Головна Наукові статті Кримінальне право ДО ПИТАННЯ ПРО СИСТЕМУ ДОДАТКОВИХ ПОКАРАНЬ

ДО ПИТАННЯ ПРО СИСТЕМУ ДОДАТКОВИХ ПОКАРАНЬ

Наукові статті - Кримінальне право
111

ДО ПИТАННЯ ПРО СИСТЕМУ ДОДАТКОВИХ ПОКАРАНЬ

Н. Ковтун

Розглянемо питання, які стосуються побудови системи покарань у чинному КК України. Звернемо увагу на недоліки цієї системи та зроблено конкретні пропозиції щодо їх усунення.

Ключові слова: додаткові покарання, злочин, система.

Незважаючи на те, що в чинному КК України законодавець уникає використання терміна „система покарань”, використовуючи замість нього в ст. 51 та ст. 98 КК України термін „види покарань”, в теорії кримінального права загальновизнаним є положення, що перелік покарань розташований законодавцем не хаотично, а в певній чіткій послідовності, тобто становить собою систему. Потрібно зазначити, що хоч саме поняття „система” належить не до юридичних, а до філософських категорій, проте системно-структурний підхід до досліджуваних явищ на сьогодні фактично набуває статус узагальнонаукового принципу. Адже у всіх спеціальних науках у міру їх розвиненості та внутрішніх потреб використовують системних підхід, оскільки він дає змогу реалізувати безпосередній контакт філософських положень з поняттями та методами конкретних наук.

Більшість вчених вважає, що об’єкт може бути наділений статусом системи, якщо він, по-перше, має непросту будову, складається з сукупності взаємопов’язаних елементів; по-друге, характеризується цілісністю, відносною виділеністю та має інтегративні властивості; по-третє, має стійкі зв’язки та характеризується впорядкованістю елементів [1, с. 13]. Якщо систему розглядати як складне структурне утворення, наділене певними властивостями та характеризується внутрішньою єдністю, то навряд чи можна зводити систему покарань до простого переліку їх видів. У найзагальніших рисах система покарань становить собою живий, складний та функціональний соціально-правовий організм, в якому к

ожний автономний вид покарання (компонент системи) виконує свою функцію специфічними, притаманними саме йому засобами [2, с. 54–55].

Якщо говорити про систему покарань, то потрібно мати на увазі таке: 1) перелік видів покарань не є хаотичним; 2) вона складається з певних елементів (видів покарань та їхніх груп); 3) елементи системи впорядковані та структурно взаємопов’язані; 4) як цілісне явище система покарань відносно самостійна і водночас є в системно-структурній взаємодії з іншими системами кримінального права; 5) доповнення чи вилучення з цієї системи того чи іншого елемента (виду, а тим більше групи покарань) спричиняє до зміни всієї системи покарань, що має принципове значення в процесі удосконалення кримінального законодавства [3, с. 48–49]. Щоправда, потрібно мати на увазі, що система покарань є відкритою за своєю суттю, тобто включення до неї нових видів покарань не перетворює її у нову якісно іншу систему, вилучення чи фактичне випадіння окремих видів покарань не знищує саму систему, хоч і може суттєво змінити ефективність її функціонування. Остання ознака системи ускладнюється тим, що система покарань, на відміну від багатьох інших систем, не наділена здатністю самостійно відновлювати втрачені елементи, вони можуть бути заповнені лише завдяки зовнішньому втручанню [4, с. 45]. Отож, надзвичайно важливим є вчасна реакція законодавця на зміни у соціально-економічному житті і, відповідно адекватні зміни до системи покарань, з вилученням старих вже неефективних видівт а заміною їх новими. У науковій літературі зазначено, що у конструюванні системи покарань перед законодавцем було поставлено завдавання: а) визначити сукупність різноманітних за своїми карально-виховними властивостями та найбільш доцільних на цьому етапі історичного розвитку видів покарання; б) визначити їх порівняльну тяжкість; в) виділити в її межах дві групи (самостійні підсистеми) покарань, які б відрізнялися за порядком їх застосування – основні та додаткові [1, с. 15].

У ст. 51 КК України простежено позицію законодавця створити загальну систему покарань, в якій би вони були розміщені від найлегшого до найтяжчого. Щоправда, у цьому відношенні, на нашу думку, законодавець чинить не до кінця послідовно. Так, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю вважається тяжчим покаранням, ніж штраф. Проте у п. 3 ст. 89 КК України, коли йдеться про строки погашення судимості, зазначено, що особи, засуджені до позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, після виконання цього покарання визнаються такими, що не мають судимості. Але осіб, засуджених до штрафу, визнають такими, що не мають судимості, лише в тому випадку, коли вони протягом року від дня відбуття покарання (основного та додаткового) не вчинять нового злочину. Арешт, відповідно до того місця, яке він займає в системі покарань, вважають м’якшим покаранням, ніж обмеження волі. Таке положення також є нелогічним, оскільки відповідно до ст. 61 КК України обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці. Арешт натомість є різновидом позбавлення волі. Адже при арешті відповідно до ст. 60 КК України відбувається ізоляція засудженого. Крім того, те, що арешт є суворішим видом покарання, ніж обмеження волі, дізнаємося зі ст. 72 КК України, в якій йдеться про правила складання покарань. Там зазначено, що одному дню позбавлення волі відповідають один день арешту та два дні обмеження волі, що також вочевидь свідчить про те, що арешт є більш суворим видом покарання.

Видається, що законодавець невипадково намагається створити систему покарань, в якій би вони були розміщені від найлегшого до найтяжчого. Цим він підкреслює впровадження в КК України принципів гуманізму та економії кримінальної репресії, що набуває особливого значення в тих випадках, коли йдеться про застосування покарань до неповнолітніх злочинців. Впровадження цих принципів простежуємо також і з конструкції санкцій статей Особливої частини КК. Адже сконструйовані вони так, що на першому місці, на відміну від КК 1960 р., розташоване найлегше покарання, на останньому – найтяжче. Робиться це для того, щоб суд, призначаючи покарання, спершу вирішував питання щодо можливості застосування м’якшого його виду і переходив до тяжчого лише в тих випадках, коли буде переконаним, що менш легкий його вид не зможе забезпечити реалізацію поставлених перед покаранням цілей. Проте за цих умов законодавець чинить не до кінця послідовно. В санкціях окремих статей ця послідовність порушена. Це є в санкціях ч. 1 ст. 137; ст. 145; ч. 2 ст. 171; ч. 2 ст. 351 КК України, в яких покарання розміщуються від найтяжчого до найлегшого. Такий відступ від загального правила також незрозумілий і очевидно, що потребує внесення відповідних змін до КК України.

У науковій літературі зазначено, що система покарань наділена такими загальними ознаками, що власне і дає підстави говорити про її існування як певного самостійного цілісного утворення: 1) усі покарання в цій системі мають об’єктом свого впливу правовий статус особи; 2) усі ці покарання переслідують досягнення однакових цілей; 3) їх застосування відбувається на тій самій підставі – визнання особи винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду [3, с. 49]. Як зазначає Т.А. Денисова, елементи, що входять у цю систему, водночас і забезпечують стійке її функціонування, і беруть участь у процесі безперервного моделювання інших можливих функцій системи за допомогою відповідних складових ознак, встановлених законом про кримінальну відповідальність (принципів призначення і виконання покарання; обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання; підстав і передумов звільнення від покарання та інше), які, не порушуючи наявних зв’язків дають змогу оцінювати стійкість інших варіантів системи відносно існуючої системи у разі зміни закону про кримінальну відповідальність. При цьому вона наголошує, що система покарання лише тоді буде результативною, коли процес оптимізації зв’язків між її елементами буде постійним [5, с. 6].

Вчені по-різному вирішують питання щодо деталізації ознак системи покарань. Зокрема О.Л. Цвєтінович виокремлює чотири ознаки: 1) система покарань становить собою певну множину елементів (видів покарання); 2) кількість елементів цієї системи є кінцевим у тому розумінні, що ця кількість чітко визначена законом і тільки законом може бути змінена; 3) система покарань упорядкованою, тобто її елементи розташовані в певному порядку; 4) види покарань, які належать до системи, взаємодіють між собою та взаємопов’язані [4, с. 14]. Своєю чергою, Ф.Р. Сундуров виділяє шість її ознак: 1) обумовленість цієї системи соціально-економічними, політичними та духовними умовами життя суспільства; 2) закріпленість цієї системи у кримінальному кодексі; 3) обов’язковість її для суду; 4) вичерпний характер; 5) впорядкованість; 6) структурна взаємопов’язаність її елементів [6, с. 396–398]. На наш погляд, між наведеними підходами щодо ознак системи покарань немає принципових відмінностей. Водночас, як нам видається, кількість цих ознак можна було б суттєво скоротити без шкоди загальному визначенню. Адже висновок про те, що покарання – це заходи примусу, застосовувані тільки в кримінальному кодексі, одержуємо із самого визначення покарання. Знову ж таки у визначенні поняття покарання є наявність таких ознак, як вичерпність та обов’язковість їхнього переліку для суду. Отже, систему покарань визначаємо як соціально обумовлену, закріплену в кримінальному законі та застосовану судом з урахуванням вимог індивідуалізації кримінальної відповідальності сукупність окремих видів покарань та їх груп що взаємодіють між собою, побудовану за принципом зростання їх суворості. З погляду ефективності кримінально-правового впливу на осіб, які вчинили злочини та інших осіб, система покарань має відповідати таким вимогам: 1) в систему покарань повинні входити різні за своїм змістом покарання; 2) вона повинна забезпечувати можливість для суду реалізації принципу індивідуалізації кримінальної відповідальності; 3) система покарань може забезпечувати вирішення завдань кримінального законодавства лише за відносної стабільності; 4) історично система покарань носить мінливий характер, тобто не можна запізнюватися з її реформуванням у відповідності з соціальними змінами [3, с. 51–52; 6, с. 396].

Якості елементи структури системи покарань виділяють основі та додаткові покарання. Основні та додаткові покарання, взяті окремо, можна розглядати як підсистеми покарання у межах більш загальної системи. Ці підсистеми тісно взаємопов’язані між собою, але водночас функціонують відносно самостійно. Кожна з них існуючи у вигляді підсистеми покарань наділена усіма її ознаками, тобто також є системним об’єктом, і визначення поняття про кожну з них не може відбуватися без урахування загальних ознак, які властиві загальній системі покарань [4, с. 52–53; 3, с. 56–57]. Для такого законодавчого вирішення створені певні передумови: кожна із цих підсистем становить собою якісно особливий структурний підрозділ загальної системи покарань, який відрізняється особливостями соціального призначення та функцією, роллю в реалізації цілей, задекларованих перед покаранням [1, с. 17–18]. Обидві підсистеми, які входять до загальної системи покарань, перебувають у стані постійної соціальної взаємодії, безперервного функціонального співробітництва. Така взаємодія відбувається лише в одній формі – через взаємодію їхніх елементів одне з одним при одночасному призначенні судом винному основного і додаткового покарання [4, с. 53]. З урахуванням викладеного можна погодитися з П.А. Аветісян, яка вважає, що систему додаткових покарань можна визначити як соціально зумовлену сукупність включених до переліку видів покарання та допоміжних у розумінні реалізації кримінальної відповідальності заходів кримінально-правових, які застосовуються як додаткові покарання, що побудовані в порядку зростання їх суворості, і, відповідно, мають власну структуру [3, с. 61].

Якщо проектувати розуміння поняття системи додаткових покарань щодо неповнолітніх злочинців, важливо зазначити, що її побудова має відбуватися з урахуванням тих особливостей, які притаманні неповнолітнім, зокрема їхньої здатності до швидкого виправлення за допомогою застосування відносно не суворих заходів кримінального покарання. Важливо, що законодавець йде спрощеним шляхом, оскільки просто скорочує перелік додаткових покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх. Нам видається, що такий підхід є не зовсім виправданим. Адже механічне зменшення кількості покарань автоматично призводить до звуження можливості індивідуалізації кримінальної відповідальності. Звісно, що такий підхід до системи додаткових покарань для неповнолітніх головно виявляється і в системі основних покарань. У науковій літературі вчені вже акцентували, що таке скорочення переліку покарань для неповнолітніх фактично призводить до зворотного ефекту, коли замість гуманізації кримінальної відповідальності відбувається її необґрунтоване посилення. Нам видається, що законодавець повинен передусім замисли щодо збільшення переліку таких покарань, за рахунок покарань альтернативних до позбавлення волі, звісно, що при цьому з системи покарань для неповнолітніх необхідно вилучати ті, які за тяжкістю своїх правообмежень є надто суворими для неповнолітніх.

??????????????

Дуюнов В. К. Дополнительные наказания : теория и практика / В. К. Дуюнов, А. Л. Цветинович – Фрунзе : Илим, 1986. – 239 с.

Гаверов Г. С. Уголовно-правовые меры, не связанные с лишением свободы, и их применение к несовершеннолетним правонарушителям : [учеб. пособ.] / Гаверов Г. С. – Иркутск : Иркутский гос. у-т им. А. А. Жданова, 1981. – 63 с.

Аветисян П. А. Дополнительные наказания и их назначение : дисс. … канд. юрид. наук / Аветисян П. А. – Казань, 2003. – 199 с.

Цветинович А. Л. Дополнительные наказания : функции, система, виды / Цветинович А. Л. – Куйбышев : Изд-во Саратовского у-та, 1989. – 189 с.

Денисова Т. А. Кримінальне покарання та функції його призначення і виконання за законодавством України : [навч. посіб.] / Денисова Т. А. – Запоріжжя : ГУ „ЗІДМУ”, 2004. – 152 с.

Уголовное право России. Общая часть : [под ред. Ф. Р. Сундурова]. – Казань : Изд-во Казанского ун-та, 2002. – 546 с.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук