Головна Наукові статті Кримінальне право ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СВОБОДИ ВІРОСПОВІДАННЯ: ПИТАННЯ НАСТУПНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СВОБОДИ ВІРОСПОВІДАННЯ: ПИТАННЯ НАСТУПНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Наукові статті - Кримінальне право
209

ЗЛОЧИНИ ПРОТИ СВОБОДИ ВІРОСПОВІДАННЯ: ПИТАННЯ НАСТУПНОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

В. Маркін

З’ясовано поняття наступності кримінального законодавства та на його основі досліджено наступність кримінального законодавства про злочини проти свободи віросповідання.

Ключові слова: наступність кримінального законодавства, наступність кримінально-правових норм, межі кримінально-правової охорони, обсяг кримінально-правової охорони.

Процес розбудови в Україні правової держави неможливий без перегляду та вдосконалення гарантій, що забезпечують правову охорону свободи віросповідання. Переосмислення значущості цих гарантій та формування їх цілісної системи є необхідною умовою забезпечення права „… сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність” [1], адаптації чинного законодавства до світових зразків.

З прийняттям Кримінального кодексу (далі – КК) 2001 р., система кримінально-правових гарантій забезпечення свободи віросповідання зазнала кардинальних змін. Так, до чинного КК включено три нові кримінально-правові норми (ст. 178, ст. 179, ч. 2 ст. 180), виділено кваліфіковані склади злочинів (ч. 2 ст. 181), змінено формулювання диспозицій статей, перебудовано їх санкції тощо. Ці та інші зміни потребують невідкладних наукових досліджень, які, з одного боку, виявлять недоліки аналізованих норм, а з іншого – покажуть шляхи увдосконалення кримінального законодавства.

Однак здійснення глибоких досліджень немислиме без використання історичного досвіду кримінально-правової охорони свободи віросповідання, у тому числі вивчення проблем наступності кримінального законодавства. Звернення до попереднього КК,

порівняння його положень з чинним КК не лише забезпечать уникнення негативного досвіду минулого і повторення власних помилок. Такі порівняння дають змогу побачити кримінальне законодавство «в динаміці», зрозуміти логіку законодавця при прийнятті нового закону.

Незважаючи на відносну поширеність поняття наступності як у науковій, так і в публіцистичній літературі, дослідженням цього правового феномена присвячено невелику кількість робіт. Це монографії Г.В. Швекова [2] та Н. Неновски [3], дисертаційні дослідження В.О. Рибакова [4], Т.В. Наконечної [5], О.В. Родіни [6], Л.В. Авраменко [7]. Питання наступності кримінального законодавства та права на сьогодні майже не досліджені, а чи не єдиною цілісною працею щодо цієї проблематики є монографія В.О. Навроцького [8].

Що ж стосується кримінального законодавства про злочини проти свободи віросповідання, то в українській кримінально-правовій літературі питання його наступності окремо не досліджені. Водночас необхідність такого дослідження є очевидною, адже воно дасть змогу: простежити зміну підходів законодавця щодо меж і способів кримінально-правової охорони свободи віросповідання, переоцінки ним суспільної небезпеки тих чи інших діянь; визначити законодавчий підхід щодо місця відповідних норм в системі Особливої частини КК тощо.

Перш ніж розпочати дослідження питань, пов’язаних з наступністю кримінального законодавства про злочини проти свободи віросповідання, потрібно з’ясувати, що ж собою становить наступність права та наступність кримінального законодавства.

Одним із перших спробував визначити поняття наступності соціалістичного права В.О. Рибаков. Упустивши ідеологічні моменти та дещо скоротивши наведене визначення, можна сказати, що автор зводить наступність права до об’єктивно існуючого зв’язку, що полягає у збереженні та використанні елементів попереднього правового розвитку [4, с. 11].

По суті, аналогічні формулювання ми знаходимо ще у двох дисертаційних дослідженнях.

Зокрема, О.В. Родіна розуміє наступність у праві, як об’єктивно існуючий зв’язок між етапами його розвитку, зміст якого виявляється у збереженні елементів попереднього розвитку права в наступному [6, с. 40].

Вказівкою на зумовленість наступності відрізняється визначення, запропоноване Т.В. Наконечною: „наступністю у праві є зв’язок між різними ступенями розвитку права, обумовлений діалектичною єдністю перервності і безперервності економічних та інших суспільних відносин та «власним» розвитком права” [5, с. 24].

Звичайно, можна полемізувати з авторами щодо повноти та точності запропонованих ними дефініцій, однак доводиться констатувати, що поняття наступності у праві трактують майже однозначно. Передусім, наступність – це генетичний, внутрішньо притаманний праву зв’язок між певними стадіями його розвитку. Сутність його полягає у збереженні, перенесенні й використанні окремих елементів попередньої стадії розвитку права в наступній.

Загалом варто погодитись з таким підходом до розуміння наступності, адже він відображає базові, ключові риси цього явища. Щоправда, варто зазначити, що наступність – поняття багатогранне. Тому теоретично її можна розглядати як сам процес запозичення, пристосування окремих елементів права, або ж як результат такого процесу. Крім того, важко заперечувати і той факт, що наступність – це також універсальна закономірність права.

Що ж потрібно розуміти під наступністю кримінального законодавства ?

На думку В.О. Навроцького, це такий зв’язок між двома законами, які визначають злочинність і караність діяння та інші його кримінально-правові наслідки, за якого в новому нормативному акті зберігаються основні ознаки, які визначають змістовну і формальну характеристику кримінального закону [8, с. 29].

Загалом ми підтримуємо запропоноване науковцем трактування наступності у кримінальному законодавстві. Річ навіть не в тому, що таке визначення залишається єдиним з відомих автору визначень цього явища у кримінально-правовій літературі.

Приваблює інше: наведене визначення акумулює в собі найсуттєвіші ознаки цього правового феномена. До позитивів запропонованої дослідником дефініції потрібно зачислити: її інформативність, доступність формулювання; вказівку на те, що наступність у кримінальному законодавстві можлива між нормативними актами однакової юридичної сили; вказівку на види наступності – змістовну і формальну.

Водночас, вважаємо за необхідне дещо уточнити і доповнити наведене автором визначення. Для цього пропонуємо звернути увагу на такі моменти.

По-перше. На сучасному етапі розвитку кримінального законодавства його наступність може виявлятися лише в положеннях КК України. Тому, так би мовити, предметом наступності кримінального законодавства на сьогодні треба вважати КК України в цілому. Такий висновок можемо зробити не тільки з ст. 3 КК 2001 р., але й він зумовлений існуючими на сьогодні в правовій доктрині України підходами до систематизації законодавства. Інші нормативно-правові акти, окремі положення яких фактично змінюють межі кримінальної відповідальності за ті чи інші діяння, не можуть бути предметом наступності кримінального законодавства.

По-друге. Сама суть наступності будь-якої галузі законодавства передбачає, що зіставлят, порівнювати можемо лише положення, які або є чинними, або ж були чинними. Порівняння положень, які ніколи не діяли, а отже і не становили законодавства, не повинно включатися і в поняття його наступності. Саме тому поняттям наступності кримінального законодавства не охоплюється наявність зв’язку, спільних рис між КК, який набув чинності, та його попередніми проектами, між вже чинним КК та проектами нового, пропозиціями щодо його вдосконалення. Такий зв’язок може входити до більш широкого за обсягом поняття наступності кримінального права.

По-третє. Крім відомих правовій літературі „формального” та „змістовного” видів наступності ми пропонуємо виділяти третій її вид – „змістовно-формальний”. До цього виду наступності кримінального законодавства потрібно зачислити, зокрема, наступність у назвах розділів Особливої частини (формально – це назва структурної одиниці КК, а змістовно така назва відображає родовий об’єкт розміщених у розділі злочинів); наступність у розміщенні статей (їх груп) між окремими розділами Особливої частини тощо.

І, по-четверте. Очевидно, що „змістовний” вид наступності кримінального законодавства виявляється, насамперед, у наступності кримінально-правових норм. Проте, зведення наступності кримінального законодавства лише до наступності конкретних кримінально-правових норм необґрунтовано звужує межі досліджуваного явища, ототожнює різні за змістом та обсягом поняття.

Видається, що в кримінальному законодавстві можлива і так звана „негативна” наступність, про яку свого часу писав Г.В. Швеков [2, с. 5]. З метою обґрунтування своєї позиції звернемось до прикладу. Відомо, що ст. 178 КК „Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків” не мала аналога в КК 1960 р. Чи означає це, що в частині кримінальної-правової охорони релігійних споруд і культових будинків у положеннях КК 1960 р. та чинного КК не має елементів наступності? Мабуть, це не так. Аналіз обох кодексів дає підстави констатувати, що практично усі випадки зруйнування чи пошкодження релігійних споруд або культових будинків (про які йдеться у ст. 178 КК 2001 р.) охоплювалися і нормами КК 1960 р. Приймаючи КК 2001 р., законодавець вирішив змінити спосіб кримінально-правової охорони релігійних споруд і культових будинків, увівши до кодексу ст. 178. Водночас, межі і обсяг кримінально-правової охорони цих об’єктів не змінилися. З огляду на наведене, ми схильні вважати, що у цьому випадку наявні елементи наступності кримінального законодавства.

Отож, можна говорити, що наступність у кримінальному законодавстві можлива і в обсязі кримінально-правової регламентації тих чи інших суспільних відносин. В Особливій частині КК це може виявлятися у збереженні меж і обсягів кримінально-правової охорони певних суспільних відносин при зміні способу такої охорони. Коли ж спосіб також не зазнає змін, елементи наступності потрібно шукати, насамперед, у кримінально-правових нормах.

Беручи до уваги вищенаведене, можна дійти висновку, що наступність кримінального законодавства – це об’єктивно існуючий зв’язок між чинним КК та кримінальним законодавством, що втратило чинність, який виявляється у збереженні, перенесенні й використанні у новому КК основних змістовних, формальних або ж змістовно-формальних елементів попереднього кримінального законодавства. Наступність змістовних елементів може проявлятися як у наступності окремих кримінально-правових норм чи їх груп, так і в збереженні меж та обсягів кримінально-правової регламентації суспільних відносин.

Спробуємо дослідити питання наступності кримінального законодавства щодо злочинів проти свободи віросповідання.

Як було зазначено, КК 1960 р. не містив окремої статті, яка б передбачала кримінальну відповідальність за пошкодження чи зруйнування релігійних споруд чи культових будинків. Не містив він і статті про незаконне утримування, осквернення або знищення релігійних святинь. Тому щодо наступності норм ст. ст. 178 і 179 КК 2001 р. говорити не доводиться. Її елементи (йдеться про наступність) потрібно шукати у межах і обсягах кримінально-правової охорони релігійних споруд, святинь і культових будинків обома КК. З огляду на це, треба визначити ті норми КК 1960 р., якими охоплювалися, а також статті, за якими могли кваліфікуватися діяння, передбачені ст. ст. 178 і 179 КК 2001 р.

Відомо, що КК 1960 р. диференціював кримінальну відповідальність за посягання на власність залежно від форм останньої. Тому відповідальність за знищення чи пошкодження майна (крім його спеціальних видів) могла наставати за різними статтями, що були розміщені в різних розділах – ст. 89 „Умисне знищення або пошкодження державного чи колективного майна” або ст. 145 „Умисне знищення або пошкодження індивідуального майна громадян”. Оскільки в обох випадках йдеться про будь-які види майна, то випадки зруйнування чи пошкодження релігійних споруд або культових будинків охоплені нормами зазначених статей. Однак повною мірою такі випадки були охоплені лише нормою ст. 89 КК 1960 р. За ч. 1 ст. 145 КК 1960 р. могла наставати відповідальність лише у випадках, коли таке знищення або пошкодження завдало значної шкоди потерпілому.

Окрім того, за певних обставин, пошкодження чи зруйнування релігійних споруд або культових будинків могло бути кваліфіковано і за іншими статтями КК: ст. 60 „Диверсія” (у тих випадках, коли зруйнування релігійних споруд чи культових будинків відбувалося з метою ослаблення держави та було спрямоване на масове знищення людей, заподіяння тілесних ушкоджень чи іншої шкоди їхньому здоров’ю); ст. 66 „Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігій” (коли пошкодження або зруйнування релігійних споруд чи культових будинків було спрямовано на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті або ж тоді, коли такі дії слугували способом образи релігійних почуттів громадян); ст. 71 „Масові безпорядки” (у випадках, коли таке знищення було наслідком організації масових безпорядків чи активної участі в них); ст. 206 „Хуліганство” (коли таке пошкодження чи зруйнування грубо порушувало громадський порядок і виражало явну неповагу до суспільства); ст. 207 „Знищення і зруйнування пам’яток історії і культури” (у випадку, коли такі релігійні споруди чи культові будинки були пам’ятками історії і культури, взяті під охорону держави).

Злочин, передбачений ст. 179 КК 2001 р., може вчинятися у трьох формах: незаконне утримання, осквернення або знищення релігійних святинь. Оскільки випадки знищення таких святинь могли, по суті, кваліфікуватися за тими ж статтями КК 1960 р., що і зруйнування релігійних споруд чи культових будинків, розглянемо дві інші форми цього злочину – незаконне утримання і осквернення.

Аналіз статей КК 1960 р. дає підстави зробити висновок про те, що випадки незаконного утримання релігійних святинь майже повністю охоплювалися нормою ст. 198 КК 1960 р. „Самоуправство”. Адже вже саме значення цих святинь, їх соціальна цінність дозволяє стверджувати, що незаконне утримання таких об’єктів заподіює суттєву шкоду (як суспільно-небезпечний наслідок у ст. 198) віруючим, позбавляє їх можливості реалізовувати свої конституційні права.

У випадках, коли незаконне утримання релігійних святинь було спрямоване на розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті, або ж тоді, коли в таких діях виражалася образа релігійних почуттів громадян, вчинене охоплювалося нормою ст. 66 „Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігії”.

Щодо такої форми розгляненого нами злочину, як осквернення релігійних святинь, то за КК 1960 р. такі випадки підпадали під ознаки ст. 206 „Хуліганство”. В окремих випадках кримінальна відповідальність могла наставати також за ст. 66 „Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної приналежності чи ставлення до релігії” (тоді, коли осквернення було спрямоване на розпалювання релігійної ворожнечі або ж тоді, коли такі дії слугували способом образи релігійних почуттів громадян); ст. 207 „Знищення і зруйнування пам’яток історії і культури” (коли осквернення релігійної святині, що є пам’яткою історії та культури, взятою під охорону держави, спричинило її зіпсування); ст. 212 „Глум над могилою” (якщо релігійна святиня становила собою могилу).

Потрібно зазначити, що наводити вичерпний перелік статей, за якими могли кваліфікуватися досліджувані діяння, навряд чи потрібно. Тому за певних обставин такі діяння могли бути кваліфіковані за іншими статтями (наприклад, ст. ст. 165, 167 і ін.) КК 1960 р.

Заслуговує на увагу питання наступності термінології ст. ст. 178 і 179 КК 2001 р., а точніше – використання у статтях термінів „зруйнування” і „осквернення” для позначення окремих форм вчинення цих злочинів.

І в КК 1960 р., і в КК 2001 р. терміни „руйнування” і „зруйнування” вживалися і вживаються паралельно з терміном „знищення”. Причому, якщо в певній статті КК 1960 р. вжито термін „зруйнування” („руйнування”), то і в нормі-наступниці КК 2001 р. використовують саме цей термін. Як бачимо, законодавець не підміняє, не плутає ці терміни.

Показовими у цьому плані є положення вже згадуваної нами ст. 207 КК 1960 р. та її наступниці – ст. 298 КК 2001 р. В обох статтях терміни „знищення” і „зруйнування” вжито законодавцем для позначення альтернативно названих форм вчинення злочину: „умисне знищення, зруйнування …” [9], „умисне незаконне знищення, руйнування …” [10]. Усе це схиляє до висновку про те, що сам законодавець розрізняв і розрізняє позначувані термінами поняття, надає їм дещо іншого змісту.

Зупинятись на питаннях обґрунтованості та необхідності такого розрізнення ми не будемо (оскільки це виходить за межі нашого дослідження), а лише констатуємо таке: і в КК 1960 р., і в КК 2001 р. законодавець не ототожнює поняття знищення і зруйнування.

Щодо терміна „осквернення”, то в КК 1960 р. його не вжито. Водночас у КК 1960 р. використано подібний за змістом термін „глум” (ст. 187-2 „Глум над державною символікою”, ст. 212 „Глум над могилою”). У чинному КК законодавець вирішив дещо урізноманітнити термінологічний апарат і використати ще інші терміни – „осквернення” та „наруга”. При цьому, якщо в згаданих ст. 187-2 і ст. 212 КК 1960 р. використано термін „глум”, то в статтях-наступницях вже фігурує термін „наруга” (ст. 297 „Наруга над могилою”, ст. 338 „Наруга над державними символами”). Очевидно, що використання такої кількості подібних за змістом термінів не сприяє їх правильному розумінню і, відповідно, однаковому застосуванню чинного КК.

Найбільш повно елементи наступності кримінального законодавства про злочини проти свободи віросповідання виявляються у наступності норм, передбачених ст. ст. 180 та 181 КК 2001 р., адже обидві статті мали свої відповідники і в КК 1960 р.

Стаття про кримінальну відповідальність за перешкоджання відправленню релігійних обрядів існувала у всіх радянських КК. Таку кримінально-правову заборону містив КК 1922 р. (ст. 125) [11], КК 1927 р. (ст. 115) [12] та КК 1960 р. (ст. 139) [10]. Причому формулювання диспозиції цієї норми у них майже збігалося – відповідальність встановлювалася за „перешкоджання відправленню („виконанню” – КК 1922 р., КК 1927 р.) релігійних обрядів, оскільки вони не порушують громадського („суспільного” – КК 1922 р., КК 1927 р.) порядку і не супроводжуються замахом („і не зазіхають” – КК 1922 р., „і не супроводжуються посяганням” – КК 1927 р.) на права громадян” [10].

Цікавим є те, що й санкція вказаних норм протягом цього періоду також залишалася практично без змін. За КК 1922 р. та КК 1927 р. до винного могли застосовуватися примусові роботи (виправно-трудові роботи) на строк до шести місяців. У КК 1960 р. санкцію було пом’якшено – виправні роботи на строк до шести місяців або громадська догана.

Якщо ж порівнювати ст. 139 КК 1960 р. та ст. 180 КК 2001 р., то можна стверджувати, що в чинному КК регламентація відповідальності за перешкоджання здійсненню релігійного обряду зазнала суттєвих змін.

КК 1960 р. містив положення, відповідно до якого кримінально-каране перешкоджання відправленню релігійних обрядів мало місце лише за умови, що такий обряд не порушує громадський порядок і не супроводжується замахом на права громадян. В іншому випадку релігійний обряд виходив за межі кримінально-правової охорони і перешкоджання його відправленню не спричинювало кримінальної відповідальності за ст. 139 КК 1960 р. У КК 2001 р. законодавець обрав вдаліший спосіб формулювання диспозиції аналогічної норми. В ст. 180 вже йдеться не про законність самого релігійного обряду, а про незаконність перешкоджання його здійсненню. Мабуть таке зміщення акцентів можна пояснити зміною державної політики у сфері релігії і церкви, зокрема, розширенням прав віруючих та релігійних організацій щодо форм і способів задоволення своїх релігійних потреб, здійснення релігійної діяльності.

Склад злочину, передбачений ст. 139 КК 1960 р., було сформульовано як формальний і визнано закінченим з моменту вчинення діяння, яке перешкоджало відправленню релігійних обрядів [13, с.397; 14, с.346; 15, с.384]. При цьому не мало значення те, чи таке діяння спричинило до зриву релігійного обряду, чи ні. У чинному КК для притягнення винного до відповідальності за ст. 180 потрібно настання наслідків у вигляді зриву або загрози зриву релігійного обряду. Як бачимо, склад злочину – матеріальний. З огляду на це випадки перешкоджання здійсненню релігійного обряду, що не зірвало релігійний обряд і не створило загрозу його зриву, (які за КК 1960 р. були визнані закінченим злочином) за КК 2001 р. потрібно розглядати як замах на перешкоджання здійсненню релігійного обряду.

З прийняттям нового КК законодавець переоцінив суспільну небезпеку випадків злочинного перешкоджання здійсненню релігійного обряду, про що свідчить санкція ст. 180 КК 2001 р. Там йдеться вже не про виправні роботи або громадську догану, а про такі види покарання як: штраф (до п’ятдесяти н. м. д. г.), арешт (строком до шести місяців) та обмеження волі (на строк до двох років).

У ст. 180 КК 2001 р. з’явилася частина друга, яка містить окремий склад злочину – „примушування священнослужителя шляхом фізичного або психічного насильства до проведення релігійного обряду” [9]. Стосовно цього нововведення треба звернути увагу на таке: а) оскільки КК 1960 р. не містив такої норми, випадки застосування насильства до священнослужителя були охоплені іншими нормами цього КК (зазвичай нормами про злочини проти здоров’я особи); б) у ч. 2 ст. 180 чинного КК визначено відповідальність лише за примушування священнослужителя до „проведення релігійного обряду”. Судячи з логіки законодавця, випадки примушування священнослужителя до невиконання релігійного обряду, є одним з можливих способів його перешкоджання і повинні бути кваліфіковані за ч. 1 ст. 180 КК.

Стаття про відповідальність за посягання на здоров’я громадян під приводом виконання релігійних обрядів уперше з’явилася в КК 1960 р. За період свого існування стаття кілька разів зазнавала змін і доповнень, проте остання її редакція майже повністю збігається з ч. 1 ст. 181 КК 2001 р.

Звертає на себе увагу і те, що на відміну від КК 1960 р. (де стаття про посягання на здоров’я громадян під приводом виконання релігійних обрядів містилася в главі Х „Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку та народного здоров’я”), у чинному КК така сама стаття розміщена у розділі V „Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина”. Звичайно, однозначно пояснити таке рішення законодавця важко. Видається, що розміщення норми, передбаченої ст. 181 КК 2001 р., у розділі V зумовлене:

а) зміною підходу законодавця до розуміння родового об’єкта цього злочину;

б) його прагненням забезпечити комплексність кримінально-правової охорони свободи віросповідання, розмістивши статті, що забезпечують таку охорону послідовно, в межах одного розділу.

Що стосується відмінностей між розгляненими статтями, то до них потрібно зачислити такі.

У КК 2001 р. виправлений недолік у назві аналогічної статті. В КК 1960 р. стаття називалася „Посягання на здоров’я громадян під приводом виконання релігійних обрядів”, тоді як в диспозиції йшлося не лише про релігійні обряди, а й про релігійні віровчення. У КК 2001 р. назва статті змінена – „Посягання на здоров’я людей під приводом проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів”. Мабуть і таке формулювання статті не повністю досконале, адже в ст. 181 КК 2001 р. проповідування релігійних вчень чи виконання релігійних обрядів поєднується не лише з заподіянням шкоди здоров’ю людей, але і з статевою розпустою, що у назві статті не відображено.

У КК 2001 р. законодавець суттєво пом’якшив санкцію досліджуваної норми. В ст. 209 КК 1960 р. встановлено один вид покарання – позбавлення волі (на строк до п’яти років). Чинний КК знизив максимальну межу цього покарання та увів альтернативне – позбавлення волі на строк до трьох років або обмеження волі на той самий строк.

Сучасна редакція ст. 181 КК 2001 р. (на відміну від ст. 209 КК 1960 р.) складається з двох частин. У ч. 2 законодавець передбачив кваліфікований вид складу злочину – „ті самі дії, поєднанні з втягуванням в діяльність групи неповнолітніх” [9]. На перший погляд, у ч. 2 ст. 181 йдеться про спеціальний вид втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність, що загалом відповідає „традиції” КК 2001 р. Проте це не зовсім так. У ч. 2 ст. 181 йдеться про втягування неповнолітніх в діяльність групи. Керуючись формулюванням ч. 1 ст. 181 КК 2001 р., сама участь у групі чи участь у її діяльності не тягне кримінальної відповідальності (адже злочинною вважається лише організація або керівництво групою). Для учасників групи (які не є її організаторами чи керівниками) кримінальна відповідальність може наставати лише у випадках, коли діяльність самої групи має злочинний характер. Очевидно, що діяльність групи і злочинна діяльність групи – не одне і те саме.

Твердження про те, що діяльність такої групи завжди має злочинний характер (оскільки вона поєднана із заподіянням шкоди здоров’ю людей або статевою розпустою) надто сумнівне, адже: а) в більшості випадків шкоду здоров’ю люди заподіюють або самі собі (тривале голодування, самокалічення тощо), або ж це робиться з їх волі; б) самі собою випадки «статевої розпусти» не тягнуть кримінальної відповідальності.

Враховуючи наведене, ми вважаємо, що норми, передбачені ст. 304 „Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність” і ч. 2 ст. 181 КК 2001 р., не конкурують як загальна і спеціальна. Потрібно думати, що до 1 вересня 2001 р. організація або керівництво такою групою, поєднане із втягненням у діяльність групи неповнолітніх, вміщувала ст. 209 КК 1960 р. У тих випадках, коли діяльність групи мала злочинний характер, випадки втягнення неповнолітніх отримували додаткову кваліфікацію за ст. 208 „Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність” КК 1960 р. та, за наявності відповідних умов, – також і за іншими статтями, що передбачали скоєний неповнолітнім злочин.

Проведене дослідження питань наступності кримінального законодавства про злочини проти свободи віросповідання дає підстави зробити деякі висновки і узагальнення.

I. Наступність кримінального законодавства – це об’єктивно існуючий зв’язок між чинним КК та кримінальним законодавством, що втратило чинність, який виявляється у збереженні, перенесенні й використанні в новому КК основних змістовних, формальних або ж змістовно-формальних елементів попереднього кримінального законодавства.

II. На відміну від КК 1960 р., у чинному КК простежується комплексність законодавчого підходу щодо кримінально-правової охорони свободи віросповідання, його цілісний характер.

III. Елементи наступності ст. ст. 178 і 179 КК 2001 р. виявляються у збереженні обома КК меж і обсягів кримінально-правової охорони релігійних споруд, святинь і культових будинків. Абсолютна більшість випадків протиправних посягань щодо цих об’єктів охоплювалися нормами КК 1960 р. Уведення до КК 2001 р. цих статей свідчить про підвищення законодавчої уваги щодо охорони релігійних прав громадян, переосмислення їх важливості та суспільної значимості.

Аналіз питань наступності термінології обох КК засвідчує: а) у ст. 178 чинного КК (як і в КК 1960 р.) поняття знищення та зруйнування не ототожнені; б) в КК 2001 р. з’ясування змісту кримінально-правового поняття осквернення ускладнюється використанням у ньому подібних за змістом термінів „глум” та „наруга”.

IV. Найповніше елементи наступності кримінального законодавства про злочини проти свободи віросповідання виявилися у наступності норм, передбачених ст. ст. 180 та 181 КК 2001 р.. Зміни та доповнення, яких зазнали ці норми в КК 2001 р., засвідчують спроби їх законодавчого вдосконалення відповідно до системи чинного КК.

??????????????

Конституція України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

Швеков Г. В. Преемственность в праве : Научно-теоретическое пособие для преподавателей вузов по специальности „Правоведение” / Г. В. Швеков. — Москва : Высш. шк., 1983. — 184 с.

Неновски Н. Преемственность в праве (перевод с болгарського) / Н. Неновски. — М. : Юридическая литература, 1977. — 168 с.

Рыбаков В. А. Преемственность в развитие социалистического права : автореф. дис. на соиск. научн. степени канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. / Московский ордена Ленина и ордена Трудового Красного Знамени государственный университет им. М. В. Ломоносова. — М., 1978. — 22 с.

Наконечная Т. В. Преемственность в развитии советского права : дисс. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. / Ордена Ленина и ордена Дружбы народов Академия наук Украинской ССР. Институт государства и права. — К., 1984. — 219 с.

Родина Э. В. Преемственность принципов советского государственного права : дисс. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.02. / Московский ордена Ленина и ордена Трудового Красного Знамени государственный университет им. М. В. Ломоносова. — М., 1988. — 194 с.

Авраменко Л. В. Наступність та запозичення в праві (загальнотеоретичні аспекти) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01. / Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. — Х., 2000. — 20 с.

Навроцький В. О. Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 р. та 2001 р.) / В. О. Навроцький. — К. : Атіка, 2001. — 271 с.

Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25—26. — Ст. 131.

Кримінальний кодекс України : Нормативні акти кримінально-правового значення : (За станом законодавства по 1 вересня 1997 р.). / [автори-упорядники : М. І. Мельник, М. І. Хавронюк]. — Київ : А.С.К., 1997. — 320 с.

Кримінальний кодекс УСРР від 23 серпня 1922 року // Збірник Узаконень та Розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України. — 1922. — Ч. 36. — Додаток до ст. 553.

Кримінальний кодекс Української РСР : Офіційний текст із змінами по 1 вересня 1958 р. та з додатками постатейно-систематизованих матеріалів. — К. : Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1958. — 163 с.

Кримінальне право України : Особлива частина : підручн. для студентів юрид. вузів і фак. / [Г. В. Андрусів, П. П. Андрушко, С. Я. Лихова та ін. / за ред. П. С. Матишевського та ін]. — К. : Юрінком Інтер, 1999. — 896 с.

Навроцький В. О. Кримінальне право України. Особлива частина : курс лекцій / В. О. Навроцький. — К. : Товариство „Знання”, 2000. — 771 с.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. За станом законодавства та постанов Пленуму Верховного Суду України на 25 травня 1994 року : бюлетень законодавства і юридичної практики. Спеціальний випуск / [відп. ред. Я. Ю. Кондратьєв, С. С. Яценко; спец. ред. В. І. Антипов, В. А. Клименко]. — К. : Юрінком Інтер, 1994. — 800 с.

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук