульга, Л. Баранова, Г. Михайлов // Юридичний радник. – 2007. – № 4 (18). – С. 56–61.

Проект Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практи­ку застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України».

Узагальнення практики розгляду цивільних справ про самочинне бу­дівництво судами Львівської області за 2005 р. – 1 півріччя 2008 р. // Архів Апеляційного суду Львівської області. – Ст. 9.

 

< Попередня   Наступна >