Наукові статті Кримінальне право МЕТОДОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІМЕТОДОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ
| Наукові статті - Кримінальне право |
МЕТОДОЛОГІЯ ПІЗНАННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ
А. Бойко
Викладено головні положення методології пізнання економічної злочинності. Проаналізовано різні концептуальні підходи методології наукових досліджень та їх можливості у дослідженні економічної злочинності. Визначено головні методологічні проблеми дослідження економічної злочинності.
Ключові слова: кримінологія, методологія кримінологічної науки, економічна злочинність, методологія пізнання економічної злочинності.
Постановка проблеми. Питання методології дослідження є актуальними для будь-якої науки, у тому числі і для кримінології, особливо у сучасну епоху, коли активно змінюється рівень, структура та характер злочинності, суттєво ускладнюються соціальні процеси, що їх обумовлюють і відповідно ускладнюються завдання, які необхідно вирішувати кримінології як науці. Саме тому зростає значення тих засобів, форм та методів пізнання, якими вона користується. Вимагає відповідного удосконалення і методологія пізнання економічної злочинності, зважаючи на зростання економічної злочинності та ускладнення форм її проявів. Тож шлях до правильного розуміння природи та сутності економічної злочинності, особливостей її відтворення лежить через оволодіння сучасним методологічним арсеналом дослідження економічної злочинності.
Стан дослідження. На сьогодні ціла низка питань методології кримінологічної науки вимагає глибоких теоретичних розробок, зважаючи на появу нових концептуальних підходів до методології наукового пізнання загалом, а також концепцій і доктрин у окремих наукових галузях: економіці, соціології, психології, політології, методологічний арсенал яких використовує кримінологія. До вагомого наукового доробку на якому базується сучасна методологія вітчизняної кримінологічної науки необхідно віднести праці
Виклад основних положень. Перш ніж безпосередньо перейти до розгляду питань методології дослідження економічної злочинності, необхідно уточнити, що взагалі прийнято розуміти під методологією.
Термін „методологія” походить від двох грецьких слів methodos – пізнання і logos – вчення, тож у буквальному розумінні – це вчення про пізнання. З точки зору свого змістовного навантаження, методологія сьогодні розглядається як вчення про наукове пізнання; принципи і способи організації наукової діяльності; сукупність методів, які застосовуються у науці чи науковому дослідженні.
Якщо не вдаватись до аналізу полярних позицій, то у сучасній вітчизняній науці найбільш поширеною є концепція про багаторівневий характер методології наукового дослідження. Такий підхід був запропонований свого часу В.А. Лекторським та В.С. Швирєвим і удосконалений Е.Г. Юдіним, які вважали, що методологія пізнання складається з чотирьох рівнів: філософської методології, загальнонаукових принципів і форм дослідження, конкретно-наукової методології, методики і техніки наукового дослідження [7, с. 36; 8, с. 40–44].
Загальнофілософська методологія – як концептуальний підхід наукового дослідження – базується на загальнофілософських законах та категоріях і визначає загальну стратегію дослідження та інтерпретацію його результатів. Використання евристичних і прогностичних компонентів філософського осмислення природних та соціальних процесів і явищ є необхідною умовою конкретно-наукового пізнання. Саме філософська методологія становить категоріальну основу наукового пошуку і слугує передумовою оптимального спрямування наукового дослідження, забезпечуючи оперування теоретичною базою пізнання складних предметних структур, які ще не досліджені чи недостатньо досліджені у соціальній практиці.
Будь-яке наукове пізнання здійснюється у відповідності з певною системою категорій, які фіксують певний спосіб розчленування світу і синтезу його об’єктів. Дослідження складних системних об’єктів вимагає категоріальної основи, у відповідності з якою відбувається розвиток конкретно-наукових понять, які і характеризують елементи структури та поведінки цих об’єктів. Зокрема без таких філософських категорій як частина і ціле, необхідне і випадкове, реальне і можливе, причина і наслідок тощо важко уявити собі будь-які конкретно-наукові дослідження. Без використання відповідної категоріальної структури неможливо розкрити сутнісні характеристики досліджуваного об’єкта. Опрацювання категоріальних структур, які можуть забезпечити осмислення досліджуваного об’єкта, багато у чому вирішується завдяки філософському пізнанню.
Крім основних категорій філософської методології, важливе значення для наукового дослідження має також використання її загальних принципів. Серед них: принцип єдності теорії і практики; принцип об’єктивності; принцип всебічності дослідження; принцип єдності історичного і логічного; принцип системності; принцип детермінізму; принцип діалектичного розвитку; принцип достовірності [9, с. 96–99].
Наведені положення стосуються класичної методології пізнання, яка базується на позиції про існування вічних і універсальних законів природи і про можливість повного і точного відтворення у свідомості людини об’єктивних закономірностей існування зовнішнього світу.
Крім класичної методології, необхідно виділити і некласичну та постнекласичну методологію
Некласична методологія охоплює собою неопозитивістку методологію, феноменологію і методологію герменевтики. Зокрема, позитивізм актуалізував проблему об’єктивності і доведеності наукових суджень. Особливо проблему доведеності, у частині залежності результатів дослідження від обраних засобів і методів. Неопозитивісти за основу своєї методології взяли принцип верифікації, тобто вимоги зведення теоретичних суджень до сукупності протокольних пропозицій, які фіксують емпіричні дані [10, с. 30].
Феноменологія виділяє суб’єктивний аспект у процесі пізнання (зв’язок пізнавальних процедур з життєвою практикою того, хто пізнає) і наголошує на особливостях сприйняття (об’єктивному значенні емоцій і свідомості у процесі пізнання) [9, с. 117–118]. Феноменологічний підхід досить активно використовується в етиці, соціології, психології, тобто у дослідженнях, де приділяється значна увага сфері ментального, але практично не використовується у правових дослідження, хоча в кримінології у дослідженнях механізму індивідуальної злочинної поведінки без врахування емоцій, відчуттів неможливо зрозуміти природу протиправної поведінки.
Герменевтика – це наука про інтерпретацію тексту, яка звертається до такого компонента пізнання як знак і, відповідно, до тексту як універсального носія знаків, значень і смислу. Методи герменевтики спрямовані на встановлення сутності і значення понять щодо поведінки індивідів, а не кількісної об’єктивації соціального, коли інтерпретуються як сам текст, так і його автор, а також конкретно-історична ситуація. Не дивлячись на евристичну цінність методів герменевтики, необхідно зауважити, що вони можуть використовуватись тільки в окремих кримінологічних дослідженнях.
Постнекласична методологія – це сучасні системи критичних уявлень про існуючі у класичній та некласичній філософії поняття істини, сутності, об’єктивної реальності, тощо. Постнекласична методологія охоплює постмодернізм, деконструктивізм, філософію дискурсивних практик та синергетичну методологію.
У подальшому ми зупинимося тільки на аналізі основних положень методології постмодернізму та синергетичної методології, які можуть мати значення для кримінологічних досліджень.
У найбільш загальних рисах концептуальний підхід постмодернізму полягає у цілком іншому пізнанні істини, а саме: істина перестає розумітись у зв’язку з деякою метафізичною реальністю, а стає предметом суспільної згоди (прагматизм). З позиції постмодернізму необхідно виходити не з того, що істинно, а з того, що вважається прагматично прийнятним, не з семантики, а з прагматики [11, с. 178]. Проблема об’єктивності знання також набуває відносного характеру (відповідність знання об’єктивній дійсності). Результати наукового пізнання співвідносяться з прийнятою у науковому співтоваристві філософією, етикою, тощо. Реальність у розумінні постмодернізму перестає бути об’єктивною, а співвідноситься з нашими почуттями, відносинами, традиціями і досвідом. Реальність не може бути сприйнята поза контекстом пануючої у відповідну епоху системи цінностей. Для методології постмодернізму також особливо актуальною є критичність знання. Критичному переосмисленню підлягають як підходи концептуального характеру, так і фундаментальні ідеологічні постулати попередніх епох [9, с. 181–183].
В останні роки все активніше починають говорити про синергетичний підхід у науці та методології. Синергетика (від грецького sinergia – спільна дія) становить собою науку про самоорганізацію складних систем. Мова іде про еволюційні процеси самовпорядкованості з утворення структур із хаосу, тобто – самоорганізацію. Найперше процеси самоорганізації були показані у природних системах. Але на сьогодні, згідно зі синергетичним уявленням, еволюціонують всі системи – фізичні, хімічні, біологічні, соціальні, у тому числі і правові.
У філософській літературі загальне пояснення процесів самоорганізації зводиться до того, що деякий час система може еволюціонувати у певному руслі. Але такий процес невідворотно супроводжується досягненням критичних станів, за яких система переходить у нестійкий стан. Найменші збудження виводять систему із цього стану і призводять до біфуркації (від латинського bifurcus – роздвоєний). Після цього наступають перехідні процеси, які можуть призвести до виникнення відносно стійких структур – аттракторів (від латинського attrahere – притягувати), для яких характерні певні параметри впорядкованості, що домінують над всіма іншими ступенями свободи систем. Чим менше у системи параметрів впорядкованості, тим легше нею управляти. Аттрактором може бути і хаос. Хаос інтерпретується не як абсолютно деструктивне начало, а в якості невпорядкованої складності, яка здатна до впорядкованості [11, с. 266–267].
На сьогодні методологічний потенціал синергетики використовується у багатьох науках. Деякі дослідники навіть вважають, що синергетика є єдиною теорією еволюції [12]. Проте такі висновки передчасні, особливо, якщо йдеться про пізнання соціальних процесів. У літературі з цього приводу висловлені досить критичні міркування, зокрема зазначається, що не можна використовувати за аналогією однакові підходи для пізнання глибинних процесів живого і неживого, а тим більше процесів, що відбуваються у соціумі: це не тільки не продуктивно, але й небезпечно [13, с. 141].
Ми навели тільки окремі, найбільш основні світоглядні підходи пізнання у різних філософських системах. Зрозуміло, що кожний дослідник вимушений опиратись на певне філософське спрямування, яке дає можливість, використовуючи її базові постулати, а також ідеї і принципи, які допомагають сформувати евристику наукового пошуку, а також обґрунтувати отримані результати.
Філософську методологію не слід ототожнювати з філософією загалом. Філософія покликана здійснювати аналіз і визначати шляхи вирішення основоположних проблем буття. Філософська методологія використовує тільки основні ідеї та принципи для визначення шляху пізнання, формування його методів і засобів.
Навівши, таку широку палітру концептуальних філософських підходів наукового пізнання, необхідно все ж констатувати, що у кримінологічних дослідженнях найбільш поширеною є класичної методології. Це викликано тим, що саме класична методологія дозволяє, з притаманної їй діалектичної світоглядної позиції, зрозуміти сутність та характер соціальних процесів і явищ. Якщо проаналізувати характер наукових досліджень про економічну злочинність, то можна зауважити, що цей підхід найбільше застосовується і у дослідженнях цієї злочинності.
Загальнонаукова методологія визначає загальні методи та засоби пізнання (тобто такі, що використовуються для багатьох наук), їх можливості і межі застосування. Серед загальнонаукових методів пізнання можна назвати: аналітико-синтетичний метод; методи абстрагування і конкретизації; методи індукції і дедукції; метод моделювання; спостереження; експеримент тощо. Відповідно вони поділяються на теоретичні та емпіричні [14, с. 39–81]. Загальнонаукова методологія встановлює відповідні норми, критерії та форми пізнання, які покликані виключити упередженість, суб’єктивність і логічну непослідовність самого процесу пізнання та його результатів. Власне, висунення наукових гіпотез, встановлення закономірностей, побудова і перевірка теорій – все це обумовлює використання певних способів, прийомів і норм наукового дослідження, які у своїй сукупності і складають потенціал загальнонаукової методології.
Конкретно-наукова методологія – це сукупність наукових підходів, методів і процедур інтерпретації та застосування загальних (філософських) законів та категорій, а також загальнонаукових методів у певній галузі знань.
Конкретно-наукова методологія як методологія певної науки – це спосіб пізнання, розроблений та адаптований для більш вузької сфери знань, де знаходять свою реалізацію філософські категорії та загальнонаукові методи щодо дослідження специфічного об’єкту. Зокрема у кримінології таким об’єктом є злочинність.
У кримінології її методологія, крім філософських категорій, законів та принципів, загальнонаукових методів та форм, а також власної методологічної складової, формується і шляхом адаптації методологічних стандартів, норм та методів інших галузей соціальних знань, зокрема таких як право, соціологія, психологія, економіка тощо. Для прикладу, якщо розглядати таку категорію як діяльність (у кримінології мова іде про злочинну діяльність), то у широкому філософському значенні діяльність – це сутність людського існування. У соціології діяльність інтерпретується як спосіб існування суспільства, як реалізація соціальних законів, які проявляються не інакше як через діяльність людей. Діяльність створює та змінює конкретні умови існування людини, а також суспільства в цілому. Якраз через діяльність особа входить у систему суспільних відносин. У психології діяльність розглядається як специфічний вид людської активності, як певний вид суб’єктно-об’єктних відносин, у якому людина – суб’єкт – певним чином впливає на об’єкт. У ході діяльності людина реалізує свій інтерес, задовольняючи свої потреби. Таким чином, діяльність постає як процес, у ході якого розвивається сама особистість людини. У той же час кримінологія досліджує злочинну діяльність як один із видів людської діяльності і тому використовує весь набір методологічних компонентів інших галузей знань, адаптувавши їх до об’єкта свого дослідження. Тому у кримінології активно використовуються методи соціології, статистики, психології, методи та конкретні процедури математичної статистики тощо.
Проте необхідно пам’ятати, що використовуючи методологічні компоненти з інших галузей наукових знань, або використовуючи теоретичні положення, висновки чи статистичні узагальнення з інших галузей знань, всі вони повинні відповідати одним і тим же концептуальним методологічним підходам. Методологічна неузгодженість, яка може виникнути у разі порушення цієї вимоги може негативно вплинути на результати дослідження та їх інтерпретацію.
Кримінологія як наука має також свої методологічні засади, принципи, положення та методи наукового пізнання. Так, будь-яка з теорій кримінології не лише містить комплекс концептуальних ідей щодо теоретичного розуміння того чи іншого її предмета (злочинність або її детермінація, обумовлюючий комплекс, система запобігання злочинним проявам), а й визначає тим самим методологічні норми, методичні напрямки та принципи їхнього пізнання, подальшого розвитку теоретичного й емпіричного знання про них [4, с. 91].
Методологічні засади кримінології визначаються специфікою її предмету. Саме предмет визначає не тільки методологічні засади, але і методологічні норми та допустимі методи дослідження. У цьому контексті необхідне розуміння значимості змістовної інтерпретації предмета. Адже у кримінології є різні концептуальні підходи до розуміння поняття злочинності, детермінації злочинності тощо. І тому від змістовної інтерпретації предмету дослідження залежить обрання відповідних методів.
Методологія конкретного наукового дослідження – як сукупність конкретних методичних прийомів і техніки дослідження, спрямована на встановлення та інтерпретацію тих явищ, що входять до складу предмета кримінологічного дослідження. Конкретне наукове дослідження починається з вибору і постановки проблеми. Після того як проблема буде поставлена і визнана актуальною, починається її логічне й емпіричне опрацювання через висунення та перевірку відповідних гіпотез. І завершується наукове дослідження формуванням нової теорії або уточненням та доповненням вже існуючої.
Проте у кримінологічних дослідженнях часом використовують і інший підхід. Зокрема дослідження починається зі збору статистичних даних, на базі яких за посередництвом індукції переходять до їх узагальнення і формування теорій. У цьому підході переважно використовуються емпіричні та описові методи дослідження. Щоправда, такий підхід має ряд недоліків. По-перше, це проблема повноти статистичних даних, які не завжди відображають реальні прояви злочинної діяльності. По-друге, тільки поєднання емпіричних та теоретичних методів забезпечує повноту дослідження. По-третє, при такому підході важко уникнути суб’єктивізму. Кожний дослідник керується певною системою цінностей і його ціннісні уявлення так чи інакше відбиваються на його інтерпретації зібраних статистичних даних. Проблема цінностей не є надуманою. Необхідно розуміти, що ціннісні судження, без сумніву, присутні у наукових дослідженнях. Соціальна практика, до речі, найпереконливіше довела й доводить, що ніколи не існувало, не існує й не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціально змістовному аспекті, тобто методології, так би мовити, соціально-дистильованої, незалежної від впливу переконань і установок дослідника, обумовлених його загальним світоглядом [15, с. 25].
Саме тому дослідження повинно починатись не просто з емпіричного зібрання статистичних даних, а з теоретичного аналізу відповідних наукових проблем.
Суть наведеної „ієрархії” різних методологічних рівнів полягає у тому, що які б методи не застосовувались (у тому числі, у кримінологічному дослідженні) вони не можуть розглядатись ізольовано від філософської, загальнонаукової та конкретно-наукової методології. Це означає, що будь-який метод завжди використовується у відповідному „методологічному ключі”, тобто за умови вирішення низки більш принципових питань дослідження.
Тому використання концептуальних підходів, методологічних принципів, норм і методів повинно відповідати принаймні таким трьом постулатам:
– об’єктивна зумовленість обраних методів дослідження його предметом. Саме предмет дослідження (тобто певна сторона, грань, властивість об’єкта дослідження) „веде” за собою дослідницький метод, визначає можливі межі його застосування, придатності; – необхідність установлення єдиної істини, вірогідність якої можна довести й перевірити за допомогою певного об’єктивного критерію;
– неодмінним показником прийнятності, евристичності певного концептуального підходу та дослідницького методу є їх спроможність наближувати, призводити до розкриття соціальної сутності явища, що вивчається (а не до приховування, затушовування її) [15, 24–25].
Наведені положення є наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальною дослідницькою практикою багатьох поколінь учених.
Проте, не дивлячись на теоретичні надбання методології науки, багато методологічних проблем окремих наук, а особливо окремих наукових досліджень ще залишаються не розв’язаними. Це стосується і методології кримінологічної науки та кримінологічного дослідження.
Стосовно кримінології серед таких проблем виділимо наступні.
До першої можна віднести дефіцит нових напрацювань саме з методології кримінологічної науки. Спостерігаються постійні використання вже давно напрацьованого матеріалу і фактична відсутність накопичення нових наукових знань. У кримінології сформувався, свого роду методологічний нігілізм, за яким результати і конструктивність досліджень не залежать від відповідних концептуальних підходів, методичних положень, методів і способів методології кримінологічної науки.
З іншого боку, сьогодні у методологічний арсенал наукових кримінологічних досліджень включаються пізнавальні засоби і методи герменевтики, феноменології, синергетики, неопозитивізму, критичного раціоналізму тощо. Таке привнесення різноманітних засобів і методів, без сумніву, збагачує методологічний арсенал цієї науки, визначає різноманіття підходів до наукового дослідження.
Але методологічний плюралізм не повинен перетворюватись на методологічний анархізм, на методологічну сваволю, він передбачає більш високий рівень методологічної культури наукових досліджень та необхідність дотримуватись методологічної нормативності.
Другою проблемою у сучасній кримінології є пошук шляхів, методів і засобів, розробка і використання яких, по-перше, дозволять подолати труднощі, що виникли на стадії методологічного плюралізму, а по-друге, створять надійну наукову основу розвитку кримінології. Необхідно зауважити, що зазначена проблема становить особливу складність у сучасних умовах, коли у методологічному процесі задіяні різні конкуруючі вчення, які претендують на наукову істину. Особливо це відчутно у висвітленні питань поняття злочинності, детермінації злочинності, детермінації індивідуальної злочинної поведінки, тощо. У той же час якраз пошук оптимальних пізнавальних засобів становить стратегічний напрямок у сучасній методології кримінологічної науки і покликаний покращити науковий рівень кримінологічних досліджень.
Особливого значення це набуває сьогодні – у період переходу України до країни ринкового типу. Основні риси трансформації нашого суспільства ще не повністю досліджені. Відбувається переоцінка соціальних цінностей, системи їх захисту та охорони, істотно змінилась кількісно-якісна характеристика злочинності, проявились цілком відмінні тенденції у відтворенні корупції та економічної злочинності. Тому завдання кримінології – не тільки відстежити ці зміни, але і зрозуміти їх соціально-правову природу, а також запропонувати дієві заходи запобігання та протидії злочинності. А для цього необхідно оновити методологічні ресурси, якими послуговується кримінологія.
Ці методологічні труднощі без сумніву ускладнюють дослідження економічної злочинності, зважаючи на всю складність завдань, які необхідно розв’язувати.
Дослідження економічної злочинності покликано диференційовано вирішити емпіричні (визначити стан та характер економічної злочинності та встановити кримінологічно значимі явища та процеси, що їх обумовлюють), логічні (сформулювати важливі положення, що стосуються сутності економічної злочинності та чинників її поширення у період переходу до ринкової економіки, використовуючи наукові положення економіки, соціології, психології, тощо) і теоретичні пізнавальні завдання (визначити кримінологічно значимі соціальні закономірності, сформулювати основні наукові гіпотези щодо стану та характеру економічної злочинності та чинників її поширення, а також здійснити їх теоретичне узагальнення).
Певні методологічні труднощі безпосередньо випливають з особливостей самого об’єкта дослідження.
Зокрема, дослідження економічної злочинності у першу чергу базується на встановленні відповідного кримінологічно значимого обсягу емпіричних даних, які у першу чергу стосуються кількісно-якісних показників економічної злочинності та показників, що характеризують явища, процеси та умови, від яких залежить обумовлення економічної злочинності, насамперед її існування та зміни.
Звідси постає завдання, по-перше, визначити саме поняття економічної злочинності та кола суспільно небезпечних діянь, що ним охоплюються; по-друге, максимально обґрунтовано, точно і предметно визначити ті явища, процеси, умови, які обумовлюють стан та характер економічної злочинності; встановити рівень їх детермінуючого впливу. Від цього залежить не лише окреслення меж самого дослідження, а й загальний методологічний підхід до його проведення.
Наступним питанням, що потребує методологічного вирішення, є розмежування між установленими емпіричними даними і гіпотетичними припущеннями щодо особливостей економічної злочинності у трансформаційний період та чинників, які її зумовлюють. Це завдання вимагає визначення процедур перевірки гіпотез.
Від розв’язання цих методологічних питань залежить розуміння та практичне вирішення головного завдання, яке полягає в опрацюванні науково обґрунтованих рекомендацій щодо запобігання економічної злочинності.
Але у якій мірі висвітлення цих питань може на сьогодні відповідати рівню науковості, а відповідно істинності?
Перша проблема, яка ускладнює дослідження – це проблема емпіричних даних. Офіційні показники стану економічної злочинності не відображають дійсної картини і відповідно не дають повного уявлення про обсяги та характер її проявів. До сьогодні немає напрацювань щодо методики дослідження латентності економічної злочинності. Тому найчастіше стан латентності економічної злочинності визначають порівнюючи його з обсягами тіньової економіки, що методологічно є помилковим і на цьому у кримінологічній літературі вже наголошувалось [16, с. 50]. Визначення обсягів тіньової економіки за методикою, яку використовує економічна наука, не дає можливості встановити рівень та характер латентної економічної злочинності. Емпіричні дані, що характеризують явища та процеси, які обумовлюють економічну злочинність, також не завжди репрезентативні, а для встановлення їх істинності необхідно застосовувати методологічний арсенал з таких галузей як економіка, психологія, політологія тощо.
Друга проблема наукового дослідження економічної злочинності – це інтеграція емпіричних даних задля виявлення певних тенденції, побудови гіпотез і самостійної теорії. Теоретичні висновки за результатами дослідження економічної злочинності не можуть у такій мірі, як це має місце в емпіричних чи експериментальних дослідженнях, відповідати загальним критеріям науковості з позицій методології науки. Судження про економічну злочинність не можуть мати дедуктивного характеру і відповідно не можуть бути підтверджені у повній мірі емпіричними, а також експериментальними дослідженнями. Тобто теоретичні положення не можна послідовно і логічно вивести одне з одного як у природничих науках. У таких умовах особливо важливу роль у дослідженнях економічної злочинності відіграє гіпотеза. Тому висунення гіпотез і формування цілісної теоретичної конструкції буде базуватись, крім емпіричних даних, на результатах досліджень інших вчених, випливати з загальних кримінологічних положень, а також – у тій мірі, в якій це можливо, – з гіпотез, які вже знайшли підтвердження у соціальній практиці.
Третя проблема дослідження економічної злочинності, яка також випливає з вимог методології науки, – обов’язковість можливості перевірки гіпотез і відповідно підтвердження істинності (науковості) самої теорії та побудова на цій основі обґрунтованих прогнозів. Перевірка гіпотез, природно, є необхідною складовою наукового дослідження: без неї, ясна річ, дослідження до певної міри втрачає право претендувати на істинність.
Тому наукові судження щодо економічної злочинності у тій частині, у якій неможлива верифікація гіпотез, вимагає встановлення відповідних критеріїв істинності (науковості). До того ж, необхідно пам’ятати, що більшість кримінологічних теоретичних узагальнень і гіпотез мають тільки ймовірний характер. У цьому випадку ніякого дедуктивного правила перевірки гіпотези не існує, і тому можна говорити тільки про часткове підтвердження чи верифікацію гіпотези [14, с. 261]. Тому, для кримінологічних теорій серед критеріїв науковості важливе значення має їх здатність сприяти вирішенню теоретичних проблеми комплексного характеру, базуючись на статистичних даних, на висновках експертів з інших галузей знань (економіки, політології, психології тощо), на логічних висновках за співставленням результатів досліджень інших вчених, на положеннях загальних кримінологічних вчень.
Засобом реалізації всіх цих вимог є створення програми кримінологічного дослідження. При наявності тих методологічних труднощів, про які говорилось вище, важливо у дослідженні чітко окреслити, експлікувати завдання, які необхідно вирішувати, сформулювати коло проблемних питань, уточнити використовувані поняття, а також системно окреслити весь набір методів, що використовуються. Це багато у чому буде сприяти „методологічній озброєності” дослідження.
Висновки. Дослідження економічної злочинності повинно відображати сутність багатьох соціальних процесів і явищ, встановити закономірності, які відображають реальні обумовлюючі зв’язки між ними, а також дати їм наукове пояснення. В їх числі можна назвати проблеми виявлення взаємозв’язку й обумовленості злочинності та економічного розвитку країни, природи криміногенних та антикриміногенних чинників у перехідній економіці, вивчення моделей економічного розвитку на предмет їх потенційної криміногенності, визначення взаємозв’язку та обумовленості таких явищ, як економічні протиріччя та закономірності злочинної поведінки у сфері господарської діяльності, економічні інтереси та норми поведінки учасників господарських відносин тощо. Вирішувати ці кримінологічно складні завдання можна тільки шляхом дотримання методологічних принципів, засобів та норм дослідження. Тільки у такому випадку дослідження буде мати не лише гносеологічне значення, але й дозволить наблизитися до вирішення завдань формування онтологічної складової дослідження економічної злочинності.
??????????????
Даньшин И. Н. Введение в криминологическую науку / Даньшин И. Н. – Харьков : Право, 1998. – 142 с.
Даньшин И. Н. Общетеоретические проблемы криминологии : [монография] Даньшин И. Н. – Х. : Прапор, 2005. – 224 с.
Даньшин І. М. Методологія і методи кримінологічної науки / Даньшин І. М. / Методологічні проблеми правової науки : Матеріали міжнародної наукової конференції. Харків, 13–14 грудня 2002 р. – Х. : Право, 2003. – С. 292–295.
Закалюк А. П. Курс сучасної української кримінології : У 3 кн. Кн. 1 : Теоретичні засади та історія української кримінологічної науки / Закалюк А. П. – К. : Видавничий Дім „Ін Юре”, 2007. – 424 с.
Зелинский А. Ф. Методики криминологический исследований : [учеб. пособ.] / Зелинский А. Ф. – К. : УМК ВО, 1992. – 48 с.
Кальман О. Г. Стан і головні напрямки попередження економічної злочинності в Україні : теоретичні та прикладні проблеми : [монографія] / Кальман О. Г. – Харків, Гімназія, 2003. –352 с.
Лекторский В. А. Методологический анализ науки (типы и уровни) / Лекторский В. А., Швырев В. С. // Философия, методология, наука. – М., 1972.
Юдин Э. Г. Системный подход и принцип деятельности / Юдин Э. Г. – М., 1978.
Бермус А. Г. Введение в гуманитарную методологию : [научная монография] / А. Г. Бермус. – М. : „Канон+” РООИ „Реабилитация”, 2007. – 336 с.
Честнов И. Л. Методология и методика юридического исследования : [учеб. пособ.] / Честнов И. Л. – СПб., 2004. – 128 с.
Канке В. А. Философия для юристов : [учеб. для студентов высших учебных заведений] / Канке В. А. – М. : Издательство „Омега-Л”, 2009. – 412 с.
Ласло Э. Век бифуркации : постижение изменяющегося мира / Ласло Э. // Путь. – 1995. – № 1. – С. 3–129.
Штеренберг М. И. Синергетика : наука? философия? псевдорелигия? / Штеренберг М. И. – М. : Academia, 2007. – 176 с.
Рузавин Г. И. Методология научного познания : Учеб. пособие для вузов / Г. И. Рузавин. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2005. – 287 с.
Рабинович П. М. Наука філософії права : до характеристики предмета й методології / Рабинович П. М. // Проблеми філософії права. – Т. 1. – Київ-Чернівці : Рута, 2003. – С. 22–25.
Ларичев В. Д. Методика криминологического исследования налоговой преступности (вопросы совершенствования) : [монография] / Ларичев В. Д., Трунцевский Ю. В., Баграев С. П. – М. : Издательский дом Шумиловой И. И., 2007. – 184 с.
< Попередня Наступна >