241

---

В.М. Бурдін

ПОНЯТТЯ ОБМЕЖЕНОЇ ОСУДНОСТІ: ТЕРМІНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ТА ФУНКЦІОНАЛЬНЕ ПРИЗНАЧЕННЯ

Аналізуються ознаки поняття обмеженої осудності та його кримінально-правове значення за КК України. Запропоновано новий підхід щодо структурного розміщення цього поняття у КК України.

Ключові слова: злочин, осудність, обмежена осудність, неосудність.

Постановка проблеми. Одним із найбільш дискусійних питань у межах проблеми осудності-неосудності залишається з’ясування суті поняття так звану «обмежену осудність». Практика проведення судо­во-психіатричних та судово-психологічних експертиз вже давно підтвердила висновок про те, що психічна діяльність людини, зокрема на рівні усвідомлення та вольового контролю, не має чітких переходів. Тож у практиці проведення судово-психіатричних та судово-психо­логічних експертиз відомі випадки, коли можливість свідомо-вольо­вого контролю за своєю поведінкою в особи не втрачена цілком, однак водночас обмежена. З приводу таких випадків, наведених у в юридичній літературі, можна окреслити такі три проблемні блоки, що не мають однозначного рішення: 1) яка кримінально-правова термі­нологія має використовуватися для позначення відповідного явища; 2) які ознаки повинні входити до змісту поняття, що позначає це яви­ще; 3) яке кримінально-правове значення цього явища.

Стан дослідження. У ст. 20 КК України законодавець намагається вирішити ці питання і закріплює термін «обмежена осудність», розкриває зміст поняття, що ним позначається, та вказує на кримінально-правове значення цього явища. Водночас проблема і надалі гостро обговорюється в науковій літературі, про що, зокрема, свідчать останні дисертаційні дослідження, безпосередньо присвячені цим проблемам. Значний внесок у розв’язання цих проблем на сучасному етапі розвитку науки кримі­

нального права України зробили О.В. Зайцев та Т.М. Приходько, канди­датські дисертації яких безпосередньо стосувалися вказаних проблем. На нашу думку, досліджуючи проблеми осудності та неосудності, усе ж не­можливо їх оминути пильною увагою названі проблеми. Тож спробуємо проаналізувати та показати своє бачення їхнього вирішення.

Виклад основних положень. Що стосується термінології, то в юридичній літературі для позначення цього поняття використовуються різні терміни, зокрема «зменшена осудність», «обмежена осудність», «по­гранична осудність», «відносна осудність», «неповна осудність», «частко­ва осудність», «умовна осудність». На наш погляд, значна частина про­блемних питань, про які йшлося, породжується саме неточним викори­станням термінології. Так, саме термінологічна неточність значною мірою породжує неправильне уявлення про місце цього поняття у системі понять «осудність-неосудність». Звісно, що не можна говорити про умовну осудність, оскільки факт осудності особи не ставиться законодавцем у залежність від жодних умов. Осудність не поділяється на частини і тому, неправильно говорити про часткову осудність. Звичайно, що як частини поняття осудності можна вважати її ознаки - інтелектуальну та вольову, проте без обидвох цих ознак поняття осудності взагалі існувати не може. Інші терміни також викликають застереження з огляду на те, що осудність в кримінальному праві виконує чітко визначені функції - її наявність ра­зом із іншими ознаками свідчить про те, що особа є суб’єктом злочину і може підлягати кримінальній відповідальності. З цієї точки зору викори­стання термінів «зменшена осудність», «обмежена осудність», «погра­нична осудність», «відносна осудність» чи «неповна осудність» тільки ускладнюють розуміння кримінально-правового значення явища, коли особа під час вчинення злочину не могла повною мірою забезпечити свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями. Адже і в цьому випадку особа вважається осудною і за наявності інших необхідних підстав підлягає кримінальній відповідальності.

З огляду на це треба погодитися з думкою тих науковців, які пропонують відмовитися від терміну «обмежена осудність» [1, с. 173; 2, с. 15]. Адже осудність як певне правове явище з особливим психологічним змістом не може бути обмеженою – вона або існує, або – ні. Інша справа, що психологічний зміст цього поняття у кожно­му конкретному випадку може мати певні особливості. При цьому во­ни не можуть змінювати суті правового явища осудності, яка вказує на те, що особа є суб’єктом злочину і може підлягати кримінальній відповідальності. Звісно, що у тих випадках, коли особливості психічних процесів у межах осудності, які відбуваються в особи під час вчинення злочину, на думку законодавця, повинні мати криміна­льно-правове значення, на їхні істотні ознаки необхідно вказати. Проте очевидно, що при цьому необхідно дотримуватися правил формальної логіки щодо виведення понять, термінологічних вимог позначення істотних ознак, а також їхнього функціонального призначення у процесі кримінально-правового регулювання.

На наш погляд, саме неправильна термінологія обумовлює те, що окремі науковці вважають, що так звана «обмежена осудність» у системі понять «осудність-неосудність» займає проміжне становище [3, c. 169]. Більшість науковців не погоджується з цим, вказуючи зрештою на те, що відповідно до правил формальної логіки, зокрема «закону виключеного третього», два судження, які суперечать одне одному не можуть бути од­ночасно хибними, одне з них обов’язково є істинним. Порушення «закону виключеного третього» полягає у твердженні про одночасну хибність двох контрадикторних суджень та в пошуках третього істинного. Проте третього не дано (tertium non datur). Іншими словами, в аспекті дослід­ження питання про те, чи є особа суб’єктом злочину можливе лише одне рішення – особа осудна або неосудна.

Водночас, не зовсім правильною є позиція тих науковців, які вва­жають, що для поняття обмеженої осудності не потрібно шукати нових ознак, оскільки обмежена осудність – це різновид осудності [4, с. 140]. Очевидно, поняття осудності є подільним і у межах цього родового по­няття можна виділяти його види, зокрема, за таким критерієм як ступінь свідомо-вольового контролю суб’єкта за своїми діяннями під час вчинен­ня злочину. Виділяючи такі видові поняття, необхідно пам’ятати про те, що це різновиди осудності і між цими поняттями є певне відношення, яке у формальній логіці називають відношенням підпорядкування.

Науковці виявляють одностойності у питанні, як саме повинна формулюватися ця додаткова ознака, що є в основі нового виду осудності. Неоднозначно вирішується при цьому і питання про її функ­ціональне призначення, а отже і кримінально-правове значення. До речі, як один із вагомих аргументів проти закріплення поняття обме­женої осудності якраз і наводять неможливість чітко визначити нову додаткову істотну для цього поняття ознаку [5, с 321; 6, с. 7].

Одним із заперечень проти такого виділення, що знову ж таки обумовлює неможливість виділення окремої самостійної ознаки цього поняття, на думку Р.І. Міхєєва, є те, що осудність не має динаміки. Осудність як юридичне поняття повинно бути чітко та однозначно ви­значено у законі і не повинно допускати ступенів [7, с 83-84, 89]. Як видається, Р.І. Міхєєв дещо підміняє поняття, коли пише про те, що осудність не може мати динаміки. З одного боку, треба погодитися з тим, що формально-юридичне поняття, яким є поняття осудності, має бути чітко визначеним і в цьому розумінні воно не є динамічним. Але не треба забувати і про те, що психічна діяльність людини динамічне за своєю суттю явище. А ознаки поняття осудності якраз і позначають цю психічну діяльність людини. Таким чином, не треба ототожнювати саме явище, що може бути динамічним, і поняття, яким позначається це явище, що повинно бути статичним, тобто чітко визначеним за своїми ознаками. Так, сам процес психічного ставлення особи до вчи­нюваного нею діяння, передбаченого КК України, та його наслідків, що у кримінальному праві названо виною, є динамічним за своєю сут­тю явищем, проте саме поняття вини, яке закріплюється в ст. 23 КК України, є статичним і чітко визначеним за своїми ознаками.

А.А. Васильєв конструює три різні моделі осудності на підставі диференціації зниження здатності свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою. Перша модель характеризується наявністю «нор­мального» стану психічно здорової людини, при якому вона повною мірою могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Для другої моделі осудності притаманна певна аномалія психіки, внаслідок якої в особи порушуються лише вищі рівні психічної діяльності й розвивається синдром незначної тяжкості; при цьому при вчиненні зло­чину несуттєво знижується спроможність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними. Для третьої моделі властивий пев­ний психічний розлад або розумова відсталість, при яких особа не може повністю усвідомлювати свої діяння і (або) керувати ними. Ця істотно знижена здатність усвідомлювати свої діяння і (або) керувати ними мо­же бути підставою для пом’якшення покарання [2, с 12-13].

Н.А. Орловська пропонує формулу обмеженої осудності розгля­дати за допомогою трьох критеріїв: медичного, юридичного та клінічного. Як ознаки медичного критерію вона розглядає психічні аномалії, що не становлять чітко структурованої системи, але об’єдну­ються в єдину групу за загальною ознакою – неглибоким рівнем ура­ження психіки. Юридичний критерій, на її думку, умовно поділяється на інтелектуальну та вольову ознаки, які характеризують збережені психічні функції індивіда усвідомлювати своє діяння (інтелектуальна ознака) та керувати ним (вольова ознака). Той факт, що обмежена осудність має місце лише за наявності обмежених психічних здатно­стей суб’єкта злочину внаслідок психічної аномалії, зумовлює введен­ня в її формулу клінічного критерію, який характеризує міру, ступінь цих втрачених здатностей [8, с. 12–13].

Досліджуючи поняття обмеженої осудності, Т.М. Приходько також розглядає його за трьома критеріями – юридичним, психологічним та ме­дичним. Юридичним критерієм обмеженої осудності є: вчинення (або факт вчинення) суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримі­нальним законом, особою, в якої суттєво обмежена здатність усвідомлю­вати свої діяння та (або) керувати ними внаслідок хронічного або тимча­сового хворобливого розладу психічної діяльності (непсихотичного рівня); наявність доказів вчинення його особою, стосовно якої вирішується питання про обмежену осудність. Обов’язковою складовою юридичного критерію науковець вважає виникнення сумніву у судді (слідчого) про психічну здатність особи усвідомлювати свої діяння та ке­рувати ними (про психічне відхилення від норми). Під психологічним критерієм обмеженої осудності розуміється суттєве обмеження (кількісне) у суб’єкта протиправного діяння здатності усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними. Медичним критерієм обмеженої осудності, на думку Т.М. Приходько, є хронічні або тимчасові розлади психічної діяльності (непсихотичного рівня), які проявляються переважно розумовою недоста­тністю, афективними або вольовими розладами. Інакше кажучи, медич­ний критерій обмеженої осудності становлять межові психічні розлади (психічні аномалії), суттєвою ознакою яких є обмеження здатності усвідомлювати свої діяння та (або) керувати ними при якісному збереженні критичної функції свідомості [6, с. 4, 8].

Г.В. Назаренко виводить ознаки поняття обмеженої осудності шляхом його порівняння з поняттям неосудності. Це обумовлюється тим, що, на його думку, обмежена осудність має багато спільного з неосудністю, оскільки їх разом характеризує така ознака медичного критерію як психічний розлад. Подібним, як вважає науковець є юри­дичний критерій, який проявляється у нездатності віддавати звіт в своїх діяннях або керувати ними. Проте стан психічного розладу при неосуд­ності значно глибший, ніж при обмеженій осудності. Саме таку істотну ознаку як вказівку на незначне послаблення інтелектуально-вольових можливостей особи під час вчинення нею злочину він і пропонує включи­ти до поняття обмеженої осудності [9, с 145-146, 150].

На думку О.В. Зайцева, подібність між формулами обмеженої осудності і неосудності полягає в тому, що вони є формулами так званого змішаного типу, тобто містять як медичні, так і юридичні критерії. Подібність між цими поняттями вбачається і в такому медичному критерії, як психічний розлад. Відмінними ознаками у цих поняттях, як вважається, є формулювання юридичного критерію, оскільки у формулі неосудності юридичний критерій виражається у нездатності особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездія­льність) або керувати ними, а у формулі обмеженої осудності йдеться не про знищення, руйнування тієї або іншої психічної здатності, а тільки про її обмеження значною мірою. Відповідно і тяжкість психічного розладу, що є медичним критерієм обох формул неосудності і обмеженої осудності, розрізняється. При неосудності, на думку О.В. Зайцева, повин­на йтися про тяжкий психічний розлад, при обмеженій осудності - про психічний розлад, що не є тяжким [9, с 140-143].

Аналізу поглядів науковців, по-перше, необхідно почати з то­го, що вирішення питання про ознаки родового поняття осудності -так званої обмеженої осудності необхідно з урахуванням того співвідношення, в якому перебувають між собою поняття осудності та обмеженої осудності. Ми вже вказували на те, що з формально-логічної точки зору у межах родового поняття осудності можна виділяти його види, але при цьому ці поняття будуть перебувати між собою у відношенні підпорядкування. Це означає, що видове понят­тя повинно мати в своєму змісті всі ті ознаки, якими характери­зується родове поняття, і, крім того, додаткову ознаку чи ознаки, які властиві тільки цьому видовому поняттю. З огляду на правил формальної логіки не можна допустити існування такої ситуації, коли видове поняття в своєму змісті не має ознак родового поняття. Тож позиція тих науковців, які намагаються показати самостійність поняття обмеженої осудність шляхом виділення в його змісті самостійних особливих ознак, ігноруючи при цьому ознаки родово­го поняття осудності, є неправильною.

По-друге, не можна допускати використання іншої термінології для позначення одних і тих самих ознак у родовому та видовому по­няттях. В іншому випадку створювалася б плутанина, коли одна і та сама ознака по-різному позначається у змісті понять. Якщо погодитися з тим, що до змісту поняття осудності входять дві ознаки, які можна термінологічно назвати інтелектуальною та вольовою, то саме вони повинні входити і до видового поняття осудності. При цьому термінологія позначення цих ознак у межах видового поняття осудності має бути збережена. Звичайно, що до цих ознак необхідно додати вказівку на додаткові істотні ознаки, які власне і будуть пока­зувати специфіку нового видового поняття. Якщо суть явища, про яке йдеться, полягає в тому, що в особи під час вчинення злочину втрачається можливість повною мірою зберігати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, то термінологія позначення ознак но­вого поняття має чітко вказувати на це. Ми не претендуємо на безальтернативність у вирішенні цієї термінологічної проблеми, проте відзначимо, що, на наш погляд, ці ознаки могли б називатися так: «по­слаблено інтелектуальна ознака» та «послаблено вольова ознака». Така термінологія правильно вказувала б на те відношення, яке існує між ро­довим поняттям осудності та його видовим поняттям і, крім того, така термінологія правильно відображала б суть явища, про яке йдеться.

По-третє, на наш погляд, неправильним треба визнати підхід тих учених, які фактично пропонують виділяти у межах родового поняття осудності декілька видових понять залежно від кількісного ступеня втрати свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою під час вчинення зло­чину. Такий підхід, перш за все, суперечить правилам формальної логіки щодо поділу понять. Адже однією із вимог поділу є чіткість критерію, за яким проводиться поділ. У нашому випадку невідомо, як буде визначати­ся сам ступінь вказаної втрати, що фактично не дасть можливості чітко провести і сам поділ. Крім того, з урахуванням цього критерію родове поняття можна було би поділити на нескінченну кількість видових понять, адже сам кількісний ступінь втрати свідомо-вольового контролю в кож­ному випадку може бути різним. Вважаємо, що вирішення цього питання може мати значення в кожному конкретному випадку для індивідуалізації кримінальної відповідальності.

По-четверте, як видається, методологічно неправильно включа­ти у зміст видового поняття осудності ознаку, яка б вказувала на при­чини, що обумовлюють послаблення свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою. Теоретично можна припустити випадки, коли одним поняттям будуть охоплюватися як причина, так і її наслідок. Проте таке поняття буде штучним і його ознаки «роздути­ми», тобто створеним шляхом поєднання ознак двох окремих понять.

У літературі зустрічаються спроби врахувати послаблення свідомо-вольового контролю особи під час вчинення нею злочину за своєю поведінкою у межах вже відомих та розроблених кримінально-правових понять. Так, окремі науковці пропонують враховувати зни­ження можливості свідомо-вольового контролю особи під час вчинен­ня нею злочину за своєю поведінкою у межах кримінально-правового поняття «ступінь вини». Якщо осудність, на їхню думку, не має ступенів, то ступені має вина [11, с 14-15].

Не можна не погодитися з тим, що зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою під час вчинення нею злочину впливає на ступінь вини. Водночас, на нашу думку, з урахуванням того співвідношення, в якому перебувають між собою поняття вини та осудності, логічним буде вирішення цього питання саме у межах по­няття осудності. Адже осудність можна назвати «психічним матеріалом», різні форми поєднання якого утворюють відповідно і різні види вини. З урахуванням цього осудність умовно можна вважати первинним щодо вини явищем. Звичайно, що осудність не існує поза виною. Проте за такого розуміння їхнього співвідношення вплив тих чинників, які обумовлюють зниження свідомо-вольового контролю осо­би за своєю поведінкою, та кримінально-правове значення цього впливу потрібно досліджувати саме у межах поняття осудності. Крім цього, якщо дотримуватися такої позиції, кримінальний закон необхідно все ж було б доповнювати окремою статтею, в якій не тільки слід давати ви­значення поняття ступеня вини, а й вказувати на причини, які на нього впливають. Навіть якщо не брати до уваги спірність цього поняття у науковій літературі, то однаково довелося б вказувати окремо на ознаку, яка в цьому випадку позначає зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою, тобто з огляду на економію тексту закону це знову ж таки некраще вирішення цієї проблеми.

Наступний напрямок у вирішенні цього питання полягає у пропозиції враховувати зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою під час вчинення злочину у межах ознак, які ха­рактеризують особу злочинця [12, с 175]. По суті, майже ті самі запе­речення, які були висловлені щодо пропозиції враховувати зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою під час вчи­нення злочину у межах поняття «ступінь вини», можуть бути висловлені і при запереченні цієї позиції. Адже і в цьому випадку в кримінальному кодексі необхідно було б окремо давати визначення поняття особи злочинця, вказуючи на всі його ознаки, яке також не однозначно розглядається в науці кримінального права, і в межах цьо­го поняття знову ж таки окремо вказувати на ознаку, яка позначає зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою під час вчинення злочину.

На наш погляд, правильно вирішують цю проблему ті науковці, які вважають за необхідне не в межах більш загальних формалізованих у законі кримінально-правових понять, а окремо безпосередньо вказати на зниження свідомо-вольового контролю особи за своєю поведінкою під час вчинення злочину і відповідно до кримінально-правового зна­чення такого зниження розмістити цю вказівку у кримінальному кодексі. Таке рішення є оптимальним з декількох причин.

По-перше, вказівка лише на одну особливу та додаткову ознаку нового поняття, яке позначає, по суті, різновид осудності, коли всі інші загальні ознаки цього поняття будуть випливати з ч. 1 ст. 19 КК України, в якій закріплюється родове поняття осудності, дозволить уникнути непотрібних повторів – дублювання тих самих ознак. Іншими словами, коли в законі буде вказано, що В особи під час вчи­нення злочину була з певних причин знижена можливість свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою і вказівка на цю ознаку буде відповідно розміщена в кримінальному законі, наприклад, серед обста­вин, що пом’якшують покарання, стане зрозумілим, що така особа є осудною, оскільки підлягає кримінальній відповідальності.

По-друге, таке вирішення цієї проблеми дозволить не тільки уникнути дискусій навколо ознак цього видового поняття осудності, а й пов’язаних з цим суперечок щодо терміну, яким мало б познача­тися це поняття. Адже в такому випадку вирішення цих питань втрачає практичне значення. Оскільки буде зрозуміло, що цьому но­вому поняттю властиві всі загальні ознаки осудності як родового по­няття, двічі повторювати ті, які в законі не потрібно, то будь-яка до­даткова істотна ознака дозволяє виділити нове видове поняття осудності. Дискусія навколо термінів також у цьому випадку не ма­тиме значення, адже сама ознака, її назва, вказівка, на яку буде без­посередньо міститися в законі, і відповідне її розміщення, підтвердить кримінально-правове значення цього видового поняття. Оскільки за такого вирішення цієї проблеми видове поняття з усіма його ознаками закріплюватися в окремій статті кримінального закону не буде, то відповідно нема потреби й шукати новий термін для по­значення цього поняття.

По-третє, структурне розміщення відповідної ознаки цього ви­дового поняття осудності одразу буде вказувати і на його кримінально-правове значення, що з огляду на структуру кримінального закону та­кож є вдалішим рішенням, ніж закріплювати в окремій статті самостійне поняття з усіма його ознаками і додатково вказувати на його кримінально-правове значення.

Таким чином, можна стверджувати, що є всі підстави для того, щоб у межах родового поняття осудності виділяти видові поняття. Це буде відбуватися шляхом приєднання до ознак родового поняття нових додаткових ознак. Вони повинні бути істотними в цьому новому понятті, тобто виконувати ті функції, які не виконують ознаки поняття осудності, адже тільки у такому випадку це нове видове поняття буде мати самостійне кримінально-правове значення. У чинному КК України законодавець, на нашу думку, обрав не найкращий спосіб вирішення цієї проблеми. Так, у ст. 20 КК України, яка розміщена в Розділі ІV «Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб’єкт злочину)», вводитися нове видове поняття у межах родового поняття осудності та термін, що його позначає, - «обмежена осудність». Таке законодавче рішення є недосконалим принаймні з двох причин. По-перше, ознаки цього поняття не відображають специфіку цього розділу, адже для вирішення питання про те чи буде особа визнана суб’єктом злочину, чи ні достатньо лише двох понять - осудності та неосудності. Як випливає із ч. 2 ст. 20 КК України, визнання особи обмежено осудною має значення не для вирішення питання про наявність чи відсутність суб’єкта злочину, а для вирішення питання про призначення покарання особі, яка вчинила злочин, та можливість застосування до неї примусових заходів медичного характеру. По-друге, невиправдано збільшується обсяг кримінального закону, зперевантажується його зміст зайвою інформацією, адже вводитися нова стаття з власною назвою, у змісті якої, по суті, зайвий раз вказується, що йдеться про різновид осудності та його кримінально-правове значення, що не стосується розділу, в якому вона розміщена.

На наш погляд, вирішення цієї проблеми повинно бути прагматичнішими та узгоджуватися з системою розміщення статей у Загальній частині КК України. Достатньо визначити функціональне призначення додаткових ознак, на основі яких виділяється нове видове поняття, і залежно від цього відповідно вказати на ці ознаки у розділах

Загальної частини КК України. Наприклад, якщо визнати, що ступінь ослаблення свідомо-вольового контролю особи за своїми діяннями під час вчинення злочину має значення для індивідуалізації кримінальної відповідальності, то очевидно вказівка на цю ознаку (ознаки) повинна міститися у Розділі ХІ «Призначення покарання». При цьому з метою економії тексту кримінального закону не потрібно зайвий раз вказува­ти на те, що йдеться про різновид осудності, наголошуючи, що і в цьому разі не залежно від зменшення ступеня свідомо-вольового кон­тролю особи за своїми діяннями вона підлягає кримінальній відпо­відальності. Адже і так зрозуміло, що у межах законодавчої дихотомії осудність-неосудність третього бути не може.

Крім того, значно краще знову ж таки з метою економії тексту кримінального закону одразу розмістити відповідне положення у ме­жах того кримінально-правового інституту, якому воно функціонально притаманне. Так, нема потреби в окремій статті, як це робить законо­давець, вказувати, що так звана обмежена осудність є обставиною, що враховується при призначенні покарання, бо, на нашу думку, необхідно просто розмістити вказівку на ознаки нового видового понят­тя осудності в розділі, що стосується призначення покарання. Таке структурне розміщення вказаного положення одразу дасть можливість зрозуміти, що особа підлягає кримінальній відповідальності без додат­кової вказівки на це, до того ж, зрозумілішим стане і його кримінально-правове значення. Слід відзначити, що під час обговорення проекту вже чинного КК України висувалася пропозиція помістити вказівку про об­межену осудність особи одразу в перелік обставин, що пом’якшують кримінальну відповідальність [13, с. 160–235].

Висновки. Отже, з урахуванням викладеного можна запропону­вати вилучити ст. 20 КК України, а вказівку на додаткові ознаки, які утворюють нове видове поняття осудності, що позначає зниження можливості особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою під час вчинення злочину залежно від кримінально-правового значення цього видового поняття розмістити у відповідному розділі КК України, який стосується індивідуалізації кримінальної відповідальності. При цьому з метою уникнення різних терміно­логічних суперечностей доцільно взагалі відмовитися від використан­ня конкретного терміна для позначення такого виду осудності, натомість безпосередньо вказати на його істотні ознаки, розмістивши їх з огляду на їхнє функціональне призначення у межах структурних частин КК України, які стосуються індивідуалізації кримінальної відповідальності. Іншими словами, виключивши ст. 20 КК України, необхідно доповнити ч. 1 ст. 66 КК України новим пунктом, де пере­дбачити таку пом’якшуючу обставину, як вчинення злочину особою, яка під час його вчинення не могла повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями.

––––––––––––

Ситковская О.Д. Психология уголовной ответственности / О.Д. Ситковская. – М.: Изд-во НОРМА, 1998. – 285 с.

Васильєв А.А. Проблеми осудності у кримінальному праві: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / А.А. Ва­сильєв. – Х., 2005. – 20 с.

Иванов Н.Г. Аномальный субъект преступления: проблемы уголов­ной ответственности: учеб. пособие для вузов / Н.Г. Иванов. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – 224 с.

Антонян Ю.М. Преступность и психические аномалии / Ю.М. Анто-нян, С.В. Бородин. – М.: Наука, 1987. – 210 с.

Генетика, поведение, ответственность: О природе антиобщественных поступков и путях их предупреждения / Н.П. Дубинин, И.И. Карпец, В.Н. Куд­рявцев. – [2-е изд., переработ. и доп.]. – М.: Политиздат, 1989. – 351 с.

Приходько Т.М. Проблема обмеженої осудності в кримінальному праві: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Т.М. Приходько. – К., 2001. – 21 с.

Михеев Р.И. Проблемы вменяемости и невменяемости в советском уголовном праве / Р.И. Михеев. – Владивосток: Изд-во Дальневост. у-та, 1983. – 300 с.

Орловська Н.А. Осудність та її види (порівняльний аналіз законодав­ства України та інших держав): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.08 / Н.А. Орловська. – Одеса, 2001. – 21 с.

Назаренко Г.В. Невменяемость. Уголовно-релевантные психические состояния / Г.В. Назаренко. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2002. – 207 с.

Зайцев О.В. Обмежена осудність у кримінальному праві України: монографія / О.В. Зайцев. – Х.: Майдан, 2007. – 240 с.

Трахтеров В.С. Вменяемость по советскому уголовному праву / В.С. Трахтеров. – Х.: Харківський юрид. ін-т., 1966. – 16 с.

Шахриманьян И.К. К вопросу о так называемой уменьшенной вме­няемости / И.К. Шахриманьян // Вестик ЛГУ. Серия право. – 1961. – Вып. 4. – № 2. – С. 172–178.

Проект Кримінального кодексу України 1993 року // Матеріали проекту Кримінального кодексу України 2001 року. Архів. Кабінет Міністрів України, Робоча група з підготовки проекту Кримінального кодексу України. – Книга 2 (1993–1994 рр.). – 357 с.

 

< Попередня   Наступна >