Головна Наукові статті Кримінальне право ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАННЯ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА СУКУПНІСТЮ ВИРОКІВ

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАННЯ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА СУКУПНІСТЮ ВИРОКІВ

Наукові статті - Кримінальне право
186

ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАННЯ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА СУКУПНІСТЮ ВИРОКІВ

Г. Мартинишин

У статті зроблено порівняльний аналіз кримінального законодавства щодо питання призначення покарання за сукупністю вироків таких зарубіжних держав: КНР, республік Азербайджану, Вірменії, Білорусії, Казахстану, Литви, Таджикистану, Туркменистану, Франції та Російської Федерації. Автор звернув увагу на недоліки правового регулювання зазначеного питання у кримінальному законодавстві окремих із проаналізованих зарубіжних держав, висловив пропозиції щодо вдосконалення. Відзначено особливості врегулювання проблеми призначення покарання за сукупністю вироків за законодавством зарубіжних держав та проведено порівняльний аналіз щодо врегулювання цього питання за кримінальним законодавством України.

Ключові слова: призначення покарання, сукупність вироків, постановлення вироку, проголошення вироку, вступ вироку в законну силу, способи складання покарань, поглинання покарання, максимальна межа призначеного покарання.

Питанню призначення покарання за вчинення злочину у кримінальному законодавстві зарубіжних держав приділено чималу увагу. Більшість кримінальних кодексів іноземних держав містять главу (розділ), в якому регламентовано порядок призначення покарання. Серед статей, розміщених у цьому розділі, як правило, є стаття, яка регулює порядок призначення покарання за сукупністю вироків. Однак законодавці різних держав по-різному підходять до врегулювання цього питання.

Питанню призначення покарання за сукупністю вироків у КК Російської Федерації присвячена ст. 70, в якій зазначено: “При призначенні покарання за сукупністю вироків до покарання, призначеного за останнім вироком суду, частково або повністю приєднується невідбута частина покарання за попереднім вироком су

ду” [1, ст. 70]. На думку російського науковця С.І. Курганова, призначення покарання за сукупністю вироків матиме місце тоді, коли засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, незалежно від того чи вступив вирок у законну силу [2, с. 51]. На нашу думку, позиція науковця є правильною, але недоліком російського законодавця, вважаємо, є те, що у диспозиції статті це положення чітко не виписано. А тому може скластися враження, що у разі вчинення особою нового злочину до вступу вироку в законну силу покарання повинно бути призначено за сукупністю злочинів, а не за сукупністю вироків. Таке ж положення, як у КК Російської Федерації, закріплено і у відповідних статтях КК Республік Азербайджан та Туркменистан [3, ст. 67; 4, ст. 64]. По-іншому і, на наш погляд, більш вдало сформульовані диспозиції статей Китайської Народної Республіки, республік Вірменії, Білорусії, Казахстану, Таджикистану, Узбекистану та України. Так, в ст. 71 КК Китайської Народної Республіки зазначено: “Якщо після постановлення вироку, але до відбуття повного строку покарання засуджений знову вчинить злочин, йому необхідно призначити покарання за новий злочин і до цього покарання приєднати невідбуту частину покарання за першим вироком” [5, ст. 71]. Схоже положення закріплено у ст. 73 КК Республіки Білорусія, в ст. 67 КК Республіки Вірменія, в ст. 60 КК Республіки Казахстан, в ст. 68 КК Республіки

Таджикистан, в ст. 60 КК Республіки Узбекистан та у ст. 71 КК України, де вказано: “Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин, то суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком” [6, ст. 73; 7, ст. 67; 8, ст. 60; 9, ст. 68; 10, ст. 60; 11, ст. 71].

Своєрідно дане питання вирішується у КК Республіки Литва та КК Республіки Франція. В ч. 1 ст. 64 КК Литви зазначено: “Якщо засуджений, не відбувши призначеного покарання, вчиняє нове злочинне діяння або злочинне діяння вчиняє особа, відбуття покарання якої відстрочено, або нове злочинне діяння вчиняє особа, котра умовно-достроково звільнена від покарання в період невідбутого строку, суд, призначивши покарання за новий злочин, призначає покарання за сукупністю. При цьому покарання за сукупністю суд призначає шляхом повного або часткового складання” [12, ст. 64]. Відповідно до ст. 132–2 КК Франції сукупність злочинних дій простежуємо тоді, коли злочинне діяння вчинено особою до моменту винесення остаточного вироку за інший злочин. У ст. 132–8 -132–10 цього ж кодексу зазначено: “покарання подвоюється, якщо фізична особа, раніше судима за злочин або проступок, протягом вказаного в законі строку з моменту закінчення попереднього покарання або строку давності обвинувального вироку вчиняє новий злочин або проступок” [13, ст. 132–2; 132–8; 132–10]. Таке положення означає, що за кримінальним правом Франції ознакою, яка відмежовує сукупність злочинів від сукупності вироків є вступ вироку в законну силу.

На відміну від законодавця Азербайджану, Російської Федерації, Туркменистану, а також Литви, законодавець України, Білорусії, Вірменії, Казахстану, Таджикистану, Узбекистану та Китаю визначив момент, з якого необхідно призначати покарання за сукупністю вироків у разі вчинення особою нового злочину. Цим моментом є постановлення вироку по першій справі. Однак виникає запитання, що слід розуміти під поняттям “постановлення вироку”? Чи “постановлення вироку” є “проголошення вироку”, тобто чи це слова-синоніми, чи поняття “постановлення вироку” також охоплює собою “набрання вироком законної сили”. Відповідь на це питання має важливе кримінально-правове значення, адже дозволяє визначити: мала місце сукупність злочинів чи сукупність вироків.

Щодо цього питання український науковець В.І. Тютюгін зазначає, що постановлення вироку завершується проголошенням [14, с. 253]. Але, на нашу думку, це не зовсім так. В ч. 1 ст. 322 КПК України зазначено, що вирок постановляється в окремому приміщенні – нарадчій кімнаті. В ч. 2 ст. 332 КПК України, котра має назву “Складання вироку” зазначено, що вирок повинен бути написаний одним із суддів, який брав участь у його постановленні. А в ч. 1 ст. 341 КПК України зазначається, що після постановлення вироку судді повертаються до залу засідання, де головуючий або один із суддів проголошує вирок [15, ст. 322; 341]. Звідси доходимо висновку, що постановлення вироку відбувається в нарадчій кімнаті, а його проголошення – вже у залі судового засідання. Тому можна дійти висновку, що постановлення вироку – це процес його складання (написання) та підписання, а проголошення вироку є окремим етапом. Вважаємо, що оскільки постановлення вироку відбувається у нарадчій кімнаті, а його проголошення в залі суду, то із законодавчого положення доходимо висновку, що призначення покарання за сукупністю вироків може мати місце і до проголошення вироку, тобто, вже з моменту виходу суду з нарадчої кімнати. А сукупність злочинів матиме місце, коли винний вчинив суспільно небезпечне діяння до моменту видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку поу першій справі.

Однак інша позиція з цього питання у Пленуму Верховного Суду України. Відповідно до п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7 за сукупністю вироків покарання призначається, коли засуджена особа до повного відбуття основного чи додаткового покарання вчинила новий злочин, а також коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили [16, п. 25]. Як бачимо, позиція Пленуму Верховного Суду України суперечить позиції законодавця, закріпленій у ст. 71 КК України та ст. 322, 341 КПК України і тим самим зумовлює породу нових проблем у практиці застосування законодавства України.

Щоб припинити дискусії і усунути проблеми у практиці застосування кримінального законодавства України, на наш погляд, потрібно закріпити на законодавчому рівні момент, з якого необхідно застосовувати правила призначення покарання за сукупністю вироків.

У літературі з цього питання є дві позиції. Прихильники першої стверджують, що коли новий злочин вчинено винним після проголошення вироку і вступу його в законну силу, то має місце сукупність вироків, а коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до вступу його в законну силу, має місце сукупність злочинів. В основу своєї позиції науковці вкладають те, що особа, засуджена за вчинення злочину, вважається судимою з дня набрання вироком законної сили і до моменту погашення або зняття судимості. Відповідно, юридичного значення вирок набуває не в момент його проголошення, а з дня набрання ним законної сили. Лише відтоді настають правові наслідки, породжені вироком, а тому правила ст. 70 КК (за КК Російської Федерації ця стаття передбачає правила призначення покарання за сукупністю вироків. В КК України ці правила передбачені в ст. 71) повинні застосовуватися лише тоді, коли новий злочин вчинено після вступу попереднього вироку в законну силу [17, с. 218–219; 18, с. 341; 19, с. 6, 12–13; 20, с. 360–361].

