Радник

---

§ 4.Трансформація концепції цивільного права наприкінці XX ст.

У попередніх підрозділах зазначалися особливості формування цивільного права України та його концепції на перших етапах ста­новлення останнього. Поступальний розвиток правових ідей був перерваний Жовтневим переворотом 1917 р. та наступними зміна­ми в політичному житті країн, які знаходилися в сфері впливу РРФСР, а з часом утворили СРСР.

Для цивільного права це означало відмову від можливості оцінки його як права приватного, посилення публічних ("адміністративно- управлінських") засад в регулюванні цивільних відносин, що знайшло відображення у прийнятих тоді цивільних кодексах та інших актах цивільного законодавства.

Тому, не применшуючи досягнень радянської цивілістичної думки, у тому числі вітчизняної цивілістики, де працювали такі видатні науковці як М. Бару, С. Вільнянський, М. Гордон, С. Ланд- коф, В. Маслов, Г. Матвеев, О. Підопригора, А. Пушкін та інші, можна разом із тим зазначити, що цивільне право як галузь права фактично занепадала, будучи зведеною до сукупності актів цивіль­ного законодавства.

Якщо прийняти за істину пануючу того часу тезу про адекват­ність

правового регулювання існуючим виробничим відносинам, а також світогляду суспільства, то, припускаючи, що радянська держава у 60—70-х роках вступала у фазу свого розквіту — період так званого "зрілого соціалізму", можна було чекати, що такій концепції цивільного права судилося довге життя. Цивільне зако­нодавство СРСР, цивільні кодекси союзних республік "втілювали та закріплювали досягнення радянського народу, сприяли створен­ню матеріально-технічної бази комунізму та формуванню нової людини".

Однак у другій половині 70-х років СРСР почав втрачати темпи руху, почались збої у народному господарстві, гальмування та стаг­наційні явища у економіці все відчутніше впливали на інші сфери суспільства, — так характеризував стан справ М. Горбачов — людина, яка мала повну інформацію про реальну ситуацію у країні.

До цього слід додати, що попри зовнішню благополучність, наприкінці 60-х — на початку 70-х років почалась криза комуністич­ного світогляду. Наприкінці 60-х років радянські ідеологи зіткнулись з так званим "єврокомунізмом", що сформувався як система поглядів у найбільших та найвпливовіших комуністичних партіях капіта­лістичного світу і являв собою "прорив з догматизму, фанатичного ідеологізму та інтелектуальної звуженості".

Проголошена у 1985 р. на квітневому Пленумі ЦК КПРС "пере­будова" — нова економічна та соціальна політика — мала метою подолання кризи, повинна була забезпечити радикальні зміни, покращити ситуацію в країні. Це передбачалось зробити, викорис­товуючи можливості існуючої суспільної системи, для чого потрібно було відшукувати ефективні форми соціалістичної власності і орга­нізації господарства. Головною метою було те, щоб людина стала справжнім господарем виробництва.

Це потребувало не лише організаційних змін у системі госпо­дарства, але й відповідного законодавчого забезпечення, що було неможливим без належного теоретичного обґрунтування. Тому у 80-х — на початку 90-х років значна увага приділялась правовим аспектам демократизації суспільства, підвищенню реальної захище­ності прав людини, вдосконаленню правового регулювання діяль­ності суб'єктів підприємницької діяльності тощо.

Разом із тим, звернення до таких загальнолюдських цінностей — "громадянське суспільство", "правова держава", "суверенітет особи", "приватне та публічне право", "ринкові відносини", відновлення відомого ще римському праву принципу "дозволено все, що не заборонено законом" та інших зумовлювали доцільність викорис­тання надбань попередніх цивілізацій незалежно від їхньої класової суті. (Слід зазначити, що радянські правники досить переконливо доводили, що це не відмова від класичних марксистсько-ленінських установок на характер і форми класової боротьби, але "крутий поворот у їхньому тлумаченні" стосовно суспільно-політичних реалій сучасного світогляду).

У дослідженнях відбувається перегляд ряду постулатів радянської правничої доктрини.

Зокрема, у науковий обіг знову вводяться такі поняття як "гро­мадянське суспільство", "правова держава", котрі раніше вживались радянськими авторами зазвичай у контексті критики буржуазних правових теорій та практики державного будівництва.

Зміна вектору та характеру пріоритетних напрямів правових досліджень є характерною рисою цього часу. Якщо у перші роки перебудови головну увагу було зосереджено на питаннях становища радянського суспільства та держави, їхніх "неантагоністичних" протиріччях та проблемах, необхідності вдосконалення політич­них, правових та державницьких інституцій, то наприкінці 80-х рр. поширення набуває проблематика, пов'язана з формуванням право­вої держави, характеристикою відносин: індивід — суспільство — держава тощо.

Звісно, було б неправильним стверджувати, що питання визна­чення правового статусу особи, удосконалення законодавства, під­вищення його ефективності привернули увагу науковців лише почи­наючи з цього періоду. У працях вітчизняних науковців й раніше зверталось увагу на те, що складовими підвищення ефективності правового регулювання є вдосконалення концепції права (М. Ко- зюбра, М. Орзіх, М. Цвік) зростання соціальної та персональної цінності права, його демократизація, зміцнення законності тощо.

Звертає на себе увагу та обставина, що поряд з працями, де особа ще розглядається як другорядна (чи навіть "третьорядна" — після держави й суспільства (В. Па полін, Н. Боброва) категорія, з'яв­ляються публікації, де особистості відводиться центральне місце (М. Орзіх).

Цими та іншими дослідженнями фактично було створено під­ґрунтя для майбутніх та оновлення концепції права, у тому числі цивільного.

У процесі дослідження цих проблем відновлюються класичні положення про розуміння права як явища цивілізації, висувається теза про побудову права на шляху від соціалізму до постсоціалізму, що пов'язується із згаданим вище поворотом до людини, створен­ням постсоціалістичної громадянської власності, котру розуміють як індивідуалізоване право кожного радянського громадянина на належну йому частку загальнонародного багатства (В. Нерсесянц, яким пізніше використовується поняття "цивільна", "цивілітарна" власність).

Своєрідною антитезою ідеї "громадянської власності" можна вважати концепцію "акціонерної соціалістичної власності". Якщо перша припускає "подрібнення" загальнонародного багатства, то друга розглядається як така, що "здатна у своєму розвитку інтегрува­ти у цілісну систему вищого рівня, тобто фактично здатна перетво­рюватись у ту саму загальнонародну "соціалістичну" власність.

Втім, і та й інша позиція є неточними, оскільки їх автори пов'язують похідні форми власності саме з соціалістичними форма­ми господарювання. Такими ж вадами страждає концепція "госпрозра­хункової власності", яка з'явилась майже одночасно із вказаними, (хоча запропонована взамін система форм власності — суспільна, колективна, особиста — була досить близькою до тієї, що існувала раніше). Очевидно, тому ці пропозиції не були підтримані законо­давцями.

Загалом же характер досліджень проблем власності у той період відображає змагання підходів до оцінок цього важливого інституту. У той час, як у багатьох роботах продовжується аналіз переваг соціалістичної власності, з'являються праці, де зроблено спроби узгодити старі та нові погляди. (Цікаво, що у дискусії щодо дієздат­ності концепції державної власності, висунутої А. Венедиктовим, В. Мозолін критикував, а Ю. Толстой захищав згадану концепцію, посилаючись на правників Стародавнього Риму, що певною мірою свідчить про поворот у ставленні радянських цивілістів до римського права — від негативного або поблажливо критичного — до пози­тивного або виважено аналітичного). Це явище взагалі можна вва­жати характерним для "перебудови", коли починають з'являтись публікації, присвячені іншим системам права, власності тощо, які мають на меті не критику як самоціль, як це часто мало місце раніше (і не лише у радянських авторів, а й у працях науковців інших соціалістичних країн), але містять виважений аналіз пози­тивного й негативного у тій чи іншій концепції.

Поступово вимальовуються основи принципово нового для радянської правової системи підходу до оцінки відносин власності. Зокрема, відбувається "реабілітація" приватної власності, помітні­шою стає важлива тенденція зміни теоретичного, а потім й прак­тичного підходу до оцінок можливості існування права власності на такий специфічний, важливий об'єкт як земля. Утверджується точка зору, згідно з якою держава у відносинах з користування землею має позбавитись суто адміністративних методів регулюван­ня, розширити сферу дії цивільного права. Слушно зазначається, що вилучення земель з торгового обігу завжди є обмеженням як права трудового землекористування, так і права приватної влас­ності, котре являється великим досягненням людської цивілізації (Цю позицію з деякими застереженнями підтримують й фахівці у галузі аграрного права (Ю. Жариков, Г. Чубуков, О. Погрібний).

Таким чином, на початку 90~х років намітився значний прогрес у концептуальному підході до визначення засад правового регулю­вання власності. Відбувається поступове, повільне наближення тлу­мачення цього інституту до того, що має місце в приватному праві.

Трансформації теорії права власності, визнання права приватної власності продовжують залишатись складовими частинами загаль­ної теорії суверенітету особи, яка продовжує перебувати у центрі досліджень під різними кутами зору — у цілому і у окремих своїх аспектах.

Як і раніше, увагу дослідників привертають правові аспекти від­носин особи з державою та суспільством, суб'єктивні права громадян. Але відбувається подальше важливе зміщення акцентів, про які мова йшла вище: насамперед підкреслюється значення особи у цих відносинах, нагадується, що слід йти не лише від суспільства до особи, але й від особи до суспільства.

Значення суб'єктивних прав особи у нових умовах образно охарактеризував П. Рабінович, котрий характеризував суб'єктивне юридичне право особи як ключик, котрий вручає їй держава, за допомогою якого вона відкриває собі доступ до усіх основних благ, що необхідні для її існування та розвитку.

Але тепер коло правових досліджень у цьому напрямі не обме­жується лише визначенням статусу особи, її можливістю мати за­гальні суб'єктивні права та обов'язки, приватну власність тощо. Проблема розглядається й під іншими кутами зору. Зокрема, під­дано аналізу правові передумови економічної незалежності індивіда тощо.

Серед економічних передумов незалежності індивіда досліджу­ється така досить незвична для радянської правової науки категорія, як підприємництво.

Слід зазначити, що майже одночасно з визнанням правомірності цього поняття у радянському праві з'являється тенденція тлумачи­ти підприємницьке право як оновлене господарське (у публікаціях того часу звичайно намагались розмежувати традиційне та "соціаліс­тичне" підприємництво), що супроводжувалося намаганнями вивести таким чином ці відносини за межі цивільно-правового регулювання.

Ця позиція була піддана у літературі обгрунтованій критиці, однак давня дискусія між "цивілістами" та "господарниками" від цього лише отримала новий імпульс, дискусія навіть перейшла у більш гостру стадію при обговоренні шляхів оновлення законо­давства колишніх союзних республік, негативно впливаючи на стан законодавства.

Характерною рисою досліджень цього часу є також активізація досліджень соціальної захищеності особи у нових умовах — форму­вання правової держави та переходу до ринку, що природно потягло за собою підвищення інтересу до питань справедливості, забез­печення умов реалізації прав та обов'язок їхньої юридичної гаран- тованості та ін.

До сказаного слід додати, що ідея будівництва "загальноєвро­пейського дому", сформульована М. Горбачовим під час візиту до Чехословаччини і піддана детальному обговоренню у березні—квітні 1989 р. у Празі на міжнародному колоквіумі "Загальноєвропейський дім" — уявлення та перспективи", дала поштовх дослідженням у галузі міжнародного приватного та публічного права, зв'язку між­народного права з процесами правотворчості в СРСР тощо. Тут слід зробити застереження: європейську інтеграцію західні автори оцінюють досить обережно (що й підтвердив наступний досвід), прогнозуючи насамперед політичне та культурне співробітництво з поступовим утворенням Європейського економічного простору. Радянські автори уявляли цей процес більш радикальним і харак­теризували його у цілому або під кутом зору оцінки правотворчості (В. Кисіль, Н. Захарова). У будь-якому разі нові дослідження, нові підходи вимагали й нової методології досліджень, нового мислення, що робило доцільним звернення до теоретичних надбань євро­пейської цивілізації у галузі філософії та права.

Таким чином, поступово формується позиція, котру можна оха­рактеризувати як "рух назад — до механізмів прогресу".

Фактично йшлось про спробу методологічної розробки згада­ної вище ідеї про звернення до "загальнолюдських цінностей" і у кінцевому підсумку — про початок орієнтації на рецепцію надбань попередніх цивілізацій, в тому числі — на рецепцію римського при­ватного права.

Реалізувати ці ідеї зробили спробу автори проекту Основ цивільного законодавства, необхідність прийняття котрих стала очевидною після того, як наприкінці 80-х років виявилась недос­татність законодавчих робіт початку перебудовчого періоду. Хоча за відносно невеликий проміжок часу було прийнято низку важливих законів СРСР — про підприємство, про власність, про кооперацію, оренду та орендні відносини та ін., однак їхня якість не відповідала вимогам нового часу, значна частина новел до того ж мала декла­ративний, неконкретний, або, навпаки, — казуїстичний характер.

Традиційна орієнтація господарського законодавства СРСР на влас­ний досвід, яка склалась у 20-ті роки, а також впевненість багатьох політичних діячів, господарників, науковців у невикористаних можливостях соціалістичної власності, нерідко призводили до того, що як зразок використовувалось законодавство періоду непу, котре було вторинним.

У зв'язку з цим висувались пропозиції про створення загально­союзного Зведення законів, Господарського кодексу СРСР або поглинання Основами цивільних кодексів союзних республік. Однак вони не враховували політичні реалії того часу, коли навіть доціль­ність прийняття таких Основ деякими науковцями ставилася під сумнів (В. Дозорцев, Є. Харитонов).

Оскільки в грудні 1991 р. СРСР припинив своє існування, пере­творившись на СНД, надання сили Основам залежало від доброї волі колишніх союзних республік. Наприклад, у Російській Феде­рації Основи цивільного законодавства 1991 р. було введено вдію постановою Верховної Ради від 14 липня 1992 р. "Про регулювання цивільних відносин в період проведення економічної реформи". Вони діяли в Російській Федерації до прийняття поетапно першої, а потім другої частини ЦК РФ.

Слід відзначити виражену "ринкову", "приватноправову орієн­тацію", а також пов'язану з цим похідну рецепцію головних засад римського приватного права Основ, що проявляється у структурі, визначенні принципових підходів, визнанні суверенітету особи, поновленні деяких інститутів, свого часу відкинутих радянської цивілістичною доктриною.

Україна цим шляхом не пішла, тому зазначені Основи цивіль­ного законодавства у нашій країні так і не набули чинності.

Натомість у 1994 р. почалася розробка нової концепції розвитку цивільного законодавства України, в основу якої було покладено задекларовані раніше нові уявлення про право, що грунтувались на ідеях громадянського суспільства та правової держави (Ю. Шем- шученко).

< Попередня   Наступна >