Наукові статті Кримінальне право КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ НЕПЕРЕБОРНОЇ СИЛИКРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ НЕПЕРЕБОРНОЇ СИЛИ
| Наукові статті - Кримінальне право |
КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВЕ ЗНАЧЕННЯ НЕПЕРЕБОРНОЇ СИЛИ
В. Бурдін
У статті проаналізовано поняття непереборної сили, розглянено різні явища, які належать до цього поняття. Запропоновано закріпити поняття непереборної сили та її кримінально-правове значення.
Ключові слова: злочин, неосудність, непереборна сила
Незважаючи на законодавчий підхід до причин неосудності, більшість вчених все ж таки визнають, що впливати на можливість особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою можуть не лише різні психічні розлади, але й інші чинники. Водночас, визначення причин неосудності, яке подане в ч. 2 ст. 19 КК України, не дає змоги врахувати вплив різних чинників, окрім психічних розладів, на інтелектуально-вольову діяльність особи. Нам видається, що цим, зокрема, зумовлене те, що розуміння окремих ознак складу злочину наповнюється психологічним змістом. Саме таке їхнє трактування і дозволяє згодом врахувати, але вже не в межах вирішення питання про осудність чи неосудність особи, а в межах вирішення питання про наявність чи відсутність інших ознак складу злочину вплив різних обставин на можливість особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. Саме так відбувається вирішення питання про кримінальну відповідальність особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння під впливом непереборної сили. Зазвичай вплив непереборної сили на інтелектуально-вольову діяльність особи пропонують брати до уваги під час вирішення питання про наявність такої ознаки об’єктивної сторони складу злочину, як діяння. Діяння як ознаку об’єктивної сторони складу злочину розглядають не лише як зовнішній вираз активної чи пасивної поведінки людини, а зазначають при цьому про свідомо-вольовий характер діяння у кримінально-правовому розумінні [1, с. 13, 71, 87; 2, с. 52–53; 3, с. 50; 4, с. 25; 5, с. 42
Водночас у науковій літературі трапляється позиція, що неможливість притягнення до кримінальної відповідальності особи з огляду на відсутність у неї можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою повинна пов’язуватися не з вадами діяння, а з суб’єктивними ознаками складу злочину. Адже діяння як об’єктивований вираз поведінки особи залишається діянням незалежно від того, чи задіяні були воля та свідомість особи [6, с. 252–253, 256]. На наш погляд, такий підхід до розуміння діяння як однієї із ознак об’єктивної сторони складу злочину є цілком обґрунтованим. На користь цієї позиції можна навести такі аргументи:
– по-перше, розуміння діяння лише як свідомо-вольової поведінки особи створює непотрібне дублювання одних і тих самих ознак у межах різних елементів складу злочину. Адже про можливість особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою свідчить така ознака складу злочину, як осудність;
– по-друге, за такого розуміння діяння фактично відбувається змішування суб’єктивних та об’єктивних ознак складу злочину, чим ламається сама система згрупування ознак у різні елементи складу злочину;
– по-третє, вказівка на свідомо-вольовий характер діяння ставить під сумнів необхідність існування таких кримінально-правових понять, як неосудність та вік, з якого може на ставати кримінальна відповідальність. Адже і у випадку недосягнення особою віку, з якого можне наставати кримінальна відповідальність і випадку неможливості особи забезпечувати свідомо-
вольовий контроль за своєю поведінкою внаслідок психічного розладу потрібно було б ставити питання про відсутність діяння;
– по-четверте, сам законодавець у чинному КК України розмежовує суб’єктивні та об’єктивні ознаки поняття злочину та складу злочину. Зокрема, в ч. 1 ст. 11 КК України серед ознак поняття злочину окремо вказано на діяння як його об’єктивну ознаку та винність і суб’єкта злочину як на суб’єктивні ознаки цього поняття. Із змісту ч. 2 ст. 19, ст. 23 КК України також зрозуміло, що законодавець чітко розмежовує суб’єктивні та об’єктивні ознаки складу злочину. З огляду на викладене нам видається, що потрібно погодитися з тими вченими, які пропонують вирішувати питання про вплив різного роду чинників на інтелектуально-вольову діяльність особи в межах суб’єктивних ознак складу злочину [7, с. 149; 6, с. 256]. При цьому, на наш погляд, доцільно ще раз звернути увагу на проблему законодавчого обмеження причин неосудності. Очевидно, що на сьогодні законодавчий підхід до причин неосудності не дає підстави повністю взяти до уваги вплив різних чинників на інтелектуально-вольову діяльність особи. Проте заповнювати цю законодавчу прогалину потрібно шляхом внесення відповідних змін до КК України, а не штучно через розширене тлумачення окремих ознак об’єктивної сторони складу злочину, коли ці ознаки наповнюються невластивим їм психологічним змістом. Оскільки вплив соціальних та природних чинників, які можна розглядати як прояви непереборної сили, може зводити нанівець свідомовольовий контроль особи за своєю поведінкою, на нашу думку, непереборну силу можна зачислити до причин неосудності. Звісно, що ця пропозиція на сьогодні можна розглядати лише з позицій de lege ferenda.
Витоки поняття “непереборна сила” побачимо ще у римському праві. Вже тоді непереборну силу, яку позначали термінами “vis major”, “damnum fatale”, визнавали однією з підстав, яка унеможливлювала відповідальність за заподіяння шкоди [8, с. 51]. Варто погодитися з О.О. Красавчіковим, який вважає, що поняття непереборної сили є загальноправовим поняттям, яке використовується в різних галузях права на позначення однієї з підстав, що унеможливлює відповідальність [9, с. 179]. Потрібно зазначити, що розвивали та активно досліджували це поняття здебільшого в межах цивільного права. Що ж стосується інших галузей права, зокрема кримінального, то, використовуючи це поняття на позначення однієї з обставин, що унеможливлюють кримінальну відповідальність, вчені, зазвичай, використовують визначення, яке подане у цивільному законодавстві, або ж взагалі уникають його визначення, обмежуючись конкретним прикладами обставин, які вважають непереборною силою. У кримінально-правовій науці немає спеціальних досліджень, присвячених кримінально-правовому значенню непереборної сили. Такий стан речей, на думку Г.В. Тимейко, зумовлений насамперед тим, що питання про кримінально-правове значення непереборної сили постає вкрай рідко і торкається, зазвичай, невиконання особою покладеного на неї обов’язку внаслідок непереборних перешкод, які виникли у сфері діяльності цієї особи поза її волею [10, с. 210–211].
Окремі вчені, як вже було зазнаено, не пропонуючи визначення поняття непереборної сили, намагаються відтворити суть цього явища на конкретних прикладах. Зокрема, в окремих підручниках з кримінального права під непереборною силою пропонують розуміти такий вплив сил природи, механізмів, устаткування, людей, звірів, інших об’єктивних чинників, через які особа позбавляється можливості діяти як належить відповідно до своєї волі і свідомості (хвороба, стихійне лихо тощо). Наприклад, призовник не підлягатиме кримінальній відповідальності за ухилення від призову, якщо з’явитися для проходження військової служби йому перешкодило тяжке захворювання [2, с. 53; 11, с. 92]. Іноді науковці взагалі обмежуються одним прикладом, без жодних додаткових пояснень, вважаючи, що цього цілком достатньо для розуміння суті такого явища, як непереборна сила. Наводять приклад ситуації, коли повінь перешкодив особі вчасно прибути для проходження військової служби [12, с. 20].
На думку А.А. Тер-Акопова, діяння особи втрачають вольовий характер, якщо вони були вчинені під впливом непереборної сили. Що саме треба розуміти під непереборною силою, він не пояснює, натомість наводить окремі її приклади. Так, проявом непереборної сили вважає він ситуацію, коли водій допустив зіткнення із зустрічним транспортним засобом унаслідок несправності керма, що сталося через заводський брак. Крадіжку продуктів харчування особою, яка страждає від голоду, він також зачислює до проявів непереборної сили. Виключатимуть кримінальну відповідальність військовослужбовця за ухилення від проходження військової служби, на його думку, у разі таких обставин, як припинення роботи транспорту, стихійне лихо або тяжка хвороба, що перешкодили йому вчасно повернутися до місця служби з відпустки [13, с. 48].
В окремих випадках вчені використовують поняття непереборної сили, яке подане у цивільному законодавстві, і, доповнюючи його конкретними прикладами, також наочно намагаються показати суть цього явища в кримінальному праві. Зміст поняття при цьому зазвичай не аналізується, а основну увагу знову ж таки звертають на конкретні приклади. При цьому непереборну силу розглядають як надзвичайну і нездоланну у цих умовах обставину, до якої належать явища природи, технічні механізми, хвороби тощо. Як правило, зазначено, що у діянні, вчиненому під впливом непереборної сили, немає волі особи, а отже немає і самого діяння у кримінально-правовому розумінні. Наведено конкретні приклади дії непереборної сили. Наприклад, вважається, що не підлягатиме кримінальній відповідальності за бездіяльність за ст. 139 КК України лікар, який не міг з’явитися до хворого і надати йому медичну допомогу внаслідок повені, землетрусу або аварії автомобіля швидкої допомоги. Так само не підлягає кримінальній відповідальності особа і за дії, які вона виконала внаслідок непереборної сили. Наприклад, під час зіткнення тролейбуса з вантажним автомобілем особу було викинуто з кузова автомашини і під час падіння вона збила іншу людину, спричинивши їй тілесні ушкодження [14, с. 122; 4, с. 28; 15, с. 74–75, 105; 16, с. 131–132].
На думку А.В. Наумова, немає кримінально-правового значення пасивна поведінка людини, яка була допущена нею під впливом непереборної сили природи. При цьому під непереборною силою він розуміє такий вплив об’єктивних чинників (стихійних сил природи, тварин, хворобливих процесів), унаслідок дії яких людина втрачає можливість фактично діяти. Непереборна сила унеможливлює кримінальну відповідальність тому, що особа не в стані подолати перешкоди на шляху до виконання обов’язку вчинити дію, який на неї покладено. Поняття непереборної сили, вважає він, не є абсолютно незмінним. Конкретне вирішення питання про те, чи є за даних умов непереборна сила, залежить від визначення кола обов’язків, покладених на особу, і тих вимог, які висунені до неї в конкретній ситуації. Наприклад, пожежа є непереборною силою для звичайної особи, з огляду на що ця особа не підлягатиме кримінальній відповідальності за залишення людини у палаючому будинку. Водночас, для пожежника ця обставина не є підставою для виключенні кримінальної відповідальності. Якщо надати допомогу хворому перешкодив розлив річки, то для лікаря, який їхав на виклик, це може мати значення непереборної сили. Проте вже для військовослужбовця ця обставина не буде вважатися непереборною силою з огляду на те, що він зобов’язаний долати будь-які перешкоди, які виникають на його шляху до виконання бойового наказу (навіть з ризиком для свого життя) [17, с. 191].
На нашу думку, вирішення питання про зміст поняття непереборної сили, яке позначає одну з причин неосудності, не може відбуватися винятково шляхом наведення окремих прикладів дії різних обставин, які вчені пропонують вважати непереборною силою. Очевидно, що ця проблема потребує системного підходу, коли для визначення його змісту будуть використані різні методи наукового пізнання. З погляду правил формальної логіки, які стосуються виведення понять, для вирішення питання про зміст поняття “непереборна сила”, необхідно проаналізувати ті явища, які неминуче впливають на інтелектуально-вольову діяльність людини і виявити у них спільні ознаки, що характеризують неминучість цього впливу на особу. Саме ці ознаки і повинні формувати зміст цього поняття. Враховуючи те, що поняття непереборної сили досить активно розробляли в межах цивілістичної правової науки, є всі підстави щоб не починати дослідження цього поняття у кримінальному праві так би мовити з “чистого листа”, звернутися до визначення поняття непереборної сили, як воно подається в цивільному праві.
У п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України непереборну силу визначено як надзвичайну або невідворотну за цих умов подію [18]. Отже, на підставі цього законодавчого визначення можна зробити висновок, що поняття непереборної сили вміщує дві ознаки – надзвичайність та невідворотність. Водночас у науковій літературі ці ознаки тлумачать по-різному, неоднозначно вирішується питання і про їхнє співвідношення, крім того, окремі вчені вважають, що цих ознак недостатньо для повного визначення поняття непереборної сили.
Передусім, зазначимо, що визначення цього поняття в попередньому ЦК УРСР 1963 р. було іншим, ніж в чинному ЦК України, незважаючи на те, що формулювання його ознак було таке ж саме. Річ у тому, що в п. 1 ч. 1 ст. 78 ЦК УРСР непереборна сила визначалася як надзвичайна і невідворотна за цих умов подія. Тобто між зазначеними ознаками стояв сполучник “і”, що давало підстави зробити висновок про те, що для того, щоб певне явище можна було вважати непереборною силою, воно одночасно мало бути і надзвичайним, і невідворотним за своїм характером. У п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України між цими ознаками вже стоїть розділовий сполучник “або”, що суттєво змінює розуміння поняття непереборної сили. Окремі науковці підтримують позицію щодо розуміння поняття непереборної сили, яка була закріплена в ЦК УРСР 1963 р., вважаючи, що певні явища можна вважати проявами непереборної сили лише за умови, що вони були надзвичайними і невідворотними за своїм характером [19, с. 196; 8, с. 75; 20, с. 12; 21, с. 15–16].
На наш погляд, така ознака, як “надзвичайність”, сама собою навряд чи може відтворити суть тих явищ, які можна вважати непереборною силою. Насамперед це пов’язано з тим, що цей термін відповідно до його етимологічного значення позначає ті явища, які є незвичними для загального порядку речей у природі та суспільстві, які трапляються вкрай рідко. Як зазначає Л.М. Баранова, надзвичайність явищ може виявлятися у різних аспектах. На її думку, це як правило, стихійні явища, що мають велику потужність та руйнівну силу, але у деяких випадках надзвичайність полягає в нечастоті виникнення тієї чи іншої події, сильному первісному імпульсі або масштабності [20, с. 12]. Водночас таке термінологічне позначення цієї ознаки не дає змоги зрозуміти, чому саме певні явища, які розглядають як непереборну силу, можуть мати властивості неминучого впливу на інтелектуально-вольову діяльність особи і в окремих випадках унеможливлюють забезпечення свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою. Адже в суспільстві та природі є безліч різних явищ, які виникають украй рідко, з огляду на що їх можна вважати надзвичайними, проте їхнє існування жодним чином не може вплинути на свідомо-вольову діяльність особи. На нашу думку, вирішуючи питання про те, які саме ознаки різних явищ повинні належати до поняття непереборної сили, необхідно звертати увагу лише на ті властивості цих явищ, які дають змогу визначити, чому ці явища можуть мати характер неминучого впливу на інтелектуально-вольову діяльність особи. Всі інші ознаки є несуттєвими для цього поняття і з погляду правил формальної логіки не мають бути включені до його змісту. Окремі вчені намагаються запропонувати розуміння цієї ознаки у ширшому значенні. При цьому зазначено, що як надзвичайні явища можна розглядати не лише ті явища, які виникають вкрай рідко, порушуючи загальний порядок речей, щоправда і ті явища, які є звичними, але дію яких особа не могла передбачити у певній ситуації [10, с. 212–213; 8, с. 77–78]. Нам видається, що за такого тлумачення цієї ознаки відбувається підміна понять. Розуміючи те, що така ознака, як надзвичайність певного явища, не вказує на властивості цього явища неминуче вливати на інтелектуально-вольову діяльність особи, перелічені вчені фактично підміняють її іншою ознакою, зберігаючи законодавчу термінологію.
На нашу думку, з огляду на викладене, така ознака, як “надзвичайність” певного явища, не може вважатися істотною ознакою поняття непереборної сили. Вона не лише не може сама собою формувати зміст цього поняття, але й є зайвою за умови її поєднання з іншими ознаками. Ми підтримуємо позицію тих науковців, які вважають за потрібне окремо вказувати на таку ознаку непереборної сили, як непередбачуваність певного явища [8, с. 67–68; 21, с. 15–16]. При цьому ми вважаємо, що саме ця ознака повинна бути самостійною ознакою поняття непереборної сили. Адже не надзвичайність, а саме непередбачуваність впливу на особу певних явищ зумовлює те, що в конкретній ситуації вона не може уникнути або запобігти їхньому впливу на свідомо-вольову діяльність. Наприклад, слизьку дорогу внаслідок дощу чи ожеледиці навряд чи можна вважати надзвичайною подією, принаймні для наших кліматичних умов, проте ця обставина саме через її непередбачуваність може призвести до дорожньо-транспортної пригоди внаслідок втрати водієм можливості керувати транспортним засобом. В окремих випадках втрата водієм цієї можливості зумовлена механічними пошкодженнями дороги, що за сучасних умов також не можна розглядати як надзвичайне явище. Проте саме непередбачуваність цієї ситуації для водія зумовлює неможливість особи керувати своїми діяннями в аварійній ситуації.
Мабуть не буде помилкою, якщо сказати, що в більшості випадків особа має змогу уникнути або запобігти впливу різних явищ, якщо вона завчасно передбачає їхню дію. У науковій літературі цілком обґрунтовано зазначено, що трапляються випадки, коли навіть завчасне передбачення настання певних явищ не дає особі змоги уникнути їхнього впливу або запобігти йому [19, с. 196; 8, с. 70; 22, с. 121– 122; 23, с. 9]. При цьому спільною ознакою цих явищ, яка зумовлена таким впливом на особу, є їхній невідворотний характер. З огляду на це окремою ознакою поняття “непереборна сила” і в законодавстві, і в науковій літературі вважають невідворотний характер впливу певних обставин. Щоправда, тлумачать науковці цю ознаку по-різному.
Зокрема, на думку Л.М. Баранової, критерій об’єктивності явища має бути визначальним у разі розгляду конкретних подій як непереборної сили. При цьому психічне ставлення до прояву стихійних явищ, вважає вона, залишається за межами дослідження поняття непереборної сили і не входить до ознак цього поняття [20, с. 11]. По суті такий підхід давав змогу розглядати як непереборну силу лише природні явища. Водночас більшість вчених вважають, що тлумачачи таку ознаку, як невідворотність, необхідно поєднувати у ній суб’єктивні та об’єктивні аспекти. Об’єктивний аспект надасть змогу визначити, чи могла особа за цих умов передбачати настання наслідків певного явища та уникнути або запобігти його впливу, а суб’єктивний допоможе порівняти технічні можливості особи з можливостями інших подібних суб’єктів. Для констатації суб’єктивної ознаки необхідно визначити неможливість особи відвернути шкоду засобами, які вона мала в своєму розпорядженні і, крім того, встановити, що будь-яка подібна за умовами та родом діяльності особа не могла протистояти цим обставинам [19, с. 198; 10, с. 213; 22, с. 121–122; 23, с. 9]. Інакше кажучи, є явища, на виникнення та розвиток яких жодна особа об’єктивно не може вплинути. Ці явища об’єктивно невідворотні, тобто їхній вплив є неминучим, і особа в певній ситуації саме з огляду на такі їхні властивостями не може уникнути їхнього впливу або запобігти тим наслідкам, які ці явища можуть спричинити. Крім того, є явища, які не носять об’єктивно невідворотного характеру, тобто вплинути на виникнення та розвиток яких особа може. Проте і вони можуть бути невідворотними залежно від конкретної ситуації, а також індивідуальних особливостей особи, на яку вони впливають. В іншому випадку обсяг цього поняття був би невиправдано звуженим. Зокрема, лише за такого розуміння цієї ознаки можна віднести до непереборної сили ситуацію, коли лікар не мав змоги вчасно приїхати до хворого і надати йому допомогу внаслідок масового блокування дороги страйкуючими або підриву єдиного моста через річку. Слушно з огляду на це окремі вчені зазначають про відносність цієї ознаки. Адже наслідки, які спричиняються будь-якими в тому числі і стихійними явищами стають невідворотними не лише через властивості, які об’єктивно притаманні цьому явищу, але й залежно від співвідношення низки умов та конкретних обставин. Те, що у цій ситуації легко відвернути, в іншій відвернути неможливо. Крім того, те що відворотне для однієї особи невідворотне для іншої [19, с. 196]. Потрібно мати на увазі й те, що оцінка явищ як непереборної сили змінюється з розвитком науки, створення нових технічних засобів, що надають ширших можливостей передбачуваності або відворотності різного роду явищ [22, с. 121–122].
Саме через розуміння розгляненої ознаки в літературі існує ще одна пов’язана із цим проблема. Йдеться про можливість віднесення до непереборної сили різних соціальних явищ і, зокрема, поведінки третіх осіб. Одна група вчених вважає, що суспільні явища, оскільки їхнє виникнення зумовлене вольовою поведінкою інших осіб, не можуть бути віднесені до непереборної сили. Навіть такі суспільні події, як воєнні дії чи страйки, не зважаючи на їхній об’єктивний характер по відношенню до особи, не можуть бути зачислені, на думку окремих вчених, до проявів непереборної сили, оскільки по суті вони є виявленням волі інших людей, а отже, не можуть вважатися невідворотними [9, с. 180; 20, с. 11]. Інші науковці дотримуються протилежного погляду, вважаючи що такі соціальні явища, як страйки, демонстрації, блокади, також можуть мати стихійну силу, як і природні явища, тому немає підстав не зачислювати їх до непереборної сили. Адже групові дії можуть стати непідконтрольними як для організаторів, так і для самих учасників. Все це зумовлює у деяких випадках непередбачуваність або невідворотність наслідків таких соціальних явищ [10, с. 212; 8, с. 77–78; 21, с. 8, 15–16; 23, с. 9]. На нашу думку, вирішення цього питання має відбуватися винятково з урахуванням двох ознак поняття непереборної сили, які були розглянуті вище. Тобто, якщо вплив певного соціального явища був непередбачуваним для особи, його потрібно розглядати як прояв непереборної сили. Так само потрібно вирішувати питання і стосовно тих соціальних явищ, які хоч і були передбачуваними, але в через певні обставини, суб’єктивні чи об’єктивні, мали неминучий характер впливу. Отже, на наш погляд, невідворотними можна вважати як природні, так і соціальні явища, на виникнення та (або) розвиток яких особа не мала змоги вплинути в силу певних об’єктивних чи суб’єктивних причин.
Розглядаючи різні явища, які можуть бути проявом непереборної сили, окремі вчені зазначають, що ці явища повинні мати зовнішній по відношенню до особи характер [20, с. 13]. На нашу думку, такий підхід є обмеженим і не дозволяє повністю охопити всі можливі явища, які мають неминучий вплив на особу. Тому слушно вирішують це питання ті вчені, які вважають, що непереборною силою можуть бути визнані явища як зовнішнього, так і внутрішнього характеру [17, с. 191; 15, с. 105]. До таких фізіологічних чинників внутрішнього характеру можуть бути віднесені такі явища, зокрема, як сон, фізична втома, голод. Людина не є машиною з безмежним ресурсом. Тому природно, що через певний час сили людини повинні відновлюватися. Перелічені фізіологічні процеси у таких випадках обов’язково будуть відбуватися незалежно від волі та бажання людини. Наприклад, особу, як би довго вона не опиралася сну, він все одно здолає. В окремих випадках до внутрішніх чинників, які розглядають як непереборну силу, зачислюють хворобу [17, с. 191; 15, с. 105; 13, с. 48]. На наш погляд, захворювання можуть розглядатися як прояви непереборної сили, оскільки вони характеризуються вищепереліченими ознаками. Водночас, як вже вказувалося вище, соматичні та психічні розлади доцільно розглядати як самостійні причини неосудності. Правильність такого підходу зумовлена суто практичними міркуваннями. Адже окреме виділення різних причин неосудності передусім має сприяти швидкому та правильному вирішенню питання про осудність чи неосудність особи. Окреме виділення серед причин неосудності психічних та соматичних розладів дає змогу правильно визначити тих фахівців, які можуть надати допомогу у вирішенні цього питання. Тому в такій диференціації причин неосудності не лише немає логічної суперечності, але й є практична потреба.
У науковій літературі доречно вказується на те, що не можуть розглядатися як прояви непереборної сили ті явища, які хоч і були невідворотними або непередбачуваними в певній ситуації, але уникнути впливу яких особа мала змогу [19, с. 196; 8, с. 68]. Очевидно, що навряд чи правильно розглядати певні явища як прояв непереборної сили в тих випадках, коли особа усвідомлювала їхній вплив на себе і, маючи можливість уникнути цього впливу, нічого не зробила для цього. З огляду на це, на наш погляд, самих лише двох ознак, які свідчать про непередбачуваний чи невідворотний характер певних явищ, недостатньо для правильного визначення поняття “непереборної сили” у кримінальному праві. Для вирішення цього питання необхідно спершу проаналізувати типові ситуації впливу різних обставин на поведінку особи і на підставі їхнього аналізу виявити ознаки, які свідчать про те, як саме особа могла би діяти у цих ситуаціях.
На наш погляд, можна виділити три узагальнені типи кримінально-значеннєвих ситуацій впливу різних обставин на поведінку особи, які унеможливлюють забезпечення свідомо-вольового контролю за своє поведінкою: 1) коли певні явища впливають на поведінку особи і роблять неможливим вчинення цією особою такої дії, яка вимагалася від неї (наприклад, лікар не зміг вчасно прибути до хворого внаслідок повені, яка розмила дорогу); 2) коли певні явища впливають на поведінку особи, внаслідок чого вона вчиняє суспільно небезпечну дію (наприклад, пасажир через різке гальмування водія транспортного засобу впав на іншого пасажира і спричинив йому тілесне ушкодження); 3) коли особа, хоч і мала реальну можливість вчинити певну дію, яка від неї вимагається, проте не може запобігти наслідкам, які спричинені певними явищами (наприклад, лікар не зміг врятувати хворого, оскільки отримані ним ушкодження були несумісними з життям). З огляду на це можна запропонувати таке визначення поняття “непереборної сили” як однієї із причин неосудності: “Непереборною силою є явища непередбачуваного чи невідворотного для особи характеру, впливу яких особа не могла уникнути або запобігти”.
??????????????
Кудрявцев В. Н. Объективная сторона преступления / В. Н. Кудрявцев. — М. : Госюриздат, 1960. — 244 с.
Чернишова Н. В. Кримінальне право України. Тези лекцій і практичні завдання для курсантів Київського училища міліції МВС України / Н. В. Чернишова, М. В. Володько, М. А. Хазін. / [за ред. ректора Київського училища міліції МВС України генерал-майора міліції В. М. Бовсуновського]. — К. : Наук. думка, 1995. — 456 с.
Кримінальне право України : Загальна частина : підручн. / [Александров Ю. В., Антипов В. І., Володько М. В. та ін.; Відп. ред. — Я. М Кондратьєв; наук. ред. В. А. Клименко та М. І. Мельник]. — К. : Правові джерела, 2002. — 432 с.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / [за заг. ред. П.П. Андрушка, В.Г. Гончаренка, Є.В. Фесенка]. — [2-е вид., перероб. та доп.]. — К. : Дакор, 2008. — 1428 с.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. / [за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка]. — [вид. 3-тє, переробл. та доповн]. — К. : Атіка, 2004. — 1056 с.
Энциклопедия уголовного права. — Издание профессора Малинина. — СПб., 2005. — Т. 4 : Состав преступления.— 798 с.
Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України : у 2-х ч. / [під заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренка]. — К. : Форум, 2001. — Ч. 1. — 388 с.
Павлодский Е. А. Случай и непреодолимая сила в гражданском праве / Е. А. Павлодский. — М. : Юрид. лит., 1978. — 104 с.
Красавчиков О. А. Возмещение вреда, причинённого источником повышенной опасности / О. А. Красавчиков. — М. : Юрид. лит., 1966. — 200 с.
Тимейко Г. В. Общее учение об объективной стороне преступления / Г. В. Тимейко. — Ростов-на-Дону : Изд-во Ростовского ун-та, 1977. — 216 с.
Кримінальне право України. Загальна частина : підручн. / [Ю. В. Александров, В. І. Антипов, М. В. Володько та ін.]. — [вид. 3-тє, переробл. та допов.]. / за ред. М. І. Мельника, В. А. Климента. — К. : Юрид. думка, 2004. — 352 с.
Уголовный кодекс Украинской ССР : Науч.-практ. комментарий / [Н. Ф. Антонов, М. И. Бажанов, Ф. Г. Бурчак и др.]. — К. : Политиздат Украины, 1987. — 880 с.
Тер-Акопов А. А. Преступление и проблемы нефизической причинности в уголовном праве / А. А. Тер-Акопов. — М. : ЮРКНИГА, 2003. — 480 с.
Курс уголовного права : Общая часть : учеб. для вузов : в 5 т. / [под ред. д-ра юрид. наук, проф. Н. Ф. Кузнецовой и канд. юрид. наук, доц. И. М. Тяжковой]. — М. : ИКД „Зерцало-М”, 2002. — Т. 1 : Учение о преступлении.— 624 с.
Пинаев А. А. Уголовное право Украины. Общая часть / А. А. Пинаев. — Х. : Харьков юридический, 2005. — 664 с.
Мычко Н. И. Уголовное право Украины. Общая часть / Н. И. Мычко. — Донецк, 2006. — 770 с.
Наумов А. В. Российское уголовное право. Курс лекций: в 2 т. — [3-е изд., перераб. и доп.] / А. В. Наумов. — М. : Юрид. лит., 2004. — Т. 1 : Общая часть.— 496 с.
Цивільний кодекс України. Станом на 10 травня 2007 р. — К. : Велес, 2007. — 288 с.
Иоффе О. С. Ответственность по советскому гражданскому праву / О. С. Иоффе. — Л. : Изд-во Ленинград. ун-та, 1955. — 312 с.
Баранова Л. М. Обставини, які звільняють від відповідальності в цивільному праві : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. — Х., 1998. — 18 с.
Братель О. Г. Цивільно-правові наслідки надзвичайних ситуацій : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. — Х., 2003. — 20 с.
Цивільне право України : Академічний курс : підручн. : у 2 т. / [за заг ред. Я. М. Шевченко]. — [вид. 2-ге, доп. і перероб.]. — К. : Видавничий Дім „Ін Юре”, 2006. — Т. 1. Заг. част. — 696 с.
Терещенко Н. В. Особливості відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук. — Х., 2003. — 16 с.
< Попередня Наступна >