Прихильники іншої позиції вважають, що особа, щодо котрої з дотриманням встановленої законом процедури відбувся судовий розгляд, суддями (суддею) обговорено, складено і підписано обвинувальний вирок з призначенням покарання, і котра під час або після проголошення вироку вчиняє новий злочин, навряд чи може вважатися менш суспільно небезпечною і такою, яка заслуговує менш суворих правил призначення покарання, ніж та, котра, за інших рівних умов, вчиняє злочин після вступу вироку в законну силу. Вони також звертають увагу на те, що підвищена суспільна небезпека особи, котра вчиняє новий злочин під час або після проголошення вироку, але до вступу вироку в законну силу, а також і після вступу цього вироку в законну силу не стає меншою чи більшою від формального моменту – вступив чи не вступив проголошений вирок у законну силу. Прихильники цієї позиції також зазначають, що засуджений нерідко взагалі не усвідомлює конкретного моменту, з якого вирок щодо нього вступає в законну силу [21, с. 670].

Обидві позиції належно обґрунтовані і заслуговують на увагу. Однак ми схиляємось до першої позиції і вважаємо, що правила призначення покарання за сукупністю вироків необхідно застосовувати з моменту вступу вироку в законну силу. На наш погляд, якщо призначати покарання за нововчинений злочин за сукупністю вироків до вступу вироку по першій справі в законну силу, то виникатиме “процесуальна тяганина”, пов’язана з тим, що у разі подання апеляційної скарги і як її наслідок – скасування вироку чи постановлення нового вироку по першій справі, покарання буде змінено. Тоді за нововиявленими обставинами буде змінено і другий вирок, а отже і остаточне покарання за сукупністю вироків. Тому, підтримуючи М.Н. Становського та Е.Ю. Жинкіну, вважаємо, що правового значення вирок набуває з дня набрання ним законної сили і тому моментом, з якого необхідно призначати покарання за сукупністю вироків, треба вважати саме вступ вироку в законну силу.

Наступною відмінністю у врегулюванні питання призначення покарання за сукупністю вироків за законодавством іноземних держав є встановлення максимального строку покарання, яке може бути призначено за сукупністю вироків. Важливо зазначити, що така відмінність є двох видів:

1. Якщо остаточне покарання, призначене за сукупністю вироків, не пов’язане з позбавленням волі:

а) воно не може перевищувати максимальних строків або розмірів, встановлених для даних видів покарань в Загальній частині Кримінального кодексу (Азербайджан, Білорусія, Казахстан, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменистан, Україна);

б) воно не може перевищувати максимального розміру, встановленого для даних видів покарання Особливою частиною Кримінального кодексу (Вірменія).

Зовсім інший порядок передбачений у ст. 71 КК Китайської Народної Республіки, де вказано (з посиланням на ст. 69 КК КНР): “Якщо після постановлення вироку, але до повного відбуття строку покарання засуджений знову вчинив злочин, то йому необхідно призначити покарання за новий злочин і до цього покарання приєднати невідбуту частину покарання за першим вироком. Остаточне покарання при цьому складає менше суми строків покарань, призначених за кожен злочин, але більше максимального строку, призначеного за один із злочинів. Сума строків покарань при засудженні особи до “нагляду” не може перевищувати трьох років; “короткочасного арешту” – одного року” [5, ст. 71].

2. Якщо остаточне покарання, призначене за сукупністю вироків, пов’язане з позбавленням волі:

а) воно не може перевищувати двадцяти років (Азербайджан, Вірменія, КНР, Туркменистан);

б) воно не може перевищувати тридцяти років (Білорусія, Російська Федерація, Таджикистан);

в) воно не може перевищувати двадцяти п’яти років, а у разі вчинення особливо тяжких злочинів–тридцяти років (Казахстан);

г) воно не може перевищувати п’ятнадцяти років, а у разі вчинення особливо тяжких злочинів – двадцяти п’яти років (Україна).

На нашу думку, така диференціація максимальних строків та розмірів покарань у разі призначення покарання за сукупністю вироків за законодавством іноземних держав зумовлена тим, що строки та розміри покарання у різних країнах є різними. І, керуючись цим, законодавці встановлюють максимальні строки і розміри покарань у разі призначення покарання за сукупністю вироків.

Так, відповідно до КК Казахстану, покарання у вгляді обмеження волі може бути призначено на строк від одного до п’яти років; арешту – від одного до шести місяців; позбавлення волі – від шести місяців до п’ятнадцяти років, а за вчинення особливо тяжких злочинів – двадцяти років або довічного позбавлення волі [8, ст. 45; ст. 46; ст. 48]. У КК РФ зазначено, що покарання у вигляді обмеження волі призначається особам, котрі вчинили умисний злочин, але не мають судимості, строком від одного до трьох років, а за вчинення необережного злочину – від одного до п’яти років; арешту – від одного до шести місяців; позбавлення волі– від двох місяців до двадцяти років [1, ст. 53; ст. 54; 56]. Відповідно до КК Білорусії, покарання у вигляді обмеження волі може бути призначено на строк від шести місяців до п’яти років; арешту–від одного до шести місяців; позбавлення волі–від шести місяців до дванадцяти років, за вчинення особливо тяжкого злочину покарання у вигляді позбавлення волі призначається на строк більше дванадцяти років, але не більше п’ятнадцяти; за вчинення особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним посяганням на життя людини – не більше двадцяти п’яти років; за вчинення необережного злочину–не більше семи років [6, ст. 55; ст. 54; ст. 57]. У КК Азербайджану зазначено, що покарання у вигляді обмеження волі призначається особам, котрі вчинили умисний злочин, але не мають судимості, строком від одного до трьох років, а за вчинення необережного злочину – від одного до п’яти років; арешт як вид покарання не передбачений. Позбавлення волі призначається від трьох місяців до п’ятнадцяти років [3, ст. 53; ст. 55]. У ст. 54 КК Таджикистану передбачено, що покарання у вигляді обмеження волі призначається строком від одного до п’яти років [9, ст. 54]. Покарання у вигляді позбавлення волі призначається строком від шести місяців до двадцяти п’яти років [9, ст. 58]. Арешт як вид покарання у КК Таджикистану не передбачений. За КК Туркменистану покарання у вигляді позбавлення волі призначається на строк від шести місяців до двадцяти років, покарання у вигляді обмеження волі та арешту не передбачено [4, ст. 53]. Відповідно до КК України покарання у вигляді обмеження волі може бути призначено на строк від одного до п’яти років; арешту – від одного до шести місяців; позбавлення волі – від одного до п’ятнадцяти років [11, ст. 61; ст. 60; ст. 63].

Однак, на нашу думку, така позиція законодавців щодо встановлення максимальної межі строків і розмірів покарань у разі призначення покарання за сукупністю вироків, є незрозумілою і необґрунтованою, оскільки, встановлюючи максимальну межу строків і розмірів покарань, законодавець тим самим обмежує призначення судами справедливого покарання. Тобто, призначаючи покарання за кожен злочин (врахувавши характер і ступінь суспільної небезпеки, особу винного, обставини вчиненого злочину), суд не завжди зможе призначити покарання, необхідне і достатнє для виправлення особи, бо кожного разу йому доведеться виходити з того, який строк і розмір покарання потрібно призначити, щоб не порушити межі, встановлених законодавцем. Незрозумілою видається така “акція” з боку держави, коли при призначенні покарання за сукупністю вироків відбувається зменшення строків і розмірів покарання, тоді, як за вчинення одиничного злочину суд може призначити особі максимальний розмір чи строк покарання в межах санкції статті. Отож сам законодавець вказує на зниження рівня суспільної небезпеки особи і тому встановлює максимальну межу строків і розмірів покарання у разі призначення покарання за сукупністю вироків. На нашу думку, встановлювати максимальну межу строків і розмірів покарань, як виняток, доцільно лише у випадках, коли новий злочин після постановлення вироку по першій справі вчинено через необережність, бо в такому разі не відбувається зростання рівня суспільної небезпеки особи.

Крім того, така позиція законодавця щодо зменшення строків та розмірів покарань у разі вчинення особою нового умисного злочину після постановлення вироку по першій справі, суперечить меті покарання, яка закріплена у більшості з проаналізованих кримінальних кодексів іноземних держав. Так, в ч. 2 ст. 43 КК РФ зазначено: “Покарання застосовується з метою відновлення соціальної справедливості, а також з метою виправлення засудженого і попередження вчинення нових злочинів” [1, ст. 43]. Аналогічне положення міститься в ст. 41.2 КК Азербайджану, ч. 2 ст. 48 КК Вірменії, ч. 2 ст. 38 КК Казахстану, ч. 2ст.46 КК Таджикистану та ч. 2 ст. 43 КК Туркменистану. Очевидно, що відновлення соціальної справедливості можливе лише за умови призначення справедливого покарання, тобто за кожен фактично вчинений злочин має бути призначено покарання в межах санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, відповідно до положень Загальної частини та враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. А тому встановлювати межу щодо строків і розмірів покарання при призначенні покарання за сукупністю вироків у разі вчинення особою нового умисного злочину, вважаємо, недоцільно.

Більше того, невже ми досягаємо мети виправлення особи і попередження нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, зменшуючи строки і розміри покарання у разі вчинення особою нового умисного злочину після постановлення вироку по першій справі? На нашу думку, у разі вчинення особою нового умисного злочину після постановлення вироку по першій справі відбувається підвищення рівня суспільної небезпеки особи, а тому за нововчинений злочин покарання мало би збільшуватись. З цього питання вважаємо вдалим вислів Талмуду: “Тому, кто совершит преступление дважды, оно уже кажется дозволенным”. Отже, щоб попередити таку протиправну поведінку в майбутньому, необхідно карати злочинців вже сьогодні. Варто зазначити, що в ч. 2 ст. 50 КК України вказано: “Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання нових злочинів як засудженими, так і іншими особами” [11, ст. 50]. Як вказує український законодавець “не тільки кару…”, але й кару зокрема. Вважаємо, що відновлення соціальної справедливості можливе лише в тому випадку, коли винна особа відчує на собі кару за кожен вчинений злочин сповна.

Наступним важливим моментом, який враховується при призначенні покарання за сукупністю вироків відповідно до законодавства іноземних держав, є те, що остаточне покарання, призначене за сукупністю вироків, повинно бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. У врегулюванні цього питання у законодавстві Азербайджану, Білорусії, Вірменії, Казахстану, КНР, Російської Федерації, Таджикистану, Туркменистану та України немає розбіжностей.

Щодо призначення додаткових покарань законодавці названих держав єдині в тому, що призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.

У кримінальному законодавстві Азербайджану, Білорусії, Вірменії, Таджикистану та України є вказівка на те, що у разі призначення покарання за сукупністю вироків, покарання у вигляді довічного позбавлення волі поглинає менш суворі види покарання. Однак, на нашу думку, конструкція ст. 71 КК України та ст. 68 КК Таджикистану в цій частині є більш досконалою, ніж конструкції відповідних статей КК Азербайджану, Білорусії та Вірменії, які регулюють порядок призначення покарання за сукупністю вироків, оскільки в ст. 71 КК України зазначено: “При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинання менш суворих покарань довічним позбавленням волі” [11, ст. 71]. Аналогічне положення закріплене в ч. 4 ст. 68 КК Таджикистану. А от в ст. 67 КК Азербайджану, ст. 67 КК Вірменії і ст. 73 КК Білорусії вказується: “У разі вчинення особою, котра відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, нового злочину покарання, призначене за новий злочин, поглинається довічним позбавленням волі” [3, ст. 67; 7, ст. 67; 6, ст. 73]. Доходимо висновку, що законодавці республік Азербайджану, Вірменії та Білорусії не передбачили поглинання довічним позбавленням волі менш суворих видів покарання у разі, коли воно призначене за нововчинений злочин. В кримінальному законодавстві Казахстану, КНР, Литви, Російської Федерації, Туркменистану, Франції вказівки на поглинання довічним позбавленням волі менш суворих видів покарань взагалі немає. Однак відсутність такої вказівки, на наш погляд, не є суттєвим недоліком законодавства.

Проаналізувавши кримінальне законодавство КНР, республік Азербайджану, Вірменії, Білорусії, Казахстану, Литви, Таджикистану, Туркменистану, Франції та Російської Федерації щодо питання призначення покарання за сукупністю вироків, робимо такий висновок: більшість положень, що регулюють порядок призначення покарання за сукупністю вироків у КК зарубіжних держав, повторюються. Найбільша схожість у врегулюванні цього питання простежується у КК Білорусії, Таджикистану, України та Російської Федерації, а також Азербайджану, Казахстану і Туркменистану. Є деякі особливості у врегулюванні питання призначення покарання за сукупністю вироків у КК КНР та Вірменії, Литви та Франції, на що вже було звернену увагу під час детального аналізу законодавства цих держав. Порівнюючи кримінальне законодавство України та вищезазначених зарубіжних держав щодо порядку призначення покарання за сукупністю вироків, вважаємо, що конструкція ст. 71 КК України, яка регулює такий порядок, у певних моментах є досконалішою, ніж конструкції відповідних статей КК зарубіжних держав. Однак окремі положення цієї статті все ж потребують вдосконалення. А тому потрібно узагальнити зарубіжний досвід і на його основі провести вдосконалити чинне кримінальне законодавство України.

––––––––––––––––––––

Уголовный кодекс Российской Федерации принят 24 мая 1996 г. со следующими изменениями и дополнениями / /www.ganun.narod.ru.

Курганов С.І. Наказание: уголовно-правовой, уголовно-исполнительный и криминологический аспекты. – М.: Проспект, 2008. – 192 с.

Уголовный кодекс Республики Азербайджан / /www.ganun.narod.ru.

Уголовный кодекс Республики Туркменистан принят 01 января 1997 г. со следующими изменениями и дополнениями // www.ganun.narod.ru.

Уголовный кодекс Китайской Народной Республики принят 14 марта 1997г. со следующими изменениями и дополнениями // www.ganun.narod.ru.

Уголовный кодекс Республики Беларусь принят 2 июня 1999 г. со следующими изменениями и дополнениями // www.ganun.narod.ru.

Уголовный кодекс Республики Армения принят 18 апреля 2003 г. со следующими изменениями и дополнениями // www.ganun.narod.ru

Уголовный кодекс Республики Казахстан принят 16 июля 1997 г. со следующими изменениями и дополнениями // www.ganun.narod.ru.

Уголовный кодекс Республики Таджикистан принят 21.05.1998г. со следующими изменениями и дополнениями // www.ganun.narod.ru

Уголовный кодекс Республики Узбекистан. СПб., 2001.

Кримінальний кодекс України прийнятий 05.04.2001 р. Офіційний текст. -К.: ІнЮре, 2008. – 236 с.

Уголовный кодекс Республики Литва. СПб., 2002.

Уголовный кодекс Республики Франция. М., 1993.

Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар/ Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; За заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Ін Юре, 2004. – 1196 с.

Кримінально-процесуальний кодекс України: Офіц. текст. – К.: Ін Юре, 2008. – 279 с.

Постанова Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 року № 7 // www.court.gov.ua

Кафаров М.Т. Проблема рецидива в советском уголовном праве. Баку, 1972. – 449 с.

Манцев Н.И. Множественность преступлений / Уголовное право на современном этапе: проблемы преступления и наказания. СПб., 1992. – 341 с.

Жинкина Е.Ю. Назначение наказания по совокупности преступлений и совокупности приговоров. – Автореф. дис... к.ю.н. – Краснодар, 2002.– 20 с.

Становський М.Н. Назначение наказания. СПб., 1999. – 657 с.

Энциклопедия уголовного права. Т.9. Назначение наказания. – Издание профессора Малинина–СПб ГКА, СПб., 2008. – 945 с.

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук