Головна Монографії та посібники Адвокатура Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1 1.12. Нормативно-правові акти, що регулюють діяль­ність адвокатури у сучасний період. Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури. Правила адвокатської етики, Положення про оплату праці адвокатів

1.12. Нормативно-правові акти, що регулюють діяль­ність адвокатури у сучасний період. Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури. Правила адвокатської етики, Положення про оплату праці адвокатів

Адвокатура - Енциклопедичний довідник майбутнього адвоката Ч.1
537

1.12. Нормативно-правові акти, що регулюють діяль­ність адвокатури у сучасний період. Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури. Правила адвокатської етики, Положення про оплату праці адвокатів за призна­ченням.

Згідно зі ст. З Закону України «Про адвокатуру» діяльність адвокатури регу­люється Конституцією України, цим Законом, іншими законодавчими актами України і статутами адвокатських об'єднань.

Цей перелік може бути викладений у більш конкретизованій формі, а саме: діяльність адвокатури крім Конституції України і Закону України «Про адвокату­ру» регулюють міжнародно-правові договори, згоду на обов'язковість яких було надано Україною, закони України, постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та інші нормативно-правові акти.

Крім того, незважаючи на те, що юридичний статус актів Конституційного Суду України і постанов Пленуму Верховного Суду України до цього моменту є невизначеним, безперечним є той факт, що адвокат має звертатися до вказаних актів у своїй роботі. Якщо акти Конституційного Суду України на законодавчо­му рівні визнані обов'язковими (дискусійним залишається питання, чи є ці акти нормативними або правотворчими, проте для практики достатнім є їх визнання їх обов'язковими для виконання), то постанови Пленуму Верховного Суду, втра­тивши статус керівних роз'яснень, які вони мали відповідно до Закону України «Про судоустрій» від 5 червня 1981 р. № 2022-Х до внесення до нього змін відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судо­устрій України» від 21 червня 2001 р. № 2531-Ш, мають сьогодні лише рекомен­даційний характер (серед науковців питання щодо визнання за постановами Пленуму Верховного Суду України статусу джерел права залишається невирішеним).

ign: justify;">Особливої актуальності набуває сьогодні питання щодо місця міжнародно-правових договорів України серед нормативно-правових актів України. Частина 2 ст. 9 Конституції України встановлює, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національно­го законодавства України. Крім того, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. застосовуються правила міжнародного договору. Сьогодні Верховний Суд України готує постанову Пленуму, присвячену питанням застосування при здійсненні правосуддя в Україні міжнародно-правових договорів. У зв'язку з цим дане питання набуває особливої важливості для адвокатів.

У своїй практиці адвокатам слід враховувати положення міжнародних дого­ворів, згода на обов'язковість яких була надана Україною у передбаченій законом формі, загальновизнані принципи і норми міжнародного права, практику міжна­родних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною.

Під загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права слід розуміти основні імперативні вимоги правового характеру, які визнаються міжнародною спільнотою в цілому і відхилення від яких є неприпустимим. Загально визнані принципи і норми міжнародного права закріплені перш за все у рішеннях міжнародних судових інстанцій, є спільними для різноманітних національних правових систем і міжнародного права. До загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, зокрема, належать: принцип поваги та захисту основ­них прав людини, принцип сумлінного дотримання і добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, принцип вичерпання всіх ефективних засобів національного захисту перед зверненням до міжнародних інстанцій.

Адвокатам також слід враховувати, що загальновизнані принципи і норми між­народного права, які ст. 18 Конституції України визнані основою зовнішньополі­тичної діяльності України, згідно з п. 9 Постанови Верховної Ради України «Про Основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 р. N° 3360-ХП Україною визнані як такі, що мають пріоритет перед нормами внутрішньодержав­ного права. Крім того, ст. 15 Закону України «Про міжнародні договори України» встановлює, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотри­манню Україною відповідно до норм міжнародного права.

У своїй практиці адвокатам необхідно пам'ятати, що застосування і тлумачен­ня судами України міжнародних договорів, а також нормативно-правових актів внутрішньодержавного законодавства не може суперечити загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Під міжнародним договором України слід розуміти міжнародну угоду з іноземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, укладену в пись­мовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладе­на така угода в одному документі, двох або кількох зв'язаних між собою докумен­тах, а також незалежно від її конкретного найменування — «конвенція», «пакт», «угода» тощо (ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., ст. 2 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p.).

Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ч. 1 ст. 9, ст. 18 Конституції України, ст. 15 Закону України «Про міжнародні договори України», Рішення Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство»).

Відповідно до ст. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., надання згоди можливе як шляхом ратифікації, так і шляхом «прийнят­тя», «затвердження», «приєднання», «підписання», тому як частину внутрішньо­го законодавства слід розглядати не тільки ратифіковані міжнародні договори Ук­раїни, а і ті з них, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, Президентом України чи Кабінетом Міністрів України в іншій формі.

Адвокатам слід пам'ятати, що крім Верховної Ради України згода на обов'яз­ковість міжнародного договору у встановлених законодавством України випадках може бути надана Президентом України або Кабінетом Міністрів України. Так, Президентом України у формі указу або Кабінетом Міністрів України у формі по­станови може здіснюватися затвердження міжнародного договору, вирішуватись питання про приєднання України до міжнародних договорів або про їх прийняття. Такі міжнародні договори також є частиною національного законодавства України і за юридичною силою мають пріоритет над нормативно-правовими актами, у формі яких була надана згода на їх обов'язковість. Зокрема, у разі виникнення колізій між положеннями міжнародного договору, затвердженого Президентом України, та положеннями актів Президента України або нормативно-правових актів нижчої юридичної сили пріоритет мають норми відповідного міжнародного договору; у разі виникнення колізій між положеннями міжнародного договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, та положеннями актів Кабінету Міністрів України або нормативно-правових актів нижчої юридичної сили, пріоритет мають норми міжнародного договору.

Частиною правової системи України є також міжнародні договори, укладені Українською РСР до проголошення незалежності України, стосовно яких Украї­на як держава-наступниця УРСР продовжує здійснювати міжнародні права і обов'язки (ст. 6 Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991р.).

Україна є також правонаступницею прав і обов'язків за міжнародними дого­ворами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України (ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України»).

Порядок укладення, виконання та припинення міжнародних договорів Украї­ни регулюється Законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.

Міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею зго­ди на їх обов'язковість відповідно до Закону України «Про міжнародні договори України» в порядку та в строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб (наприклад, Конвенція про захист прав людини та осново­положних свобод була ратифікована Законом України від 17 липня 1997 p., а набра­ла чинності для України з 11 вересня 1997 р. — у день, коли ратифікаційну грамоту було передано на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи, відповідно до ст. 59 цієї Конвенції; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права були ратифіковані Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 p. № 2148-VIII і відповідно до ст. 6 Закону України «Про правонаступництво України» Україна підтвердила свої зобов'язання за міжнародними договорами, укладеними Україн­ською РСР до проголошення незалежності України).

Виходячи з міжнародно-правового принципу сумлінного виконання міжна­родних договорів, положень статей 9, 10 Конституції України, статей 15, 19 Зако­ну «Про міжнародні договори України», слід враховувати те, що існує пріоритет міжнародного договору України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, перед національним законом та іншими актами законодавства, крім Конституції України. Тобто, якщо таким міжнародним договором встанов­лені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосову­ються правила міжнародного договору України. Слід також враховувати принцип, закріплений у ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних дого­ворів, відповідно до якого держави не можуть відмовитися від дотримання міжна­родного договору на тій підставі, що він суперечить національному праву.

При розгляді конкретної справи судом вирішення колізії між нормою міжна­родного договору України і нормою іншого законодавчого акта України належить до компетенції суду, крім випадків, коли у суду виникає сумнів щодо відпо­відності положень міжнародно-правового договору Конституції України. У тако­му випадку суд має винести ухвалу про зупинення провадження у справі до роз­гляду Конституційним Судом України справи про конституційність відповідних положень міжнародно-правового договору і звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо відповідності Конституції України вказаних положень.

Суд не може у такій ситуації, користуючись принципом прямої дії норм, закріплених у Конституції України, вирішити справу без застосування положень міжнародного договору як таких, що суперечать Конституції України, оскільки: 1) вирішення колізії між Конституцією України і чинним міжнародним догово­ром, належить до виключної компетенції єдиного органу конституційної юрис­дикції в Україні — Конституційному Суду України (п. 1 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України»); 2) положення міжнародного договору мають нормативний характер, є основою для врегулювання необмеженої кількості випадків, а отже, якщо припустити, що вони суперечать Конституції України, то їх застосування у подальшому може призвести до порушення прав і свобод людини; 3) міжнародно-правовий договір до того моменту, як він не втра­тив чинність на території України, має застосовуватися при врегулюванні ви­падків, що входять до сфери його регулювання, а отже, його незастосування у конкретній справі може стати підставою для скасування рішення суду вищою судовою інстанцією як незастосування матеріального права, що підлягало засто­суванню у цій конкретній справі і могло вплинути на вирішення справи по суті.

При підписанні, ратифікації, затвердженні, прийнятті міжнародного договору або приєднанні до нього можуть бути зроблені заяви та сформульовані застере­ження до його положень відповідно до норм міжнародного права за винятком випадків, коли застереження забороняються самим договором або коли вони несумісні з об'єктом і цілями договору (ст. 19 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.).

Застереження виключає або змінює юридичну дію певних положень договору в їхньому застосуванні до цієї держави, тому повинно враховуватися при розгляді справи судом. В окремих випадках суд повинен враховувати і застереження, зроб­лені до відповідного міжнародного договору іншою державою, що є його сторо­ною.

У випадку надання у встановленому законом порядку згоди на обов'язковість міжнародного договору для України заяви та застереження формулюються у нормативному акті, у формі якого була надана згода на обов'язковість цього до­говору.

Чинні міжнародні договори України публікуються українською мовою (ч. 1 ст. 21 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p.). У випадку відсутності автентичного тексту міжнародного договору українською мовою офіційний переклад тексту українською мовою здійснює Міністерство за­кордонних справ України.

Суди та інші учасники судового розгляду повинні користуватися офіційно опублікованим автентичним текстом українською мовою міжнародного договору або офіційно опублікованим офіційним перекладом тексту українською мовою, маючи на увазі, що у випадку відсутності автентичного тексту договору українською мовою та розходженні між автентичним текстом та текстом офіційного перекладу договору українською мовою використовуватися має автентичний текст договору.

При розходженнях між однаково автентичними текстами міжнародного дого­вору застосовуються правила тлумачення, передбачені ст. 33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p., а саме:

Коли автентичність тексту договору було встановлено двома або кількома мовами, його текст кожною мовою має однакову силу, якщо договором не перед­бачається або учасники не домовились, що у разі розходження між цими текста­ми переважну силу матиме якийсь один певний текст.

Варіант договору мовою, іншою, ніж ті, якими було встановлено автен­тичність тексту, вважається автентичним тільки в тому випадку, коли це передба­чено договором або коли про це домовилися учасники договору.

Передбачається, що терміни договору мають однакове значення в кожному автентичному тексті.

За винятком того випадку, коли відповідно до п. 1 переважну силу має якийсь один певний текст, якщо порівняння автентичних текстів виявляє розхо­дження значень, яке не усувається застосуванням статей 31, 32 (тобто загальних правил тлумачення), приймається те значення, яке, з урахуванням об'єкта і цілей договору, найкраще узгоджує ці тексти.

Слід мати на увазі, що Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» окремо передбачає порядок поси­лання на Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і прак­тику Суду. Відповідно до ст. 18 цього Закону, для цілей посилання на текст Кон­венції суди використовують офіційний переклад Конвенції українською мовою та практику Суду. Для цілей посилання на рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії, надруковані у спеціалізованому юридичному виданні у питаннях практики Суду, що має поширення у професійному середовищі правників, визначення якого бу­де відбуватися на конкурсній основі. Ця стаття передбачає, що у разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригіналь­ним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригіналь­ним текстом суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та (або) у разі потреби мовного тлума­чення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 21, ст. 22 Закону «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 p., чинні міжнародні договори України публікуються у «Зібранні чинних міжнародних договорів України», інших офіційних друкова­них виданнях України, реєструються у Міністерстві закордонних справ України та включаються до Єдиного державного реєстру нормативних актів.

Судам слід мати на увазі, що міжнародні договори, укладені Українською РСР до проголошення незалежності України, і міжнародні договори СРСР, які є обов'язковими для України внаслідок підтвердження нею своїх зобов'язань за ними (статті 6, 7 Закону України «Про правонаступництво України»), надруко­вані в офіційних виданнях Ради Міністрів (Кабінету Міністрів) СРСР та Української РСР.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 червня 2004 p., набрання міжнародним договором чинності не пов'язується з моментом його офіційного оприлюднення або реєстрації.

Положення ч. З ст. 57 Конституції України, відповідно до якого закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними, не слід ро­зуміти таким чином, що міжнародні договори України, які визначають права та обов'язки громадян, можуть застосовуватися судом лише, якщо вони були офіційно оприлюднені. Таке розуміння суперечить духу Конституції України, принципам і нормам міжнародного права прав людини. Згідно з ч. 1 ст. 57 Консти­туції України, в контексті якої слід розглядати ч. З цієї статті, кожному гарантується знати свої права та обов'язки. Це положення є однією з основних юридичних га­рантій прав людини. Частини 2 і 3 ст. 57 Основного Закону спрямовані виключно на створення механізму реалізації цієї гарантії, а тому їх тлумачення не повинно призводити до обмеження прав і можливостей людини. Розуміння положення, р закріпленого у ч. З ст. 57 Конституції України як такого, відповідно до якого міжнародні договори України, що визначають права та обов'язки громадян, можуть застосовуватися судом лише, якщо вони були офіційно оприлюднені, призводитиме саме до обмеження прав громадян і позбавлятиме їх можливості використання тих прав і засобів їх захисту, які передбачені міжнародно-правовими договорами, що набули чинності у порядку, який передбачений самим договором. Таке розуміння відповідає ст. 14 Закону України «Про міжнародні договори України», згідно з якою міжнародні договори набирають чинності для України після надання нею згоди на обов'язковість міжнародного договору відповідно до цього Закону в порядку та у строки, передбачені договором, або в інший узгоджений сторонами спосіб. Це по­ложення відповідає вимогам, встановленим ч. 2 ст. 57 Конституції України, згідно з якою закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'яз­ки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Крім того, у ст. 21 Закону України «Про міжнародні договори України», яка встановлює порядок оприлюднення міжнародних договорів, йдеться саме про чинні міжнародні договори, таким чином, не пов'язуючи момент набуття чинності міжнародного договору з моментом його офіційного оприлюднення. У зв'язку з цим відмову суду від застосування положень міжнародно-правового договору, який набув чинності у порядку, передбаченому самим договором (це може бути пов'яза­но з моментом здачі державою ратифікаційної грамоти до визначеного у договорі органу, приєднання до договору певної кількості держав тощо), але не був офіційно оприлюднений, слід визнати неправомірною.

Для з'ясування питань, пов'язаних з чинністю міжнародного договору або складом держав, які беруть участь у договорі, необхідно звертатися до Міністер­ства закордонних справ України.

При застосуванні міжнародних договорів слід мати на увазі окремі правила за­стосування міжнародних договорів, сформульовані у Віденській конвенції про право міжнародних договорів.

За загальним правилом, міжнародний договір не має зворотної дії у часі щодо держави, яка до нього приєднується (ст. 28 Віденської конвенції), за винятком випадку, коли намір надати договору зворотну силу випливає з договору або вира­жений відповідною державою в інший спосіб. Так, з договору може випливати, що його положення поширюють свою дію на ті випадки, коли порушення поло­жень договору почалося ще до набуття ним чинності для певної держави, але триває і після цього, або наслідки такого порушення мають місце після того, як договір набув чинності.

Правила застосування послідовно укладених договорів, які стосуються одного і того самого питання, визначені у ст. ЗО Конвенції.

При тлумаченні міжнародного договору застосовуються правила статей 31, 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Договір повинен тлума­читись добросовісно відповідно до звичайного значення, що слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору. Поряд із контекстом враховуються: усяка наступна угода між учасниками щодо тлумачення договору або застосування його положень; наступна практика засто­сування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення; будь-які відповідні норми міжнародного права, що застосовуються у відносинах між учасниками.

Окремі міжнародні договори містять положення, відповідно до яких спори щодо тлумачення або застосування відповідного договору вирішуються шляхом переговорів, арбітражними судами або спеціально створеними органами. Одним із таких органів, юрисдикція якого поширюється на питання тлумачення міжна­родних договорів, є Міжнародний суд ООН.

Значну роль у тлумаченні міжнародних договорів ООН відіграє практика не­залежних експертних органів, які створюються згідно з положеннями відповідних договорів або Факультативних протоколів до них (так, наприклад, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права передбачає створення Комітету з прав людини, Конвенція про ліквідацію расової дискримінації — Комітет з ліквідації расової дискримінації, Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок — Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок то­що), Комітети наділені компетенцією тлумачити положення відповідних міжна­родно-правових договорів. Ця функція реалізується ними, передусім, у процесі розгляду доповідей держав-учасниць та індивідуальних скарг. Результати тлума­чення положень міжнародних договорів Комітетами також знаходять відобра­ження в їх Загальних рекомендаціях, які містять детальні поради для держав-учасниць, що можуть бути використані у процесі з'ясування значення окремих положень відповідних міжнародно-правових договорів.

Договори Ради Європи передбачають можливість врегулювання спорів щодо їх тлумачення чи застосування в органах Ради Європи. Європейський комітет із правового співробітництва Ради Європи вирішує спори щодо тлумачення чи застосування Цивільної конвенції про боротьбу з корупцією (ст. 21). Європейсь­кий комітет з проблем злочинності Ради Європи уповноважений розглядати спо­ри щодо тлумачення чи застосування Конвенції про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 р. (ст. 42), а також сприяти дружньому врегулюванню будь-яких труднощів, які можуть виникнути у зв'язку із застосуванням Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 р. (ст. 23), Європейської конвенції про міжнародну дійсність кримінальних вироків 1970 р. (ст. 65), Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом 1977 р. (ст. 9), Євро­пейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р. (ст. 44).

Відповідно до ст. 32 Конвенції про захист прав людини та основоположних сво­бод, (зі змінами, внесеними Протоколом № 11>, питання тлумачення та застосу­вання цієї Конвенції та протоколів до неї підпадають під юрисдикцію Європейсь­кого суду з прав людини. Обов'язковість цієї юрисдикції була визнана Україною під час ратифікації Конвенції, що закріплено у Законі України «Про ратифікацію Кон­венції про захист прав і основоположних свобод людини 1950 p., Першого прото­колу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 р.

Тлумачення термінів і положень Конвенції про захист прав людини та осново­положних свобод і протоколів до неї містяться у рішеннях Європейського суду з прав людини (зокрема, у розділі «Право» у формі положень загального характеру без аналізу обставин конкретної справи). їх використання судом при тлумаченні і застосуванні Конвенції і протоколів до неї у ході розгляду конкретної справи є необхідним у якості наступної практики застосування договору (підпункт «Ь» п. З ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 p.).

Слід звернути увагу на те, що у своїх рішеннях Європейський суд з прав люди­ни через тлумачення положень Конвенції та протоколів до неї вирішував питан­ня розходження між однаково автентичними текстами цього договору англійською і французькою мовами, а також надавав автономне значення термінам, які використовуються у тексті Конвенції і протоколів до неї, з огляду на відмінність термінів, які використовуються в законодавстві різних держав-сторін Конвенції для позначення однакових правових явищ.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практи­ки Європейського суду з прав людини» прямо передбачено, що суди при розгляді справ застосовують не тільки Конвенцію про захист прав людини та ос­новоположних свобод, яка є міжнародно-правовим договором України, а отже, частиною національного законодавства, але і практику Суду як джерело права. До практики Суду відповідно до ст. 1 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» входить практика Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини. Слід також звернути увагу на те, що практика Європейського суду з прав людини є складовою Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і тому має відповідну юридичну силу.

Окрему проблему становить виконання рішень міжнародних судових уста­нов чи відповідних органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, у справах щодо порушення прав осіб з боку держави. Право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, визнано абзацом 3 ст. 55 Конституції України.

Такими міжнародними судовими установами та органами міжнародних орга­нізацій, юрисдикція яких визнана Україною, є:

Європейський суд з прав людини, який створений згідно зі ст. 19 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 p., ратифікованої Зако­ном України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основопо­ложних свобод 1950 p., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Кон­венції» від 17 липня 1997 p.;

Комітет ООН з прав людини, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Міжнарод­ним пактом про громадянські та політичні права, згідно зі ст. 1 Першого факуль­тативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні пра­ва, обов'язковість якого для України визнана Постановою Верховної Ради Української РСР «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Рес­публіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права» від 25 грудня 1990 р. та Законом України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.;

Комітет проти катувань, який уповноважений одержувати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижу­ють гідність, видів поводження і покарання, відповідно до ст. 22 цієї Конвенції, яку ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 p., з поправками, прийнятими Постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 p., що є чинною на території України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.;

Комітет ООН по ліквідації расової дискримінації, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Міжнародною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дис­кримінації, відповідно до ст. 14 цієї Конвенції, ратифікованої Президією Верхов­ної Ради Української РСР 21 січня 1969 p., з поправками, прийнятими Постано­вою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 p., що є чинною на території України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 p.;

Комітет ООН по ліквідації дискримінації щодо жінок, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок, відповідно до ст. 1 та ст. 2 Факультативного протоколу до Конвенції про лікві­дацію усіх форм дискримінації щодо жінок, ратифікованого Законом України «Про ратифікацію Факультативного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок» від 5 червня 2003 р.

Рішення міжнародних судових установ та органів міжнародних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, в індивідуальних справах осіб щодо пору­шення їх прав з боку держави, мають обов'язкову юридичну силу. Згідно з Зако­ном України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» рішення Європейського суду з прав людини є обов'язковим для виконання Україною відповідно до ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини спричиняє відповідальність, що передбачена ч. З ст. 382 Кримінального кодексу України.

Необхідно виходити з того, що рішення в індивідуальних справах, що ухвалені іншими міжнародними судовими установами чи відповідними органами міжна­родних організацій, юрисдикція яких визнана Україною, виступають не волею цих органів чи установ, а волею самих міжнародних договорів, ратифікованих Україною, отже, вони є обов'язковими для держав-учасниць через обов'язковість самих міжнародних договорів. Невиконання державою рішень відповідних міжнародних органів чи установ означає невиконання нею своїх міжнародно-правових зобов'язань та може спричинити застосовування щодо неї відповідних міжнародних санкцій.

Процесуальне законодавство України визначає процесуальні наслідки виз­нання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої виз­нана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України.

Відповідно до п. 2 ст. 354 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЦПК України), судові рішення у цивільних справах можуть бути переглянуті Вер­ховним Судом України у зв'язку з винятковими обставинами після їх перегляду у касаційному порядку, якщо вони оскаржені з мотивів визнання судового рішен­ня міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України.

Стаття 355 ЦПК України передбачає, що скарга може бути подана протягом одного місяця з дня відкриття виняткових обставин. Днем відкриття виняткових обставин, передбачених п. 2 ст. 354 ЦПК України слід вважати день ухвалення рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною. Якщо рішення міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Ук­раїною, отримане особою, у справі якої воно ухвалене, пізніше, ніж у місячний термін з дня його ухвалення, ця обставина має вважати поважною причиною для подовження строку подання скарги відповідно до ст. 73 ЦПК України.

Скарга у зв'язку з винятковими обставинами подається за правилами подання касаційних скарг у касаційному провадженні з урахуванням особливостей, перед­баченими главою З ЦПК України.

Згідно зі ст. 358 ЦПК України, розглядаючи справу в порядку провадження у зв'язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України має право:

постановити ухвалу про відхилення скарги і залишення рішення, ухвали без змін;

постановити ухвалу про повне або часткове скасування судового рішення і направити справу відповідно на новий розгляд у суд першої, апеляційної або ка­саційної інстанції;

постановити ухвалу про скасування судового рішення і залишити чинним судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної або касаційної інстанції;

постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження у справі або залишити заяву без розгляду;

скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення по суті справи або зміни­ти рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Стаття 360 ЦПК України передбачає, що ухвалені Верховним Судом України рішення або постановлені ним ухвали набирають чинності з моменту їх проголо­шення і оскарженню не підлягають.

При цьому судам необхідно мати на увазі, що, згідно зі ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав лю­дини», з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача (заявника до Європейського суду з прав людини у справі проти України, на користь якого постановлено рішенням Європейського суду з прав людини або з яким досягну­то дружнього врегулювання, чи його представника, чи його правонаступника або особи (групи осіб), на користь якої рішенням Європейського суду з прав людини визначено обов'язок України в міждержавній справі), крім виплати відшкодуван­ня, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру, до яких належать:

а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного становища, який стягувач мав до порушення Конвенції;

6) заходи, передбачені в рішенні Суду про дружнє врегулювання.

Відновлення попереднього юридичного становища стягувача здійснюється, зокрема, шляхом:

а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі;

б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Звернути увагу суддів, що при перегляді судових рішень у цивільних справах у зв'язку з винятковими обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів визнан­ня судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визна­на Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України, позиція відповідної міжнародної судової установи щодо порушеного права є обов'язко­вою. Ухвала Суду, що винесена за результатами розгляду скарги у зв'язку із зазначеними винятковими обставинами, постановлена згідно зі ст. 358 ЦПК України, в будь-якому разі має відповідати позиції міжнародної судової устано­ви, юрисдикція якої визнана Україною, та не може їй суперечити. Винесення ухвали, що за своїм змістом суперечить чи ставить під сумнів позицію відповідної міжнародної судової установи, означає невиконання Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань, які, згідно із загальновизнаним міжна­родно-правовим принципом належного виконання державами своїх зобов'язань, покладаються на всі гілки державної влади, у тому числі й судову.

Відповідно до ст. 360 ЦПК України, ухвалені Верховним Судом України рішення або постановлені ним ухвали набирають сили з моменту їх проголошен­ня і оскарженню не підлягають. Судам слід мати на увазі, що це положення не позбавляє особу, стосовно якої постановлено ухвалу, у разі, якщо ухвала суду су­перечить повністю чи частково рішенню відповідної міжнародної судової устано­ви, права, після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових уста­нов чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, як передбачено абзацом 3 ст. 55 Конституції України.

Відповідно до п. 2 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України), судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України за винятковими обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України.

Відповідно до ст. 242 КАС України, за наслідками провадження за виняткови­ми обставинами більшістю голосів колегії суддів приймається одна з таких поста­нов Верховного Суду України:

про повне або часткове задоволення скарги;

про відмову в задоволенні скарги.

Судам слід мати на увазі, що, на відміну від ЦПК України, Кодекс адміністра­тивного судочинства України унеможливлює ухвалення постанови, що супере­чить рішенню міжнародної судової установи, юрисдикція якої визнана Україною, що має сприяти виконанню Україною своїх міжнародно-правових зобов'язань. Пункт 3 ст. 243 КАС України прямо передбачає, що Верховний Суд України задо­вольняє скаргу в разі визнання судового рішення міжнародною судовою устано­вою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зо­бов'язання України. При цьому Верховний Суд України може скасувати його повністю або в частині та направити справу на новий розгляд до суду першої, апе­ляційної чи касаційної інстанції залежно від того, суд якої інстанції першим до­пустив порушення міжнародних зобов'язань. Верховний Суд України може та­кож скасувати судові рішення і прийняти нову постанову.

Слід звернути увагу, що на відміну від цивільного процесуального законодавст­ва, КАС України прямо вказується на можливість оскарження постанови Верхов­ного Суду України у випадку, якщо воно винесене у порядку перегляду судових рішень, які визнані міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України. Відповідно до п. З ст. 242 КАС України, постанова Верховного Суду України є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого п. 2 ст. 237 цього Кодексу.

Слід мати на увазі, що господарське процесуальне законодавство України та­кож передбачає можливість перегляду рішень у господарських справах на підставі їх визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Украї­ною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України. Відповідно до ст. 11114, п. 31 та п. 4 ст. ПІ15 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК України), сторони у справі та Генеральний прокурор України мають право оскаржити у касаційному порядку постанову Вищого господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало сили, чи постанови апеляційного господарського суду, а також ухвалу Вищого господарського суду України про повернення касаційної скарги (подання) до Верховного Суду України з мотивів невідповідності постанов чи ухвал міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також на підставі визнання постанов чи ухвал міжнародною су­довою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України.

Стаття ПІ16 ГПК України передбачає, що касаційна скарга, касаційне подан­ня Генерального прокурора України на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України можуть бути подані не пізніше одного місяця з дня її прийняття. При цьому судам слід мати на увазі, що у п. 2 ст. Ш16 ГПК України прямо вказується, що у разі виникнення підстав для оскарження постанови чи ухвали Вищого господарського суду України після закінчення зазначеного строку Вер­ховний Суд України зобов'язаний прийняти касаційну скаргу (подання) до свого провадження. Тобто у разі подання скарги до Верховного Суду України на підставі ухвалення рішення про визнання постанов чи ухвал у господарських справах міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України, у термін, що переви­щує один місяць з дня їх прийняття, ця скарга має бути ним прийнята.

Відповідно до ст. ПІ18 ГПК України, Верховний Суд України за результатами розгляду касаційної скарги, касаційного подання Генерального прокурора Ук­раїни на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України має право:

залишити постанову чи ухвалу без змін, а скаргу (подання) без задоволення;

скасувати постанову і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції або скасувати ухвалу і передати справу на розгляд до Вищого госпо­дарського суду України;

скасувати постанову чи ухвалу і припинити провадження у справі.

Слід враховувати, що згідно зі ст. ПІ19 ГПК України однією з підстав для ска­сування постанов чи ухвал Вищого господарського суду України є їх невідпо­відність міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. При цьому ухвалення рішення про визнання постанов чи ухвал у господарських справах міжнародною судовою установою, юрисдикція якої виз­нана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України, має розглядатися як визнання невідповідності цих постанов та ухвал міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України та вва­жатися підставою для їх скасування Верховним Судом України.

Статтею ПІ20 ГПК України передбачається, що за результатами розгляду ка­саційної скарги на постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України ухва­люється постанова Верховного Суду України. Згідно з п. З ст. 11120 ГПК України постанова Верховного Суду України є остаточною і оскарженню не підлягає. При цьому судам слід мати на увазі, що це положення не позбавляє особу, стосовно якої винесено постанову, у разі, якщо вона суперечить повністю чи частково рішенню відповідної міжнародної судової установи, права, після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, як це передбаче­но абзацом 3 ст. 55 Конституції України.

Кримінально-процесуальний кодекс України (далі — КПК України) не перед­бачає права оскарження судових рішень у зв'язку із винятковими обставинами. Судам слід мати на увазі, що відсутність у КПК України положень, що регулюють провадження за винятковими обставинами, не означає, що у разі визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, судового рішення у справі, що розглядалася в межах кримінального процесу, таким, що по­рушує міжнародні зобов'язання України, таке рішення міжнародної установи не породжує обов'язку переглянути відповідні рішення національних судів у межах національної правової системи та забезпечити відновлення порушених прав та свобод осіб. Такий підхід підтверджується положеннями Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав люди­ни». У статті 10 цього Закону, де повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, визначається як шлях відновлення поперед­нього юридичного стану стягувача, йдеться про виконання рішень Європейсько­го суду з прав людини з будь-якої категорії справ, у тому числі й кримінальних, що розглядалися в межах кримінального процесу, і, відповідно, можуть бути пе­реглянуті лише у порядку кримінального судочинства України. Таким чином, у разі визнання міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, судового рішення у кримінальній справі, таким, що порушує міжна­родні зобов'язання України, таке рішення має бути переглянуто в порядку ви­ключного провадження згідно з положеннями глави 32 КПК України.

Особливої уваги потребує розгляд місця у системі нормативно-правових актів, що регулюють діяльність адвокатури, Положення про кваліфікаційно-дис­циплінарну комісію адвокатури та Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури, Пра­вил адвокатської етики, Положення про оплату праці адвокатів за призначенням.

Стаття 1 Правил адвокатської етики, що були схвалені Вищою кваліфі­каційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 1 жовтня 1999 р. (протокол від 1—2 жовтня 1999 р. № 6/V) встановлює співвідношення Правил ад­вокатської етики і чинного законодавства про адвокатуру. Відповідно до цієї статті норми Правил адвокатської етики не відміняють і не замінюють положень чинного законодавства про адвокатуру, а доповнюють і конкретизують його. Дія цих Правил поширюється на всі види професійної діяльності адвоката і в частині, визначеній Правилами, — на іншу його діяльність (дії), котра може вступити в су­перечність з професійними обов'язками адвоката або підірвати престиж адво­катської професії. Дія Правил адвокатської етики поширюється також на членів органів адвокатури, помічників адвокатів у частині, яка застосована до їх діяль­ності. Дія Правил поширюється на відносини, що виникли після їх прийняття.

Право офіційного тлумачення Правил адвокатської етики належить виключ­но Вищій кваліфікаційній комісії адвокатури при Кабінеті Міністрів України.

Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури та Поло­ження про Вишу кваліфікаційну комісію адвокатури було затверджено Указом Президента України від 5 травня 1993 р. № 155/93. Це Положення відповідно до Закону України «Про адвокатуру» визначає порядок організації та діяльності кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури. Кваліфікаційно-дисцип­лінарні комісії створюються в Автономній Республіці Крим (далі — АРК), облас­тях, містах Києві та Севастополі. Основним завданням кваліфікаційно-дис­циплінарної комісії є визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю, та вирішення питань про дисциплінарну відповідальність адвокатів. У своїй діяльності кваліфікаційно-дисциплінарна комісія керується Конституцією України, актами законодавства України, актами Вищої кваліфікаційної комісії адвокатури, прийнятими у межах її компетенції, а також цим Положенням.

Положення про порядок оплати праці адвокатів за надання юридичної допо­моги громадянам у кримінальних справах, затверджене Міністерством юстиції України від 27 листопада 1991 р. № 9-396-1255, Міністерством фінансів України від 27 листопада 1991 р. № 16-209, втратило чинність відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 16 серпня 2005 р. № 90/5.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук