Головна Монографії та посібники Адміністративне право Керівник органу виконавчої влади ГЛАВА 2 загальна ХАРАКТЕРИСТИКА правового статусу керівників органів виконавчої влади // § 1. Система органів виконавчої влади України

ГЛАВА 2 загальна ХАРАКТЕРИСТИКА правового статусу керівників органів виконавчої влади // § 1. Система органів виконавчої влади України

Адміністративне право - Керівник органу виконавчої влади
44

ГЛАВА 2

загальна ХАРАКТЕРИСТИКА правового статусу керівників органів виконавчої влади

§ 1. Система органів виконавчої влади України

Характеризуючи адміністративно–правовий статус керівника органу виконавчої влади, необхідно підкреслити, що орган виконавчої влади здійснює не тільки суто виконавчо–розпорядчу діяльність, тобто діє на підставі та на виконання закону й інших нормативно–правових актів, а й має можливість самостійно встановлювати підзаконні загальнообов’язкові правила поведінки, тобто виконує владно–політичні та владно–адміністративні функції. До цього слід додати те, що орган виконавчої влади може вчиняти лише ті дії, які або прямо вказані в законі, або пов`язані з необхідністю його виконання, а його діяльність має вторинний, похідний характер стосовно діяльності органу законодавчої влади. Водночас закон не може охопити всіх нюансів багатоманітного життя, а управління не є лише застосуванням законів, яке, до речі, має бути творчим, оскільки закон фіксує лише загальні положення, а виконавча влада стикається з ситуативною необхідністю його тлумачення відповідно до конкретних умов.

На нашу думку, не зважаючи на наявність досить широких дискреційних повноважень (аж до вироблення стратегії та політики у сфері державного управління), органи виконавчої влади мають знаходитись у межах правового поля держави та спрямовувати свої дії на виконання завдань, які сформульовані Верховною Радою України в законодавчих актах.

Важливим питанням, яке не можна обійти, аналізуючи проблему визначення адміністративно–правового статусу керівника органу виконавчої влади, є: які саме органи влади необхідно вважати органами виконавчої влади? Це дасть змогу визначитись у переліку посад керівників органів виконавчої влади, який характеризуватиме суб?єктні межі цього до

слідження.

Серед адміністративістів існує чимало думок стосовно характеристики органів виконавчої влади, які умовно можна поділити на два напрями.

Прихильники першого напряму вважають органами виконавчої влади всі більш–менш структуровані ланки системи виконавчої влади, визначаючи їх як “структурний підрозділ державно–владного механізму (державного апарату), що створюється спеціально для повсякденного функціонування в системі поділу влади з метою втілення в життя різноманітних економічних, соціально–культурних та адміністративно–політичних програм”, до яких включають міліцію, державну адміністрацію залізничного транспорту “Укрзалізниця” тощо . По цьому шляху йде і законодавець, вибірково наділяючи статусом органу виконавчої влади певні структурні елементи центральних органів виконавчої влади, хоча структурно ці органи є невід?ємною частиною окремих органів виконавчої влади (наприклад, міліція підпорядкована Міністерству внутрішніх справ).

Прихильники другої позиції вбачають в органах виконавчої влади, насамперед, певне структурно–функціональне відмежування від інших державних органів. Так, до ознак, які притаманні державним органам у цілому, В.М. Шаповал пропонує відносити, передусім, виокремленість органу як відносно самостійної частини державного механізму (апарату) і його наділення державно–владними повноваженнями з метою безпосередньої участі в реалізації функцій держави. Тим самим державний орган – це відокремлена і відносно самостійна частина (елемент) механізму держави, яка наділена юридично встановленими владними повноваженнями для здійснення визначених завдань, що безпосередньо пов’язані з реалізацією тієї чи іншої функції держави. Тобто вони повинні мати “спеціальний, конституційний” статус. У цьому сенсі в літературі справедливо зазначається: “Суттєвою організаційно–структурною особливістю міністерств і державних комітетів та деяких інших центральних органів є те, що вони мають у своєму підпорядкуванні місцеві ланки (органи), які створюють разом з апаратом центрального органу так звану систему відповідного міністерства, державного комітету тощо (курсив наш – А.Н.)”. Ще одним підтвердженням цього може слугувати витяг з Указу Президента: “Центральні органи виконавчої влади можуть мати свої територіальні органи, що утворюються, реорганізовуються і ліквідовуються в порядку, встановленому законодавством”.

Дійсно, органи виконавчої влади можуть створювати свої органи чи то як представництво на місцях, чи то як допоміжний орган спеціальної компетенції. Але структурно ці створені органи будуть не органами виконавчої влади а, так би мовити, органами системи органів виконавчої влади, що, за суттю не одне й те саме.

До того ж не можна не погодитись з існуючою думкою про обов?язкову наявність дискреційних повноважень у органа виконавчої влади, що надає йому статус органа влади, а не органа управління певного міністерства.

Користуючись нормами Конституції України, спробуємо класифікувати існуючі органи виконавчої влади за різними критеріями:

а) за статусом керівників органів виконавчої влади:

органи, створені з метою вироблення політики (Кабінет Міністрів, міністерства), оскільки Прем’єр–Міністр та міністри є державними політичними діячами;

органи, створені з метою реалізації політики (державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації), оскільки голови державних комітетів, центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, голови місцевих державних адміністрацій є державними службовцями.

б) за структурною побудовою органів виконавчої влади:

одноособові або єдиноначальні (ряд центральних органів виконавчої влади, місцеві державні адміністрації);

колегіальні (Кабінет Міністрів).

в) за характером компетенції:

органи загальної компетенції (Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації);

органи спеціальної компетенції (центральні органи виконавчої влади).

За результатами класифікації ми можемо зробити досить цікавий висновок: намагаючись надати характеристику органу виконавчої влади, ми переважно користуємось характеристиками (якостями) його керівництва (наявність або відсутність у керівника статусу державного політичного діяча, одноосібне або колегіальне керівництво тощо). Такий висновок підштовхує до думки про нерозривний зв?язок органу і керівника у системі виконавчої влади. Водночас існує неоднозначне сприйняття системи органів виконавчої влади, точніше місце та роль елементів у цій системі.

Кабінет Міністрів має таку структуру, при якій “…міністерства виступають своєрідним “продовженням” уряду і повинні займатися, головним чином, розробкою і організацією впровадження політики, що і є пріоритетним завданням будь–якого уряду” і це забезпечує більш ефективну діяльність всієї виконавчої влади в цілому.

Доречно зауважити, що таким же чином сприймали побудову вищих органів виконавчої влади і фахівці при складанні Звіту підготовчої місії Світового Банку “Позика на реформу державного сектору”: “Зв?язки між вищими та нижчими рівнями Кабінету Міністрів, тобто між старшими міністрами та міністерствами також не є безпосередніми, а здійснюється через апарат Кабінету Міністрів. Апарат, таким чином, являє офіційний прошарок між міністерствами”. Очевидно, що на думку авторів звіту старші міністри (безпосередньо члени Кабінету Міністрів) та міністерства – це одне ціле і виступають вони як структурні елементи Кабінету Міністрів України. При цьому експерти зауважили, що “…в Україні державні службовці (маються на увазі службовці апарату Кабінету Міністрів. – Н.А.) дають вказівки міністрам… Це призводить до послаблення політичного спрямування виконавчої влади і знижує відповідальність міністерств за діяльність галузі, що в свою чергу підриває процес формування та дотримання політики”.

Ми частково поділяємо таку точку зору, зокрема в тому, що дійсно, на даний момент, при існуванні апарату Кабінету Міністрів у сьогоднішньому складі (Секретаріат Кабінету Міністрів України чисельністю 516 осіб). Але з існуючим обсягом повноважень, (наприклад, за керівником Секретаріату Кабінету Міністрів України – Міністром Кабінету Міністрів – закріплено низку розпорядницьких (щодо системи виконавчої влади) функцій: право давати доручення посадовим особам центральних і місцевих органів виконавчої влади, відповідальним за організацію роботи з підготовки проектів нормативних актів, інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів України; прийняття рішення про повернення розробникам проектів нормативно–правових актів та інших документів, внесених до Секретаріату з порушенням установленого регламенту або з питань, котрі не належать до компетенції Кабінету Міністрів України; проведення нарад з посадовими особами центральних і місцевих органів виконавчої влади, відповідальним за організацію роботи з підготовки проектів нормативних актів, інших документів, що подаються на розгляд Кабінету Міністрів України) невиправдано розпорошує як загальні компетенційні питання, так і досить принципові питання відповідальності.

Отже, виходячи з цього, ми можемо запропонувати таку структуру уряду України, яка враховувала б інтереси як загальної, так і галузевої політики та водночас відповідала статусу керівників органів виконавчої влади, які є членами уряду (при складанні схеми ми виходили з затвердженої Президентом України та Кабінетом Міністрів України структурою та розподілом функціональних повноважень Кабінету Міністрів України) (Див.рис. 2.1.):

 

 

Рис. 2.1.

Примітка: у зв’язку із частою зміною структури органів виконавчої влади, їх назв ми наводимо умовний перелік членів Кабінету Міністрів і маємо на увазі, що принцип функціонального розподілу всередині Кабінету Міністрів є незмінним.

Пояснимо схему: Кабінет Міністрів (на противагу його традиційному тлумаченню як органу виконавчої влади загальної компетенції) умовно можна поділити на два рівні – рівень спеціальної компетенції (міністри) та рівень загальної компетенції (Прем?єр–міністр України, Перший віце–прем?єр–міністр України, три віце–прем?єр–міністри України). Тобто, в уряді, як колегіальному органі, при формуванні політики ключову роль мають відігравати такі керівники: Прем?єр–міністр, як керівник вищого органу виконавчої влади (виконує функції загального керівництва та спрямування діяльності органів виконавчої влади нижчого рівня) та міністри, які є керівниками галузевих органів виконавчої влади.

Принциповою відмінністю запропонованого нами розуміння місця міністрів у керівному секторі виконавчої влади є те, що міністр вже не виступає суто керівником міністерства (міністерством, як нами вже зазначалось, має керувати державний службовець), він має керувати галуззю, тобто виступати як керівник галузевого органу виконавчої влади, який включає в себе і саме міністерство, й інші органи, які скеровуються відповідним міністром (державні комітети, представництва міністерства на місцях тощо). І найвагоміший, на наш погляд, аргумент міститься в зміненій Конституції України (п. 9–2 ст. 116), за якою призначати керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу уряду, уповноважений саме Кабінет Міністрів України, що вже вказує на дещо нижчий рівень цих органів у системі органів виконавчої влади, ніж міністерства, керівники яких входять до складу уряду і вже як члени Кабінету Міністрів вирішують такі кадрові питання.

Неоднозначною є позиція вчених і щодо діяльності місцевих державних адміністрацій. Наприклад, окремі дослідники доходять висновку про необхідність розширення сфери впливу та обсягу повноважень місцевих державних адміністрацій (переважно районного рівня) на соціально–економічний розвиток регіону. Наприклад, "запропоновано процес формування концепції розвитку регіону, який має покладатись в основу діяльності органів виконавчої влади в регіоні України". Цитований автор наводить аргумент на користь саме державного управління у сфері екології та економіки регіону: “…доцільно створити раціональний апарат державного управління в регіонах, діяльність якого має бути спрямована насамперед на забезпечення конструктивного використання природних багатств, їх відновлення, а також покращення.”

У такому разі постає єдине питання: навіщо членам територіальної громади створювати органи місцевого самоврядування, якщо держава в змозі “подбати” про розвиток їх регіону та захисту їх прав і свобод? І якщо дійсно прийняти за основу такий макет організації влади на місцях, то яким чином треба розмежовувати повноваження між виконавчою владою та місцевим самоврядуванням?

Згадуваний автор пропонує одночасно розширити можливості місцевих державних адміністрацій у сфері делегування повноважень органам місцевого самоврядування. Але навіщо спершу брати на себе обов?язок, щоб потім “делегувати” зобов?язання щодо його виконання? Схожу думку висловлює і С.О. Телешун, вказуючи на необхідність “залишити” у компетенції органів місцевого самоврядування лише питання соціального забезпечення та розпорядження комунальною власністю, усі інші питання вченим пропонуються віднести до відання місцевих державних адміністрацій.

Не можна погодитись з наведеними твердженнями, оскільки вважаємо, що досить повільний розвиток регіонів викликаний саме невизначеністю у сфері розподілу повноважень між різними органами управління та слабкістю розвитку місцевого самоврядування, недооцінка якого і призводить до таких сумних результатів. Запобігти цьому, на нашу думку, можливо лише при умови чіткого розмежування владних повноважень посадових осіб місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій, шляхом залишення за останніми лише контрольно–наглядових функцій за додержанням законності, правопорядку та реалізації загальнодержавних політичних, економічних і соціальних програм.

Висловлюються і думки проти закріплення за місцевими державними адміністраціями контрольно–наглядових повноважень. Так, поширеною можна вважати таку позицію: "Зараз нагляд за додержанням законодавства здійснюють органи пр.ратури. За такої системи ради без особливих зусиль відхиляють протести прокурорів і на тому у більшості випадків закінчується уся наглядова процедура. Так що ж, невже хтось всерйоз думає, що на подання державних адміністрацій сучасні ради будуть реагувати більш відповідально, ніж на протести прокурорів?”. На це хотілось би відповісти, що ситуація з неспроможністю пр.ратури ефективно виконувати свої функції – це проблема виключно пр.ратури та діючого законодавства, які не в змозі унеможливити прояви таких негативних тенденцій у сфері контролю за додержанням законності.

Якщо продовжити цей логічний ланцюжок, то можна взагалі відмовитись від контрольно–наглядової діяльності в державі й перебрати до центру усі можливі функції та повноваження у сфері державного управління, повернувшись тим самим до тоталітарного правління – все одно ніхто, крім самої держави не в змозі так ефективно управляти суспільством, і заразом відпаде проблема чиєїсь "неслухняності". Не можна відмовлятись від ідеї подальшої демократизації суспільства, не визнавати за громадянами права самостійно вирішувати проблеми місцевого значення лише на тій підставі, що за якихось причин не виходить повернути деяких суб’єктів управління у правове поле держави. На нашу думку, треба своєчасно та ефективно реагувати на таку, вочевидь, негативну практику чи–то виходу за межі закону, чи–то „зловживання правом”. І тоді відпаде необхідність відмовлятись від досить слушних ідей побоюючись, що вони заздалегідь не будуть належним чином реалізовані.

Питання належності Ради міністрів Автономної Республіки Крим (далі – АРК) до органів виконавчої влади є досить дискусійним: з одного боку, з аналізу Конституції АРК випливає, що Рада міністрів виконує функції місцевого органу виконавчої влади в автономії, а також враховуючи встановлений порядок призначення та звільнення Голови Ради міністрів АРК (за погодженням з Президентом України – ст. 37) і повноваження Президента України скасовувати акти Ради міністрів АРК (п. 16 ст. 106 Конституції України), цей орган треба визнати реально сполученим із системою органів виконавчої влади. З іншого боку, "Верховна Рада АРК є представницьким органом “особливого” місцевого самоврядування, що в межах територіальної автономії здійснює повноваження у сфері державного владарювання". Рада міністрів АРК відповідно має сприйматися як виконавчий орган такого самоврядування.

До того ж, Ю.М. Тодика наголошує, що окрім державних органів виконавчої влади, в Україні діють “…виконавчі органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим (Рада міністрів, міністерства, республіканські комітети), на які також покладено здійснення виконавчих функцій, але які за своєю природою не є державними органами”. Конституційний Суд України також дотримується такої думки, оскільки у своєму рішенні в справі про суміщення службової діяльності керівників органів виконавчої влади визначаючи коло осіб, які вважаються керівниками органів виконавчої влади не включає до нього жодного з посадових осіб уряду Автономної Республіки Крим.

Водночас, Конституція АРК встановлює певну підконтрольність та підзвітність голів районних державних адміністрацій Раді міністрів АРК з питань виконання державних функцій і повноважень (п. 5 ст. 35) а також надає право Раді міністрів АРК скасовувати розпорядження голів відповідних районних державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, Законам України, іншим законодавчим актам України, а також нормативно–правовим актам Верховної Ради автономії, рішенням Ради міністрів, що не суперечать законодавству України (п.6 ст.38). До того ж, пропозиції щодо призначення на посаду або звільнення з посади голови районної державної адміністрації в Автономній Республіці Крим вносяться на розгляд Кабінету Міністрів України головою Ради міністрів автономії; призначення першого заступника та заступників голови, а також керівників структурних підрозділів здійснюється головою відповідної державної адміністрації за погодженням з відповідними посадовими особами Ради міністрів АРК. Причому наведений академіком О. Копиленко аналіз великої кількості нормативних документів Кабінету Міністрів України, Верховної Ради України вказує на віднесення Ради міністрів до органів виконавчої влади “по умолчанию (рос.)”.

У підручнику "Государственное строительство и местное самоуправление" за редакцією Б.М. Свирського, ми знаходимо у розділі про органи виконавчої влади таке твердження: ”Рада Міністрів, як орган виконавчої влади самостійно здійснює виконавчі функції та повноваження з питань, віднесених до відання Автономної Республіки Крим”. Очевидно, що автор відносить до органів виконавчої влади і Раду Міністрів Автономної Республіки Крим, причому прямо на це вказуючи. Ще можна навести витяг з Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України, в якому зазначається: “Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який спрямовує, координує і контролює діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських держадміністрацій”.

Тобто Рада міністрів АРК неначе вклинюється у встановлену Конституцією України трирівневу систему виконавчої влади, зайнявши проміжне місце між Кабінетом Міністрів України та місцевими державними адміністраціями, приблизно на одному рывны з центральними органами виконавчої влади, подекуди виконуючи функції обласної державної адміністрації (переважно в кадрових питаннях).

Отже, складається уявлення про “подвійний” статус Ради міністрів АРК, за яким цей орган належить водночас і до державної влади, і до влади автономії як адміністративно–територіального утворення (тобто орган регіонального врядування). Це є відображенням особливого характеру територіальної автономії як складової системи адміністративно–територіального устрою України. До речі, у проекті закону “Про внесення змін до Конституції України” №3207–1 містилася така норма: “Виконавчу владу в Автономній Республіці Крим здійснює Рада Міністрів Автономної Республіки Автономної Республіки Крим, а в областях і районах, містах Києві та Севастополі, здійснюють місцеві державні адміністрації” (п. 1.21) Тобто пропонувалося законодавчо ввести Раду Міністрів автономії до системи органів виконавчої влади, надавши їй статус місцевого органу виконавчої влади поряд з місцевими державними адміністраціями. Невизначеність правового статусу вищих органів управління автономії та їх керівників породжує появу “хронічних конфліктів” на півострові. А тому необхідно якнайшвидше остаточно закріпити чітку структуру як органів виконавчої влади, так і органів управління автономією.

На наш погляд, Рада міністрів АРК не має входити до вертикалі виконавчої влади, оскільки, як нами вже було зазначено, вони мають різні за своєю юридичною природою призначення, функції та завдання. Брати участь у виконанні державних функцій Рада міністрів Автономної Республіки Крим, рівно як міністерства та відомства автономії, цілком можуть опосередковано. Це можна реалізувати за допомогою делегованих повноважень від Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади. Адже саме так вирішуються питання, що віднесені до компетенції державних органів на місцях – вирішення цих питань делегується органам місцевого самоврядування.

До речі, кардинальних реформ законодавства через це проводити не доведеться. Достатньо лише чітко усвідомити та в подальшому враховувати і дотримуватись норм чиного законодавства, адже Конституція АРК закріплює, що: “Рада міністрів Автономної Республіки Крим здійснює виконавчі функції та повноваження з питань, віднесених до самостійного відання Автономної Республіки Крим, а також здійснює державні виконавчі функції, делеговані (курсив наш – Н.А.) відповідно до Конституції України”.

Ще однією проблемою, на наш погляд, є орган, існування якого не передбачено ані Конституцією України, ані жодним законом, але який створений і діє на підставі підзаконного нормативно–правового акту та претендує на статус органу виконавчої влади (принаймні, за визначенням авторів підручника з конституційного права). Мова йде про районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації. Одразу зазначимо, що повністю підтримуємо наведену думку і вважаємо вказані органи органами виконавчої влади. Наведемо аргументи, які, на наш погляд, це підтверджують:

? по–перше, якщо проаналізувати районні державні адміністрації у містах Києві та Севастополі з точки зору їх становища у системі органів виконавчої влади, стає зрозумілим та очевидним їх органічна схожість з районними державними адміністраціями. Це випливає з того, що порядок призначення голів районних державних адміністрацій у містах Києві та Севастополі за своїм принципом є ідентичним призначенню голів районних державних адміністрацій (голови місцевих державних адміністрацій в місті Києві призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України в порядку, передбаченому Конституцією та законами України).

? по–друге, мета діяльності цих органів, на наш погляд, полягає в оптимізації управління районами міст з особливим статусом для гарантування чіткого виконання цими містами, відповідно, політичного та адміністративного (місто Київ) або військового (місто Севастополь) центру. Діяльність районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій як структурних підрозділів відповідних міських державних адміністрацій, на наш погляд, не сприяло б підвищенню відповідальності посадових осіб органів виконавчої влади (адже завжди простіше знаходитись під чиїмось керівництвом, аніж бути самостійним суб?єктом управління, а отже, і відповідальності).

Як бачимо, законодавче визнання районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій надасть змоги більш ефективно гарантувати виконання спеціальних функцій, покладених державою на міста Київ (як столицю) та Севастополь (як військовий центр).

Водночас, як нами вже було зазначено, існує проблема як юридичного закріплення існування та діяльності районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій, так і побудови влади у цих містах взагалі.

Так, Конституція України зазначає, що “виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації” (ч. 1 ст. 118), подібне положення міститься і у Законі України “Про місцеві державні адміністрації”, але з деякою конкретизацією: “виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські (курсив наш. – Н.А.) державні адміністрації” (ч. 1 ст. 1). Як бачимо, закон містить вичерпний перелік місцевих органів виконавчої влади і передбачає створення у містах Києві та Севастополі лише міських державних адміністрацій, не зазначаючи при цьому можливості створення будь–яких інших місцевих органів виконавчої влади, у тому числі й районних у місті державних адміністрацій.

Водночас у ч. 2 ст. 118 Конституції обумовлені “особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі”, причому такі “особливості” мають визначатись або самою Конституцією України, або ж окремими законами України (ч. 2 ст. 120). Окремих законів, як вже було зазначено, ми не маємо, а маємо Розпорядження Президента України від 18 травня 2000 р. № 821 “Про упорядкування структури місцевих державних адміністрацій”, в якому він наказує Кабінету Міністрів України “затвердити… примірні переліки управлінь, відділів та інших структурних підрозділів обласних, Київської та Севастопольської міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій та їх граничну чисельність”.

Прямі та побіжні згадки про діяльність районних у місті Києві державних адміністрацій містяться також у декількох інших підзаконних нормативно–правових актах.

Створені ж вони були на базі Указу Президента України від 24 липня 1995 р. “Про обласні, Київську та Севастопольську міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації”. Як бачимо, цей указ був виданий до прийняття Конституції України і хоч у перехідних положеннях є норма, за якою Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечать їй, на нашу думку, правовий статус районних адміністрацій міст Києва та Севастополя мав би бути закріплений у спеціальних законах, які врегульовують “особливості” державного управління в містах Києві та Севастополі.

Враховуючи, що Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, ситуація з правовим підґрунтям існування та діяльності районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій є досить проблемною, оскільки базується на підзаконних нормативно–правових актах всупереч тій же Конституції.

До речі, закон, який регламентував би правовий статус органів влади у місті Севастополі, як нами вже було зазначено, дотепер відсутній, а прийнятий у 1999 р. Закон “Про столицю України ? місто–герой Київ” не додав до цього питання більше ясності та правової підтримки. В тексті закону органи під назвою “районні у місті державні адміністрації” навіть не згадуються. Поряд з цим у перехідних положеннях закону маємо норму, за якою “міська та районні в місті Києві ради протягом місяця після набрання чинності цим Законом вирішують питання щодо формування власних виконавчих органів на базі відповідних державних адміністрацій, які паралельно виконують функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві”.

Отже, за логікою випливає, що за своїм правовим статусом районні в місті Києві державні адміністрації не є структурним елементом виконавчої влади, а лише “паралельно виконують” її функції, при цьому структурно входячи до органів місцевого самоврядування як виконавчі органи.

Таке рішення законодавця, на наш погляд, видається досить спірним, оскільки обумовлення особливостей певних адміністративно–територіальних одиниць (в даному випадку міст Києва та Севастополя) викликано необхідністю посиленого впливу з боку держави на процеси, які проходять у цих містах в усіх сферах суспільного життя, та постійного контролю за ними. Враховуючи функції, які покладаються на місто Київ як столицю України (створення належних умов для діяльності у місті Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, центральних органів державної влади, офіційних представництв; вирішення питань щодо розміщення центральних органів, які утворюються Президентом України, Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України, а також дипломатичних представництв тощо) видається нелогічним надання саме органам місцевого самоврядування первинного значення як провідним органам управління міст Києва та Севастополя. До того ж це зводить нанівець намагання закріпити “спеціальний правовий статус” міст всеукраїнського значення. В результаті міста Київ та Севастополь замість того, щоб бути під пильним контролем з боку держави, одержують таке собі сучасне “магдебурзьке право”, та це не заважає нормотворцям декларативно закріплювати “підконтрольність і підзвітність” місцевих державних адміністрацій міст Києва та Севастополя Президенту України та Кабінету Міністрів України, абсолютно не замислюючись над практичною реалізацією такої підконтрольності та підзвітності.

Така “подвійність” має досить негативний вплив і на встановлення правового статусу керівників місцевих органів виконавчої влади міст Києва та Севастополя. За Законом України “Про столицю України – місто–герой Київ”, голови місцевих державних адміністрацій в місті Києві призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України в порядку, передбаченому Конституцією та законами України; Київський міський голова обирається шляхом прямих виборів відповідно до Закону України "Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів". Голова, заступник голови районної у місті Києві ради обираються відповідною радою з числа її депутатів у межах стр. повноважень ради таємним голосуванням.

Як бачимо, процедура зайняття посади цими посадовими особами відбувається на загальних засадах (відповідно, призначення та обрання) без будь–яких винятків або обмежень, з посиланнями на загальні норми. При цьому не зазначається: чи є прямий або опосередкований зв?язок між особою, яку обрали на посаду голови міської або районної у місті ради та кандидатом на посаду голови відповідної місцевої державної адміністрації.

У конституційному поданні Президента України до Конституційного Суду України про офіційне тлумачення положень ряду законодавчих актів серед інших питань було і таке: “Чи може бути призначено, виходячи з положень вищезазначених правових актів, головою Київської міської державної адміністрації не Київського міського голову, а іншу особу?". У своєму Рішенні Конституційний Суд висловив однозначну позицію, за якою “Київську міську державну адміністрацію має очолювати лише особа, обрана Київським міським головою, яка Президентом України призначається головою Київської міської державної адміністрації. Як голова Київської міської державної адміністрації Київський міський голова з питань здійснення виконавчої влади є відповідальним перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітним і підконтрольним Кабінету Міністрів України”. У мотивувальній частині рішення Конституційний Суд України зазначає, що Київський міський голова (який водночас виступає і як голова місцевої державної адміністрації) є посадовою особою місцевого самоврядування.

В свою чергу ст. 25 Закону України “Про державну службу” відносить посади голів місцевих державних адміністрацій до посад державної служби першої категорії. Реалізація двох вказаних норм неминуче призведе до колізії інтересів (від лат. сollisio – зіткнення). На перший погляд може здатись, що мова йде про колізію правових норм, але це не так. Як відомо, під вказаним поняттям розуміють суперечності, які виникають між правовими приписами. Тобто, декілька норм принципово по–різному регламентують одні й ті самі суспільні відносини.

В нашому випадку відбувається дещо інше: кожна правова норма регламентує певний вид суспільних відносин, і при цьому суперечності відсутні. “Зіткнення” виникають, коли починається реалізація цих правових норм, оскільки реалізувати їх має одна особа. Адже фактично вона перебуває водночас на двох посадах, які належать до різних за своєю правовою сутністю систем: системи державної служби та служби в органах місцевого самоврядування, і тому зобов?язана діяти як в інтересах держави, так і в інтересах територіальної громади. Виходячи з цих позицій, ми стверджуємо, що мова йде саме про колізію інтересів.

В результаті реалізація правового статусу посади керівника органу виконавчої влади суттєво обмежується необхідністю реалізовувати правовий статус посади посадової особи місцевого самоврядування. І це йде мова про особу, яка покликана керувати містом загальноукраїнського значення, виконує функції державної влади і яка насамперед відповідальна за чітку роботу всієї інфраструктури столиці.

При цьому ми в жодному разі не применшуємо значення, можливості та загальний потенціал органів місцевого самоврядування у розвитку адміністративно–територіальних одиниць, але, по–перше, існують нюанси управління деякими територіями, які з певних причин потребують “особливого підходу”, а по–друге, ми вже зазначали і ще раз наголошуємо: не можна поєднувати органи з різним правовим походженням. В даному випадку підґрунтям надання особливого статусу місту Києву було те, що Київ є політичним та адміністративним центром держави, а отже метою надання такого статусу було забезпечення підвищеної відповідальності та контролю за всім, що відбувається в межах столиці. Цілком логічним було б покласти такі функції на органи державної влади, а саме на місцеві державні адміністрації, поширивши їх компетенцію на “вирішення питань місцевого значення”. Звісно, це є прерогативою органів місцевого самоврядування, але, на нашу думку, в ситуації з Києвом як столицею України будь–яке проблемне питання (чи то соціально–побутове обслуговування органів влади, іноземних представництв, чи то банальне “латання” асфальтових доріг) має державне значення. Адже від цього залежить і нормальне функціонування вищих державних органів влади, і міжнародний авторитет України.

Абсолютно погоджуємось з тезою про те, що будь–які правовідносини, в тому числі й у сфері державного управління, повинні базуватись на принципі верховенства права, а це, як правильно стверджується в літературі, означає “підпорядкування усіх без винятку державних інститутів потребам реалізації та захисту прав людини, а також пріоритетність цих прав перед усіма іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави”. А також, випереджаючи закиди щодо зменшення ролі місцевого самоврядування (показника демократії та народовладдя у державі) зазначимо, що законодавець, визначаючи “особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування” за логікою, не мав наміру “автономізувати” управління, надавши територіальним громадам цих міст навіть більші повноваження, аніж іншим громадам. Мабуть, особливий статус цих міст передбачає, насамперед, відповідальність саме державних органів за гарантування та збереження ефективності управління цими містами.

Адже ні в кого не викликає заперечень, наприклад, обмеження деяких конституційних прав державних службовців (право на страйк, членство у партії військовослужбовців тощо) – ми пояснюємо це захистом державних інтересів, що, безперечно, гарантує додержання прав і свобод інших громадян. Нам необхідно зрозуміти, що ми маємо справу з аналогічною ситуацією і певне обмеження права територіальної громади міст Києва та Севастополя на місцеве самоврядування захистить їх самих від можливості опинитися у рідному місті, а нас від столиці, або військового центру, з безконтрольною владою. До того ж цілком можливо поєднати суто “державницьке” управління з такими інститутами місцевого самоврядування, як громадські слухання та місцеві ініціативи. Вони можуть працювати в повному обсязі так само, як і в системі місцевого самоврядування: дорадчими інститутами.

Водночас виникає ситуація, коли органи державної влади фактично не мають реального впливу на керівника такого “подвійного” органу. Як вже було зазначено, Президент України має призначати на посаду голови міської державної адміністрації лише особу, яку було обрано головою міської ради. Це означає, по–перше, що Президент України (або будь–які органи державної влади) не мають змоги впливати на вибір особи “головного управлінця” столиці, а, по–друге, звільнити голів місцевих державних адміністрацій міста Києва (рівно як і Севастополя) Президент України фактично не може, оскільки вони займають виборні посади і є, відповідно до Рішення Конституційного Суду України, посадовими особами місцевого самоврядування.

З цього приводу виникає безліч питань: яке правове значення має Указ Президента України про призначення голови державної адміністрації міста Києва та голови районної у місті Києві державної адміністрації? Які правові наслідки матиме ситуація, коли Президент України з якихось причин не підпише такий Указ? Якщо взяти за аксіому, що Президент України зобов?язаний просто автоматично призначати особу, обрану головою міської або районної у місті ради (таке собі підтвердження вступу на посаду), тоді незрозуміло, яке практичне значення такого управлінського рішення, коли з боку Президента не має будь–якої юридично значущої вольової ініціативи.

Неясно також, у який термін після обрання голови місцевої ради його мають призначити на посаду голови відповідної місцевої державної адміністрації.

Виходячи з наведених аргументів, пропонуємо авторське бачення вирішення питання організації влади у містах Києві та Севастополі:

Зробити акцент саме на органах державної влади шляхом надання повноважень з управління цими містами місцевим державним адміністраціям. Це надасть прогнозованості діяльності органів управління містом, оскільки керівництво буде не обиратись, а призначатись. Це також підвищить контроль за діяльністю місцевих державних адміністрацій та їх посадових осіб, оскільки вони вже повністю будуть належати до вертикалі виконавчої влади.

Внести зміни до Закону України “Про місцеві державні адміністрації”, виклавши ч. 1 ст. 1 в такій редакції: “Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації”. Як наслідок, привести у відповідність Закон України “Про столицю України – місто–герой Київ” та прийняти Закон України про правовий статус міста Севастополь, врахувавши такі положення: органи виконавчої влади мають відігравати провідну роль в управлінні цими містами; голови місцевих державних адміністрацій мають призначатись на загальних засадах; враховуючи особливості здійснення виконавчої влади, районні у містах державні адміністрації мають бути прирівняні до статусу районних державних адміністрацій.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук