287

---

Б.О. Кирись

ПОЗБАВЛЕННЯ ЗВАНЬ ЯК ЗАСІБ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОГО ВПЛИВУ НА ЗАСУДЖЕНИХ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ ЗАРУБІЖНИХ ДЕРЖАВ

Досліджуються юридична природа, зміст, підстави і умови застосування за законодавством зарубіжних держав такого засобу кримінально-правового впливу на засуджених, як позбавлення звань.

Ключові слова: кримінальне законодавство зарубіжних держав, засоби кримінально-правового впливу, покарання, позбавлення військових або спеціальних звань, рангів, чинів, кваліфікаційних класів.

Постановка проблеми. Важливим завданням вітчизняної кримінально-правової науки є вивчення кримінального законодавства зарубіжних держав. І зумовлено це не лише пізнавальним інтересом. Наукове осмислення зарубіжного кримінального законодавства дає можливість краще зрозуміти власне кримінальне законодавство, переваги і недоліки якого найрельєфніше виявляються саме при порівнянні його з іноземним законодавством. Таке порівняння, як слушно зауважує М. Ансель, здатне озброїти юриста ідеями і аргументами, які неможливо одержати навіть при дуже хорошому знанні лише власного права [1, с. 38]. Знання зарубіжного кримінального права дозволяє використати позитивний досвід інших держав і водночас уникнути помилок при вирішенні відповідних питань у національному кримінальному праві. Вивчення іноземного кримінального законодавства має важливе значення і для адаптації до нього внутрішнього кримінального законодавства, бо сучасні процеси інтеграції з необхідністю передбачають і певну уніфікацію права різних держав.

Зазначене повною мірою стосується і зарубіжного інституту засобів кримінально-правового впливу (який включає у себе і покарання) на осіб, що вчинили злочини. До питань, що потребують першочергового дослі­дження, належить з’ясування юридичної природи, змісту, підстав та у

мов застосування тих видів цих засобів, аналоги яких передбачені у віт­чизняному кримінальному законодавстві. Одним з таких засобів є позбав­лення винного належних йому військових, спеціальних звань, рангів, чинів, розрядів, кваліфікаційних класів тощо (далі – позбавлення звань).

Стан дослідження. Наразі ж доводиться констатувати, що наукових праць, в яких означене питання було б об’єктом всебічного і ґрунтовного теоретичного аналізу, нема. Зважаючи на це, і поставлена мета розглянути його у пропонованій статті.

Виклад основних положень. Зарубіжні держави, залежно від того, якого юридичного значення вони надають позбавленню звань, можна поді­лити на чотири групи. Перша з них виділяє позбавлення звань як окремий вид покарання. Друга група держав визнає позбавлення звань лише каральним елементом певного виду покарання. Є держави, кримінальне законодавство яких одночасно розглядає позбавлення звань і як окреме (самостійне) покарання, і як елемент змісту відповідного виду покарання. До четвертої групи належать держави, котрі відносять позбавлення звань не до покарання, а до інших засобів кримінально-правового впливу на засудженого.

Окремим (самостійним) видом покарання визнає позбавлення звань законодавство таких, наприклад, держав, як Республіка Білорусь, Республіка Вірменія, Киргизька Республіка, Республіка Узбекистан.

За КК Республіки Білорусь (ч. 2 ст. 48) і КК Республіки Узбекистан (ч. 2 ст. 43), це покарання іменується позбавленням військового або спе­ціального звання, за КК Киргизької Республіки (ч. 2 ст. 42) – позбавленням спеціального або військового звання, а за КК Республіки Вірменія (ст. 49) – позбавленням спеціального або військового звання, розряду, чину або кваліфікаційного класу. У повній відповідності з цими назвами у текстах статей, присвячених цьому покаранню, окреслені і види тих звань, яких може бути позбавлена засуджена особа. За КК Республіки Білорусь (ст. 60), КК Киргизької Республіки (ст. 51) і КК Республіки Узбекистан (ст. 52) – це, отже, військове або спеціальне звання, а за КК Республіки Вірменія (ст. 53) – спеціальне або військове звання, розряд, чин, кваліфікаційний клас.

Потрібно, однак, відзначити, що хоча саме найменування розгляду­ваного покарання, прийняте у КК Республіки Білорусь, Киргизької Респуб­ліки та Республіки Узбекистан, а у зв’язку з цим і тексти статей, що рег­ламентують його застосування, й вказують на можливість позбавлення засудженого лише військового або спеціального звання, фактично ж суд може відібрати у нього й інші за назвою звання, що присвоюються особам, які перебувають на службі у відповідних органах, – ранги, класні чини, кваліфікаційні класи тощо, оскільки вони вважаються різновидами спеціального звання.

Позбавлення передбачених названими КК звань є покаранням, що застосовується тільки як додаткове. Оскільки у санкціях статей Особливих частин цих кодексів таке покарання не вказане, воно призначається на підставі тих статей їх Загальних частин, котрі передбачають можливість його застосування. Це додаткове покарання є факультативним. Зважаючи на те, що означені КК не передбачають якихось спеціальних правил обрання даного кримінально-правого засобу впливу на засудженого, суд при його застосуванні керується встановленими цими кодексами загальними засадами призначення покарання. У літературі ж називаються й більш конкретні (додаткові) критерії, котрі повинні братися до уваги при призначенні цього покарання. Зокрема, вказується, що позбавлення відповідного звання має застосовуватися у випадку, коли суд дійде висновку, що за характером вчиненого злочину винний недостойний його носити [2, с. 179].

За КК Республіки Білорусь і Киргизької Республіки, засуджений може бути позбавлений будь-якого належного йому військового чи спеці­ального звання, а за КК Республіки Вірменія – будь-якого спеціального або військового звання, розряду, чину, кваліфікаційного класу. Згідно ж з ст. 52 КК Республіки Узбекистан, за вироком суду винний може бути позбавлений тільки такого звання, яке не є вищим. Засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, котра має вище військове або спеціальне звання, може бути позбавлена його за винесеним на підставі вироку поданням суду лише тим, хто це звання присвоїв.

Це покарання застосовується за вчинення тільки тяжкого або особливо тяжкого злочину. КК Республіки Білорусь до тяжких відносить умисні злочини, за які передбачено максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк не більше 10 років (ч. 4 ст. 12), а до особливо тяжких – умисні злочин, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років, довічного ув’язнення або смертної кари (ч. 5 ст. 12). Відповідно до ст. 19 КК Республіки Вірменія, тяжкими визнаються умисні злочини, за які максимальне покарання не перевищує 10 років позбавлення волі, а особливо тяжкими – умисні злочини, за які передбачено максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк більше 10 років або довічне позбавлення волі. За КК Киргизької Республіки (ст. 12) і КК Республіки Узбекистан (ст. 15) тяжкі злочини – це умисні злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 5 років, але не більше 10 років, а особливо тяжкі злочини – це умисні злочини, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років або смертна кара.

Державами, законодавство яких розглядає позбавлення звань лише як каральний елемент певного виду покарання, є, наприклад, Республіка Казахстан, Республіка Молдова, РФ, Республіка Таджикистан, Туреччина, Туркменистан.

За КК Республіки Казахстан, він називається позбавленням спеці­ального, військового або почесного звання, класного чину, дипломатичного рангу, кваліфікаційного класу і державних нагород (ч. 2 ст. 39), за КК Республіки Молдова – позбавленням військового або спеціального звання, класного чину і державних нагород (ч. 1 ст. 62), за КК РФ – позбавленням спеціального, військового або почесного звання, класного чину і державних нагород (п. «в» ст. 44), за КК Республіки Таджикистан – позбавленням військових звань, дипломатичних рангів, спеціальних чинів, звань, державних нагород і почесних звань Таджикистану (п. «г» ст. 47), за КК Туреччини – забороною на публічну службу (п. 5 ч. 1 ст. 11), за КК Туркменистану – позбавленням державних нагород, військових й інших звань (п. «г» ч. 1 ст. 44).

Необхідно, однак, відзначити, що назви вказаних видів покарань у КК Республіки Казахстан і Туркменистану є ширшими, ніж їх зміст, бо фактично за цими кодексами покаранням є позбавлення лише відповідних звань. Річ у тім, що і за КК Республіки Казахстан (ст. 38), і за КК Туркменистану (ст. 43) покарання – це засіб державного примусу, що призначається за вироком суду. Але названі КК не наділяють суд правом позбавляти засуджених державних нагород. За цими кодексами, суд при винесенні вироку вирішує лише питання про доцільність внесення подання президентові держави про позбавлення винного належних йому державних нагород (ч. 2 ст. 50 КК Республіки Казахстан, ч. 2 ст. 49 КК Туркменистану). Він і приймає рішення про позбавлення засудженого державних нагород. Суд же може відібрати у засудженого тільки відповідні звання. Тому покарання, вказане у ч. 2 ст. 39 Республіки Казахстан, мало б іменуватися позбавленням спеціального, військового або почесного звання, класного чину, дипломатичного рангу, кваліфікаційного класу, а покарання, зазначене у п. «г» ч. 1 ст. 44 КК Туркменистану, – позбавленням військових й інших звань. З огляду на це, їх належало б вважати окремими (самостійними) видами покарань. Проте, зважаючи на законодавчу назву цих покарань, передбачене ними позбавлення звань розглядається лише як їх складова (елемент), а не як окремі види покарань.

Досліджувані покарання можуть застосовуватися лише як додаткові. У зв’язку з тим, що у санкціях відповідних статей (їх частин) названих вище КК дані покарання не встановлені, вони призначаються на підставі тих норм Загальних частин цих кодексів, які передбачають таку можливість.

Ці додаткові покарання належать до факультативних. Розглядувані КК не встановлюють якихось особливих правил застосування даних покарань. Тому при їх обранні суд послуговується загальними засадами призначення покарання. Не змінює суті справи і вказівка у відповідних статтях на те, що аналізовані покарання застосовуються з врахуванням «особи винного» (ст. 50 КК Республіки Казахстан, ст. 48 КК РФ), «обставин вчинення злочину» (ст. 66 КК Республіки Молдова), «особи винного і вчиненого діяння» (ст. 51 КК Республіки Таджикистан), оскільки з обов’язковим врахуванням зазначених чинників обирається будь-яке покарання. Правда, у кримінально-правовій літературі ці чинники у той чи в інший спосіб конкретизуються. Так, М.М. Становський пише, що врахування особи винного у контексті ст. 48 КК РФ передбачає взяття до уваги, зокрема, ставлення засудженого до виконання обов’язків, пов’язаних з використанням спеціального, військового звання чи класного чину, тривалість їх виконання, наявність або відсутність стягнень, поведінка у побуті, ставлення до колег та інших громадян, використання почесного звання чи державних нагород в особистих інтересах, з метою домогтися незаслужених переваг для себе, своїх близьких, знайомих, використання свого становища для вчинення злочину [3, с. 64].

В інших же публікаціях з цього приводу зазначається, що передбачене ст. 48 КК РФ покарання застосовується при дуже негативній характери­стиці засудженого (особлива витонченість чи жорстокість, найактивніша роль у вчиненні злочину, аморальна поведінка до притягнення до відповідальності, алкоголізм, наркоманія тощо) або при збігу обтяжуючих обставин, що відносяться до особи винного [4, с. 365]; коли вчинений злочин й інші обставини, що характеризують особу засудженого, на думку суду, обумовлюють неможливість збереження у нього спеціального, військового або почесного звання, класного чину і державних нагород [5, с. 264]; коли виникає несумісність осуджуваного суспільством статусу винного у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого злочину і статусу людини, наділеної офіційною функцією чи відзначеної за заслуги перед суспільством [6, с. 355]; коли суд дійде висновку, що винний недостойний носити спеціальне, військове чи почесне звання, мати класний чин або державні нагороди [7, с. 332]. Не важко проте зауважити, що такі й подібні роз’яснення змісту названих вище чинників навряд чи є настільки конкретними і точними, що можуть мати безпосереднє прикладне значення.

За КК Республіки Молдова, КК РФ і КК Республіки Таджикистан, засудженого може бути позбавлено будь-якого передбаченого цими кодексами звання, незалежно від того, ким воно було йому присвоєне. Відповідно до ст. 50 КК Республіки Казахстан і ст. 49 Туркменистану, вироком суду винний позбавляється тільки такого вказаного у названих статтях звання, яке не було присвоєне йому президентом держави. У разі засудження особи, котра має звання, присвоєне президентом держави, суд при постановленні вироку лише вирішує питання про доцільність внесення йому подання про позбавлення винного цього звання.

КК Республіки Казахстан, РФ, Республіки Таджикистан, Туркменистану передбачають застосування аналізованих додаткових покарань за скоєння лише тяжкого або особливо тяжкого злочину. Відповідно до ст. 10 КК Республіки Казахстан і ст. 18 КК Республіки Таджикистан, тяжкими злочинами визнаються умисні діяння, за вчинення яких передбачене максимальне покарання не перевищує 12 років позбавлення волі, а особливо тяжкими злочинами – умисні діяння, за вчинення яких передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 12 років або смертну кару. За КК РФ, тяжкі злочини – це умисні діяння, за вчинення яких максимальне покарання не перевищує 10 років позбавлення волі (ч. 4 ст. 15), а особливо тяжкі злочини – це умисні діяння, за вчинення яких передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 10 років або більш суворе покарання (ч. 5 ст. 15).

Відповідно до ст. 44 цього Кодексу, більш суворими покараннями є довічне позбавлення волі і смертна кара.

КК Туркменистану до тяжких злочинів відносить умисні і необережні діяння, за вчинення яких передбачено максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк до 15 років (ч. 4 ст. 11), а до особливо тяжких – умисні злочини, за вчинення яких передбачено максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк до 20 років або смертна кара (ч. 5 ст. 11).

За КК Республіки Молдова, позбавлення військового або спеціального звання, класного чину і державних нагород може призначатися у випадку засудження особи за тяжкий, особливо тяжкий чи надзвичайно тяжкий злочин. Згідно зі ст. 16 цього Кодексу, тяжкими злочинами визнаються діяння, за які передбачено максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк до 15 років включно (ч. 4), особливо тяжкими злочинами – вчинені умисно злочини, за які передбачено максимальне покарання у виді позбавлення волі на строк понад 15 років (ч. 5), а надзвичайно тяжкими злочинами – вчинені умисно злочини, за які передбачено покарання у виді довічного ув’язнення (ч. 6).

КК Туреччини передбачає таке покарання, як заборона на публічну службу. Воно є найменш суворим видом покарання, що застосовується за вчинення злочину.

Заборона на публічну службу полягає у позбавленні засудженого, крім іншого, рангів, титулів, чинів, звань, присуджених державою чи уповноваженими науковими радами, а також будь-яких пов’язаних з ними оплачуваних або почесних прав і права їх повторного придбання впродовж строку покарання (ст. 20).

Це покарання призначається довічно або тимчасово. Тимчасова заборона на публічну службу застосовується, якщо законом не встанов­лено інше, на строк від 3 місяців до 3 років.

Заборона на публічну службу використовується і як основне, і як додаткове покарання. Як основне покарання, воно може призначатися тоді, коли його передбачає санкція статті (частини статті), за якою засу­джується особа, та в інших установлених законом випадках. Як додаткове покарання, заборона на публічну службу застосовується:

а) судом у випадку, коли воно зазначене у санкції статті (частини статті), що передбачає відповідальність за вчинений засудженим злочин;

б) безпосередньо в силу закону у зв’язку із засудженням особи:

– до певного виду і розміру основного покарання. Так, згідно з ст. 31 розглядуваного КК, засудження особи до тяжкого ув’язнення на строк понад 5 років тягне за собою довічну заборону на публічну службу, а засудження її до тяжкого ув’язнення на строк від 3 до 5 років тягне за собою заборону на публічну службу на строк, рівний строкові покарання;

– за вчинення певного злочину. Так, у ст. 35 цього КК вказано, що вироки за злочини, вчинені шляхом зловживання професією, яка здійс­нюється на підставі офіційного дозволу чи свідоцтва, тягнуть, крім уста­новлених законом випадків, також тимчасову заборону на публічну службу на строк, рівний строкові засудження винного.

Якщо заборона на публічну службу призначена у доповнення до пока­рання, що обмежує свободу, або є результатом засудження, то її строк, уста­новлений вироком чи передбачений законом, обчислюється з дати закінчення або відміни основного покарання. У решті випадків покарання у виді заборони на публічну службу обчислюється з дати вступу в силу вироку (ст. 41).

Довічна заборона на публічну службу, що випливає із засудження, за наявності передбачених у КК умов (ст. 122, 123), може бути припинена шляхом поновлення заборонених прав. Воно здійснюється за вимогою зацікавленої особи судом у встановленому КПК порядку.

Вчинення особою, до якої застосована заборона на публічну службу, дій, що суперечать умовам його засудження, вважається злочином і карається за ст. 307 КК.

До держав, кримінальне законодавство яких одночасно розглядає позбавлення звань і як окреме (самостійне) покарання, і як елемент змісту відповідного виду покарання, належать, до прикладу, Республіка Болгарія і Чеська Республіка.

У КК Республіки Болгарія цими покараннями є позбавлення права на отримані ордени, почесні звання і відзнаки та позбавлення військового звання (п. 9 і 10 ч. 1 ст. 37). Названі покарання можуть бути призначені лише у випадку засудження за тяжкі злочини (ч. 3 ст. 50). Відповідно до п. 7 ст. 93 цього Кодексу, тяжким визнається злочин, за який законом передбачено позбавлення волі на більше як 5 років, довічне ув’язнення або довічне ув’язнення без заміни.

КК Республіки Болгарія не знає поділу покарань на основні і додаткові. Це, однак, не виключає того, що деякі з передбачених означеним Кодексом покарань можуть призначатися разом з іншими покараннями. До них належать позбавлення права на отримані ордени, почесні звання і відзнаки та позбавлення військового звання. Конкретні види (категорії) злочинів, за вчинення яких можуть призначатися (обов’язково чи за розсудом суду) ці покарання, окреслені в Особливій частині КК. Так, позбавлення права на отримані ордени, почесні звання і відзнаки та позбавлення військового звання застосовуються за злочини проти республіки (ч. 1 ст. 114), за вказані у ч. 1 і 2 ст. 406 КК військові злочини.

Засуджений позбавляється передбачених розглядуваними пока­раннями звань назавжди. Вони можуть бути отримані ним знову тільки в установленому для цього порядку (ст. 51).

Два види покарань, що передбачають позбавлення звань, є у Кри­мінальному законі Чеської Республіки. Ними є позбавлення почесних звань і нагород та позбавлення військового звання.

Відповідно до § 46 вказаного Закону, позбавлення почесних звань і наго­род полягає у втраті засудженим як почесних, наукових, мистецьких та інших звань і нагород, присвоєних йому згідно з внутрішньодержавним правом, так і права використовувати іноземні почесні звання та носити іноземні дер­жавні нагороди. Це покарання призначається у випадку засудження особи до реального позбавлення волі щонайменше на 2 роки за умис­ний злочин, вчинений з особливо негідних (недостойних, вартих осуду) спонукань.

Покарання у виді позбавлення військового звання полягає у пониженні засудженого до звання солдата (§ 48). Воно застосовується при засудженні винного до позбавлення волі на строк не менш як 2 роки за умисний злочин, вчинений з мотивів, що заслуговують особливого осуду (з особливо негідних, недостойних спонукань), а також і за скоєння іншого делікту, якщо з врахуванням особи злочинця цього вимагає дисципліна і порядок у збройних силах (§ 47).

Прикладом держави, чиє законодавство розглядає позбавлення звань не як покарання, а як інший засіб кримінально-правового впливу на засудженого, є Республіка Польща. Її КК передбачає застосування за вчинення злочину як покарання, так і карних (кримінально-правових) засобів. Види таких заходів названі у ст.ст. 39 і 324 цього Кодексу**.

Карні засоби можуть застосовуватись і у поєднанні з покаранням, і самостійно. Так, у ст. 59 розглядуваного КК вказується, що коли за зло­чин передбачається покарання позбавленням свободи на строк не більше 3 років або менш суворі альтернативні покарання (скажімо, штраф чи обмеження свободи) і суспільна шкідливість діяння не є значною, суд може відмовитися від призначення покарання, якщо одночасно призначить карний засіб, а мета покарання буде досягнута його застосуванням. Згідно з § 7 ст. 60 цього КК, надзвичайне пом’якшення покарання може полягати також у відмові від покарання і призначенні карного засобу.

Одним з карних засобів, що передбачає відібрання певних звань, є позбавлення публічних прав (ст.ст. 39, 40, 43). Воно, крім іншого (втрати активного і пасивного виборчого права в органи публічної влади, профе­сійного чи господарського самоврядування, права брати участь у здійсненні правосуддя, права виконувати функції у державних органах і установах та в органах територіального або професійного самоврядування, втрати орденів і відзнак), включає втрату військового звання і розжалування у рядові, а також втрату почесних звань і здатності до їх придбання на строк позбавлення прав.

Почесними є звання, що присвоюються публічними організаціями, уповноваженими на це державою або її інституціями чи органом тери­торіального самоврядування [8, с. 337]. Втрата цих звань є безповоротною. Після спливу строку позбавлення прав особа не отримує їх назад, а лише набуває здатності до їх придбання у майбутньому.

Суд може постановити про позбавлення публічних прав у випадку засудження особи до покарання позбавленням свободи на строк не менше 3 роки за злочин, вчинений з мотивів, які заслуговують особливого осуду. Якщо закон не передбачає іншого, позбавлення публічних прав встанов­люється у межах від 1 до 10 років.

Іншим видом карного засобу, що передбачає позбавлення звань, є розжалування (ст.ст. 324, 327, 328). Воно включає втрату військового звання, в якому перебував винний, і переведення його у рядові. Розжалування застосовується тільки до особи, котра під час вчинення забороненого діяння була військовослужбовцем, навіть якщо на момент винесення вироку вона вже перестала ним бути. Суд може призначити цей карний засіб лише у випадку засудження особи за умисний злочин, коли вид діяння, спосіб і обстановка його скоєння дозволяють визнати, що винний втратив право перебувати у військовому званні, а особливо у разі вчинення ним злочину з метою отримання майнової вигоди.

Висновок. Кримінальне законодавство низки зарубіжних держав широко використовує у боротьбі зі злочинністю позбавлення звань. Їхній досвід з регулювання питань, пов’язаних із застосуванням цього засобу кримінально-правового впливу на винних, може бути врахований у процесі можливого удосконалення відповідних норм вітчизняного права.

____________________

Ансель М. Методологические проблемu сравнительного права // Очерки сравнительного правоведения. – М., 1991.

Комментарий к Уголовному кодексу Республики Беларусь / Н.Ф. Ахраменка, Н.А. Бабий, А.В. Барков и др.; Под общ. ред. А.В. Баркова. – Мн.: Тесей, 2003.

Становский М.Н. Назначение наказания. – СПб.: Юридический центр Пресс, 1999.

Уголовное право России. Общая часть: Учебник / Отв. ред. Б.В. Здра-вомuслов. – М.: Юристu, 1996.

Уголовное право. Общая часть: Учебник. 2-е изд. / Под ред. Л.Д. Гаухмана и С.В. Максимова. – М.: Yксмо, 2005.

Уголовное право России. Часть общая: Учебник для вузов / Отв. ред. Л.Л. Кругликов. – М.: БYК, 1999.

Уголовное право. Общая часть: Учебник / Отв. ред. И.Я. Козаченко, З.А. Незнамова. – М.: НОРМА-ИНФРА Ч М, 1999.

Buchala K., Zoll A. Kodeks karny. Czesc ogolna. Komentarz do art. 1–116 Kodeksu karnego. – Krakow: Kantor Wydawniczy Zakamysze, 1998.

 

< Попередня   Наступна >