246

---

І.М. Романюк

ПРАВОВА ПРИРОДА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ЯК ОБ’ЄКТА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ

З’ясовується суть поняття інтелектуальної власності як ви­няткового права фізичної або юридичної особи на результати інтеле­ктуальної діяльності.

Ключові слова: власність, інтелектуальна власність, інтелекту­альна діяльність, наукові знання, право інтелектуальної власності, авто­рське право, правова охорона результатів інтелектуальної діяльності.

Постановка проблеми. На межі ХХ–ХХІ ст. в Україні, як і в інших країнах, які пострадянського простору, посилилася увага до пи­тань інтелектуальної власності. Багато в чому такий стан речей зумов­лений тим, що 90-ті рр. стали періодом кардинальних перетворень, які передбачали перехід національних економік від соціалістичного пла­нового варіанту до ринкового господарювання, характерного для пере­важної більшості розвинутих країн світу. Це зрештою вимагало прове­дення принципових змін у всьому спектрі відносин власності, зокрема і власності інтелектуальної, яка раніше вважалася прерогативою дер­жави. Відповідно виникла потреба формування якісно нового підґрун­тя для цієї власності, насамперед, правового.

Стан дослідження. Посилення уваги до питань інтелектуальної власності знайшло своє реальне відображення у суттєвому збільшенні кількості публікацій з цієї проблематики. Серед вітчизняних науковців, які досліджують проблеми інтелектуальної власності як об’єкта кримінально-правової охорони, можна назвати таких, як М. Братасюк, В. Мельник, О. Мельник, В. Паламарчук, О. Супрун, О. Тропін, А. Шульга та ін., а також зарубіжних учених, зокрема Л. Бентлі, Т. Волкова, Ю. Громова, В. Дозорцева, М. Коршунова, Б. Шермана та ін. І хоч у їх працях окремі аспекти цієї проблематики розглядаються, усе ж, на наш погляд, важливо приділити

особливу увагу розкриттю правової природи інтелектуальної власності як результату інтелектуа­льної діяльності, адже саме цим визначається стратегія і тактика соціа­льно-економічного прогресу будь-якої держави, в тому числі України.

Виклад основних положень. Економічний розвиток сучасного су­спільства неможливо уявити без об’єктів інтелектуальної власності. Нині сфера їх розповсюдження - не тільки і не стільки особисте використання, скільки суспільне виробництво. Будь-яке підприємство як майновий ком­плекс включає в себе дві групи елементів: матеріальні та нематеріальні. За деякими даними, відсоток нематеріальних активів (таким є обліково-бухгалтерське уявлення про об’єкти інтелектуальної власності) у вартості активів найбільших компаній світу становить від 30 до 60%, і що характе­рно, цей показник має стійку тенденцію до зростання [1, с 57]. Інтелекту­альна власність виступає об’єктом найрізноманітніших угод - від класич­ної купівлі-продажу та традиційних авторських і ліцензійних договорів до вкладення в установчий капітал і комерційної концесії.

Глибшому з’ясуванню суті поняття «інтелектуальна власність» сприяє розгляд поняття «інтелектуальна діяльність». Його у широкому розумінні можна визначити не лише як здібності людства до роздумів і раціонального пізнання, але й як таке ставлення людства до оточуючо­го світу, основний зміст якого становить стремління до змін і перетво­рень цього світу в інтересах людей на основі його пізнання. Відповід­но, як будь-який інший вид діяльності інтелектуальна діяльність вклю­чає в себе мету свого здійснення, засоби, результати і сам процес. Результати інтелектуальної діяльності до їх засвоєння на практиці, виступаючи витвором процесу мислення, будуть мати вид інформа­ційного продукту, тобто носитимуть нематеріальний характер.

Важливе місце в інтелектуальній діяльності належить творчості, а це об’єктивно породжує не лише в нематеріальних (інформаційний продукт), а й у матеріальних (інформаційний продукт, що отримав ре­чове втілення) об’єктах нову якість, унаслідок чого такі об’єкти набу­вають не тільки ознак та властивостей корисності для суспільства, але й власної оригінальності, неповторності, естетичності тощо. Таким чином, результати інтелектуальної діяльності через свою корисність сприяють економічному розвитку суспільства і його членів, а відпові­дно через інші властивості та якості таких результатів – духовному і культурному розвитку.

Спектр напрямків, що охоплюються інтелектуальною діяльніс­тю, надзвичайно широкий і багатогранний. Інакше кажучи, результа­тами такої діяльності виступають і цивілізація загалом, і мова, і релі­гія, і культура тощо. В економічному аспекті особливого значення в інтелектуальній діяльності набуває наукова діяльність, оскільки вона являє собою діяльність з вироблення та систематизації нових, раніше не відомих знань, а самі знання не лише відображають дійсність у ми­сленні людини, але й виступають для нього результатом її пізнання, перевіреним практикою. Разом із тим всезростаючий рівень розвитку суспільства, запрограмований самою історією людства, і такий, що випливає з неї, робить духовне начало для суспільства не менш значи­мим, ніж його начало матеріальне (економічне), а тому й усі інші твор­чі види діяльності (література, живопис тощо) не менш важливими і потрібними, ніж діяльність наукову.

На різних історичних етапах у суспільстві відбувалися зміни в розумінні змісту його матеріального і духовного начал, їх пріоритетів і співвідношення між собою. Так, якщо для античного світорозуміння, не говорячи про той приклад, що став класичним «хліба і видовищ», велике значення мав принцип фатуму, тобто невідворотності та чітко визначеної послідовності тих подій, що мали відбутися, то на межі переходу до нової ери (800–200 рр. до н.е.) відбувалося вже повернен­ня до усвідомлення буття загалом, межі людського світу та його цінно­стей. Своєю чергою, психологія епохи Відродження була орієнтована на сприйняття насамперед конкретного поточного часу та реального оточуючого світу [2, с. 56–59]. У середині ХХ ст., коли була прийнята Загальна декларація прав людини (1948 р.), у ній говорилося, що кож­на людина має право на вільну участь у культурному житті суспільст­ва, насолоджуватися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі та користуватися його благами, на захист своїх матеріальних і мораль­них інтересів, що виступають результатом наукових, літературних і художніх творів, автором яких вона є [3, с. 10].

Інтелектуальна власність, виходячи із зазначених базових цін­ностей, у загальноприйнятому розумінні – це виключні права громадя­нина або юридичної особи на результати інтелектуальної діяльності, а також прирівняні до таких засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукції, виконуваних робіт, послуг тощо. З урахуванням багатомані­тності напрямків інтелектуальної діяльності у Стокгольмській конвен­ції з інтелектуальної власності (1967 р.) до сфер цієї діяльності, а від­повідно й до її результатів, на які поширюється поняття «інтелектуа­льна власність» власності, були віднесені: наукові відкриття та наукові твори; промислові зразки і корисні моделі; літературні і художні тво­ри; виконавська діяльність артистів, звукозапис, радіо- і телевізійні передачі; товарні знаки, знаки обслуговування, фірменні найменування та комерційні означення; захист від недобросовісної конкуренції [4].

Перелік того, на що поширюється поняття «інтелектуальна влас­ність», безумовно, не є вичерпним і остаточним, у міру розвитку людсько­го прогресу він буде доповнюватися та конкретизуватися так званими новими об’єктами інтелектуальної власності (наприклад, топології інтег­ральних мікросхем, програми для ЕОМ тощо). Необхідно зазначити, що у минулому взагалі йшлося не стільки про результати інтелектуальної дія­льності як такої і правах на її результати, скільки про надання особливих привілеїв тим, чиї інтереси стосувалися нових товарів і ринків, нових га­лузей промисловості та технологій тощо. Суть цих привілеїв зводилася до надання деякої «фори» або компенсації на період становлення виробницт­ва або налагодження торгівлі. Лише на межі XVII-XIX ст. у період так званого національного патентування все частіше почали говорити про відкриття та винаходи і не лише ремісницькі, але й художні.

Тож важливе значення для інтелектуальної діяльності, зокрема в економічному аспекті, має такий напрямок цієї діяльності, як наукова діяльність і нові знання, що виступають її основним результатом. Та­кий стан речей зумовлений тим, що, по-перше, у міру розвитку людст­ва наукові знання все більше наближаються до адекватного відобра­ження дійсності і таким чином створюють більше можливостей для її реального перетворення; по-друге, науковим знанням притаманна об’єктивність, тобто незалежність від особистого людського сприйнят­тя; по-третє, такі знання логічно організовані та обгрунтовані, а завдя­ки їх відображенню з використанням спеціальної термінології, матема­тичної символіки тощо, наукові знання існують у формі, найсприятли­вішій для їх передачі, сприйняття і трансформації у нові товари, послуги тощо, що наділені високою соціально-економічною цінністю.

В умовах, коли світова економіка усе більше глобалізується, над­звичайно важливого значення набуває інтернаціональний характер нових наукових знань, а відповідно, й їх вища здатність до міжнародної взаємо­дії та обміну. Виступаючи інформаційним продуктом, що володіє нематеріальною (змістовною) цінністю, нові знання (у рівній мірі як і знання взагалі) відрізняються тією унікальною властивістю, що у процесі свого використання вони, по суті, не витрачаються, тобто їх кількість від вико­ристання не зменшується. Про цю надзвичайну властивість знань Джефе-рсон ще у ХІХ ст. досить слушно зауважив, що той, хто застосовує у своїх цілях чиї-небудь знання, не «прибідняє» носія цих знань, так само як ко­ристування світлом від чужої лампи не занурює в пітьму її власника.

І ще однією, досить суттєвою відмінністю наукових знань від усіх інших видів ресурсів для матеріального розвитку суспільства (наприклад, корисних копалин) є те, що вони являють собою продукт прагнення люд­ства до пізнання нового, раніше нікому невідомого. Це прагнення також органічно притаманне людству як і прагнення до власного збереження та продовження або ж до творчої інтелектуальної діяльності у сфері духов­ності, моралі, культури, мистецтва. Стосовно останнього твердження не­обхідно зазначити, що нині при розгляді розвитку економіки все чіткіше у постіндустріальному суспільстві на перший план виводяться духовні по­треби, знання, творчість, йдеться про так званий людський капітал. Його у різноманітних формах і проявах у силу творчого характеру інтелектуаль­ної діяльності, що лежить в його основі, відрізняють риси індивідуальнос­ті та унікальності, котрі відображають особистісні якості суб’єктів цієї діяльності. У зв’язку з цим постає питання про право власності на резуль­тати творчої інтелектуальної діяльності.

За порівняно невеликий термін, що вимірюється лише двома со­тнями років, кардинально змінилися види та обсяги інтелектуальних продуктів, котрі вливаються в обіг та отримують правовий захист. На сьогодні не лише художні вироби та окремі результати технічної твор­чості (винаходи, промислові зразки і корисні моделі), а й усі найновіші результати інтелектуальної діяльності набувають або вже набули ста­тусу об’єкта цивільно-, кримінально- чи адміністративно-правового регулювання, все нові й нові сфери інтелектуальної власності заявля­ють про себе як про джерело таких об’єктів, що потребують законода­вчого регулювання та охорони. Досягнення біологічної науки, генети­ки, розвиток електронно-обчислювальної техніки, виникнення та роз­виток звуко- і відеозаписуючих пристроїв слугувало причиною для появи нових нормативних актів, які регулюють окремі види результа­тів інтелектуальної творчості, що були викликані потребою часу, так і тих, котрі були залучені ними в цивільний обіг.

Поступово склалися об’єктивні передумови, що дали можливість розробляти універсальну систему охорони не тільки окремих видів, а й усієї сукупності результатів інтелектуальної власності. У цьому кон­тексті необхідно зазначити, що в юридичній літературі також обговорю­ється питання правового захисту тих результатів інтелектуальної діяль­ності, що практично не піддаються юридичній формалізації (таємниці виробництва, організаційні та економічні пропозиції тощо) [5, с 10].

У Всесвітній декларації з інтелектуальної власності від 26 червня 2000 р. сформульовано загальний підхід розуміння інтелектуальної вла­сності як сукупності абсолютних прав людини на блага, що визнаються інтелектуальними за характером і такі, що заслуговують охорони, вклю­чаючи, але не обмежуючись науковими і технічними винаходами, літе­ратурними творами або художніми витворами, товарними знаками, промисловими зразками та географічними визначеннями тощо. При цьому термін «права інтелектуальної власності» означає по суті права, закріплені у ст. 27 Загальної декларації прав людини.

Актуальність і значущість проблеми захисту інтелектуальної власності не може викликати сумнівів. Нині гостро постає питання про необхідність посилення ролі держави у захисті такого національного багатства, як інтелектуальна власність, що належить приватним осо­бам, але через залучення до економічного обігу безпосередньо забез­печує загальнонаціональні інтереси. Необхідно зауважити, що через значну кількість порушень авторських і суміжних прав, зловживань при використанні винаходів, торговельних марок, промислових зразків тощо Україна втрачає інтелектуальні ресурси та зазнає величезних економічних збитків [6, с 80].

Світова практика передбачає охорону та захист будь-якої влас­ності, зокрема й інтелектуальної. Прагнення України стати повноцін­ним гравцем на світовому ринку спонукає до того, аби в нас запрацю­вали норми та правила, чинні в інших державах, зокрема з питань ін­телектуальної власності. І хоча результати творчої діяльності сьогодні визнаються як об’єкти права інтелектуальної власності, ще до недавна не було умов для їх повної реалізації. Сьогодні ситуація певним чином змінилася. Загалом об’єктами інтелектуальної власності визнаються: результати літературно-художньої творчості (твори науки, літератури, мистецтва), результати науково-технічної творчості (винаходи, корисні моделі, промислові зразки), засоби індивідуалізації учасників цивіль­ного обороту (комерційні найменування, торговельні марки, географі­чні визначення), а також нетрадиційні об’єкти такої власності (селек­ційні досягнення, топографії інтегральних мікросхем тощо).

Право інтелектуальної власності виникає, як правило, після державної реєстрації результату творчої діяльності у Державному де­партаменті інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України. Зауважимо, що для об’єктів права промислової власності, а також засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту така ре­єстрація необхідна (з виданням певного охоронного документа – па­тент, свідоцтво), а для об’єктів авторського права – бажана тому, що засвідчує факт створення цього об’єкта.

Авторське право, наприклад, знає дві моделі правового регулю­вання: англо-американську та європейську. Перша модель пропрієтарного типу іменується інтелектуальною власністю. Її найхарактерніші особливості втілені в американській системі «копірайт», що побудова­на на основі моделі права власності: твір – власність автора; автор пе­редає свої права на твір видавцеві; видавець передає окремі права по­купцям – власникам примірників твору. Європейська модель відмінна від попередньої. Автор твору тут має невідчужувані авторські права на свій твір, видавець отримує від автора право на публікування твору; покупець отримує право на вільне використання опублікованого твору в особистих цілях, купуючи екземпляр твору (цитування, копіювання тощо). Покупці платять видавцю за надане право, купуючи примірник твору, а видавець оплачує працю автора.

Дещо інакше виглядає сфера правової охорони промислових ін­телектуальних продуктів або промислової власності. Майже в усіх країнах-учасницях Європейського Союзу визнається, що промислові охоронювані права (промислова власність) включає в себе поняття інтеле­ктуальної власності за винятком авторського права. Але необхідно пам’ятати, що розуміння реального змісту цього інституту буде зале­жати від того, про яку саме європейську країну йдеться.

Як звично вважати, правова охорона результатів інтелектуаль­ної діяльності розпочалася понад 200 років тому. Для правової систе­ми, котра розвивається понад три тисячі років, – вік «дитячий», період інтенсивного розвитку.

Однак, існує й інша точку зору, згідно з якою історія розвитку авторського права, наприклад, нараховує близько 500 років. Так, Л. Бентлі та Б. Шерман стверджують, що «нематеріальні блага з давніх часів користуються правовою охороною. Але лише наприкінці XVIII ст. вони стали визнаватися незаперечно самостійним об’єктом власності… Право інтелектуальної власності має тривалу і багату істо­рію, хоча у тих, хто знайомий із недавніми скандалами навколо використання музичних творів в Інтернеті або правового статусу генетично змінених об’єктів, може скластися діаметрально протилежне вражен­ня» [7, с 23, 25].

Свій початок інститут права інтелектуальної власності бере в Європі. Майже зразу за настанням Нового часу європейські нації ви­значилися стосовно того, в яких межах літературні, музичні або науко­ві твори, картини, технічні винаходи або торговельні назви можна юридично закріплювати як власність автора чи власника.

Авторські права і права користувачів творами завжди слугували межами поля битви між знанням як товаром і знанням як суспільним над­банням. Відповідні правові системи повинні були встановлювати баланс між інтересами автора, користувача, споживачів і суспільством в цілому, зацікавленими у забезпеченні доступу до знань. Традиції авторського пра­ва континентальної Європи пов’язуються з виникненням книгодрукуван­ня. Винахід Іогана Гуттенберга вперше зробив можливим тиражування результатів розумової праці. Але разом із ним неминуче виникло питання про те, кому належить право на інтелектуальну власність.

У ході Французької революції остаточно сформувався погляд на творчість як на невід’ємне право людини і на необхідність його юри­дичного захисту. При цьому одночасно мова йшла про те, яким чином можна було б забезпечити компроміс між інтелектуальною власністю автора і інтересом суспільства щодо використання цієї власності [8].

Історично спочатку правову охорону отримали лише окремі ви­ди результатів інтелектуальної діяльності - художні твори та деякі результати технічної творчості, що легко формалізувалися засобами права, тобто піддавалися опису за допомогою правових конструкцій. Як правило, кожному типу об’єктів інтелектуальної діяльності відпо­відає окремий вид правового регулювання, відображений певним пра­вовим інститутом, - авторське право, винахідницьке право, патентне право, право на відкриття. Кожний із цих інститутів розвивався і фор­мувався як самодостатній і окремий структурний підрозділ цивільного права, що представлений певним нормативним актом.

У колишньому СРСР, наприклад, це були відповідні розділи Цивільного кодексу УРСР. У незалежній Україні це, насамперед, ЦК України від 16.01.2003 р., що містить книгу четверту «Право інтелектуальної власності», ст.ст. 176-177 КК України та інші зако­нодавчі акти, що тією чи іншою мірою торкаються правового регу­лювання та охорони окремих видів об’єктів інтелектуальної власно­сті. Згідно зі ст. 418 ЦК України право інтелектуальної власності - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений цим кодексом чи іншим законом.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається цим кодексом чи іншим законом. Право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом [9, ст. 356].

Однак те, що сьогодні називається правом інтелектуальної влас­ності, не є монопольним предметом цивільного законодавства, хоча цивільно-правові конструкції, безумовно, утворюють центральну його частину. Водночас дехто з науковців вважає, що найбільш правильним кроком могла б стати повна кодифікація всіх законодавчих норм про інтелектуальну власність, включаючи і деякі адміністративні за приро­дою норми про реєстрацію винаходів, реєстрацію товарних знаків то­що, оскільки вони не мають іншого значення, крім того, як обслугову­вання цивільно-правового регулювання відповідних відносин [10, с. 5].

Висновки. Отже, результати інтелектуальної діяльності корис­туються в Україні різносторонньою правовою охороною. Конститу­ційне, адміністративне, митне, податкове, бюджетне, трудове та кри­мінальне законодавство включають їх до предмета своєї охорони. Ци­вільне законодавство закріплює загальні умови їх охороноздатності (юридичної значимості), правові конструкції різноманітних ступенів цивільної свободи при користуванні ними, надає механізм доступу до цих нематеріальних благ у розпорядження осіб, які проявляють до них ту чи іншу зацікавленість, а також власні (внутрішні) матеріальні пра­вові засоби, що покликані підтримувати весь комплекс правових норм у чинному стані, попереджаючи весь закріплюваний ним механізм правового регулювання від розпаду, викликаного актами деструктив­ної поведінки.

Запровадження механізмів захисту прав на результати інтелек­туальної діяльності – завдання, котре не можна вирішити за короткий період часу, оскільки воно передбачає не лише зміну законодавчої сис­теми та становлення правових механізмів, але й часткову перебудову суспільної свідомості.

__________________

Бовин А.А. Интеллектуальная собственность: экономический аспект: учеб. пособие / АА Бовин, Л.Е. Чередникова. - М.: Новосибирск. - 2001. - 216 с.

Лесков Л.В. Знание и власть. Синергетическая краталогия / Л.В. Лесков. - М.: СИНТЕГ, 2001. - 100 с.

Загальна Декларація прав людини // Вісник Уповноваженого Верхо­вної Ради України з прав людини. - 1999. - № 1. - С 10.

Стокгольмська конвенція з інтелектуальної власності (1967 р.). [Еле­ктронний ресурс]: CD-версия «Инфодиск», 2008. - № 12. - декаб.

Ершова Е.А. Гражданско-правовая роль особых нематериальных ак­тивов / Е.А. Ершова // Законодательство. - 2002. - № 12. - С. 10.

Крачко А.В. Захист предметів, що містять об’єкти інтелектуальної власності при переміщенні через митний кордон / А.В. Крачко // Митна справ. - 2005. - № 1.

Бентли Л. Право интелектуальной собственности. Авторское право / Л. Бентли, Б. Шерман /пер с англ. - СПб., 2004.

Reill J. Geistiges Eigentum - Definition / J. Reill, F. Schmidt. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.microsoft.com/germany/digital-mentality.

Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. -2003. - № 40–44. - Ст. 356.

Маковский А. О кодификации законодательства об интелектуаль­ной собственности / А. Маковский // Закон. - 2006. - № 7.

Наступна >