Головна Наукові статті Конституційне право НОВИЙ ПРОЕКТ ЗАКОНУ ПРО СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ В УКРАЇНІ: КРОК ВПЕРЕД ЧИ НАЗАД?

НОВИЙ ПРОЕКТ ЗАКОНУ ПРО СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ В УКРАЇНІ: КРОК ВПЕРЕД ЧИ НАЗАД?

Наукові статті - Конституційне право
231

Царук Л.С.

НОВИЙ ПРОЕКТ ЗАКОНУ ПРО СВОБОДУ МИРНИХ ЗІБРАНЬ В УКРАЇНІ: КРОК ВПЕРЕД ЧИ НАЗАД?

Рассматривается проект Закона Украины «О порядке организации и проведения мирных мероприятий» (регистрационный № 2450 от 06.05.2008 г.), осуществляется сравнительный анализ с предыдущими законопроектами о свободе мирных собраний, зарегистрированных в Верховном Совете Украины.

The article is examined the project of Bill of Ukraine «About the order of organization and leadthrough of peaceful measures» (registration № 2450 from 06.05.2008), a comparative analysis is carried out with previous bills about freedom of assemblies, incorporated in Supreme Soviet of Ukraine.

Серед помітних подій червня 2009 p. слід відзначити прийняття в першому читанні проекту Закону України «Про порядок організації і проведення мирних заходів»1 (реєстраційний № 2450). Суб'єктом законодавчої ініціативи документа, розробленого фахівцями Міністерства юстиції України, виступила Прем'єр-міністр України Ю.Тимошенко. Цей законопроект, з текстом якого можна ознай­омитись на офіційному веб-сайті Верховної Ради України2, безумовно, потребує особливої уваги і ретельного аналізу науковими колами. Серед причин його дослідження окремо можна відзначити ту, що для даного документа була не­обхідна неабияка воля законодавця - як щодо місця у порядку денному пленарно­го засідання Верховної Ради України (незважаючи на негативний висновок Голо­вного науково-експертного управління ВРУ), так і щодо прийняття в сесійній залі, зокрема в першому читанні.

Проект складається з чотирьох розділів та прикінцевих положень, містить 24 статті. З преамбули випливає, що Закон спрямований на реалізацію «встановле­ного» Конституцією України права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, демонстрації, пікетуванн

я, походи.

У першому розділі («Загальні положення») даються визначення основним по­няттям та дефініціям свободи мирних зібрань та окреслюються межі правового регулювання - відносини, пов'язані з організацією і проведенням «мирних за­ходів». Водночас автори законопроекту окремо підкреслили, що такі види мирних зібрань, як зібрання членів громади для вирішення питань у порядку Закону Ук­раїни «Про місцеве самоврядування», зустрічі виборців, зібрання трудових колек­тивів, засідання «статутних органів управління», об'єднань громадян, «мирні за­ходи з метою відпочинку», «громадські розважальні заходи», спортивні змагання, весільні процесії, народні свята, похорони та зібрання згідно Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», не є предметом регулювання у цьо­му нормативно-правовому акті.

Наступний розділ «Порядок організації і проведення мирного заходу» має за мету визначити правовий статус організаторів, учасників, органів виконавчої вла­ди та місцевого самоврядування, органу внутрішніх справ та їх «уповноважених представників»; встановлює форму, зміст та адресат повідомлення про проведення «мирного заходу», визначає можливості щодо місця і часу проведення, врегу­льовує питання матеріально-технічного забезпечення мирного зібрання та відшкодування завданої під час його проведення майнової шкоди; підстави і по­рядок «зупинення і припинення мирних заходів».

Так, згідно із проектом, учасниками і організаторами зібрань можуть бути як українські, так і іноземні фізичні і юридичні особи, з повною дієздатністю. Одно­часно фінансування зібрання може здійснюватися лише за кошти українських громадян та організацій, але лише недержавної форми власності.

Для проведення «мирного заходу» організатор письмово повідомляє відповідні місцеві органи влади або самоврядування, встановлено їх перелік (за територіальною залежністю запланованого зібрання). Визначення строку, який має передувати повідомленню (адже завчасність повідомлення - принцип, вста­новлений статтею 39 Конституції України), чітко не встановлено, і залишено на розсуд заявника (підкреслюючи, що слід брати до уваги час, необхідний для підготовки владою забезпечення громадського порядку і безпеки людей). До повідомлення вимагається обов'язкова письмова форма, наявність різного роду даних організаційного характеру. Адресат не має права відмовити у прийнятті повідомлення лише поданого з додержанням вимог Закону. А от мирно збиратись без повідомлення - заборонено.

Місце зібрання може бути обране будь-яке, але «придатне для цього». «По­близу об'єктів підвищеної небезпеки» мирно збиратись заборонено. Якщо зібран­ня відбувається біля навчальних закладів, лікарень, установ виконання покарань, судів, то вчиняти дії, що порушують нормальне функціонування цих закладів (зо­крема шум і блокування проїзду), забороняється.

Зібрання можливе у будь-який час доби. З 22:00 до 8:00 забороняється ство­рювати шум, в інший час - дозволяється, в межах санітарних норм. Якщо запла­новане зібрання конфліктує з іншим, передбачено пошук компромісу шляхом обміну листами між заявником і адресатом. Наслідки недосягнення згоди проек­том не передбачені, скоріш за все адресат (владний суб'єкт) на основі установле­них даних приймає рішення щодо звернення до суду про обмеження права на мирні зібрання в порядку наступного розділу проекту, який присвячений судово­му аспекту питання.

Установлено принцип добровільності участі, але заборони щодо реалізації свободи на мирне зібрання на користь інших осіб за плату не встановлено. Про­ектом надано право організаторам на місці мірного зібрання встановлювати наме­ти, сцени та інші тимчасові споруди. Втім проект не передбачає варіантів обме­ження такого права у випадку зловживання ним чи при виникненні незадоволень з боку інших осіб, які не є учасниками таких зібрань.

Порушення порядку під час мирного зібрання віднесено до сфери відповідальності організатора, який, як встановлено, несе всю майнову відповідальність за завдану майнову шкоду під час зібрання. Він же і має най­повніші серед всіх присутніх повноваження, а саме: право давати обов'язкові до виконання учасниками зібрання вказівки, зупиняти, припиняти, закінчувати зібрання. У випадку недотримання учасниками зібрання таких вказівок до таких учасників застосовуються заходи фізичного примусу працівниками органів внутрішніх справ. При цьому суб'єкт влади може лише вимагати додержання по­рядку і зупинити (зі змісту норми випливає, що мається на увазі призупинити на деякий час) зібрання. Що стосується органу внутрішніх справ, то він зобов'язаний бути, згідно з проектом, лише спостерігачем, а свої вимоги він може скерову­вати лише до організатора, і лише щодо дотримання встановленого (скоріш за все повідомленням) порядку організації і проведення зібрання. Основна діяльність органу внутрішніх справ, згідно з проектом, - застосування фізичного примусу до тих учасників, які не виконують вимог організатора.

У процесі мирного зібрання, згідно з проектом, передбачається зупинення, припинення і закінчення мирного зібрання. Підставою зупинення є порушення громадського порядку, які не загрожують здоров'ю людей. Прийняття рішення про зупинення віднесено до компетенції організатора. Присутній представник влади теж може прийняти рішення про зупинення на визначений ним час, вказав­ши, які дії слід вчинити. Якщо дії вчинені, представник влади може дозволити продовження мирного зібрання. Якщо такі дії не вчиняються, зібрання припи­няється. Втім у законопроекті не визначено, чи потрібне для цього рішення ор­ганізатора, чи припинення є наслідком невиконання вказівок суб'єкта влади). Рішення про припинення може прийняти тільки організатор. Підставами, які пе­рераховані у різних нормах законопроекту, є: створення реальної загрози життю і здоров'ю людей, майну фізичних і юридичних осіб, вчинення наруги над держав­ними символами, невиконання вказівок суб'єкта влади, інтереси національної безпеки та громадського порядку, з метою запобігання злочинам чи заворушен­ням, забезпечення охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей, коли метою зібрання є порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, спроба захоплення державної влади чи повалення конституційного ладу України шляхом насильства, перешкоджання здійсненню виборчого права, блоку­вання або загроза захопленню окремих об'єктів підвищеної небезпеки та об'єктів, щодо яких здійснюється державна охорона відповідно до Закону України "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб», що загро­жує безпеці людей, пропаганда війни, насильства, розпалювання міжетнічної, ра­сової, релігійної ворожнечі, організація погромів, підпалів тощо, що створюють загрозу життю або здоров'ю людей, інші дії, що мають ознаки злочинів, та пору­шення цього Закону.

Після прийняття організатором рішення про припинення заходу суб'єкт влади описує мотивування припинення зібрання в письмовій формі та передає його ор­ганізатору з вимогою припинити захід. Якщо організатор не виконує цю вказівку, суб'єкт влади звертається безпосередньо до учасників, і тільки якщо і це не при­водить до бажаних результатів, захід припиняють працівники міліції. Масові за­ворушення, зокрема з підпалами і погромами, припиняються в порядку інших за­конів, очевидно, мається на увазі тих, що регулюють діяльність правоохоронних органів, втім, чітко це питання не визначено.

Наступним розділом передбачені гарантії мірного зібрання, а саме: що органи влади і самоврядування мають позитивний обов'язок щодо свободи мирних зібрань, дії влади оскаржуються до суду.

Питанню обмеження реалізації свободи мирного зібрання присвячено ос­танній розділ проекту. Встановлено, що у випадку, коли мета проведення мирно­го заходу суперечить Конституції України або загрожує громадському порядку і безпеці людей, суб'єкт влади звертається з позовною заявою до суду в порядку процесуального законодавства (очевидно, мається на увазі в порядку Кодексу адміністративного судочинства України, у якому питанню судового обмеження свободи мирних зібрань присвячено статті 182-1833).

Слід зазначити, що дискусії навколо прийняття закону в розвиток свободи мирних зібрань в Україні виникли одразу після прийняття у 1996 році Конституції України і продовжуються серед депутатського корпусу парламентів усіх наступ­них після другого скликань. Поштовхом до цього стала нова щодо попередніх Конституцій норма щодо мирних зібрань (стаття 39), яка за формою і за змістом повністю відтворює положення міжнародних документів з прав людини, зокрема ст.20-1 Загальної декларації прав людини, ст. 21 Міжнародного пакту про грома­дянські та політичні права, ст. 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, при тому, що формально на території України продовжує діяти Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР»4.

Провідні вчені-конституціоналісти теж констатують відсутність в українсько­му законодавстві цього важливого конституційного закону5. Конституція перед­бачає прийняття певного переліку законів який регулюватиме систему пра­вовідносин щодо політичних прав і свобод. Закон про мирні зібрання зали­шається єдиним з цього переліку, який досі не прийнятий.

У парламентах попередніх скликань зареєстровані законопроекти з даного пи­тання. Це проекти Законів України: «Про мирні збори»6 (реєстр. № 3004 від 16.10.2000, 3-ї сесії III скликання, ініціатор - народний депутат України Г.Й. Удо­венко), «Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні»7 (реєстр. № 3004-2 від 10.08.2000, 6-ї сесії III скликання, ініціатор - на­родний депутат України B.C. Пустовойтов), «Про порядок організації і проведен­ня мирних масових заходів та акцій в Україні»8 (реєстр. № 5242 від 08.04.2004, 5-ї сесії IV скликання, ініціатори законопроекту - народні депутати України Г.Й.Удовенко, 1.1. Мигович, І.В.Сподаренко, В.В. Таран), «Про порядок органі­зації і проведення мирних заходів і акцій в Україні»9 (реєстр. № 5242-1 від 11.03.2004, 5-ї сесії IV скликання, ініціатор законопроекту - народний депутат України Г.Й. Удовенко), «Про збори, мітінги, походи і демонстрації»10 (реєєстр. № 5242-2 від 23.03.2004, 5-ї сесії IV скликання, ініціатор законопроекту - Прези­дент України Л.Д.Кучма), «Про свободу мирних зібрань»11 (реєєстр. № 7819 від 15.07.2005 7-ї сесії IV скликання, ініціатор законопроекту - народний депутат України В.Л. Мусіяка), «Про порядок організації і проведення мирних заходів та акцій в Україні»12 (реєстр. № 2646 від 30.11.2006 2-ї сесії V скликання, ініціатор законопроекту - народний депутат України Г.Й. Удовенко) та деякі інші.

Аналізуючи дані проекти, мимоволі згадуємо думку дореволюційного російського дослідника В.Ф. Матвеева про те, що «питання свободи мирних зібрань завжди і скрізь були залежні від умов даного середовища, від умов дано­го моменту, від всієї політичної кон'юнктури. Абстраговані теоретичні міркуван­ня при вирішенні цього питання неминуче відступали на другий план»13.

Розглянемо ці законопроекти. Встановивши спільні риси та відмінності всіх перелічених законопроектів із досліджуваним проектом, ми маємо можливість здійснити порівняльний аналіз, а отже, відповісти на запитання нашого дослідження.

Умовно перелічені законопроекти можна розділити на декілька груп. Першу групу становлять проекти, започатковані законопроектом № 3004 від 16.10.2000, ініційованим народним депутатом України Г.Й. Удовенком. Цей та пов'язані з ним проекти («Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні» № 3004-2 від 10.08.2000, «Про порядок організації і проведення мирних масових заходів та акцій в Україні», «Про порядок організації і проведення мирних заходів і акцій в Україні» № 5242-1 від 11.03.2004), ініціатором яких вис­тупали окремі народні депутати України, трансформувались у спільний доку­мент - законопроект «Про порядок організації і проведення мирних масових за­ходів та акцій в Україні»14 (реєстр. № 5242 від 08.04.2004, 5-ї сесії IV скликання) народних депутатів України Г.Й.Удовенка, І.І. Миговича, І.В.Сподаренка, В.В. Та­рана. Для цієї групи законопроектів характерне намагання ініціаторів врегулюва­ти механізм реалізації свободи мирних зібрань найбільш демократичним шляхом, усунути характерне для України тих часів надмірне втручання держави (в тра­диціях радянської авторитарної держави) у реалізацію свободи мирних зібрань. Зокрема, у разі планування зібрання чисельністю до 50 осіб передбачається попе­реднє повідомлення усним шляхом засобами телефонного зв'язку; у разі письмо­вого повідомлення про зібрання більшої чисельності учасників, ніж 50, строк, що передує зверненню становить 3 дні (проти існуючого на час проекту строку 10 днів); однозначно забороняються плата за присутність або примус до участі у зібранні; присутнім працівникам силових структур категорично забороняється маскувати своє обличчя; розгляд судових аспектів питань, що виникають, здійснюється у строк не більше одного дня тощо.

Водночас проекти містять і очевидні недоліки. Так, єдиним випадком обме­ження реалізації свободи мирного зібрання передбачено введення у країні надзви­чайного стану. Це твердження не узгоджується із статтею 39 Конституції України, згідно із положеннями якої обмеження реалізації досліджуваної свободи може відбуватись у судовому порядку в інтересах національної безпеки і громадського порядку - задля охорони здоров'я населення, їх прав і свобод. Поряд з «демокра­тичним стрижнем» законопроекту викликають подив положення, які передбача­ють можливість владі для маніпуляцій, як от: дозвіл органам влади і місцевого са­моврядування своїми рішеннями визначати території, де збиратися заборонено, встановлення «мінімальних відстаней» до органів влади, обов'язок розійтись по закінченні «заходу», обов'язкова постійна присутність організатора, посилання на «інші незаконні дії» як на підставу примусового припинення зібрання тощо. Запропоновані повноваження міліції припиняти мирне зібрання у випадку відсут­ності повідомлення суперечать європейській практиці розуміння сутності свобо­ди мирного зібрання (загальноприйнята можливість так званих «стихійних» зібрань)15.

Відсутність механізму судового розгляду питань щодо обмеження реалізації свободи мирного зібрання нівелює цінність законопроекту, адже саме врегулю­вання цих питань мали мало стати метою спеціального закону згідно із ст. 39 Кон­ституції Україні. Єдине можливе судове рішення, згідно із законопроектом, - про заборону зібрання. Втім у Конституції України йдеться саме про обмеження, ви-ди яких (наприклад, щодо місця, рівня шуму тощо), приводи та підстави, порядок застосування мають бути предметом законодавчого регулювання.

На противагу згаданій законодавчій «течії», що еволюціонувала в парламенті в єдиний спільний документ, який наближався до свого прийняття, 23.03.2004 р. був зареєстрований законопроект № 5242-2 «Про збори, мітінги, походи і демон­страції», ініційований Президентом України Л. Кучмою. Перше, що звертає на се­бе увагу в «президентському» законопроекті, - ідентичність із прийнятим на кілька тижнів пізніше Федеральним законом Російської Федерації «Про збори, мітинги, демонстрації, походи і пікетування», схваленим Радою Федерації РФ 9 червня 2004 р., як за назвою і структурою, так і за текстом статей. При цьому слід зазначити, що форми державного устрою, політичні традиції та особливості у Російській Федерації та Україні, звичайно ж, відрізняються. Сам же проект при цьому важко назвати демократичним. Мирне зібрання визначено як «прилюдний захід». Так, повідомлення подається за 10 днів. Не проводяться «прилюдні захо­ди» поблизу низки закладів (освіти, здоров'я та ін.). Поблизу вищих органів вла­ди та певних інституцій «проведення прилюдних заходів» не дозволяється ближ­че, ніж за 50 метрів. «Захід» триває не більше 5 годин, починається не раніше 9 години, завершується не пізніше 22 години. Ці два конфліктуючих один з одним як за духом, так і за змістом проекти спричинили новий виток протистояння українських політичних сил, у результаті чого жоден з них не був прийнятий.

Після подій «помаранчевої революції» на тлі значних політичних змін в Украї­ні в парламенті зареєстрована нова ініціатива з питань мирних зібрань. Це зако­нопроект № 7819 від 15.07.2005 р. «Про свободу мирних зібрань» народного депутата України В.Л. Мусіяки. Даний проект закріпив більшість сучасних поло­жень європейського законодавства щодо свободи мирних зібрань. Так, передба­чається «спонтанна демонстрація» (аналог «стихійного зібрання» у європейсько­му праві), характеризується її правомірність та захист з боку держави. Підкресле­но демократичність контр-демонстрацій і позитивний обов'язок держави із спри­яння проведенню кожної з них з одночасним захистом учасників з різних боків. Заборонена плата за участь у мирному зібранні. У випадку порушення громадсь­кого порядку локалізується і припиняється правопорушення без припинення мир­ного зібрання. Більша увага, порівняно з минулими законопроектами, приділя­ється аспектам судового розгляду питання. Так, з огляду на особливості цієї кате­горії судових справ передбачено можливість повідомлення про судове засідання телефоном, із складанням відповідної довідки, зобов'язано суди організовувати свою роботу за потреби й у вихідні дні.

Водночас деякі положення нівелюють безумовні цінності та прогрес законо­давчої думки у даному проекті, характеризуючи цей законопроект як волюнта­ристський, такий, що допускає зловживання правами, але вже з боку учасників зібрання. Так, дозволяється без жодних обмежень встановлювати будь-які наме­ти, сцени та споруди. Повідомлення подається за 6 годин. До позитивних обов'яз­ків держави віднесено матеріальні компенсації учасникам. Убачається дозвіл учасникам мирного зібрання на блокування вулиць, доріг, будівель чи споруд.

У свою чергу, Головне науково-експертне управління Верховної Ради України звернуло увагу на необхідність техніко-юридичного коригування щодо структури та лексичного редагування щодо текстів норм та дало негативний висновок щодо вищезазначеного проекту Закону. Проект не було прийнято, і його, безумовно, по­зитивні новели, на жаль, були поховані під недоліками, а сам проект, схоже, загу­бився серед купи інших паперів Апарату Верховної Ради України.

Після чотирьох років «законодавчої тиші» у питанні мирних зібрань в україн­ському парламенті прийнято у першому читанні законопроект № 2450, котрий, власне, і став предметом даного дослідження. Під час розгляду проекту з високої трибуни найвищого представницького органу держави представник Мінюсту України як головного розробника документа запевнив депутатів, що даний доку­мент є результатом тривалої копіткої роботи, опрацьовано всі зауваження і відповідає європейським моделям. Спробуємо розібратися, чи дійсно це так. Пер­ше, що звертає на себе увагу: досліджуваний законопроект фактично відтворює один із перерахованих нами проектів. Це найбільш недемократичний і авторитар­ний з ініційованих раніше, а саме - законопроект № 5242-2 фахівців Адміністрації Президента України Л. Кучми. З президентського документа минулої каденції прибрано найбільш авторитарні положення та внесено проект до парламенту. Втім із таким результатом законопроектного розвитку питання мирних зібрань в Україні важко погодитися з огляду на наступне. По-перше, сам по собі проект № 5242-2 мав цінність для тодішньої влади саме у зазначених недемократичних положеннях, які мали б стримати, певною мірою, масову реалізацію громадянами свободи мирних зібрань, як загрозу для діючого політичного режиму. Інші поло­ження документа не мають ані практичної правозастосовної цінності, ані смисло­вого навантаження. Тому прийнятий у першому читанні законопроект не тільки не досягає мети даного закону, яка полягає насамперед у роз'ясненні аспектів сво­боди мирних зібрань, окреслення її меж, механізмів реалізації та обмеження, а й прямо суперечить цій меті, заплутуючи правозастосовних суб'єктів. Так, передба­чений механізм обміну думками між владою та організаторами мирного зібрання у письмовій формі через свою надмірну складність навряд чи може називатися та­ким, який можливо здійснювати на практиці.

По друге, документ № 2450 прямо суперечить як європейській, так і національній доктрині щодо прав і свобод людини взагалі й свободи мирних зібрань зокрема. Мирне зібрання чомусь визначено як «мирний захід» як у назві, так і у тексті проекту, що не тільки входить у суперечність з іншими законодавчи­ми актами України, доктриною, віддзеркалює світовий аналог, а й заплутує суб'єктів правозастосування, надає демократичній природній свободі мирного зібрання присмак державою наданого права, під повним контролем (адже проек­том передбачено постійну присутність представників влади і міліції, навіть якщо учасників всього декілька) на «певний захід».

Підстави припинення мирного зібрання, викладені у законопроекті, розплив­часті (напр. «інші порушення Закону»), можуть довільно тлумачитись, не є ви­черпними. Це не можна назвати демократичною нормою.

Відсутність функціонального судового механізму, поряд із незрозумілими по­вноваженнями суб'єктів зібрання; відсутність відповідей на основні питання, що виникають під час реалізації свободи мирних зібрань в Україні, роблять закон, у разі його прийняття, непрацюючим.

Особливо слід відзначити, що ще у березні 2007 р. Бюро демократичних інституцій і прав людини ОБСЄ були оприлюднені16 (у тому числі російською) Керівні принципи свободи мирних зібрань, які стали результатом аналізу та спільної роботи науковців і експертів 29 країн-членів ОБСЄ на базі європейсько­го законодавства та практики. Змістом цього документа є достатньо обгрунтовані, на наш погляд, рекомендації, які мали б використовуватись при розробці базово­го закону з прав людини, пристосувавши їх до українських реалій (напр. допов­нити забороною плати за участь у зібранні). А зневажання Рекомендаціями не може вважатися правильним, адже вони в основному базуються на конкретних рішеннях Європейського суду з прав людини з питань мирних зібрань, який у рішеннях неодноразово зазначав, що він керується своєю прецедентною прак­тикою.

В розвиток цієї думки зазначимо, що, як відомо17, в Україні прийнято і діє Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» (з подальшими змінами) і поширенням на Україну юрисдикції Євро­пейського суду з прав людини, прийняттям Закону України «Про ратифікацію Протоколів № 12 та № 14 до Конвенції про захист прав людини і основополож­них свобод». Відповідно до частини першої статті 1 згаданого Закону Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Кон­венції. Крім того, у рішеннях Суду неодноразово зазначалося, що він керується своєю попередньою практикою і тлумачить Конвенцію та протоколи до неї, роз­глядаючи фактичні обставини конкретної справи в світлі вимог сьогодення18. Тому прийняття базового закону про мирні зібрання, який би не враховував пре­цеденту практику Європейського суду з прав людини спричинить лише додат­кові звернення незгодних з окремими положеннями нового закону осіб до цієї інстанції і нові, постановлені проти України судові рішення.

Отже, законопроект як такий, що у більшості питань суперечить Євро­пейській конвенції з прав людини, не може бути прийнятий. Більше того, навряд чи ці недоліки самої концепції закону можуть бути враховані при підготовці про­екту до другого читання. Необхідний новий проект про мирні зібрання в Україні, створений на якісно новій основі.

Повертаючись до згаданої думки В.Ф. Матвеева про залежність питання мир­них зборів від суспільних умов, доходимо сумного висновку: умовами даного історичного моменту є, на жаль, відсутність наукової обгрунтованості законопро-ектної роботи, особливо у такому важливому питанні, як врегулювання ме­ханізмів реалізації свободи мирних зібрань в Україні. Ураховуючи «більш прогре­сивні» проекти у минулому, даний законопроект не можна назвати кроком вперед.

 

1. http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_l?id=&pf3511=32431

2. http: //gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc34?id=&pf3511=32431&pf35401=121815

3. http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1011.41.0&nobreak=l#stl99

4. http://zakonl.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=v9306400-88

5. Шукліна Н.Г. Конституційно-пра­вове регулювання прав і свобод людини і громадянина в Україні (проблеми теорії та практики): Монографія. - К., 2005. - С. 266.

6. http://gska2.rada.gov.ua/pls/ zweb_n/webproc4_l?id=&pf3511=5357

7. http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/web proc4_l?id=&pf3511=8872

8. http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_17id =&pf3511=17422

9. http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_l?id=&pf3511 =17429

10. http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_l?id=&pf3511=17558

11. http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_l?id=&pf3511 =25210

12. http:// gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_l?id=&pf3511=28850

13. Матвеев В.Ф. Рп публичных собраний. Очерк развития и современной постановки права публичных собраний во Франции, Германии и Англии: Монографія. - СПб., 1909. - С. 3.

14. http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_l?id=&pf3511=17422

15. Рішення Європейського суду з прав людини у справі Оя Атаман проти Турції (2006 г.), пунк­ти 41, 43.

16. http://www.legislationline.org/download/action/download/id/2268/ file Guidelines_Freedom_Assembly_2007_RU.pdf

17. http://zakonl .rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=vl 427600-03

18. Рішення Європейського суду з прав людин у справі S. A. Dangeville v. France, no. 36677/97, параграф 47, ECHR, 2002- III

 

< Попередня   Наступна >