212

---

3.15. Право власності в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Статтею 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, прийнятого у Парижі 20 березня 1952 p., було гарантовано захист права власності. Згідно з нею кожна фізична або юридична особа має право мирно во­лодіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принци­пами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежу­ють право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Стаття 1 Першого протоколу до Європейської конвенції гарантує право на вільне володіння своїм майном, яке звичайно називається правом на власність. Так само, як це передбачено відповідно до більшості інших гарантованих

Конвенцією основних прав, держава може обмежити здійснення права на власність. Вона може позбавити особу її майна «в інтересах суспільства і на умовах передбачених законом». Вона може також «вводити в дію такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів» або для забезпечення сплати різних штрафів, податків та ін. Таким чином, згідно з цією статтею держава має широкі межі розсуду. Слід відзначити, що Суд досить широко тлумачить поняття «юридична особа».

Як свідчить аналіз практики Європейського суду, у контексті Європейської конвенції до майна належать, крім рухомих і нерухомих речей, також:

акції компаній (пояснення Європейського суду у скаргах № 8588/79 т № 8589/79 Бреймлід і Мальстром проти Швеції);

позов

и про відшкодування збитків за внутрішнім законодавством;

рішення арбітражного органу в зв'язку зі спором (Справа Грецькі нафт реробні заводи «Стерн» проти Греції);

законні розрахунки на те, що існує певне становище (Справа Компанії «Иайн Веллі девелопментс Лтд» проти Ірландії);

господарські інтереси, пов'язані з управлінням бізнесом, а також управ­ління клієнтурою (ділова репутація, нематеріальні активи тощо) (Справа Іатрідк проти Греції, Справа Ван Марле та інші проти Нідерландів);

право на пенсію (якщо протягом якогось періоду робилися внески) (Спра­ва Мюллер проти Австрії).

У справі Меллахер та інші проти Австрії (1989) заявник стверджував, що право одержувати орендну плату за угодою про оренду є правом на власність, яке відрізняється від права на використання власності. Суд не погодився з цим, звер­нувши увагу на те, що право укладати угоди на оренду є складовою частиною права використання нерухомого майна і, таким чином, є аспектом права на володіння цією власністю. Далі Суд визнав, що введення Австрією контролю за орендною платою належало до меж її розсуду, і, таким чином, порушення права на власність не було.

У кількох заявах йшлося про те, що різного типу дозволи з погляду осіб, яким було надано такі дозволи, розцінювалися як власність згідно зі ст. 1 Протоколу № 1. Комісія та Суд погодилися з тим, що дозволи є власністю за змістом ст. 1 Протоколу № 1, але разом з тим зазначили, що держава надає дозвіл на певних умовах, і якщо власник порушує ці умови, то держава може не надати новий або анулювати вже виданий дозвіл. У справі Тре Тракторер Актієболаг проти Швеи (1989) Суд погодився з тим, що позбавлення ліцензії на продаж алкогольних напоїв справді було порушенням ст. 1 Протоколу № 1, тому що така ліцензія була важливим елементом організації роботи ресторану, при цьому Суд ухвалив, що умови позбавлення ліцензії належали до дискреційних повноважень уповноваже­них органів Швеції.

У справі Ван Марле та інші проти Нідерландів (1986) Суд ухвалив рішення про те, що добре ім'я (good will) за певних обставин теж може розглядатися як «власність» за змістом ст. 1 Протоколу № 1:

Завдяки власній праці заявники створили свою клієнтуру; це в багатьох відно­шеннях мало характеристики приватного права, становило певну цінність і отже, було власністю за змістом ст. 1.

Комісія і Суд чітко зазначили, що не існує ніякого володіння власністю до тих пір, доки особа не може заявити про своє право власності. Іншими словами право власності не містить у собі права на набуття власності. Так, у справі Макс проти Бельгії (1979), про яку згадувалося вище у зв'язку зі статтями 8 і 14, Суд визнав, що права матері, якій було відмовлено у праві заповісти спадок своїй дочці, були порушені згідно зі ст. 1 Протоколу № 1, але при цьому права дочки не були порушені, тому що наміри стосовно набуття власності не захищаються цією статтею. У справі Ван дер Мюссель проти Бельгії (1983), про яку згадувалося ви­ще у зв'язку зі ст. 4 і про яку йтиметься нижче у зв'язку зі ст. 14, Суд ухвалив рішення про те, що вимога до адвоката надавати певні послуги безоплатно не позбавляла його існуючої власності і не порушувала ст. 1 Протоколу № 1.

Термін «власність» поширюється на всі «безумовні права», які може довести особа, включаючи, зокрема, активи, що пов'язані з приватним правом (такі як пайові внески чи фінансові претензії, в основі яких лежить контракт або делікт), а також окремі економічні і соціальні виплати, пов'язані з публічним правом.

Як бачимо, поняття власності і майна у значенні ст. 1 Першого протоколу до­сить широке. Це цілий спектр економічних інтересів, які потрапляють у сферу дії права власності, включаючи рухоме й нерухоме майно, майнові та немайнові інтереси. І на практиці поняття власності отримало доволі широке тлумачення та застосування. При розгляді справ Хендісайд та Маркс Суд пояснив, що різно­манітні терміни належать до концепції власності у звичайному розумінні цього слова. Але в справі Маркс Суд висловив думку про те, що ст. 1 Першого протоко­лу застосовується лише до існуючої власності тієї чи іншої особи, а не до права набувати власність. Право наслідувати власність не є майновим правом до того часу, поки воно не оскаржується. А отже, гарантії ст. 1 Першого протоколу не приводяться в дію до того часу, поки немає можливості заявити право домагання на власність, що є предметом спору. Правом оберігається лише реально існуюча власність, а не право набувати власність у майбутньому.

Потрібно зазначити, що Європейський суд самостійно оцінює визначення терміна «майно», при цьому воно може відрізнятися від того, яке зазвичай засто­совується у внутрішньому (національному) праві. Цей метод «автономного» тлу­мачення широко застосовується Європейським судом. Так, у справі Беєлер проти Італії (2000) Суд зазначив, що поняття «майно» у ст. 1 Першого протоколу має ав­тономне значення, яке не обмежується власністю на фізичні речі. Воно є неза­лежним від формальної класифікації в національному праві: деякі інші права та інтереси, що складають активи, можуть розглядатися, як право власності й, таким чином, як «майно» в цілях даного положення.

Визначальними критеріями для оцінки майна є його економічна цінність, тобто грошова оцінка на підставі об'єктивних чинників, а також ознака реаль­ності майна — майно має бути наявним, оскільки Європейська конвенція не за­хищає майбутні права.

Слід також зазначити, що Європейська конвенція однаково захищає право власності як фізичних, так і юридичних осіб, що часто не відбувається в україн­ському законодавстві. Більше того, фактично створена конкуренція цих норм при застосуванні Цивільного кодексу (права власності фізичних осіб) та Госпо­дарського кодексу (права власності переважно юридичних осіб). Різні норми матеріального права знаходять подальші відмінності й у процесуальних гарантіях судового захисту права власності, що є відмінними в господарських судах і судах загальної юрисдикції.

Другим важливим аспектом застосування законодавства про захист права влас­ності є межі допустимого (розумного) втручання держави в справи власника. Якщо звернутися до українського законодавства, то право власності визначається через класичну формулу: власник може володіти, користуватися і розпоряджатися майном у межах, передбачених законом. А оскільки закон є продуктом передусім державної діяльності, можна тлумачити цей принцип як можливість використан­ня майна на свій розсуд у межах, передбачених державою, або в межах, передбаче­них державою та закріплених у законі.

Так само вимога про те, що будь-яке вилучення чи позбавлення власності по­винно здійснюватися в інтересах «суспільства», напряму згадане у другій нормі ст. 1 Першого протоколу Конвенції. Третя норма цієї статті також згадує «загальні» інтереси. А отже, будь-яка форма втручання в право власності, неза­лежно від того, яка норма поширюється на неї, повинна відповідати вимогам про наявність законної мети — інтересів суспільства.

Крім того, відповідно до практики Європейського суду, для того, щоб втручан­ня в право власності вважалося допустимим, воно повинно служити не лише законній меті в інтересах суспільства, а повинна бути розумна співмірність між використовуваними інструментами і тією метою, на котру спрямований будь-який захід, що позбавляє особу власності. Розумна рівновага має зберігатися між загальними інтересами суспільства та вимогами дотримання основних прав особи (рішення у справі АГОСІ проти Об'єднаного Королівства). Іншими слова­ми, заходи щодо обмеження права власності мають бути пропорційними щодо мети їх застосування.

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини, найчастіше втру­чання в право власності фізичних та юридичних осіб відбувається з боку держав­них органів, зокрема органів виконавчої влади, іноді органів законодавчої й судо­вої влад, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Першого протоколу забороняє будь-яке невиправдане втручання державних органів.

Втручання має бути законним, тобто здійснене на підставі закону. При цьому під законом Конвенція розуміє нормативний акт, що має бути «доступним» (accessible) та «передбачуваним» (foreseeable). Також закон має відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність» закону означає наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та в окремих осіб. «Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, які можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.

Розглядаючи питання захисту права особи на мирне володіння майном, необ­хідно згадати позицію Європейського суду, за якою «позбавлення майна згідно із другою нормою може бути виправданим тільки якщо доведена, крім іншого, наявність «інтересів суспільства» та «умов, передбачених законом». Більше того, будь-яке втручання у володіння майном повинно задовольняти принцип пропорційності. Як Суд неодноразово зазначав, повинен бути встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства в цілому та вимогою захисту основних прав індивіда.

Найбільша кількість рішень Європейського суду з прав людини стосувалася невиконання або тривалого невиконання рішень національних судів, що були пов'язані із захистом володіння своїм майном. До цієї категорії справ можна віднести рішення по суті в справах: Півень проти України, Жовнер проти України, Войтенко проти України, Шмалько проти України, Науменко проти України, Ду-бенко проти України, Михайленки та інші проти України, Деркач та Палек проти України, Шаренок проти України, Кацюк проти України та ін. Кількість таких справ збільшується з кожним роком.

Практика Європейського суду виходить із того, що встановлення державою окремих заборон щодо реалізації права власності на майно, а також використан­ня державою заходів забезпечення з метою домогтися сплати податків слід розглядати як факти втручання держави в мирне володіння майном, що визна­чається як одне з фундаментальних прав людини. Такі факти мають аналізувати­ся щодо їх обґрунтованого застосування, тобто законності, доцільності та про­порційності. Як свідчить аналіз практики, у цій сфері державні податкові органи України часто-густо припускаються порушень і норм законодавства, і загальних принципів права в цілому.

У своєму тлумаченні вислову «мирне володіння» Комісія та Суд часто розрізняють поняття «позбавлення власності» і «контроль за її використанням». Наприклад, у відомій справі Спорронг і Льоннрот проти Швеції (1982) заявники скаржилися на те, що постанова муніципалітету міста Стокгольм, яка дозволяла місцевій владі відчужувати за своїм бажанням практично без обмежень будь-яку власність, порушувала їхнє право власності за ст. 1 Першого протоколу. Суд ухва­лив, що хоча подібне відчуження теоретично залишало за власниками право ко­ристуватися та розпоряджатися своєю власністю, однак практично їхні можли­вості робити це були обмежені настільки, що застосування шведського закону справді порушувало їхнє право на вільне володіння своїм майном. Розглянувши справу, Суд також підкреслив свою думку про те, що Конвенція у цілому вимагає збереження балансу між інтересами суспільства і основними правами людини, та зауважив, що у випадку позбавлення власності, встановлені обмежень на корис­тування нею чи в інших подібних випадках справедливість вимагає, щоб особам, які постраждали, було надано право оскаржувати рішення уряду з питань позбав­лення власності, встановлення контролю за її використанням і було надане відшкодування.

Суд більш чітко виклав свою думку щодо балансу між приватними інтересами та суспільним інтересом у справах Літгоу та інші проти Сполученого Королівства І 1987) і Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (1986). В останній справі заявники виступали проти застосування британського законодавства, яке дозво­ляло деяким орендаторам житла, що орендували житло протягом тривалого часу, купувати у орендодавця його частку нерухомості, іноді навіть за меншу ціну від її ринкової вартості на час укладання угоди. Не знайшовши порушення права на власність, Суд зазначив:

«Поняття суспільний інтерес» обов'язково має розширене тлумачення... Суд, вважаючи природним, що мають бути широкими межі розсуду, які надаються законодавцям для здійснення соціальної та економічної політики, поважає рішення законодавців стосовно того, що є суспільний інтерес, коли ці рішення грунтуватимуться на розумних міркуваннях.

Відчуження власності, яке здійснюється відповідно до законодавчої, соціаль­ної, економічної політики чи з іншою метою, може відповідати «суспільним інте­ресам», навіть якщо суспільство в цілому безпосередньо не використовує цю відчужену власність або не володіє нею».

Із тексту ст. 1 Першого протоколу і тлумачень, які були зроблені під час розгляду Комісією та Судом судових справ, стає зрозумілим, що держава має значно ширші межі розсуду, коли йдеться про критерій «суспільні інтереси», порівняно з критерієм «необхідності в демократичному суспільстві», який представлено та­кож і в інших статтях Конвенції. Французький уряд вийшов за визначені для ньо­го межі розсуду у своїй концепції «загального інтересу» при забезпеченні сплати датків, про що йшлося у справі Антріш проти Франції (1994). У цій справі регіональні власті скористалися своїм правом купувати першими власність під час торгової операції з приватною власністю, при цьому вони використали закон, який надавав їм значні дискреційні повноваження, однак не забезпечував власниці достатніх процедурних гарантій. Суд визнав, що факт привласнення держа­вою абсолютної влади, коли вона підмінювала собою покупця будь-якої нерухо­мості з єдиною метою — забезпечити неухилення від сплати податків — завдав за­явниці значної шкоди. Тому було визнано порушення ст. 1 Першого протоколу.

Рішення держави, які вона приймала на власний розсуд, стали предмете суперечки у справах Катікарідіс та інші проти Греції (1996) і Цомцос та інші про­ти Греції (1996). У цих справах йшлося про експропріацію власності для будівництва автомагістралі. При цьому використовувався закон, що встановлю­вав неоспорюване положення, за яким доходи, які будуть надходити від робіт по впорядкуванню автодороги, складуть достатню компенсацію позбавленим влас­ності особам. Суд постановив, що відсутність гнучкості у системі відшкодування, зокрема неможливість отримати судове рішення, яке б визначило реальні втрати від вимушеної експропріації, порушувала ст. 1 Першого протоколу.

Коли уряд відмовляє особі у доступі до її власності протягом кількох років, позбавляючи тим самим цю особу можливості користуватися, розпоряджатися : володіти цією власністю, то в цьому випадку має місце порушення права на во­лодіння своїм майном. Суд дійшов такого висновку у справі Лоізіду проти Туреччи­ни (1996), в якій він не погодився з численними аргументами, які наводилися уря­дом, зокрема з тим, що політична ситуація на Кіпрі виправдовує відмову допусти­ти громадянина Кіпру грецького походження до його власності, яка знаходиться на території, що контролюється Туреччиною. Суд зазначив, що «фактична перешкода може становити порушення Конвенції так само, як і юридична перешкода».

Суд розглянув кілька справ, у яких власники помешкань скаржилися на кон­троль з боку уряду за використанням їхньої власності. Окрім справи Меллахера. яку було згадано вище, Суд розглянув ще дві справи, в яких йшлось про те, що власники квартир не могли домогтися виконання судових рішень про примусове виселення осіб, які винаймали ці помешкання. Суд ухвалив різні рішення в кожній із справ: у справі Спадеа і Скалябріно проти Італії (1995) Суд визнав, що заявники не змогли довести свою потребу проживати в помешканні, про яке йшла мова, і в якому на той час проживали малозабезпечені жінки похилого віку. Ці жінки звернулися до муніципальних властей з проханням надати їм інше помешкання, винаймання якого буде коштувати їм дешевше. У цьому випадку порушення ст. 1 Першого протоколу не було. Однак в іншій справі — Сколло про­ти Італії (1995) — було допущено порушення цього положення, тому що заявник документально підтвердив свою інвалідність і необхідність для нього та його clv '". проживати у зазначеному помешканні.

Суд інколи розглядає справи, в яких заявники скаржаться на контроль за ви­користанням власності в зв'язку з провадженням кримінального розслідування. У справі Раймондо проти Італії (1994) італійські власті наклали арешт на значну частку майна в очікуванні доказів про законне походження зазначеного майна. що належало особі, яку підозрювали у зв'язках з мафією. Не знайшовши у цьому випадку порушення ст. 1 Першого протоколу, Суд акцентував увагу на тому, з якою метою мафія використовує подібну власність, з якими труднощами зустрічається уряд, який веде боротьбу з таким використанням власності, та що приписи про накладення арешту носили обмежений характер. Суд також не виз­нав порушення у справі, в якій йшлося про накладення арешту на помешкання як на елемент доказу в рамках проведення кримінального розслідування (Вендітеллі проти Італії (1994)). В обох цих справах Суд, однак, відзначив порушення в тому, що уряд не вжив швидких заходів для того, щоб знову надати в повноправне ко­ристування власність після закінчення відповідних розслідувань.

Суд розглянув кілька справ, де заявники скаржилися на труднощі, з якими їм довелось зіткнутися при отриманні компенсації за власність, якої вони були поз­бавлені. Для того щоб визначити, наскільки ті чи інші заходи відповідали вимо­гам, що містяться у ст. 1 Першого протоколу, Суд вивчив такі фактори, як складність законодавства та процедур, що регулюють питання експропріації та відшкодування Щубані проти Італії (1996)), тривалість кожної з цих двох проце­дур (справи Цубані та Матош є Сільва, Лда та інші проти Португалії (1996)), збитки, що завдаються тривалим процесом позбавлення власності (Гійємен проти Франції (1997)), а також відповідний характер розміру відшкодування з урахуван­ням затримки у виплаті (справи Гійємен та Аккус проти Туреччини (1997)).

Суд визнав порушення ст. 1 Першого протоколу у випадках, коли держави, що є учасницями Конвенції, намагалися в окремих випадках використовувати пра­вову казуїстику для того, щоб не виконувати зобов'язання щодо відшкодування приватним особам збитків, яких ті зазнали в результаті позбавлення майна. Дер­жава не може в односторонньому порядку вносити поправки до контракту, який укладено з приватною особою, або припиняти його дію без виплати компенсації за втрати, котрих зазнають особи, з якими був укладений контракт. Законодавчий акт також не може скасовувати виплату, пов'язану зі зміною або припиненням контракту {Грецькі очисні заводи та Стратіс Андреадіс проти Греції (1994)). Уряд, оперуючи законами, також не може відмовитися визнавати факт делікту, що мав місце стосовно групи фізичних осіб або щодо держави (Прессос Компаній Нав'єра С. С проти Бельгії (1995)).

У статті 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основопо­ложних свобод, прийнятого 22 листопада 1984 p., закріплено право не бути при­тягненим до суду або покараним двічі. Згідно з її положеннями нікого не можна вдруге притягнути до суду або покарати в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави. Положення попереднього пункту не перешкоджають по­вторному розгляду справи згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

Принцип пе bis in idem (заборони притягнення до відповідальності або пока­рання двічі за одне й те саме діяння).

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, якщо за перший зло­чин особа притягалася до відповідальності і була покарана в одній державі, то притягнення її до відповідальності і покарання за те саме діяння в іншій державі не є порушенням ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Стаття 4 Протоколу не поширюється і на випадки притягнення до різних видів відповідальності.

 

< Попередня   Наступна >