230

---

5.10. Право власності. Форми права власності в Україні. Підстави набуття права власності. Набувальна давність.

Право спільної власності. Право спільної часткової влас­ності. Визначення часток. Поділ (виділ) частки з майна, що є у спільній власності.

Право власності — це основне речове право фізичних та юридичних осіб. Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користува­лися та розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної та творчої діяльності.

Інститут права власності є важливим інститутом цивільного права. Крім Кон­ституції України, норми інституту права власності містить ЦК України, Закон України «Про власність», а також деякі інші законодавчі акти.

Відповідно до ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи наріч (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Прийнято розрізняти право власності в об'єктивному та суб'єктивному значенні.

Право власності в об'єктивному значенні — це сукупність правових норм, що регулюють відносини власності і є юридичною підставою для реалізації права власності у суб'єктивному значенні.

Право власності у суб'єктивному значенні — це право особи володіти, користу­ватися та розпоряджатися річчю за власним розсудом.

Отже, зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох правомочностей власника, а саме:

право володіння (можливість фактично тримати річ та фізично впливати на

право користування (можливість отримувати споживчі властивості речі);

право розпорядження (можливість визначати фактичну та юридичну долю речі).

На зміс

т права власності не впливають місце проживання власника та місце­знаходження майна.

Стаття 319 ЦК України встановлює загальні правила та межі здійснення пра­ва власності:

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність зобов'язує.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свобо­дам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі.

Держава не втручається у здійснення власником права власності.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у ви­падках і в порядку, встановлених законом.

Особливості здійснення права власності на національні, культурні та істо­ричні цінності встановлюються законом.

Важливим конституційним принципом здійснення права власності є принцип непорушності права власності, відповідно до якого ніхто не може бути протиправ­но позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Примусове відчуження об'єктів права власності (реквізиція) може бути за­стосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в по­рядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкоду­вання їх вартості. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості можливе лише в умовах військового або надзвичай­ного стану.

До особи може бути застосовано позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення (конфіскація) у випад­ках, встановлених законом. Конфісковане майно переходить у власність держави безоплатно.

Власник несе тягар утримання майна, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, здійснюючи свою владу над майном.

Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) май­на несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом. Випад­кове знищення або пошкодження майна мають місце у випадку, коли воно стало­ся не з вини учасників договору, а в силу випадкових причин (непереборної сили. випадку, коли вина когось відсутня).

Об'єктами права власності можуть бути різноманітні об'єкти цивільних прав, а саме: земельні ділянки, рухоме та нерухоме майно, майнові права, гроші, цінні папери, результати інтелектуальної, творчої діяльності, природні ресурси.

Переважним способом захисту права власності є судовий захист.

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності.

Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Крім того, власник має право:

1. Витребувати своє майно із чужого незаконного володіння (від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним) (ст. 390 ЦК України).

Володіння може бути законним та незаконним. Законне володіння засноване на певному праві. Незаконне володіння може бути добросовісним та недобро­совісним. Добросовісне володіння має місце у випадку, коли володілець не знав та не міг знати про неправомірність свого володіння. Недобросовісний володілець — не особа, яка знала або повинна була знати про неправомірність володіння.

2. Витребувати майно від добросовісного набувача (ст. 388 ЦК України).

Вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та роз­поряджання своїм майном (ст. 391 ЦК України).

Пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспо­рюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, жкий засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).

Пред'явити позов про визнання недійсним та скасування правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власни­ка (ст. 393 ЦК України).

Отримати компенсацію у зв'язку із зниженням цінності земельної ділянки, житлового будинку, інших будівель у результаті діяльності, що призвела до зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі (ст. 394 ЦК України). Конституція України, а також ЦК України передбачають такі форми власності:

право власності Українського народу;

право приватної власності;

право державної власності;

право комунальної власності.

Відповідно до ст. 13 Конституції України та ст. 324 ЦК України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах те­риторії України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної морської економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від ні Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності Українського народу відповідно до закону. Право приватної власності — це така форма власності, суб'єктами якої є фізичні та юридичні особи.

Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить дер­жаві Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійсню­ють відповідно органи державної влади.

У комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місце­вого самоврядування. Комунальна власність сьогодні є окремою формою влас­ності, її не слід розглядати як різновид державної власності. Суб'єктом права ко­мунальної власності є безпосередньо територіальна громада, що здійснює свої повноваження безпосередньо або опосередковано через утворені нею органи місцевого самоврядування.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, переда­не їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не забороненій законом.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набу­вач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі.

Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будів-споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майні Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає дер­жавній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Особа, яка самочинно переробила (переробкою є використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ) чужу річ, не набуває право власності на нову річ і зобов'язана відшкодувати власникові матеріалу його вартість. Право власності на рухому річ, створену особою шляхом переробки з матеріалу, що їй не належить, набувається власником матеріалу за його бажан­ням, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо вартість перероб­ки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, право власності на нову річ набуває за її бажанням особа, яка здійснила таку переробку. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов'язана відшкодувати власникові матеріальну та моральну шкоду. Власник матеріалу, який набув право власності на виготовлену з нього річ, зобов'язаний відшкодувати вартість переробки особі, яка її здійснила. якщо інше не встановлено договором.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майні вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язанню доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту та­кого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про виз­нання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчу­ження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

Безхазяйні нерухомі речі (безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої невідомий) беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на тери­торії якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік ро­биться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одно­го року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бу­ти передана за рішенням суду у комунальну власність. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановле­них статтями 336, 338, 341 і 343 ЦК України.

Особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, без­перервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим май­ном — протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України. Набуття права власності на зе­мельну ділянку за набувальною давністю регулюється законом. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Особа, яка заявляє про давність володіння, може приєднати до часу свого во­лодіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем ( правонаступником) вона є. Якщо особа заволоділа майном на підставі договору : його власником, який після закінчення строку договору не пред'явив вимоги про його повернення, вона набуває право власності за набувальною давністю на нерухоме майно через п'ятнадцять, а на рухоме майно — через п'ять років з часу спливу позовної давності.

Втрата не з своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної дав­ності у разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом нього строку позову про його витребування. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація проводиться у порядку, встановленому законом.

Різновидом права власності безвідносно до форм власності є право спільної власності (ст. 355 ЦК України).

Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Спільна власність — це різновид права власності, ускладнений множинністю суб'єктів. Право спільної власності є правовою формою об'єднання майна фізичних, юридичних осіб, держави і територіальних громад. Отже, правовідносини в цьому випадку виникають не тільки між власниками та третіми особами, а й між співвласниками.

Видами права спільної власності є:

— спільна часткова власність;

— спільна сумісна власність.

Спільна часткова власність — це власність двох або більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності (ст. 356 ЦК України). Суб'єктами права спільної часткової власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держа­ва, територіальні громади. Кожному учаснику у праві спільної часткової влас­ності належить частка у праві власності на спільну річ.

Законом встановлена презумпція спільної часткової власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвлас­ників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвлас­ників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користуван­ня майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Співвласник має право на відповідне збільшення своєї частки у праві спільно: часткової власності, якщо поліпшення спільного майна, які не можна відокрем ти, зроблені ним своїм коштом за згодою всіх співвласників, з додержанням вста­новленого порядку використання спільного майна.

Співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди може зробити у вста­новленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову) без зголи інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав. Така добудова (прибудова і є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток співвлас­ників у праві спільної часткової власності. Поліпшення спільного майна, які можна відокремити, є власністю того з співвласників, який їх зробив, якщо інше не встановлено домовленістю співвласників.

Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користуван­ня тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у прав: спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом ча­стку в праві спільної часткової власності на це майно.

Плоди, продукція та доходи від використання майна, що є у спільній част­ковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов'язаний брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплаті податків, зборів (обов'язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільним майном.

Співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній част­ковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 ЦК України), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Договір про виділ у натурі частки з нерухо­мого спільного майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

річ є неподільною;

спільне володіння і користування майном є неможливим;

таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та чле­нам його сім'ї.

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депо­зитний рахунок суду.

Кредитор співвласника майна, що є у спільній частковій власності, у разі не­достатності у нього іншого майна, на яке може бути звернене стягнення, може пред'явити позов про виділ частки із спільного майна в натурі для звернення стягнення на неї. Якщо виділ в натурі частки із спільного майна має наслідком зміну його призначення або проти цього заперечують інші співвласники, спір вирішується судом.

У разі неможливості виділу в натурі частки із спільного майна або заперечен­ня інших співвласників проти такого виділу кредитор має право вимагати прода­жу боржником своєї частки у праві спільної часткової власності з направленням суми виторгу на погашення боргу.

У разі відмови боржника від продажу своєї частки у праві спільної часткової власності або відмови інших співвласників від придбання частки боржника кре­дитор має право вимагати продажу цієї частки з публічних торгів або переведен­ня на нього прав та обов'язків співвласника-боржника, з проведенням відповідного перерахунку.

Майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється. Договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, укла­дається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

 

< Попередня   Наступна >