Розділ 8.

Громадсько-політичні організації в тоталітарній системі 20-х років

Важливим елементом політичної системи були Ради. Спочатку в них обирались і представники інших партій. Керівництво більшовиків вимагало завоювання рад, висунення на всі радянські пости своїх найстійкіших і відданих членів.

Так, із 41 члена ЦВК, обраного на І з’їзді Рад, було окрім 35 більшовиків, 4 лівих есери, 1 лівий український соціал-демократ та 1 меншовик–інтернаціоналіст. У складі ВУЦВК, обраного на ІІІ з’їзді Рад, було 83 більшовиків та 10 боротьбистів. На ІV-VІ з’їздах Рад (1920-1921) ще засідали поодинокі представники інших, окрім більшовицької, партії. Так, до складу ВУЦВК, обраного на ІV з’їзді Рад (травень 1920 р.), увійшли 74 комуністи, 2 укапісти, 3 ліві есери (боротьбисти), 3 безпартійні. Починаючи з VІІ з’їзду Рад (1922), у вищому органі влади засідали одні більшовики.

З усуненням політичних конкурентів, про що вже говорилося вище, КП(б)У взяла під певний контроль Ради і встановила свою монополію на владу. Зростала чисельність комуністів в Радах. Так, у 1922 р. в склад волісполкомів було обрано 51,2% членів партії, серед голів виконкомів комуністи складали 85-90%. В ході виборної кампанії 1924-1925 рр. в міські Ради було обрано 54,2% членів та кандидатів в члени КП(б)У.

Формально Ради вважалися повновладними органами, але працювали вони під постійним наглядом парторганiв. ЦК КП(б)У у жовтні 1922 р. видав циркуляр, за яким для керівництва роботою радянських і господарських органів при виконкомах створювались комуністичні фракції, куди входили всі комуністи – члени виконкомів. Було встановлено, що комуністичні фракції радянських органів (від губвиконкомів до волвиконкомiв) повинні стати дійсними та постійними керівниками і провідниками рішень компартії в своїх у

Про настрої щодо виборів у Ради та ставлення до влади свідчить звіт Київського губвідділу ГПУ за 1923 р. У ньому, зокрема, відзначається: «Що стосується службовців, то вони у більшості являють собою інертну масу…» Кампанія перевиборів у Ради очікуваного пожвавлення в масу радслужбовців не внесла. Якого-небудь інтересу виявлено не було; якщо ними й поводились у Ради комуністи, то це робилось як би машинально. Як факт можна вказати, що на передвиборні та виборні збори спілки «Радпрацівників» (Черкаська округа) із загального числа понад 500 з’явилось не більше 150.

Антирадянський елемент серед службовців (не лише рядових, але й відповідальних працівників, особливо спеців), продовжує виявляти незадоволення Радвладою, Компартією та їх заходами і висловлює сподівання на … «швидкий кінець існуючого ладу».

Реакційний елемент відмічено не лише серед учительства, але й серед професури вищих навчальних закладів (КСГІ, КПІ, КІНГ та ін.).

Дещо складніше, ніж у містах, йшло утвердження монополії комуністів на селі. Це було пов'язано з наявністю істотних протиріч між селянством і більшовицькою ідеологією та політикою. Селяни були власниками, а більшовики виступали проти власності; комуністи не допускали утворення суто селянських організацій, щоб не мати альтернативи своїй влади. Тому компартійна влада вдавалася до певних політичних маневрів з тим, щоб утримати контроль над селом. Серед них – розколювання села за майновою ознакою і надання штучних переваг пролетаризованим верствам, маніпуляції з нормами представництва у виборах до рад і багатоступінчатий принцип їхньої побудови, нещадна боротьба з партіями есерівського походження, які претендували на представництво інтересів селян і т.д.

Ради підбиралися за ознакою слухняності – ніякі опозиціонери до них не допускалися, права відкликання депутатів не існувало, депутати не відповідали перед виборцями, а виконкоми перед Радами, які були відірвані від них і втрачали авторитет.

На Харківщині селяни заявляли, що у сільрадах було багато лідерів з «великою горлянкою» без совісті, які не вміли «навіть свиням дати їсти». У інших регіонах України відзначалося, що вибори до сільрад перетворилися на обрання до них «п’яниць, злодіїв, хабарників, босяків, повій».

Важливими кроками з посилення реґламентації діяльності Рад стало прийняття у 1925 р. нових положень «Про окружні з’їзди Рад та окрвиконкоми», «Про районні з’їзди Рад та райвиконкоми», «Про сільські Ради». У райвиконкомах вперше засновувались президії, які й вирішували найголовніші питання.

У 1926 р., вже після ліквідації усіх партій та встановлення монопартійної системи, більшовики оголосили про проведення «першої широкої та відкритої» виборчої кампанії. Природно, що цьому передувала значна політична, ідеологічна та організаційна робота. Рішення про перевибори було прийнято ЦК КП(б)У у грудні 1925 р. У постанові вказувалося, що «перевибори повинні зробити практичне завоювання партією та Радянською владою середняка, як центральної фігури землеробства, організацію навколо партії всієї бідноти, створення спілки пролетаріату і бідноти з середнім селянством для протиставлення зростанню куркульської активності на селі». Звичайно, що відкритість виборчої кампанії була умовною, більшовики пішли на перевибори лише тоді, коли стали впевненими у своїй силі, можливостях маніпулювати селянством. Орієнтувалися, як завжди, на бідноту, характеристика типових представників якої вище вже надавалася.

Підсумки виборів було розглянуто на Пленумі ЦК КП(б)У у березні – квітні 1926 р. Пленум констатував, що «наші сільські Ради… вже зараз починають перетворюватись (підкреслення наше – Авт.) у дійсні організації, які об’єднують навколо себе основні маси селянства під керівництвом партії і робітничого класу». Таким чином, у 1926 р. більшовики визнавали, що Ради лише починають перетворюватись у дійсні організації і це означало констатацію того, чим були ці Ради до цього, тобто більшовики самі не вважали їх дійсними організаціями. У сільські Ради в цей рік було обрано 57.2% бідняків, 41.6% середняків і лише 1.2% заможних селян. У партійних документах відзначалося, що у 1924-1925 рр. мала місце пасивність при виборах, яка іноді межувала з бойкотом, але у 1926 р. більшовикам вдалося дещо покращити ситуацію.

18 грудня 1926 р. ВУЦВК та Раднарком УСРР прийняли новий закон «Про виборчі права та порядок проведення виборів УСРР». Виборчим правом користувалися лише трудящі. Непмани, куркулі, духовенство, особи, які жили на «нетрудові доходи», позбавлялися виборчих прав. Всього під час кампанії 1925-1926 років було позбавлено виборчих прав близько 12% населення республіки, а у 1930-1931 роках – 4.4%. Це і давало змогу більшовикам «перемагати» і просувати до Рад бідноту, усуваючи заможних. Для організації політичної роботи з міст у села республіки було відряджено 12 тис. комуністів.

Лютневий (1927 р.) Пленум ЦК ВКП(б) прийняв резолюцію «Про перевибори до Рад», де підкреслювалося, що ці перевибори є другою широкою та відкритою політичною кампанією. Посилення партійного тиску під час перевиборів призвело до подальшого зміцнення позицій комуністів. 9% комуністів було обрано у сільради. У селищних Радах вони складали 29.7%, у міських – 46.3%. Звертає на себе увагу той факт, що у селах, де люди добре знали один одного, комуністів обирали до сільрад у незначній кількості.

Усунення заможних селян від виборів до Рад змусило їх шукати альтернативних шляхів. Під час виборчої кампанії 1926-1927 років заможні селяни висувають пропозицію про створення селянських союзів, а у 1927-1928 роках – виступають за передачу функцій Рад земельним громадам, де б вони, як кращі господарі, мали б перевагу. У зв’язку з цим ВУЦВК спеціально вивчив стан земельних громад, їх взаємини з Радами. Були розроблені заходи до підвищення ролі сільрад на селі, зміцнення впливу бідноти у земельних громадах. «Куркулів» було позбавлено права голосу і в земельних громадах.

Оскільки більшовикам проблематично було оволодіти зразу контролем над сільськими радами, вони пішли на утворення у 1920 р. альтернативних радам органів – комітетів незаможних селян (КНС). Комнезами проголосили «організаціями державного значення». За їх допомогою партапарат застосовував репресії проти заможних селян («розкуркулювання»), придушував «політичний бандитизм», викачував зерно у голодуючій місцевості. Для кращого контролю КНС піддавалися чисткам, перша з яких відбулася в кінці 1921 р. Під керівництвом партійних організацій комнезами брали активну участь у перевиборах місцевих Рад, усуненні з їх складу «куркульсько-нацiоналiс­тичних елементів». Виборна кампанія в місцеві Ради в 1921 р. проходила під лозунгом «Комнезаможники, до Рад!».

Комнезами брали активну участь у реорганізації кооперації. При вступі в кооперативні об’єднання членам КНС надавалися переваги порівняно з іншими селянами. Після перевиборів керівних органів сільськогосподарської кооперації, що відбулися в 1924-1925 рр., серед членів правлінь незаможники становили 43%, а в споживчій кооперації – 50%.

З часом, коли комуністи утвердилися на селі, необхідність в КНС відпала. Було вирішено перетворити КНС з організації державного значення в організацію суто громадську, тобто звільнити їх від адміністративно-господарських функцій. Після цього значення комнезамів різко впало. Остаточно КНС були ліквідовані у 1933 р.

Складовою частиною політичної системи України були громадські організації. Наймасовішою з них були профспілки. У 1922 р. в Україні нараховувалось 1300 тис. членів спілок, в 1931 р. – 2500 тис.

У 1920-1921 рр. організаційна будова профспілок зазнала кардинальних змін. До цього часу окремо існували спілки, що об’єднували робітників певної професії незалежно від місця роботи, а також фабрично-заводські комітети на підприємствах і в установах. Відносини між ними залишалися невизначеними. За такої організаційної структури встановлення контролю державної партії над профспілковим рухом мало істотні труднощі. Тому профспілки перебудували за виробничо-галузевим принципом. Усі працюючі на одному підприємстві або в установі незалежно від професії об’єдну­ва­лись в одну галузеву спілку. До кінця 1921 р. в Україні виникло 24 галузеві спілки – металістів, залізничників, робітників землі і лісу, освіти і культури та ін.

Одночасно з побудовою галузевих спілок створювались міжгалузеві територіальні спілкові органи і губернські ради профспілок, повітові і районні. В кордонах усієї України функції спілкового органу виконувало Південбюро ВЦРПС. З утворенням СРСР Південбюро ВЦРПС перейменували в Укрбюро ВЦРПС (1924). Створення галузевих і міжспілкових органів забезпечило утворення в них невеликої кількості ключових посад, за допомогою яких стало можливим кардинально впливати на все профспілкове життя.

Перебудова профспілкового апарату була використана для того, щоб позбавитись впливу у профспілках соціал-демократів (меншовиків). Комуністи у профспілковому апараті гарантували партійному центру контроль над робітничими організаціями.

У профспілках України на початок 1926 р. нараховувалось майже 1 млн 600 тис. осіб. У керівних органах значну питому вагу мали комуністи. Навесні 1926 р. відбулися міжспілкові окружні з’їзди профспілок. У новообраних пленумах окружних рад профспілок комуністів було 67.8%, а у складі їх президій – 87.8%.

У 1926 р. відбулася організаційна перебудова профспілок. Замість 42 було створено 23 укрупнені галузеві спілки: гірників, металургів, текстильників та ін. Це дозволило партійним органам предметніше і легше контролювати діяльність профспілок. У зв’язку з цим значна увага приділялася підготовці спеціальних кадрів працівників. У травні 1928 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про склад керівників профорганізацій і заходах по зміцненню профспілок працівниками». ЦК КП(б)У, керуючись цією постановою, провів вивчення якісного складу профспілкових кадрів. З метою покрашення підготовки кадрів було організовано навчання профактиву у спеціально створеній мережі профактиву.

Важливу роль в комуністичному вихованні молоді відігравав комсомол. Він теж був «передавальним пасом» компартії, але відносно молоді. Завоюванню і зміцненню впливу партії на підростаюче покоління надавалося особливого значення, адже від цього залежало політичне майбутнє. Насамперед КП(б)У дбала про зміцнення керівних органів КСМУ партійними кадрами. Лише з березня 1921 р. по травень 1922 р. на керівну комсомольську роботу було направлено близько тисячі комуністів.

На початку 20-х років комуністам доводилося боротися за молодь у суперництві з іншими партіями та організаціями. Так, Українська комуністична партія (УКП) створила свою молодіжну організацію – Українську комуністичну робітничу юнацьку спілку (УКРЮС). Діяли також Євкомол (в легальних умовах), а нелегальних чи напівлегальних – Російська соціал-демократична спілка робітничої молоді (РСДСРМ), секції молоді при есерівських парторганізаціях, анархістські групи, спілки сіоністської молоді (Єврейська сіоністська спілка молоді – ЄССМ, «Маккабi», «Паолей-Цiон»).

Не було єдності і у самому українському комсомолі. В 1921 р. частина комсомольського активу вважала необхідним створення, крім комсомолу, масових об’єднань робітничої молоді у вигляді спеціальних рад, секцій при профспілках. Цю групу називали «класовиками». Вони виступали проти залучення до комсомолу молоді з середняків та інтелігенції. Була й інша точка зору, прихильників якої називали «масовиками». Вони вважали, що треба приймати в комсомол і представників непролетарської молоді, але з проходженням ними кандидатського стажу. В результаті дискусії «класовики» були кваліфіковані як анархо-синдикалістський ухил, а пропаганда їх ідей несумісна з належністю до КСМУ. Для «зміцнення» КСМУ застосували випробуваний метод – чистку, в результаті якої з спілки було виключено 17% від загального числа членів.

Проте в подальшому чисельність комсомольців почала різко зростати. За 1921-1925 рр. вона збільшилася в 5 разів.

Провідну і керівну роль у комсомолі відігравали комуністи. У 1926 р. до комсомольської роботи було залучено 22 тис. комуністів, а у 1929 р. вже 37 тис. Великої уваги надавалось політичному навчанню комсомольців. У 1924-1925 навчальному році в політшколах та ленінських гуртках навчалося понад 75 тис. комсомольців. Крім того, в мережі партосвіти навчалось майже 19 тис. чоловік.

Партійне керівництво засудило як теорію «нейтральності» комсомолу, так і теорію «рівноправності» комсомолу. Зокрема, це питання розглядалося на ІХ з’їзді КП(б)У. Відзначалося, що комсомол не може бути нейтральним у боротьбі з троцькізмом (сталінська фракція боялася реакції комсомолу на тезу Троцького «молодь – барометр партії» і хотіла, щоб її, а не фракцію Троцького, підтримував комсомол). Разом з тим, у рішеннях з’їзду підкреслювалося, що боротьба проти нейтральності не повинна переростати у проповідь «рівноправності» партії і комсомолу. З’їзд відзначив, що така «рівноправність» фактично призвела б до відособлення комсомолу, до відриву його від партійного керівництва і до повного порушення революційної спадкоємності. А цього більшовикам ой як не хотілося!

У жовтні 1927 р. Політбюро ЦК КП(б)У спеціально розглянуло на своєму засіданні роботу комсомольської організації республіки. У його рішенні відзначалося, що комсомол України у боротьбі з опозицією значно зміцнів і загартувався. Як головні завдання висувались вимоги вдосконалення виховної роботи серед молоді, партійного прошарку в комсомолі.

Проте факти свідчать, що «виховна робота» серед молоді не завжди була вдалою для більшовиків. Так, заданими, що надходили до ЦК ЛКСМУ, в 1928 р. у Білоцерківському педагогічному технікумі існувала «шовіністична Полуботківська громада», а у Полтавському сільськогосподарському технікумі - «Петлюрівська спілка української молоді». Широкого розголосу набуло викриття комсомольським осередком у мехшколі Іллінецького району Вінницького округу «Української національної організації молоді» (УНОМ), до якої входило 18 учнів.

У березні 1929 р. на нараді в ЦК ЛКСМУ повідомлялося, що за даними ГПУ серед значної частини студентства існує глибоке невдоволення і навіть угрупування по цілому ряду округів. У Харкові, Києві, Чернігові, Кам’янець-Подільському «ворожі» сили об'єдналися в угрупування, що налічують в 5-7 інститутах по 30 осіб.

Навесні 1930 р. виступаючи на нараді в ЦК ЛКСМУ, голова ГПУ УСРР В.Балицький повідомив, що лише у 1929 р. за участь в «антирадянських» організаціях і групах було заарештовано 2221 юнаків і дівчат.

На VIII з’їзді ВЛКСМ (травень 1928 р.) Сталін закликав молодь бути готовими до класової боротьби, брати в ній активну участь. Він відкинув погляди тих «маловірів», які заперечували наявність класових ворогів. «Невірно, ~ говорив Сталін, - що у нас вже немає класових ворогів, що вони побиті і ліквідовані. Ні, товариші, наші класові вороги існують. І не тільки існують, але й ростуть, намагаючись виступити проти Радянської влади». Звідси конкретне завдання: «Піднімати бойову готовність робітничого класу проти його класових ворогів».

Ця готовність була продемонстрована на І Всеукраїнській конференції комсомолу (червень 1929 р.). У більшості виступів, доповідей та резолюцій тема класової боротьби проходила червоною ниткою. У резолюції конференції відзначалося, що «вся робота комсомолу, ще більшою мірою ніж досі, проходитиме під знаком дальшої мобілізації мас молоді на боротьбу з класовим ворогом, правою небезпекою та ухилами як у партії, так і, в першу чергу, в комсомолі».

Для конкретизації цього завдання ЦК ВЛКСМ оголосив у комсомолі чистку. Постановою від 11 лютого 1929 р. ЦК ВКП(б) схвалив це рішення. У березні пленум ЦК ЛКСМУ затвердив відповідну резолюцію, в якій настійно вимагав «проведення чистки сільських, радянських та вузівських осередків від соціальне чужих елементів, що розклалися та випадково пролізли».

Головна увага під час чистки була зосереджена на виключенні з комсомолу «куркулів» та «куркульських дітей». Але під цей «каток» потрапили не тільки «класове чужі елементи». У матеріалах ЦК ВЛКСМ зазначалося, що під час чисток комсомольці нерідко почувалися як на суді, перевірка проводилася за зачиненими дверима, рішення оголошувалося на зборах лише для того, що повідомити про них, вони не затверджувалися комсомольцями. При проведенні у березні-квітні 1929 р. чистки Кам’янецької організації Запорізького округу з лав ЛКСМУ було виключено майже 30% її членів. Хоча в подальшому це рішення і було скасовано, але результати цієї чистки дають уявлення про атмосферу, в якій проводилося очищення лав комсомолу.

Крім юнацтва, більшовики вважали необхідним забезпечити виховання в комуністичному дусі і дітей. У 1920-1922 рр. при клубах, дитячих будинках, школах зароджуються перші дитячі об’єднання: «Юні комуністи», «Юнацька трудова армія», «Юні спартаківці» та iн. Одночасно продовжує існувати й активно пристосовується до нових умов скаутська організація, яка суперничає з комсомолом за вплив на дітей.

19 травня 1922 р. II Всеросійська конференція РКСМ прийняла рішення про створення піонерської організації. Для керівництва піонерською організацією в січні 1923 р. при ЦК КСМУ було створено Центральне бюро комуністичного дитячого руху, на заводах, фабриках, установах, клубах створювались загони юних піонерів. У грудні 1924 р. в республіці існувало 4290 загонів, які об’єднували 200470 піонерів. Таким чином, більшовики взяли під контроль і ідейне виховання дітей, створивши цим самим цілісну систему ідеологічного контролю над усіма віковими групами населення. Адже крім дитячо-юнацьких організацій існували ще й жіночі, творчі, наукові, інженерно-технічні, спортивні організації. У 20-тi роки діяли такі організації, як Міжнародна організація допомоги борцям революції, товариство друзів повітряного флоту, «Спілка войовничих безвірників» та iн. У 1925 р. ці організації і товариства об’єднували понад 2,5 млн осіб. Делегатські збори жiнок-активiсток охоплювали 69 тис. робітниць і селянок. Комуністи підтримували і сприяли роботі лише тих організацій, які йшли в фарватері «генеральної лінії» компартії, забезпечували її вплив на певні категорії населення.

Поширення адміністративних методів керівництва обумовило зниження ролі громадських організацій у суспільному житті. Профспілки фактично злились з державними органами. Вони виступали провідниками зрівняльних тенденцій в оплаті праці і перетворились на слухняну складову адміністративно-командної системи.

В структурі партії та держави утворилась певна піраміда влади. Вона складалася з трьох основних блоків: політичного керівництва, апарату і безпосередніх виконавців. Головною лінією зв'язку, на який нанизувалась піраміда, була вертикаль: наказ-виконання. Стержнем цієї системи була посадова ієрархія. Ця система дублювалась в Україні з тією різницею, що обожнювалась не людина, а посада.

Партiйно-радянська організація суспільства сформувала величезний бюрократичний механізм, який гарантував певну стабільність з використанням системи надзвичайних органів, що діяли швидко і нерідко протизаконно. Поряд з цим існував сильний пропагандистсько-iдеологiчний апарат для обробки свідомості людей в зв'язку з тим, що не було гласності та правдивої інформації.

Таким чином, під оболонкою «диктатури пролетаріату» при популярних для деякої частини трудящих гасел поступово формувався тоталітарний режим, який встановив жорстокий контроль над всіма аспектами життя суспільства і кожної людини. Монополізація влади, утвердження режиму політичного беззаконня фактично усунули трудящих від влади, від власності, привели до експлуатації їх державою.