320

---

Є.М. Блажівський

ОБ’ЄКТИВНА СТОРОНА СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ, ЯКІ ВСТАНОВЛЮЮТЬ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВТРУЧАННЯ У ДІЯЛЬНІСТЬ, ЗА ЧИННИМ КК УКРАЇНИ

Аналізується об’єктивна сторона складів злочинів, які встанов­люють кримінальну відповідальність за втручання у діяльність, за кримінальним законодавством України, обґрунтовується пропозиції, спрямовані на вдосконалення кримінального законодавства України.

Ключові слова: об’єктивна сторона складу злочину, втручання у діяльність, перешкоджання.

Постановка проблеми. Наділяючи своїх представників великими повноваженнями, держава, з одного боку, висуває до них високі вимоги, та у необхідних випадках застосовує і суворішу, у тому числі і кримі­нальну, відповідальність за вчинення протиправних діянь, а з іншого – забезпечує своїх представників посиленою охороною, щоб вони могли безперешкодно, без будь-якого стороннього впливу виконувати свої функції та були незалежними при прийнятті рішень. Для цього держава встановлює кримінальну відповідальність за втручання у діяльність ви­значених категорій осіб, які діють від її імені і в її інтересах.

Д речі, судова статистика констатує по одинокі випадки засуд­ження винних за злочини, що полягають у втручанні у діяльність, тоб­то широкого практичного застосування ст.ст. 343, 344, 376 КК України тощо, не мають, хоча доволі часто у ЗМІ ми так чи інакше натрапляємо на звинувачення осіб у вчиненні дій, які слід кваліфікувати як втру­чання у діяльність. Однією з причин виникнення подібних ситуацій може бути недосконалість статей КК, які встановлюють відповіда­льність за такі діяння.

Стан дослідження. Безперечно, аналіз складів злочинів, які пе­редбачають відповідальність за втручання у діяльність певних осіб, зроблено у всіх науково-практичних коментаря

х КК та підручниках з Особливої частини кримінального права України. Натомість у науковій літературі ця проблема, на жаль, не отримала комплексного дослідження. Лише деякі її аспекти розглядали ще в радянські часи Л.А. Андреєва, В.А. Владіміров, В.А. Клименко, Ю.І. Ляпунов, В. Ма­льцев та ін. У сучасній українській кримінально-правовій літературі питання відповідальності за втручання у діяльність працівників право­охоронних органів, державних діячів, судових органів тощо досліджувалися лише окремо. Наприклад, питання відповідальності на основі положень чинного КК України: за втручання у діяльність працівника правоохоронного органу вивчалося В.І. Осадчим, І.М. Заляловою; питання втручання у діяльність судових органів – працях С.А. Аскеров, О.О. Кваша; питання відповідальності за втручання у діяльність державного діяча – В.І. Осадчий, питання відповідальності за втручання у діяльність захисника чи представника особи – С. Штогун, В. Сміх тощо. Проте системно всі норми, які встановлюють відпові­дальність за втручання у діяльність не розглядалися. Ці та інші обстави­ни обумовлюють актуальність теми нашого дослідження.

Виклад основних положень. Об’єктивна сторона складу зло­чину являє собою сукупність юридично значущих ознак, які характеризують зовнішнє вираження злочинного діяння. Специфіка кожного складу злочину, як правильно зауважив А.Н. Трайнін, полягає голов­ним чином в об’єктивній стороні, що включає: зовнішню сторону суспільно небезпечного діяння (дії чи бездіяльності), суспільно небез­печний наслідок, причинний зв’язок між діянням і суспільно небез­печним наслідком, місце, час, спосіб, а також обстановку вчинення злочину [1, c. 183]. Водночас, ознаки об’єктивної сторони складу зло­чину, як правило, належать до диспозиції кримінально-правової нор­ми. За слушним твердженням М.І. Бажанова, структура диспозиції має величезне значення у правозастосовній діяльності, оскільки диспозиція визначає ознаки конкретного злочину, відмежовує його від суміжних деліктів і правопорушень [2, c. 32].

Усі ознаки об’єктивної сторони складу злочину з погляду їх опису (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК розділені на дві групи: обов’язкові (необхідні) й факультативні. До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини не може бути вчинений жоден злочин. Діяння або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, стає обов’язковою ознакою об’єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення оз­нак такого діяння є обов’язковим.

Предметом нашого аналізу є об’єктивна сторона складів злочи­нів, які встановлюють відповідальність за втручання у діяльність за чинним КК України. Відповідно до ч. 4 ст. 157 КК України втручання службової особи у здійснення виборчою комісією чи комісією з рефе­рендуму їх повноважень з об’єктивної сторони характеризується таки­ми ознаками: 1) суспільно небезпечне діяння - втручання; 2) час -період здійснення виборчою комісією чи комісією з референдуму своїх повноважень; 3) спосіб - незаконна вимога чи вказівка.

Очевидно, склад аналізованого злочину має місце лише тоді, коли втручання має незаконний характер, а саме коли перешкоджається здійсненню передбачених законом повноважень виборчої комісії чи комісії з референдуму і способом його вчинення є незаконна вимога чи вказівка. Відповідно для з’ясування характеру втручання необхідно у кожному конкретному випадку з’ясувати два моменти: а) чи була закон­ною здійснювана виборчою комісією чи комісією з референдуму діяльність, втручання в яку мало місце з боку службової особи; це передбачає звернення до відповідного виборчого закону чи закону про референдум, який визначає статус відповідної комісії; б) чи вийшла служ­бова особа, яка втрутилася у здійснення повноважень виборчою комісією чи комісією з референдуму, за межі своїх повноважень і чи носить пред’явлена нею вимога або дана нею вказівка незаконний характер.

Під вимогою у цьому складі злочину слід розуміти висловлене службовою особою до виборчої комісії чи комісії з референдуму про­хання (побажання) щодо прийняття нею відповідного рішення, яке не припускає заперечень і підлягає виконанню комісією. Вказівка як спосіб незаконного втручання у здійснення повноважень виборчою комісією або комісією з референдуму полягає у дачі службовою особою такій комісії керівної настанови, яка передбачає неухильне слідування їй комісією при прийнятті нею відповідного рішення. Незаконною визнається вимога чи вказівка, яку службова особа не могла пред’являти (давати) комісії, виходячи зі своїх повноважень [3, c. 373–374].

Відповідно до ч. 1 ст. 343 КК України «Втручання в дія­льність працівника правоохоронного органу» з об’єктивної сторони характеризується однією обов’язковою ознакою – суспільно небез­печним діянням, а саме впливом у будь-якій формі на працівника правоохоронного органу.

Науковці з цього приводу зазначають, що вплив може проявля­тися в умовлянні, шантажуванні потерпілого, погрозі відмовити у наданні законних благ, а також у будь-якій іншій формі. Він може здійснюватися усно, письмово (у тому числі й анонімно), за допомо­гою засобів масової інформації (публікацій у газетах, виступах по радіо, телебаченню тощо), як особисто, так і шляхом використання інших осіб [4, c. 455]. Не заперечуючи цього, звернемо увагу на те, що, врахуючи назву ст. 343 КК України, можна констатувати, що втручан­ня у діяльність працівника правоохоронного органу можливе лише шляхом вчинення конкретних активних дій. Здебільшого науковці та­кож вважають, що діяння, передбачене аналізованою нами статтею, означає активну поведінку, спрямовану на перешкоджання виконанню службових обов’язків або на те, щоб добитися незаконних рішень. Такої позиції дотримуються Л.В. Дорош, Г.В. Андрусів, В.А. Клименко, В.О. Навроцький [5, c. 899; 6, c. 182; 7, c. 547–548].

Відтак маємо в КК України ситуацію, що назва статті не співпадає з викладом її змісту, діяння «вплив» як ознака об’єктивної сторони не узгоджується з назвою злочину «втручання…». Очевидно, в такій ситуації слід міняти або назву статті, або приводити її зміст у відповідність до назви. На наш погляд, правильним є другий варіант.

Наступне питання, яке необхідно з’ясувати для встановлення змісту об’єктивної сторони аналізованого складу, - що саме слід розуміти під поняттям «діяльність працівника правоохоронного органу». До розряду працівників правоохоронних органів закон відносить працівників органів прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митних органів, органів охорони державного кордону, органів державної податкової служби, органів і установ виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони тощо. Також до статусу працівників правоохоронних органів прирівнюю­ться співробітники кадрового складу розвідувального органу Міні­стерства оборони України, службовці Антимонопольного комітету України та уповноважені особи Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції, а саме беруть участь у розгляді судових справ у всіх інстанціях; провадженні і розслідуванні кримінальних справ та справ про адмініст­ративні правопорушення; оперативно-розшуковій діяльності; охороні громадського порядку і громадської безпеки; виконанні вироків, рішень, ухвал і постанов судів, постанов органів дізнання і попереднього слідства та прокурорів; контролі за переміщенням людей, транспортних засобів, товарів та інших предметів чи речовин через державний і мит­ний кордон України; нагляді і контролі за виконанням законів.

Розглянемо детальніше зміст діяльності окремих працівників пра­воохоронних органів. Відповідно до Закону України «Про прокуратуру» функції прокурора полягають у: 1) підтриманні державного обвинувачен­ня в суді; 2) представництві інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; 3) нагляді за додержанням законів органа­ми, які провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; 4) нагляді за додержанням законів під час виконання судових рішень у кримінальних справах, а також застосування інших заходів при­мусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи грома­дян. Слідчі прокуратури провадять попереднє слідство у справах про діяння, що містять ознаки злочину, віднесені законом до їх підслідності, а також в інших справах, переданих їм прокурором.

Проте у Законі України «Про прокуратуру» визначається не зміст діяльності прокуратури, а повноваження працівників прокурату­ри (наприклад, ст.20, 35 вказаного Закону) [8].

Основними завданнями міліції відповідно до Закону України «Про міліцію» є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпе­ки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; вико­нання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у ме­жах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

А відповідно до ч. 1 ст. 25 цього Закону працівник міліції у ме­жах повноважень, наданих цим Законом (виділено нами. – Є.Б.) та іншими законодавчими актами, самостійно приймає рішення і несе за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну чи кримінальну відповідальність[9].

Вже з наведенного можна зробити висновки, що:

Отже, як бачимо, законодавством України регламентується організація діяльності всіх правоохоронних органів, за втручання у діяльність яких, на нашу думку слід передбачити відповідальність у ст. 343 КК України, а саме: прокуратури, органів внутрішніх справ, Служби Безпеки України, Державної митної служби, Державної прикордонної служби, Державної податкової служби, Державного де­партаменту України з питань виконання покарань, Державної виконавчої служби України; органів державного пожежного нагляду МНС; Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, розвідувального органу Міністерства оборони України; б) у норматив­них документах, які регламентують діяльність правоохоронних органів, як правило, чітко визначаються їх повноваження (інколи права і обов’язки); в) службова діяльність правоохоронних органів зводиться до виконання покладених на них повноважень.

Очевидно, доцільніше використовувати при описі об’єктивної сторони складів «втручання» не поняття «вплив», а юридичне поняття «вчинення дій які унеможливлюють або істотно утруднюють виконан­ня повноважень».

Якщо у ч. 1 ст. 343 КК України закріплено відповідальність за злочин з формальним складом, то у ч. 2, як альтернативна квалі­фікуюча ознака передбачено суспільно небезпечний наслідок втручан­ня у діяльність працівника правоохоронного органу – незапобігання (невідвернення) злочину чи незатримання (уникнення затримання) особи, яка його вчинила (ч. 2 ст. 343 КК України). Для з’ясування змісту суспільно небезпечних наслідків такого злочину розглянемо, що означають такі поняття, як «запобігання злочину» і «затримання особи, яка вчинила злочин». Термін «запобігання злочину» кримінологічний, тому цілком доцільно звернутися до визначення його саме цією нау­кою. В кримінології паралельно із терміном «запобігання» вико­ристовується також декілька інших спеціальних термінів: «поперед­ження», «профілактика», «запобігання», «припинення». Одностайного і чіткого розмежування цих понять у кримінологічній літературі нема. А.Ф. Зелінський зазначає, що «профілактика» не має на увазі конкрет­ний злочин, а забезпечується через попередження криміногенних ситуацій, їх усунення, послаблення дії криміногенних факторів, захис­ту об’єктів від посягань тощо. Поряд із тим запобігання злочинам спрямоване на перешкоджання здійсненню злочинного наміру конкретної особи до початку посягання на стадіях виявлення наміру або готування до злочину. Інші автори вважають розрізнення цих по­нять надуманим, таким, що суперечить буквальному змісту вказаних слів, аргументуючи тим, що всі ці лексеми є взаємозамінними синонімами і кожна з них означає одне й те ж, а саме: щось попереди­ти, не допустити [10, c. 110 ].

На нашу думку, слід враховувати, що готування до злочину чи за­мах на злочин - це вже злочин, оскільки за таке передбачена відпо­відальність у КК України. Відтак у буквальному значенні під поняттям «перешкодило запобіганню злочину» як суспільно небезпечним наслідком у ч. 2 ст. 343 КК України слід розуміти вчинення третьою осо­бою суспільно небезпечного діяння яке містить не лише ознаки складу закінченого злочину, а й готування до злочину чи замаху на злочин. Під затриманням особи, яка вчинила злочин, слід розуміти фізичне затриман­ня, позбавлення такої особи можливості вільного пересування.

Визначившись зі змістом передбачених ч. 2 ст. 343 КК України суспільно небезпечних наслідків, слід зауважити, що, якщо йдеться про суспільно небезпечні наслідки як обов’язкову ознаку складу відповідного злочину, то такого ж статусу набуває й інша ознака об’єктивної сторони -причинний зв’язок між суспільно небезпечним діянням та суспільно не­безпечним наслідком. З огляду на це виходить, що застосування ч. 2 ст. 343 КК України значно ускладнене, адже доволі важко довести, що у такому випадку мав місце «необхідний» причинний зв’язок, тобто що діяння (втручання) породило наслідок (вчинення злочину третьою осо­бою, уникнення затримання) з внутрішньо властивою йому необхідніс­тю - коли наслідок у такій конкретній обстановці був реально можливим, наступив від здійснення саме цих дій закономірно [11, c. 365].

Наступним складом злочину, що підлягає нашому аналізу, є злочин, передбачений ст. 344 КК України, який встановлює кримі­нальну відповідальність за втручання у діяльність державного діяча. Поняття цього злочину визначено як незаконний вплив у будь-якій формі на Президента України, Голову Верховної Ради України, народ­ного депутата України, Прем’єр-міністра України, члена Кабінету Міністрів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини або його представника, Голову Рахункової палати або члена Рахункової палати, Голову або члена Центральної виборчої комісії, Голову Національного Банку України, члена Національної Ради України з питань телебачення і радіомовлення, Голову Антимоно­польного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України з метою перешкодити виконанню ними службових обов’язків або доби­тися прийняття незаконних рішень. Отже, законодавець і в цій статті втручання розуміє як «вплив», додаючи, що він має бути незаконним. Це дає підстави стверджувати, що за ознаками об’єктивної сторони склад злочину, передбачений у ст. 344 КК України, істотно не відрізняється від складу злочину, передбаченого ст. 343 КК України. Виклад ст. 344 КК України на відміну від ст. 343 КК України, знімає лише одне питання – чи може вважатись втручанням законний вплив. В іншому ситуація та ж сама – назва статті (втручання лише як дія) не співпадає з її змістом (вплив – дія або бездіяльність).

Щодо ст. 376 КК України «Втручання в діяльність судових органів», то поняття цього злочину викладено інакше ніж злочинів, передбачених ст. 343, 344 КК України, а відтак об’єктивна сторона характеризується вчиненням суспільно небезпечного діяння – втру­чання у діяльність судді.

Під таким втручанням науковці пропонують розуміти вплив у будь-якій формі на суддю з метою перешкодити виконанню ним своїх службових обов’язків або добитися винесення неправосудного рішення. До конкретних форм впливу можна віднести вказівку, погро­зу, підкуп, критику судді в засобах масової інформації до вирішення конкретної справи у зв’язку з її розглядом, проведення пікетів тощо. Вплив на суддю може здійснюватися і через третіх осіб – близьких родичів, колег по роботі тощо [3, c. 985]. Дехто з науковців піддає критиці термін «втручання» саме через те, що у багатьох джерелах втручання розкривається насамперед як персоніфікований вплив на суддів [12, c. 813].

На нашу думку, виклад ч. 1 ст. 376 КК України через викори­стання поняття «втручання» має невизначений характер, не сприяє ефективному застосуванню аналізованої норми. Невизначеність змісту такої ознаки об’єктивної сторони означає, що встановлення обсягу цього поняття віддається на відкуп теорії. А з огляду на однозначність тлумачення терміну «втручання» в науці така ситуація є неприпусти­мою. До того ж, втручання у процес відправлення правосуддя може носити як правомірний, так і незаконний характер. Безумовно, правомірним буде втручання громадськості в хід судового процесу, де явно порушуються права й інтереси особи, приймаються рішення, що не відповідають інтересам особи, суспільства і держави, принципам правосуддя тощо.

Таким чином, об’єктивну сторону втручання у діяльність судді, на нашу думку, правильно визначати як вчинення незаконних дій, які унеможливлюють або істотно утруднюють виконання суддею своїх службових повноважень.

Стосовно злочину, передбаченого ст. 397 КК України «Втру­чання в діяльність захисника чи представника особи», то в юридичній літературі вказується, що з об’єктивної сторони склад злочину полягає у вчиненні дій, які виявляються у втручанні в будь-якій формі в правомірну (законну) діяльність захисника чи представника особи і здійснюються шляхом: а) створення перешкод до здійснення правомірної діяльності захисника або представника особи; б) пору­шення встановлених законом гарантій їх діяльності та професійної таємниці [4, c. 429].

Слід відзначити, що КК України встановлює кримінальну відповідальність за втручання в діяльність захисника чи представника особи і при цьому розкриває термін «втручання» як «вчинення у будь-якій формі перешкод до здійснення правомірної діяльності...». Таким чином, у цьому випадку зміст терміну «втручання» роз’яснюється інакше, як в інших аналізованих нами статтях. Під втручанням у ст. 397 КК України розуміється не вплив у будь-якій формі з метою перешкодити, а створення будь-яких перешкод до здійснення правомірної діяльності.

Висновки. Узагальнюючи вищевикладене, можемо констатува­ти, що, по-перше, всі злочини, які полягають у втручанні в діяльність, є злочинами з формальним складом, тобто відповідальність настає за вчинення суспільно небезпечного діяння, яким, як видається, мало б визнаватися «втручання»; по-друге, у назві відповідних статей використовується термін «діяльність», зміст якого у самих статях не розкривається; по-третє, у диспозиціях статей, які встановлюють відповідальність за втручання у діяльність, нема уніфікованого підхіду до викладу змісту поняття «втручання», що унеможливлює застосу­вання системного підходу для встановлення його змісту; по-четверте, використання для позначення як ознаки об’єктивної сторони у складах злочинів, які передбачають відповідальність за втручання у діяльність терміну вплив (ст. 343, 344 КК України) є необґрунтованим, оскільки його обсяг ширший за обсяг поняття «втручання», а відтак у таких статтях має місце невідповідність назви і змісту статті; по-п’яте, не можна вважати прийнятним використання при закріпленні складів аналізованих злочинів терміну «втручання» без роз’яснення його змісту (як це зроблено у ст. 376 КК України); по-шосте, передбачення як ознаки об’єктивної сторони альтернативних діянь: вчинення переш­код та порушення встановлених законом гарантій діяльності та професійної таємниці (ст. 397 КК України) точніше охоплюється по­няттям «перешкоджання».

Отже, цим підтверджується доцільність системного викладу диспозицій відповідних статей КК України через використання конструкції «вчинення незаконних дій які унеможливлюють або істотно утруднюють виконання відповідною особою своїх службо­вих повноважень».

––––––––––––

Трайнин А.Н. Состав преступления по советскому уголовному праву / А.Н. Трайнин. – М.: Юрид. лит., 1951. – 387 c.

Бажанов М.І. Структура диспозиції статей Кримінального кодексу України як протидія фінансовим злочинам / М.І. Бажанов // Злочини у сфері кредитно-фінансової та банківської діяльності. – Х.: Харківський Центр вив­чення організованої злочинності при Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого, 2000. – С. 31–35.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / за ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – [4-те вид., переробл. та доповн.]. – К.: Юридична думка, 2007. – 1184с.

Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; за ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – [3-є вид., переробл. і доповн.]. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 496 с.

Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С.Б. Гавриш та ін.; за заг. ред. В.Т. Маляренка, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – [Вид. третє]. – Х.: ТОВ «Одіссей», 2006.

Андрусів Г.В. Кримінальне право України: частина особлива: посібник для підготовки до іспитів / Г.В. Андрусів, О.Ф. Бантишев, Б.В. Рома­нюк. - К.: Вид. Паливода А.В., 2002.

Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: курс лекцій / В.О. Навроцький. - К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. - 771 с

Див.: Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 53. - Ст. 796.

Див.: Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 4. - Ст. 20.

Кримінологія: підручник для студентів вищих навч. закладів / за заг. ред. О.М. Джужі. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 416 с

Ярмыш Н.Н. Теоретические проблемы причинно-следственной связи в уголовном праве (философско-правовой анализ): монография / Н.Н. Ярмыш. - Х.: «Право», 2003. - 512 с.

Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / за заг. ред. В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - К.: Ін Юре, 2003. - 1196 с.

 

< Попередня   Наступна >