226

---

Ященко Р.Ю.

СИСТЕМА ПРИНЦИПІВ ПРАВОТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ЇХ ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Исследуются проблемы систематизации принципов правотворческой деятельности в контексте развития правовой системы Украины. Автор аргументирует, что понятие «система» предполагает наличие двух типов связей: между конкретными принципами правотворческой деятельности в пределах каждой из групп принципов и между отдель­ными группами правотворческой деятельности.

The author investigates the problems of ordering the principles of lawmaking activity in a context of development of legal system of Ukraine. The author proves, that concept «sys­tem» assumes presence of two types of connections: between concrete principles of lawmak­ing activity within the limits of each of group of principles, and between separate groups of lawmaking activity.

Подібно до будь-якої цілеспрямованої діяльності, яка здійснюється державою і громадянським суспільством, правотворчість реалізується не хаотично, а на основі певних загальних засад, які визначають спрямованість та основні характери­стики правотворчої діяльності в Україні. Це означає, що правотворчість та право-творча діяльність відбуваються на основні певних керівних засад, ідей, ідеалів, які визначають її сутність, зміст, спрямованість, а також форми, в яких вона без­посередньо реалізується1. В сучасні правовій теорії такі правові засади описують­ся поняттям принципів правотворчості (саме таке визначення поняття «принцип правотворчості» дає російський дослідник О. Пучков2), які дають змогу, з одного боку, здійснити теоретичний аналіз властивостей правотворчого процесу в Украї­ні, а з іншого - визначити ступінь забезпеченості конкретних цілей правотворчої діяльності. Відтак актуальність дослідження принципів правотворчої діяльності в сучасній Україні зумовлюється двома групами п

ричин. По-перше, це суто теоре­тичні причини, які змушують нас з максимальною чіткістю охарактеризувати ті вихідні ідеї і засади, на основі яких уможливлюється раціональна, прагматична та суспільно зорієнтована правотворча діяльність. Це в свою чергу, уможливлює якісну характеристику правотворчої діяльності з огляду на те, які інтереси ре­алізуються в процесі правотворчості, які цінності визначають зміст правотворчої діяльності, яким чином принципи правотворчості узгоджуються з іншими прин­ципами, які співвідносяться з основами конституційного ладу в Україні тощо. По-друге, це причини практичного характеру. Відомо, що правотворча діяльність є одним з найбільш важливих напрямів функціонування держави, в результаті якої відбувається вплив на розвиток правової системи (насамперед системи законо­давства), а також встановлюються нові норми в сфері правового регулювання тих чи інших суспільних відносин. В цьому сенсі розвиток правової системи України, прийняття нових нормативно-правових актів, правове забезпечення і необхідне регулювання суспільних відносин тісно пов'язані з реалізацією правотворчої діяльності. Завдяки цьому будь-які практичні дії в частині реформування право­вої і політичної системи України, вдосконалення механізмів правового регулю­вання, правове сприяння розвиткові громадянського суспільства та його інсти­тутів завжди пов'язані з правотворчою діяльністю та якістю її забезпечення.

Загалом принципи правотворчої діяльності вже ставали предметом уваги як вітчизняних, так і зарубіжних юристів - Ю. Шемшученка, В. Опришка, О. Ющи-ка, О. Скакун, В. Селіванова, О. Скрипнюка, Н. Оніщенко, Р. Гринюка, Є. Наза­ренка, В. Тимошенко, О. Зайчука, О. Копиленка, А. Міцкевича, С. Поленіною, Ю. Тихомирова, О. Лейста, В. Ісакова, Р. Халфіної, М. Марченка, С. Комарова, А. Малька, І. Сенякіна та ін. Утім, окреслюючи предметом дослідження саме си­стему принципів правотворчої діяльності та їх забезпечення в Україні, слід зазна­чити, що нас цікавить не стільки розкриття змісту кожного окремо взятого прин­ципу правотворчості (в цьому плані ми вже маємо достатньо значну кількість цікавих праць), скільки встановлення та виявлення тих зв'язків, які дають змогу висновувати про системний характер зв'язку між цими принципами, а також твер­дити про ті кореляції, які об'єктивно встановлюються в процесі забезпечення тих чи інших принципів правотворчої діяльності. Тому необхідно: а) охарактеризува­ти поняття системи принципів правотворчої діяльності та визначити його зміст; б) встановити теоретичні і практичні зв'язки між різними принципами правотвор­чої діяльності; в) розкрити зміст принципів правотворчої діяльності та запропо­нувати загальну модель їх класифікації.

Принципи правотворчої діяльності створюють необхідний фундамент чіткого визначення напрямів правотворчості як у короткостроковій, так і тривалий в тривалій перспективі. В цьому сенсі, кажучи про поступальність та стадіальність правотворчої діяльності, маємо на увазі не лише її внутрішню структуру, яка включає певні стадії та етапи (вивчення, аналіз суспільних явищ і процесів, вста­новлення потреби в правовій регламентації, визначення кола суб'єктів, які мо­жуть прийняти необхідні правові акти чи зробити необхідні правові рішення, прийняття рішення про підготовку правового акта, розробка концепції даного правового акта, підготовка проекту, попередній розгляд проекту, обговорення проекту, офіційний розгляд проекту, прийняття правового акта з його подальшим оформленням та легалізацією3), але й її прогнозованість, передбачуваність цього процесу як з позицій перебігу, так і тих наслідків, які суспільство отримуватиме на виході. Передбачуваність зазначених наслідків правотворчості (об'єктивно во­ни являють собою розроблені в ході правотворчої діяльності нормативно-правові акти або окремі юридичні норми) зумовлюється тим, що всі вони покликані відо­бражати певні універсальні ідеї, ідеали та цінності, що формуються в суспільстві й фіксуються на найвищому законодавчому рівні.

При цьому навіть сама Конституція як Основний Закон держави і суспільства має подвійний статус. З одного боку, вона формально-юридично закріплює прин­ципи правотворчості, а з іншого - сама постає як один з продуктів правотворчої діяльності суспільства, що втілює властиве суспільству розуміння того, в який спосіб повинна бути організована держава, як вона має функціонувати, на яких рівнях та за якими правилами вона взаємодіє з громадянином і суспільством в цілому тощо. На думку Є. Назаренка, процес запровадження конституції є потре­бою не лише держави, яка тих чи інших причин розробляє конституцію та нама­гається реалізувати її на практиці, але й всього суспільства, оскільки вона є «про­дуктом» не держави чи певної кількості органів державної влади, а всього суспільства, закріплює в конституційній формі найважливіші принципи та засади загального розвитку всіх типів суспільних відносин, включаючи й відносини між державою, громадянином і суспільством4. Не ставлячи за мету дослідити роль конституції як базового акту, що визначає принципи правотворчості і одночасно є одним з її найважливіших результатів, зауважимо лише, що серед основ консти­туційного ладу країни ми завжди знайдемо такі принципи, які мають універсаль­не значення, стосуються всіх видів діяльності держави і суспільства, включаючи й правотворчість.

Досить часто саме ці принципи, що є інтегрованими до системи принципів конституційного права України і постають як модифіковані й пристосовані до правової сфери загальносоціальні принципи5, тлумачаться в правовій теорії як принципи правотворчості. До них належать: демократизм, гласність, законність, визначеність правотворчих повноважень і професіоналізм6. Утім, якщо порівняти переліки загальних принципів правотворчості в сучасній теорії права, то можна легко побачити певну невідповідність між ними, оскільки всі вони включають різну кількість елементів. Зокрема, до загальних принципів правотворчості часто відносять і такі, як принцип народного характеру правотворчої діяльності (інко­ли його навіть характеризують як основоположний чи вихідний принцип будь-якої правотворчої діяльності7), наукової обгрунтованості, гуманізму, зв'язку юри­дичної теорії та практики, застосування прогресивного правового досвіду тощо. Тому, вживаючи поняття «система принципів правотворчої діяльності», під яким ми розумітимемо сукупність усталених логіко-юридичних та інших зв'язків між основоположними ідеями та засадами, які визначають форму та спрямованість правотворчої діяльності, необхідно насамперед визначитися з тим, які саме еле­менти становлять цю систему, яке їх походження і якими засобами вони забезпе­чується. Практичне застосування цієї методології системного аналізу принципів правотворчості можна зустріти в працях О. Скакун. Зокрема, вона вказує на доцільність виділення двох основних груп принципів, що зумовлюють право-творчу діяльність в Україні, якими є загальні та спеціальні принципи правотвор­чості8. На нашу думку, такий підхід цілком виправданий і може дати вагомі ре­зультати. Дійсно, правотворчість не є абсолютно відособленою активністю дер­жави і громадянського суспільства, а є лише одним із видів діяльності, який здійснюється органами державної влади і громадянським суспільством. У цьому плані логічно зробити висновок, що як один з видів суспільної активності, право­творчість керується тими ж загальними принципами, які визначають загальні за­сади будь-якої діяльності держави і суспільства. Юридично ці принципи закріплюються в Конституції. До них слід віднести принципи гуманізму, демо­кратизму, верховенства права, гласності і законності. Кожен з них знайшов відоб­раження як у Конституції України, так і в поточному законодавстві.

Зокрема, принцип гуманізму передбачає не лише загальну орієнтацію всієї правотворчої діяльності на реалізацію загальнолюдських цінностей, які відобра­жено в сучасному праві (включаючи фундаментальні праволюдинні норми міжна­родного права), але й її визначальну зумовленість визнанням людини як найвищої соціальної цінності. В цьому сенсі особливу роль відіграють норми статті 3 Кон­ституції України: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Ут­вердження і забезпечення прав людини є головним обов'язком держави». Оскільки ж правотворча діяльність здійснюється за активної участі та сприяння держави і є одним з різновидів державної діяльності в частині забезпечення пра­вового регулювання суспільних відносин (саме поняття правового регулювання в аспекті правотворчості може бути визначено як «формування норми права як пра­вила поведінки загальнообов'язкового, формально визначеного характеру, що ре­гулює найважливіші види суспільних відносин, встановлюється та охороняється державою»9), то на неї переносяться й ті базові цінності, що закріплені у наве­деній статті Конституції України. Принагідно зауважимо, що П. Рабінович обгрунтував поняття «праволюдинні стандарти» державної діяльності10. Подібну позицію займає і О. Пушкіна, яка доводить, що, функціонуючи в режимі демокра­тичної, правової, соціальної держави, Українська держава тим самим визнає інститут прав людини та принцип гуманізму як визначальні щодо всіх видів своєї діяльності11. На нашу думку, обгрунтований цим дослідником методологічний підхід включає й правотворчу діяльність, оскільки сам процес правотворчості відбувається, з одного боку, як забезпечення прав і свобод людини, створення оптимальних умов для вдосконалення всіх суспільних відносин, а з іншого - як така діяльність, що не може звужувати або скасовувати проголошених Консти­туцією України прав і свобод людини і громадянина (недаремно в статті 22 вказа­но: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод»).

Тісно пов'язаний з принципом гуманізму принцип верховенства права. Тра­диційно його розглядають в контексті дослідження функціонування правової держави, адже, як зазначає Р. Гринюк, цей принцип міститься навіть в самому визна­ченні правової держави12. Більше того, на перший погляд, може видаватись, що принцип верховенства права є до певної міри похідним від самої правотворчості, оскільки її результатом і виступають правові норми, система права, яка згодом на­буває статусу верховного регулятора суспільних відносин, що і дозволяє вживати таке словосполучення, як «верховенство права». Але насправді в даному випадку ми маємо справу з діалектичним зв'язком. З одного боку, право є одним резуль­татів правотворчості, а з іншого - сама правотворчість реалізується відповідно до тих норм (інколи їх характеризують як «природно-правові основи права»13), які вже встановлені в праві й відображають загальне суспільне уявлення про належ­не і справедливе, що перетворює право на «нормативно закріплену справед­ливість»14. Таким чином, як один з фундаментальних конституційних принципів правотворчості принцип верховенства права (в Конституції України його визначе­но в частині 1 статті 8) визначає як її зміст, так і загальну спрямованість. Причо­му саме принцип верховенства права, якщо ми відходимо від вузького, норма-тивістського розуміння права, дає змогу практично реалізовувати і забезпечувати принцип гуманізму правотворчої діяльності. В результаті, як пише О. Скрипнюк, принцип верховенства права уможливлює не тільки здійснення прав і свобод лю­дини, але й гарантує те, що держава в своїй діяльності не відступатиме від базо­вих гуманістичних цінностей15.

Наступним принципом, який входить до підсистеми базових принципів пра­вотворчості, є принцип демократизму. Його зміст розкривається в тому, що не ли­ше сам процес законотворчості, як важлива складова правотворчої діяльності, здійснюється представницьким органом державної влади, але й в тому, що наро­ду забезпечена можливість брати широку участь у правотворчому процесі на всіх його рівнях, починаючи від загальнодержавного і закінчуючи місцевим. Консти­туційною основою принципу демократизму правотворчості є закріплення статусу народу як найвищого і суверенного носія влади. Зокрема, стаття 5 Конституції Ук­раїни вказує: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповано державою, її ор­ганами або посадовими особами».

Таким чином, народовладдя, суб'єктом якого, за словами А. Зайця, є «вільний і освічений народ, який прагне жити за ідеалами свободи та визнає право на таку свободу за кожною особою»16, проявляється і в сфері правотворчості. З одного боку в цьому контексті слід вказати на суто процедурний момент, адже сучасне конституційне законодавство України гарантує широкі можливості для залучення громадськості до правотворчої діяльності, а також встановлює чітку і демокра­тичну процедуру розробки, розгляду і прийняття нормативно-правових актів представницькими органами державної влади. Тому, як зауважує С. Алексеев, принцип демократизму правотворчої діяльності просто не дозволяє інтерпретува­ти право як своєрідний «додаток до держави», а правотворчість - як свавільну діяльність органів державної влади щодо розробки і прийняття вигідних їй пра­вових норм17. З іншого боку, як засвідчує конституційна практика, в Україні до­сить успішно апробовувалась практика суспільного обговорення нормативно-правових актів. Одним з прикладів такого безпосереднього залучення народу до участі в правотворчості може виступи конституційний процес 1992 - 1996 років, коли проект Конституції України було винесено на всенародне обговорення. До того ж чинне законодавство передбачає широке долученім до правотворчого про­цесу експертів, представників неурядових організацій тощо. Зокрема, відповідно до чинного Регламенту Верховної Ради України, за дорученням Голови Верховної Ради України або відповідно до розподілу обов'язків - Першого заступника, за­ступника Голови Верховної Ради України або за рішенням головного комітету за­конопроект направляється на наукову, юридичну чи іншу експертизу, проведення інформаційного чи наукового дослідження. Окремі законопроекти можуть на­правлятися для одержання експертних висновків до Кабінету Міністрів України, відповідних міністерств, інших державних органів, установ і організацій, а також окремих фахівців.

Ми свідомо не піднімаємо тему прямої правотворчості як одного з видів пра-вотворчої діяльності. Але навіть з огляду на вищезазначене можна зробити чіткий висновок про роль принципу демократизму як одного з базових принципів право­творчості. Більше того, не буде помилковим твердити, що цей принцип право­творчості безпосередньо зв'язаний з принципами верховенства права і гуманізму, оскільки однією з гарантій забезпечення верховенства права є недопущення узур­пації державою права самовільно, без згоди народу та в обхід народної волі змінювати чинне законодавство, конституцію, приймати такі нормативно-правові акти, які б звужували, скасовували або спотворювали б зміст прав і свобод люди­ни, а також тих фундаментальних правових ідей, які зрештою дозволяють відме­жувати право від неправа. Це саме стосується і зв'язку принципу демократизму з принципом гуманізму, адже носієм загальнолюдських цінностей виступає, в тому числі, й суспільство. І навіть якщо трапляється так, що ті чи інші посадові особи держави або органи державної влади прагнуть порушити зазначені цінності, то тоді єдиною і найбільш потужною перешкодою від цих порушень може виступи­ти народ чи суспільство в цілому. Водночас, якщо звернутися до доктринальних визначень демократії, то можна побачити, що демократичність суспільства і де­мократизм держави проявляються не лише в суто інституціональному, айв про­цесуальному аспекті. На значущості процесуального виміру демократії та прин­ципу демократизму спеціально акцентує увагу О. Скрипнюк18. З цього погляду, процес правотворчості у демократичній державі означає забезпечення якомога ширшої участі народу в ньому (як через представницькі органи державної влади і органи місцевого самоврядування, так і безпосередньо). Причому ця участь по­винна бути не декларативною, а реальною, що гарантується чинним законодавст­вом та правовою системою.

Ще одним принципом правотворчості, який входить до групи базових прин­ципів правотворчості в Україні, є принцип законності. Класичне юридичне визна­чення законності передбачає її тлумачення як «неухильного виконання законів та інших нормативно-правових актів органами державної влади, окремими громадя­нами і їх організаціями»19, або ж як «точного виконання вимог закону всіма суб'єктами правовідносин»20. Тому, кажучи про принцип законності в право-творчій діяльності, маємо на увазі, з одного боку, те, що вся діяльність суб'єктів державної влади щодо створення правових норм реалізується виключно в межах чинного законодавства та конституційно-правового поля21, а з іншого - те, що і суспільство, яке бере участь у правотворчості, також діє відповідно до чинних за­конів і тих фундаментальних правових норм, які визначають основи суспільного ладу. В результаті дотримання принципу законності у процесі правотворчості дає змогу сформувати такі норми, які сприймаються народом саме як закріплена у за­коні суспільна воля, як правові норми, що реалізується за допомогою властивих праву механізмів22. Тому наразі слід підтримати позицію Р. Гринька: забезпечен­ня принципу законності дає змогу говорити про прийняття не просто законів, а саме правових законів23, що забезпечує як стабільність правотворчої діяльності, так і сприйняття її результатів усім суспільством.

Нарешті, останнім у досліджуваній нами групі принципів правотворчості є принцип гласності. Він також знайшов відображення в Конституції України (статті 57): «Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встанов­леному законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними». Також стаття 94 Конституції України вказує, що закон на­бирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Це озна­чає, що офіційне оприлюднення нормативно-правових актів, яке є не чим іншим, як доведенням того чи іншого нормативно-правового акта до відома фізичних та юридичних осіб шляхом опублікування в офіційних друкованих виданнях, інфор­маційного повідомлення в друкованих засобах масової інформації, оголошення через телебачення і радіо та в інший спосіб, визначений законодавством, є не­обхідною стадією правотворчої діяльності. Однак, на нашу думку, принцип глас­ності в правотворчій діяльності має дещо ширше значення, адже він реалізується не лише щодо конкретних результатів правотворчості (маються на увазі закони та інші нормативно-правові акти), але й пов'язаний з процесом правотворчості. Це означає, що всі стадії правотворчого процесу є відкритими і на кожній з них суспільство маж можливість публічно ознайомитися з тим, як відбувається право-творчий процес і якими є його ймовірні результати. Це ж стосується стадій зако­нодавчого процесу, якими є: законодавча ініціатива, підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України, розгляд проекту закону Верховною Радою України, прийняття та визначення умов введення в дію закону, підписання прийнятого Верховною Радою України закону Президентом України, набрання чинності законом.

Утім правотворча діяльність має цілу низку специфічних ознак, які відрізня­ють її від інших видів діяльності держави і суспільства. Тому поряд із загальни­ми принципами процес правотворчості спирається на ряд спеціальних принципів, які визначають її форму та зміст. З огляду на це спеціальні принципи правотвор­чої діяльності можна розділити на дві групи, одна з яких визначає форму право­творчої діяльності, а інша - її зміст. До групи формально-спеціальних принципів можна віднести принципи оперативності, динамізму, системності, плановості та застосування прийомів та засобів юридичної техніки.

Принцип оперативності означає тісний зв'язок між правотворчою практикою і об'єктивними процесами розвитку суспільних відносин. Адже сама ідея регуля­тивної функції права передбачає, що право завжди повинно бути здатне дати швидку й адекватну відповідь на ті суспільні потреби щодо юридичного внорму-вання тих чи інших відносин, які виникають в суспільстві й передбачають юри­дичне втручання. Причому специфіка такої відповіді, в суто формальному ас­пекті, полягає в тому, що необхідна правова норма дає юридичну основу для вре­гулювання не лише існуючих суспільних відносин, а й інших суспільних відносин цього типу, що можуть згодом виникнути в суспільстві. Саме це і становить суть принципу динамізму правотворчості. Водночас правотворча діяльність зовсім не передбачає створення і розробку певних абсолютних або остаточних юридичних норм, які не підлягають подальшому розвитку. Тому принцип ди­намізму отримує додатковий зміст, який орієнтує правотворчість на створення стабільної системи нормативно-правових актів, яка б при цьому була здатна до подальшого розвитку відповідно до загальних тенденцій і потреб розвитку суспільства і держави.

У тісному зв'язку з принципом оперативності є й принцип плановості право­творчості, оскільки правотворча діяльність завжди пов'язана з плануванням, роз­робкою, проведенням експертизи, прийняттям (виданням) нормативно-правового акта, внесенням до нього змін, припинення ним чинності. Тому суб'єкти нормо-творення з метою створення єдиної системи нормативно-правових актів, визна­чення основних напрямів та забезпечення прозорості нормотворчої діяльності, вдосконалення процесу підготовки нормативно-правових актів застосовують пер­спективне і поточне планування. У поточних планах (програмах) визначаються перелік нормативно-правових актів, основні етапи та строки їх підготовки, орга­ни, відповідальні за розробку таких проектів. Поточні плани (програми), як пра­вило, складаються і затверджуються суб'єктом нормотворення на строк до одно­го року. На відміну від цього перспективні програми нормотворчої діяльності визначають напрями розвитку правового регулювання суспільних відносин і складаються та затверджуються суб'єктом нормотворення, як правило, строком на п'ять і більше років.

Принцип системності правотворчої діяльності означає, що будь-які право-творчі дії повинні узгоджуватись із загальною системою права, що вже створена та діє в суспільстві. Водночас всі нормативно-правові акти, які діють в країні, утворюють певну систему, що має внутрішню ієрархію. Зокрема, видами норма­тивно-правових актів є закони та підзаконні нормативно-правові акти. Законами в Україні є: 1) Конституція України; 2) кодекси України; 3) закони України. До підзаконних нормативно-правових актів належать: 1) укази Президента України; 2) постанови Кабінету Міністрів України; 3) накази, розпорядження, рішення міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, накази їх тери­торіальних органів; 4) накази, постанови, розпорядження інших державних органів, які відповідно до законодавства є суб'єктами нормотворення; 5) постано­ви Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 6) постанови Ради міністрів Автономної Республіки Крим; 7) накази міністерств та інших республіканських органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим; 8) розпорядження голів і накази управлінь, відділів, інших структурних підрозділів державних адміні­страцій; 9) рішення місцевих рад та їх виконавчих органів; 10) розпорядження сільських, селищних, міських голів, голів районних у містах, районних, обласних рад. З огляду на це можна твердити, що в процесі правотворчості ми маємо спра­ву саме із системою нормативно-правових актів, тобто із сукупністю норматив-ноправових актів, яка ієрархічно структурована - від актів вищої юридичної сили до актів нижчої юридичної сили та взаємозалежна між актами однакової юри­дичної сили.

Принцип застосування прийомів та засобів юридичної техніки відіграє свою виняткову роль з огляду на те, що дає змогу гарантувати якість як процесу підго­товки нормативно-правових актів, так і самих цих актів. Зокрема, якщо йдеться про проект нормативно-правового акту, то він повинен: 1) відповідати за обсягом регламентації визначеному в ньому предмету правового регулювання; 2) не по­вторювати норм права, які містяться в інших нормативно-правових актах; 3) включати положення, що належать до одного і того ж предмета правового ре­гулювання; 4) бути внутрішньо узгодженим, мати логічно побудовану структуру. Застосування засобів юридичної техніки виступає одним зі способів забезпечен­ня принципу системності правотворчості та гарантує системність самих норма­тивно-правових актів.

До групи змістовно-спеціальних принципів слід віднести: принцип науковості (наукової обгрунтованості), принцип зумовленості правотворчої діяльності прак­тичними потребами держави і суспільства, принцип професіоналізму, принцип пріоритету прав і свобод людини і громадянина.

Виходячи із загального визначення системи як структурного зв'язку сукуп­ності конкретних елементів (загальнонаукове визначення поняття «система» ха­рактеризує її як «сукупність елементів, які знаходяться у відносинах і зв'язках між собою та утворюють певну цілісність і єдність»24), слід зазначати, що вико­ристання поняття «система принципів правотворчості» передбачає наявність двох типів зв'язків: а) між окремими елементами в межах кожної з груп принципів пра­вотворчості; б) між самими групами принципів правотворчості.

Отже, по-перше, система принципів правотворчої діяльності являє собою су­купність усталених логіко-юридичних та інших зв'язків між основоположними ідеями, ідеалами та засадами, які визначають, форму та спрямованість правотвор­чої діяльності. По-друге, всі принципи правотворчої діяльності можна розділити на дві основні групи: базові та спеціальні. Оскільки правотворчість керується тими ж загальними принципами, які визначають засади будь-якої діяльності дер­жави і суспільства, то базові принципи правотворчої діяльності знаходять відоб­раження насамперед на конституційному рівні. До них належать принципи гума­нізму, демократизму, верховенства права, гласності й законності. Спеціальні принципи правотворчості включають дві підгрупи: а) формально-спеціальні принципи, до яких належать принципи оперативності, динамізму, системності, плановості та застосування прийомів та засобів юридичної техніки; б) змістовно-спеціальні - принцип науковості (наукової обгрунтованості), принцип зумовле­ності правотворчої діяльності практичними потребами держави і суспільства, принцип професіоналізму, принцип пріоритету прав і свобод людини і громадя­нина. По-третє, зв'язок між окремими принципами правотворчої діяльності, в ме­жах кожної з досліджених вище груп, так і між окремими групами принципів дає підстави говорити про коректність та наукову обгрунтованість застосування поняття «система принципів правотворчої діяльності» в теорії держави і права.

 

1.  Керимов Д. А. Культура и техника законотворчества. - М., 1991. -С. 10.

2. Те­ория государства и права: Учебник для вузов / Отв. ред. В. Д. Превалов. - М., 2006. - С. 185.

3. Общая теория государства и права. Академ, курс в 3-х т. / Отв. ред. М. Н. Марченко. - М., 2002. - Т. 2. - С. 259.

4. Назаренко Є. Запровадження в життя Конституції - головна мета сучасного етапу правової реформи державної влади // Конституція України - основа подальшого розвитку законодавства. - К., 1997.-Вип. 2.-С. 33.

5. Колодій А. М. Принципи права України. - К., 1998.-С 7.

6. Комаров С. А. Общая теория государства и права: Учебник. - СПб., 2005. -С. 261-263.

7. Теория государства и права: Учебник / Под ред. В. К. Бабаева. - М., 2002. - С. 321.

8. Скакун О. Ф. Теория государства и права: Учебник. - X., 2000. -С. 319-320.

9. Тарахонич T.I. Механізм правового регулювання: теоретико-правові аспекти // Правова держава. - К., 2002. - Вип. 13. - С. 106.

10. Рабінович П. М. Пра­ва людини: Концептуальні засади // Права людини і громадянина: Проблеми реалізації в Україні. - К., 1998. - С. 9-19.

11. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. -К., 2006. - С. 6-7.

12. Гринюк Р. Ф. Ідея правової держави: теоретико-правова модель і практична реалізація. - К., 2004. - С. 199-200.

13. Алексеев С. С. Филосо­фия права. - М., 1998. - С. 16-17.

14. Лившиц Р. 3. Теория права: Учебник. - М., 2001. - С. 68.

15. Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії і практики. - К., 2000. - С. 139-140.

16. Заєць А. П. Конституційно-правові засоби обмеження держави і контролю над владою // Вісник Академії правових на­ук України. - 1998. - №3 (14). - С.17.

17. Алексеев С. С. Право: азбука - теория -философия: Опыт комплексного исследования. - М., 1999. - С. 49.

18. Скрип­нюк О. В. Демократія: Україна і світовий вимір (концепції, моделі та суспільна практика). - К., 2006. - С. 186.

19. Юридический энциклопедический словарь / Отв. ред. А. Я. Сухарев. - М., 1987. - С. 129.

20. Юридическая энциклопедия / Под ред. М. Ю. Тихомирова. - М., 2000. - С. 164.

21. Желєзняк Н. Правові й організаційні форми діяльності органів юстиції в здійсненні державної правової політики // Пра­во України. - 2001. - № 6. - С. 48.

22. Заєць А. П. Легітимація приписів держави як кінцева стадія правотворення // Державно-правова реформа в Україні. - К., 1997. -С. 54.

23. Гринюк Р. Ф. Поняття законності та її вплив на процес розбудови право­вої держави // Правничий часопис Донецького університету. - 2003. - № 1 (9). -С 9.

24. Философский словарь / Под ред. И. Т. Фролова. - М., 1991. - С. 408.

 

< Попередня   Наступна >