Головна Монографії та посібники Право соціального забезпечення Як оформити пенсію? Герасимів. Право соціального забезпечення, 2004. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Герасимів. Право соціального забезпечення, 2004. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Право соціального забезпечення - Як оформити пенсію?

Тема № 12.

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ У СФЕРІ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Міжнародний рівень стандартів: поняття та ознаки. Загальнотеоретична характеристика міжнародно-правових стандартів. Між-народно-правові стандарти у сфері соціального забезпечення. Види та класифікація міжнародно-правових стандартів у сфері соціального забезпечення, договори, що ведуть до більш високих стандартів соціального забезпечення, європейський соціальний стандарт. Європейський кодекс по соціальній безпеці. Міжнародна координація. Міжнародна гармонізація. Міжнародно-правові акти в галузі права соціального забезпечення, стан проблеми в юридичній літературі.

Потреба в міжнародно-правових стандартах у сфері соціального забезпечення вперше далася взнаки наприкінці 19 ст., ко­ли індустріальні країни почали приймати трудове законодавст­во, яке підняло вартість пращ, що мало наслідком погіршення конкуруючої спроможності тих країн, які не мали трудового законодавства. Економічна необхідність примусила їх радитися між собою, що причинило появу перших конвенцій, у яких дер­жави давали зобов’язання іншим державам стосовно прав своїх власних громадян. Бернська конвенція 1906 р. проти праці жінок в нічну зміну, мала розглядатися, як перша багаторічна конвенція, що мала за мету захист соціальних прав. Багато інших конвенцій буде пізніше створено Міжнародною організацією Праці (МОП), то застосована в 1919 р. у той час як права людини (класичні) були визнані набагато раніше за соціальні права, саме останні першими знайшли відбиття в міжнародних правових нормах [1].

ground: white;">Так, наприклад, ще у Французькій Декларації 1793 року згадуються економічні та соціальні права. Автори того періоду (Тюрго - право на роботу, Джон Адаме та Бабеф - право на освіту та Пейн - право на пенсію за старістю) також наводили ар­гументи на користь того, що стало під назвою соціально-еко­номічні права.

Зростаючу увагу до соціальних прав у 19 ст. супроводжувала причетність до соціальних та економічних проблем, породжених промисловою революцією. Ранні соціалісти були багато в чому зобов’язані Локу, після них з’явилися інші, які виступили про­ти лібералізму та доводили, що правами люди зможуть користуватися тільки у рівному суспільстві. Також мав вплив папський „Perum No verum“ 1891 p., який наголошував на приватний та соціальний характер власності. Він вимагав достатньої платні для працюючих, широкого розподілу промислової власності та створення установ, які б здійснювали для окремих осіб та особливо для сімей основну функцію власності: гарантування соціальної безпеки та свободи. Понад те, він доводив, що держава мас обов’язок організувати соціальний устрій шляхом законо­давчого втручання та активної економічної політики - так що­би можна було реалізувати вимоги соціальної рівності та справедливого розподілу. Конвенція свободи від злиднів президента СІЛА Рузвельта споріднена з цією ідеєю.

Хоча ВДПЛ 1948 року містила як громадські та політичні, так і соціальні, економічні та культурні права, дебати часів хо­лодної війни знайшли відображення в розбіжності думок, щодо ролі держави в організації суспільства. Також відіграла свою роль дискусія про неможливість» примусового надання соціально-економічних прав. Вона нарешті привела до розробки еконо­мічних, соціальних та культурних прав в окремому договорі. Ця подвоєність яка так ніколи і не була повністю обґрунтована мала наслідки як для формування самих прав, так і для форми, яка набула вигляду нагляду.

Соціальні стандарти є багатогранними правами з кількома окремими вимірами стосовно зобов’язань держави захищати їх та сприяти їх розвиткові.

Розподіл прав на два основні договори не був відтворений таким самим чином в інших Конвенціях про права людини. Міжамериканська Конвенція містить у так званому Сан-Сальвадорському протоколі 1988 року практично усі права, перераховані у МДЕСК, в КПЛ, а з іншого боку включено тільки положення про право на освіту. Інші соціально-економічні права увійшли до Європейського соціального статуту.

Слід зазначити, що за останні сорок років деяким правам при­ділялась окрема увага, особливо трудові права та права профспілок виграли від інтенсивного сприяння, наглядової роботи та досліджень МОП. Але, тільки в останньому десятилітті було приділено більше уваги іншим соціально-економічним проблемам, наприклад, право на їжу. Підкомісія КПЛ ООП провела кілька досліджень соціально-економічних прав, включаючи дослідження містера Денайло Тюрка. Хоча те, що наприкінці ХІХ-го століття та на початку ХХ-го, були узгоджені міжнародні стандарти трудових, соціальних відносин, значна кількість їх увійшла до конституції Міжнародної організації праці (МОП), що є частиною Версальського договору (від 28.06.1919 р.) з того часу МОП ввела в дію понад 170 конвенцій, що окреслюють широке коло соціальних стандартів.

Деякі експерти дійшли висновку, що у такій формі ці положення не є юридично обов’язковими зобов’язаннями, проте, комітет з економічних, соціальних і культурних прав у своїх загальних коментарях дійшов висновку, що зобов’язання держав „робити кроки“ означає безпосереднє зобов’язання. Понад те. Комітет вважає, що такі кроки мають бути виваженими, конкретними та якомога точніше спрямованими на виконання зо­бов’язань, зазначених у договорі. Деякі положення договору мають більш детальний характер. Експерти стверджують, що дер­жави порушують права людини кожного разу, коли вони навмисне не додержуються міжнародних мінімальних стандартів, що знаходяться у межах їх можливостей.

На регіональному рівні були підписані кілька конвенцій про стандарти соціально-економічних прав. Можна згадати такі з них: Європейський статус (1961), включаючи два протоколи (1988 і 1991), та Європейський Кодекс соціальної безпеки (1964), Сан-Сальвадорський протокол до Американської конвенції (1988), Арабська конвенція стандартів праці та Арабська конвенція стандартів соціальної безпеки (1971).

У нагляді за виконанням економічних, соціальних та культурних прав у минулому наголос робився на процедурах звітування. Як за МДЕСК, так і за конвенціями МОП та ССС, звітування є найважливішим діючим механізмом нагляду. За Сан-Сальвадорським протоколом до АКПЛ права профспілок та право на освіту (як у вимірі свободи, так і у соціальному вимірі) є такими, що піддаються юрисдикції. Проте цей Протокол ще не набув чинності. За процедурами МОП поряд з механізмами звітування є можливими процедури оскарження. До скарг вдаються часто. Для контролю права на освіту було встановлено кілька механізмів.

Фундаментальні зміни між Сходом та Заходом привели до відновлення інтересу до соціально-економічних прав і їх впровадження. Таким чином, надавалось усе більшого значення зв’язку між цими правами та глобальними соціально-економічними змінами,   що  відбуваються  або  є  необхідними.   Вищезгаданий звіт містера Тюрка свідчить про існування таких ланок. Зв’язок між цими правами та правом на розвиток також був відзначений експертами. Донедавна уряд, в тому числі ДЧЕС, реагували на придушення соціально-економічних прав у тих випадках, ко­ли уряди навмисне перешкоджали користуванню соціально-економічними правами, наприклад, і це не рідкість, шляхом утво­рення перепон при доставці їжі голодуючим, гуманітарної допо­моги у зони катастроф тощо.

Право на працю є одним з основних, фундаментальних між-народно-правових стандартів. Його реалізація важлива не тільки для надання заробітку людині, але також для її особистого розвитку та мирного розвитку суспільства, у якому вона живе. Як зазначає конституція МОП, для великого числа людей існують такі несправедливо важкі та нужденні умови праці, які спричиняють такий великий неспокій, що це загрожує миру та гармонії у світі. Значення, якого надають праву на працю держави-члени Європейської Співдружності, найкраще ілюструє чинна Конституція Італії, прийнята 27.12.1947 р., у статті якої записано: „Італія є демократичною республікою, заснованою на праці“. Цю статтю доповнює ст. 4, яка визначає права на працю усіх громадян та зобов’язує державу сприяти умовам, які роблять це право ефективним. Право на працю має кілька вимірів.

Тобто:

- право заробляти собі (гроші) на життя працею за своїм власним вибором, цей вимір включає право засновувати свою власну, незалежну форму працевлаштування, бізнесу.

- як і для всіх соціально-економічних прав, принцип відсут­ності дискримінації є важливим виміром права на працю. Він включає відсутність дискримінації під час вибору кандидатур на робоче місце, при винагороді праці та наданні можливостей просування, а також у відношенні до чужинців.

- політику працевлаштування. Право на працю інтерпретується європейськими державами, як зобов’язання держави здійснювати постійні зусилля для забезпечення повної зайнятості. Такі зусилля включають формування та запро­вадження політики сприяння зайнятості та сприяння про­грамам технічної та професійної освіти, спрямованої на по­легшення працевлаштування.

- право на працю звичайно тлумачиться, як право не бути звільненим з роботи. Декларація прав та фундаментальних свобод людини Європейського Парламенту (від 12.04.1989 р.) прямо проголошує це право.

Право на працю не означає права бути забезпеченим роботою. Ні ст. 6 МДЕСК, ні міжнародне прецидентне чи національне прецидентне право країн Західної Європи не були інтерпрето­вані як право людини на те, щоб її забезпечити роботою в дер­жавній чи приватній установі, або як абсолютне право не бути звільненим з роботи.

До міжнародних документів увійшли кілька стандартів від­носно права на працю, у такому вигляді (ст. 6 та 7 МДЕСК) окреслюють право на працю, як його викладено вище. Так само Європейський соціальний статус містить різні виміри права па працю в ст. 2, 3, 4.

Також, як зазначено в конституції МОП, працю не слід вважати товаром народного вжитку чи предметом торгівлі. МОП прийняла кілька конвенцій, пов’язаних з правом на працю, таких як Конвенція про політику працевлаштування від 1964 р. (122), Конвенція про дискримінацію від 1958 р. (111) та Кон­венція про розвиток людських ресурсів від 1975 р. (142).

Право на працю, як і інші соціально-економічні права, міс­тить у собі аспекти, що можуть бути охарактеризовані як чіткі законні права, що можуть здійснюватися примусово, як-от свобода вибору роботи та принцип відсутності дискримінації, у той час, як примусово виконати інші вимоги важче за законом, во­ни в основному є політичними цілями, оформленими як юри­дичні зобов’язання держав.

Щільно пов’язаними з правом на працю є права профспілок та заборона примусової праці. МОП захищає ці права конвенціями про свободу асоціації (МОП 087 та МОП 098) та про право на заборону примусової праці (МОП 029) та (МОП 105).

Першим міжнародним документом, до якого включено право на їжу, була Всесвітня (Загальна) декларація прав людини, стат­тя 25. Це право викладене у статті 11 МДЕСК: ...право кожно­го на адекватний стандарт життя для себе та своєї сім’ї, включаючи адекватну їжу, одяг та житло та на пенсійне поліпшення умов житгя.

На відміну від інших соціально-економічних прав, право на їжу не набуло спеціального обов’язкового міжнародного документу, незважаючи на значення, яке має для міжнародної громадськості свобода від голоду. Проте, можна згадати, що більш широкий контекст, у якому право на їжу є істотним елементом - свобода від злиднів - був визначений прямо чи опосеред­ковано низкою міжнародних документів.

Розуміння вимірів права на їжу стандартів про безпеку їжі та знищення   голоду  недоїдання,   подають  такі  документи  як ХСГО - Харчова та сільськогосподарська організація, ВХП -Всесвітня харчова програма, МФСР - Міжнародний фонд сільськогосподарського розвитку, ЮНІСЕФ - дитячий фонд ООН та ВОЗ - Міжнародна організація охорони здоров’я, а також різно­го роду дослідження, що зараз проводяться. У цьому зв’язку слід згадати звіт спеціального доповідача Підкомісії містера Ейсборна Ейда про право на їжу від 7 липня 1987 року.

Містер Ейд описує, яким чином кожен здобуває їжу, яка до-статньо збалансовано та безпечно задовольняє його потреби у харчуванні, є культурно прийнятою та такою не принижує гідність особи. Ці вимоги втілені у низці принципів та держав­них зобов’язань.

Вони відображені у ряді міжнародних документів.

У своєму звіті містер Ейд підкреслює, що запровадження права на їжу не обмежується державними зобов’язаннями, а міжнародна громадськість повинна підтримувати, коли необхідно, національні зусилля у спосіб: заохочення та сприяння національним зусиллям у цьому напрямку, надання технічної допомоги; надання допомоги, якщо зовнішні чинники блокують чи пере­шкоджають національній реалізації; регулювання, якщо певний уряд брутально порушує свої зобов’язання стосовно права на їжу.

Наступний стандарт - це освіта.

У праві на освіту можна виділити 2 основних виміри: соціальний та вимір свободи.

Соціальний вимір потребує від держави надати усім своїм громадянам можливість отримання різних форм освіти та робо­ти їх доступними. Ця доступність має зростати шляхом введення в дію різних форм вільної освіти.

Вимір свободи означає особисту свободу осіб або їхніх батьків чи опікунів обирати освіту установи, що відповідають їх освітнім стандартам або релігійним переконанням.

Детальний аналіз державних зобов’язань стосовно права на освіту лежить поза межами нашого дослідження. Але пропо­нується звернути увагу ось на що. Право на освіту увійшло до кількох міжнародних конвенцій. Стаття 13 МДЕСК, ст. 28 та 29 КПД і от. 14 та 15 Сан-Сальвадорського протоколу (АКПЛ) містять детальні положення стосовно сприяння освіті. Стаття 2 першого протоколу до ЕКПЛ має заперечне формулювання: „жодній особі не може бути відмовлено у праві на освіту“.

Конвенція ЮНЕСКО проти дискримінації в освіті прагне не тільки заборонити дискримінацію, але також сприяти рівним можливостям та рівному ставленню в освіті до кожної людини.

Щодо індивідуального права на освіту, є порівняно більше законів, оскільки на відміну від інших, соціально-економічних прав, право на освіту до ЕКПЛ і тому було предметом різних судових справ у органах Страсбурга. Ці процедури та різні інші випадки відмови у праві на освіту підтверджують популярність точки зору, що право на освіту може порушуватися.

Набуття чинності Статутом ООН 24 жовтня 1945 року відзначено формальне визнання прав людини, як загального принци­пу. Пізніше, в 1948 році Генеральна Асамблея ООН прийняла всесвітню Декларацію Прав Людини (ВДПЛ), за ВДПЛ були опрацьовані Міжнародний договір з економічних, соціальних, та культурних прав (МДЕСК) та додатковий протокол до Договору з громадських та політичних прав. Ці документи прийняті в 1966 році та набули чинності в 1976 році. Протягом 50-х та 60-х pp. багато країн вступило в ООН. Нові члени також підпи­сувалися під принципами та стандартами, викладеними у ВДПЛ. Ці зобов’язання були підкріплені так званою Генеральною про­кламацією, прийнятою Конвенцією ООН з прав людини 1968 р. У Прокламації, яку схвалили 85 держав, 60 з них не належали до Західної групи, зазначено: „Всесвітня Декларація прав люди­ни проголошує спільне порозуміння народів світу стосовно не­від’ємних і недоторканих прав усіх членів людської сім’ї і є зо­бов’язанням членів міжнародної спільноти“.

ВДПЛ перераховує більше тридцяти свобод та прав. Вона характеризує захист цих прав, як загальний стандарт, якого слід зрештою досягти. Деякі уряди та вчені доводять, що вели­ка кількість прав людини у ВДПЛ надає Всесвітній декларації статус основного закону, відходити від якого не дозволе­но жодній державі і який скрізь вважається чинним. її універ­сальний характер підкреслюється тим, що вона була сформована та схвалена не тільки країнами Заходу, але й представни­ками таких країн, як Китай, Чилі та Ліван. Більш того, її прий­няли без заперечень, не було голосів проти, лише 8 осіб утрималися.

Універсальність прав людини була і є предметом дебатів. Спеціалісти доводять, що не лише Тегеранська прокламація, але й зростаюча кількість класифікацій міжнародних конвенцій з прав людини вказують на висновок, що права людини справді мають універсальний характер. МДЕСК був ратифікований 114 державами, МДГПП - 123 державами. Декілька інших конвенцій ООН та МОП ратифікували більше 100 країн. Наприклад, Конвенцію з прав людини, прийняту 1989 p., вже ратифікували 117 країн.

Наступна заява, зроблена на третьому комітеті 45-тої Генеральної Асамблеї ООН 26 листопада 1990 p., ілюструє твердження Європейської співдружності про те, що права людини є універсальними за своєю природою.

Європейська співдружність та її держави-члени виявляють бажання і надалі зміцнювати всезагальність прав людини, створювати умови, необхідні для забезпечення свободи та благоуст­рою всіх громадян світу.

Права людини кореняться у найбільших релігіях світу. Нещодавнє дослідження релігій з точки зору зв’язку із правами людини стверджує, що ВДПЛ підносить цінності, які посідають визначне місце у літературі головних релігій світу - Ісламу, Буддизму, Індуїзму, Християнства.

Наступним міжнародно-правовим стандартом у сфері соціального забезпечення є принципи відсутності дискримінації.

В міжнародних документах принципу відсутності дискри­мінації приділяється більше уваги, ніж рівності перед законом.

Так, у Статуті ООН принцип відсутності дискримінації згадується три рази (ст. 1, §3, ст. 55 та ст. 76). Пряме посилання на рівні права чоловіків і жінок можна знайти тільки в Преамбулі. Однак, рівність перед законом мається на увазі кожен раз, коли робиться посилання на захист прав людини.

ВДПЛ у тих самих висловах нагадує у своїй Преамбулі про „рівність прав чоловіків та жінок“. Понад те, ст. 1 проголошує „Усі люди народжуються рівними та вільними у їх гідності та правах“.

Ст. 2 проголошує „Кожен має право на усі права та свободи викладені у цій Декларації, без обмежень будь-якого виду, таких, як раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політична чи інша точка зору, національне чи соціальне походження, майновий стан, народження чи інший статус“.

У статті 7 є посилання на принцип рівності; „Усі рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист перед законом. Усі мають право на рівний захист проти будь-якої дискримінації“.

Стаття 2 кожного з двох Договорів 1966 р. містить правило відсутності дискримінації, яке багато в чому повторює статтю 2 ВДПЛ. Стаття з обох договорів встановлює зобов’язання для держав-учасниць „забезпечити рівні права чоловіків та жінок у користуванні усіма громадськими та політичними правами (ст. 3 МДГПП) чи усіма економічними та культурними і соціальними правами (ст. З МДЕСК) даного Договору“. Особливу увагу слід звернути на ст. 26 МДГПП: „Усі особи рівні перед законом і мають право без усякої дискримінації на рівний захист законом. У цьому зв’язок, що закон заборонятиме будь-яку дискримінацію та гарантуватиме усім особам рівний та ефектив­ний захист від дискримінації на таких підставах, як раса, колір шкіри, стать, релігія, політична та інша точка зору, національне чи соціальне положення, майновий стан, народження чи інший статус“. Ця стаття ясно засвідчує зв’язок між нормою відсутності дискримінації та принципами рівності перед зако­ном та рівного захисту законом. Два останні принципи також є стандартами.

ЕКІЛ згадує принцип відсутності дискримінації у ст. 14. Стаття 14 застерігає, що користування правами та свободами, викладеними у Конвенції гарантоване без дискримінації на підставах статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичної та іншої точки зору, національного та соціального положення, належності до національної меншини, майнового стану, народ­ження як іншого статусу. Стаття зводить принцип відсутності дискримінації тільки до статей Конвенції і має більш обмежений характер ніж ст. 26 МДГПП.

АКПЛ у § 1 ст. 1 обумовлює принцип відсутності дискримінації подібним до ст. 14 ЕКГТЛ.

АХПЛН посилається у ст. 2, 18 (§3) та 28 на принцип відсут­ності дискримінації. Особливу увагу слід звернути на §3 ст. 18, який зобов’язує держави знищити будь-які форми дискримі­нації жінок.

Практичне запровадження стандарту відсутності дискримінації. Для деяких таких категорій були створені спеціальні документи, тобто для раси, статі, релігії, працевлаштування та освіти.

Конвенція про знищення усіх форм расової дискримінації (КЗРД) прийнята ГА ООН у 1965 р, набула чинності у 1969 р. У цій Конвенції „дискримінацію“ визначено як „будь-яке розрізнення чи включення обмеження, надання переваг на основі раси, кольору шкіри, батьків чи національного, етнічного похо­дження, що має на меті чи наслідками анулювання чи зменшен­ня визнання, користування, чи здійснення на рівній основі прав та фундаментальних свобод людини у політичній, економічній, соціальній, культурній та будь-якій іншій сфері громадського життя“. Відповідно, держави учасниці зобов’язуються „гаранту-вати право кожного, без розрізнення раси, кольору шкіри або національного чи етнічного походження на рівність перед зако­ном“. Держави-учасниці також зобов’язуються забезпечити ефективні внутрішні засоби захисту, включаючи справедливу та адекватну компенсацію за прояви дискримінації, що всупереч Конвенції порушують права та фундаментальні свободи людини.

Для крайньої форми дискримінації була створена окрема Конвенція у Міжнародній Конвенції про заборону та покарання злочину апартеїду, прийнятій ГА ООН у 1973 році. Вона визначає апартеїд, як негуманні акти, що вчинюються з метою встановлення та підтримання панування однієї расової групи осіб над будь-якою іншою та систематичного їх призначення.

Конвенція про знищення усіх форм дискримінації жінок (КЗДЖ) була прийнята у 1979 р. та набула чинності у 1981 р. Дискримінацію жінок (ст. 1) визначено як „будь-яке розрізнен­ня, виключення та обмеження, що робиться на основі статі та має на меті чи результатом зменшення чи анулювання визнан-ня, користування або здійснення жінками, безвідносно до їх сімейного стану, на основі рівності чоловіків та жінок, прав та фундаментальних свобод людини у політичній, економічній, соціальній, культурній або будь-якій іншій сфері“. Щоб забезпечити повний розвиток та просування жінки держави-учасниці зобов’язуються вжити багато детальних заходів у сфері політич­ного та громадського життя, міжнародного представництва, національності, освіти, працевлаштування, охорони здоров’я, еко­номічного та соціального життя, права шлюбу та сімейних відносин. Вони також повинні вжити відповідні заходи для зни­щення усіх форм торгівлі жінками та експлуатації, жіночої про­ституції.

У 1981 р. ГА ООН прийняла Декларацію проти нетерпимості та дискримінації на основі релігії та віровизнання.

Конвенція МОП про дискримінацію у сфері працевлаштування та фаху (№ 111) визначила дискримінацію як „будь-яке розрізнення, виключення чи надання переваги, що робиться на основі раси, кольору шкіри, релігії, політичних переконань, національного чи соціального походження, внаслідок якого зні­мається чи зменшується рівність можливостей чи ставлення при працевлаштуванні чи набутті фаху“. Для цілей Конвенції понят­тя „працевлаштування“ та „фах“ включають доступ допрофесійної підготовки, доступ до працевлаштування та конкретних професій, а також строки та умови працевлаштування.

Конвенція проти дискримінації в освіті, прийнята ЮНЕСКО, визначає дискримінацію як „будь-яке розрізнення, включення, обмеження чи надання переваги, яке на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, політичної чи іншої точки зору, національного чи соціального походження, економічного стану чи народ­ження, має на меті або результатом анулювання чи зменшення рівності ставлення в освіті...“, однак при виконанні певних умов окремі освітні системи чи установи для двох статей, або релігійних чи мовних груп не повинні вважатися дискримінацій­ними.

Європейська співдружність досягла особливо значних результатів у встановленні стандартів у сфері знищення дискримінації чоловіків та жінок. ООН має ряд органів, що можуть отримати та розглядати скарги жертв дискримінації.

1. МДГПП встановив комітет з прав людини. Жертва дискримінації може подати скаргу до цього комітету, якщо винна держава ратифікувала Перший Додатковий протокол.

2. Конвенція про знищення усіх форм расової дискримінації передбачає що Комітет із знищення расової дискримінації пови­нен здійснювати нагляд за впровадженням КЗРД шляхом про­цедури звітування (ст. 9), державного механізму (ст. 11) та ко­ристуючись правом на петицію окремих осіб та груп (ст. 14). Ця процедура дуже важлива.

3. Процедура 1503: особа може подати петицію до Комісії ООН з прав людини у Женеві.

4. Конвенція про знищення усіх форм дискримінації жінок встановила Комітет із знищення дискримінації жінок.

5. Міжнародна організація праці має ряд механізмів для забезпечення дотримання стандартів, які вона встановила, напри­клад Конвенція № 111. Ці механізми включають (1) обов’язкові процедури звітування, (2) процедури оскарження, (3) процедури розслідування та досліджень.

6. Конвенція ЮНЕСКО проти дискримінації в освіті встанов­лює процедуру звітування. Держави-учасниці повинні періодич­но доповідати ЮНЕСКО про свої зусилля, здійснені з метою запровадження Конвенції. Протокол до Конвенції заснував комісію примирення та добрих послуг ЮНЕСКО, яка відповідає за врегулювання суперечок, що можуть виникнути між її державами-учасницями. Ця комісія проводить принаймні одне засідання на рік. її звіти передаються до Генеральної конвенції ЮНЕСКО.

За ЕКПЛ особа може подати скаргу про дискримінацію до Європейської комісії з прав людини.

Дискримінація та її різноманітні форми, такі, як расизм, ксе­нофобія та дискримінація жінок мають давню історію і довго лишатимуться причиною серйозного занепокоєння світової гро­мадськості.

ДУЕС неодноразово висловлювала свою позицію стосовно расизму та ксенофобії, деклараціями та заявами.

11.06.1986 p. ЄС, Рада, представники держав - членів засідання в рамках Ради та Комісія прийняли Декларацію про расизм та ксенофобію. У цій Декларації вони рішуче засуджують усі форми нетерпимості, ворожості та використання сили проти осіб на підставі расових, релігійних, культурних, соціальних та національних розбіжностей.

26.06.1990 р. Рада Європи прийняла Декларацію про антисемітизм, раси та ксенофобію:

„Рада Європи висловлює глибоку відразу з приводу недавніх проявів антисемітизму, расизму та ксенофобії, особливо проявів антисемітизму, включаючи акти паплюження мови, що, як ві­домо, найсильніше ображає живих“.

„Рада Європи нагадує про Конвенцію ООН, про знищення расової дискримінації. Декларацію Ради Європи підтримує діяльність у контексті людського виміру КБСЕ проти антисемітизму, расизму, підбурень до ненависті та ксенофобії“.

РЄ вживає заходів проти апартеїду. У меморандумі від 21.10. 1991р. РЄ подала відповідь на лист МОП від серпня 1991 року про дії членів МОП проти апартеїду. У цьому меморандумі РЄ висловлює свою точку зору на апартеїд у Південній Америці. В ньому зазначається, що „політика співдружності та держав її членів відносно Південної Африки продовжує полягати у повно­му скасуванні неприйнятної системи апартеїду мирними засобами та її заміни демократичною системою, у якій усі південноафриканці зможуть брати участь незалежно від кольору шкіри чи раси“. Процес реформ, що зараз тривають, безсумнівно про­сунув цю країну на якісно нову фазу, що дає підстави для обе­режного оптимізму. Правлячі засади апартеїду усунені шляхом анулювання Акту групових зон, Акту реєстрації населення та земельних актів.

Порушення стандартів принципу відчутно та дискримінації залишаються однією з головних проблем у світі. Все ще необхідно приділяти пильну увагу впровадженню механізмів для бо­ротьби з дискримінацією та розробці стандартів у цій сфері.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук