Головна

Правове становище Галичини у складі Австрії та Австро-Угорщини (1772-1918 рр.) М. Мацькевич


Правове становище Галичини у складі Австрії та Австро-Угорщини (1772-1918 рр.)

М. Мацькевич

Івано-Франківська обласна державна адміністрація, вул.М.Грушевського, 21, 76004 Івано-Франківськ, Україна

 

 

 

 

 

 

 

 

 

У 1772 р., згідно з тристоронньою угодою між Прусією, Росією та Австрією, внаслідок першого поділу Польщі Галичина була на піднесенні у своєму розвитку. За словами І. Нагаєвського, це був період “освіченого абсолютизму”, коли Марія-Тереза та її син Йосиф ІІ проводили основні реформи в державі. Загалом у цей час життя українського народу в Австрії дещо поліпшилось і склалися належні умови для розвитку порівнюючи з минулими часами за “польського королівства” [1, с.21].

Західноєвропейська просвітницька ідеологія стала величезним поштовхом у напрямі реформування державно-правового і соціально-економічного життя, що сприяло рецепції державно-правової культури в Галичину, яка була у складі Австрії.

В Урядових колах столиці Габсбурзької монархії в той час радо зустрічали галицьких провідників просвітництва.

У своїй абсолют

ній формі просвітницька доктрина, якої дотримувалися Марія-Тереза і Йосиф II у проведенні реформ утверджувала такі основні правничі ідеї: 1) громадянський уряд – як наслідок договору, він має суто світський характер; 2) для більшості населення урядова влада вигідна і тому уряд має право вимагати покори; 3) усі народи, їхня історія, культура, мова, етнічна територія мають невідчужені права на розвиток; 4) право визначене народом має здійснювати держава; 5) у міжнародних стосунках природний закон зберігає свою силу. Просвітницька теорія, згідно з якою австрійська держава проводила реформи, утверджувала, що істина зосереджена не в його частинах, а в цілому. Ці міркування приводять нас до головної проблеми, пов’язаної з оцінкою австрійської державно-правової культури та її рецепції в Галичину.

Чи утверджувалися вищезазначені ідеї в правовій культурі українського народу Галичини? Чи сприяли вони формуванню національної державницької ідеї? На ці запитання ми даємо ствердну відповідь: реформування державно-правової системи в Галичині в складі Австрії мало модерністський характер і зберігало тісний зв’язок з поняттям “просвітництво”.

Перші реформи Марії-Терези та Йосифа II були спрямовані на піднесення української національної культури і народної мови. На першому етапі державно-правові реформи урівноправили греко-католицьку церкву з римо-католицькою і поліп­шили матеріальні, особливо фінансові, умови функціонування української церкви.

Загалом можна стверджувати, що державно-правові акти Австрійської монархії надали Галичині більше свободи і можливостей щодо згуртованості української нації та її прогресивного розвитку. Якщо буквально їх розуміти, то вони усунули дуже багато обмежень, встановлених Польщею. Отож український народ Галичини у складі Австрії визначав свій розвиток не тільки за духовним покликом, а й в результаті скасування державно-правових обмежень. Зокрема, підготовці національно-елітних кадрів сприяло заснування у Відні вищої греко-католицької семінарії, в якій навчали кандидатів на священнослужителів. У 1783 р. у Львові була заснована генеральна семінарія, а в 1784 р. створено Львівський університет.

Цісарський патент від 3 квітня 1817 року надавав “Королівству Галичини і Володимиреї” з Буковиною так звану Станову Конституцію із своїм власним становим сеймом. На території Галичини патентом Монарха Австрії від 6 лютого 1792 р. наказано навчати українських дітей рідною, тобто народною мовою, хоча б двічі на тиждень. Саме у Галичині на цій стадії державно-правових реформ народ мав життєвий етнічний досвід, який був законсервований на чистій традиції, а за Польщі подекуди національні елементи були витіснені з повсякденного життя. Вперше в Галичини у складі Австрії піднесено буденну національну свідомість до розуміння національних прав. З культури повсякденного життя українського народу Галичини витіснялося почуття національної неповноцінності, і з’являється нове буття історії через впровадження тих чи інших державно-правових реформ.

Усі зусилля національно-патріотичної, оссобливо греко-католицької релігійної інтелигенції спрямовувались на розвиток освіти і культури в Галичині, на формування в українського народу рівня державно-правового мислення, до пізнання власної історії. За допомогою державно-правових реформ і зусиль національно-патріотично налаштованих представників українського народу Галичини у складі Австрії був подоланий старий, сформований за Польщі, спосіб державницького сприйняття світу, який позбавляв український народ надії на національне відродження. Важливо зазначити, що реформи були спрямовані на конкретні дії: спочатку на національне відродження через освіту і культуру; потім автоматизацію державно-правових інститутів Галичини; далі – на економічне відродження. Характерно, що члени галицького станового сейму носили уніформу з гербом краю [1, с.22]. Навіть такий елемент державності Галичини у складі Австрії символізував “нову форму” переживання українським народом історичного часу. Події відродження Галичини в складі Австрії під впливом державно-правових реформ, які проводив цісарський престол, відбу­валися повільно, суперечливо, проте культивували національно-державницьку політику. Зрозуміло, що греко-католицьке духовенство Галичини стояло на сторожі інтересів Габсбурзької монархії. Водночас на першому етапі греко-католицька еліта була рушійною силою національного пробудження україн­ського народу. Протягом багатьох років, будучи під владою Польщі, греко-католицька церква в Галичині була викреслена з українського національного життя. У складі Австрії греко-католицька церква стала знову національною, рідною, джерелом тодішньої національної і державницької культури.

Державно-правові умови Австрії в Галичині на основі греко-католицького національно-патріотичного руху сприяли розвитку народного руху, який очолювала світська інтелігенція. Генетичний зв’язок між патерністською стосовно українського народу Галичини, державно-правовою політикою Австрії культурним і національним відродженням, а потім і політичним після революції 1848р. робив державницьку культуру галичан першорідним знаменом національності.

Просвітницька стратегія проведення державно-правових реформ в Австрії, в складі якої була Галичина, містила в собі елементи демократії, гуманізму і правочинності. Незважаючи на численний опір, що чинили представники польської еліти в адміністративно-територіальних органах влади Галичини і в представницьких інститутах влади, державно-правові реформи Австрії піддавали атономізації окремі сфери життя, реконструювали Галичину в українське національне ціле, хоч і автономізоване суспільство з його державно-правовою культурою.

Зауважимо, що через рік після приєднання Галичини до Австрії у 1773 р. цісарським патентом, спрямованим на забезпечення розвитку промисловості, сільського господарства і торгівлі було запрограмовано ліквідацію згубної митної політики польської шляхти. Ці митниці перейшли у державну власність, містились чітко визначені митні тарифи. В інструкції для першого губернатора Галичини Пергена були вказівки австрійського уряду надати митні привілеї галицьким фабрикантам та ремісникам, звернути увагу на торгові шляхи, особливо ті, що зв’язують Галичину з центром Австрії і торговими центрами Європи. На будівництво доріг були встановлені мінімальні митні побори. Водночас австрійська влада почала ліквідацію незаконних митних поборів, які вводила польська землевласницька шляхта. У 1830 р. розпорядженням австрійського уряду в Галичині були зменшені розміри митних платежів і вдвічі зменшено мито для селянських підвод [2, с.6-78]. Губернаторське розпорядження від 1837р. зобов’язувало місцеві органи влади Галичини організувати в сільських школах навчання агротехнічних прийомів вирощування льону, конопель, раціональних технологій обробітку льону, конопель і вовни [3, с.24].

З огляду на викладене треба визнати, що разом з відродженням національної культури і освіти, державно-правові акти були спрямовані на розвиток товарного виробництва і торгівлі.

Державно-правові реформи в Галичині за змістом можна класифікувати за спрямованістю на певні сфери суспільного життя – ті, що торкалися відродження національної мови та культури; суспільно-економічних відносин; удосконалення місцевого державного управління, а після революції 1848-1849рр. було проведене реформування політико-правового змісту. Всі державно-правові реформи, що проводилися після революції 1848р. в Австрії були просякнуті принципом індивідуально-корпоративної свободи в такий спосіб, щоб державно-правові інституції можна було б підпорядкувати монарху, який начебто репрезентує інтереси всього поліетнічного суспільства. Політична необхідність примусила монарха Австрії та його оточення виробити компромісне рішення в боротьбі між прихильниками централізму в державно-правовому устрої і тих, хто осмислював принцип національно-автономічного адміністративного і самоврядного ладу на основі федералізму. Наслідком цього компромісу стало укладення угоди між Австрією та Угорщиною і прийняття Конституції 21 грудня 1867 року, після чого Австрія перетворилася у дуалістичну монархію.

Тенденція розвитку від централізму до повної децентралізації простежувалась не тільки на загальнодержавному рівні. Реформи державних інституцій врядування і самоврядування сприяли формуванню такого державно-правового устрою управління землями Австрії, які сприяли залученню широких верств. Тут варто зауважити, що після скасування панщини та деяких феодальних повинностей з 1848 по 1849рр. розпорядженням Галицького губернатора “Про порядок організації самоврядування громадян” в селах і містечках почали створюватися самостійні самоврядні громади. Вже з цього соціально-політично зумовленого конфлікту та непорозуміння між консервативними і реформістськими силами Австрійської державницької еліти проростає як щось не бувале до цього часу розуміння фактичної диференціації центристських і федеративних течій державного устрою. Як і раніше, консервативна державницька думка ще раз зробила поступку – дала змогу федералістам провести низку прогресивних державно-правових реформ в Галичині у складі Австро-Угорщини.

У 1861 р. разом із Законом “Про імперське представництво” були видані статути і порядок виборів представницьких органів у коронних землях. Державно-адміністративний устрій набуває форми “коронних земель”, які здобули певну земельну автономію з правом формування представницьких органів, у компетенцію яких входило вирішення питань місцевого значення. Цей вид політико-правової свободи, яку дістав український народ Галичини від австрійського уряду, типово федералістичний і він розширив правове коло діяльності та підніс державно-правову культуру ще на один щабель цивілізації. Хоча консервативним силам австрійського уряду вдалося поділитися владними повноваженнями з місцевими адміністративно-територіальними органами влади і самоврядними інституціями, суб’єктивна централізація обмежила ліберально-демократичну тенденцію й потенційно загрожувала федералізму. Розуміючи те, що революція породила тенденцію демократизації і лібералізації місцевого державного управління в Галичині, українські національно-патріотичні сили почали об’єднуватися в громадські та політичні гуртки, організації й партії і стали переносити державно-правові функції до справжніх носіїв держави – до українського народу. Національно-земельний федералізм з його місцевими органами державного управління і сформованими на демократичній основі місцевими органами самоврядування почали розуміти політичну свободу як явище, що грунтується на економічній основі, і полягає в тому, щоб звільнити громадянина від залишків феодальної залежності, від центральної державної влади, надавши правові основи громадянам діяти за власною волею і передусім повною мірою користуватися конституційним правом.

Правова рівність національно-адміністративних земель, які дістали назву “коронних”, виступає логічним доповненням того типу свободи, який утверджує рівність громадян перед законом. У державно-правову культуру українського народу Галичини трансформується культура австрійськового права, яка дає змогу поступово перенести поняття “держави” з індивідуума (монарха) і феодально-станового розуміння на український народ краю “галицька громада” та націю. Недаремно ще “Тимчасовий закон для громад” 1848 року починався словами – “основою вільної держави є громада”. Хоча самостійними місцевими громадами визнавалися міські або сільські громади із власними громадськими представництвами і виконавчими органами, коронний край Галичини мав свій представницький орган та свої виконавчі його підрозділи. До компетенції органів самоврядування в Галичині в складі Австро-Угорщини відносили: розвиток промисловості і сільського господарства, шляхи сполучення, боротьбу з падежом худоби та шкідниками сільського господарства, піклування про місцеву торгівлю, народну освіту, охорону здоров’я і правопорядок згідно з чинним законодавством.

Завдяки впровадженню австрійської державно-правової системи в Галичині правосвідомість та правовідносини набувають демократичного спрямування і утверджується правова думка, в контексті якої інтерпретація національної історії набуває принципово нового змісту.

Український народ Галичини тісно поєднує своє минуле й майбутнє в єднанні з цілим українським народом і практично навчається в мисленні поєднувати всю історію аж до органічно цілісних державних утворень – таких як Київська Русь, Козацька держава. Характерною особливістю у формуванні державно-правової культури української громади в Галичині є те, що вона акцентує увагу на національній єдності, а не на стратифікації суспільства. Національно-державницький практикум зосереджується на минулій історії тією мірою, якою минуле живе в теперішньому, а правова думка принципово зосереджується на сучасності в його майбутньому – побудові національної держави. Тут майже не було місця для пролетарського класового розуміння державно-правової системи, яка б могла виразитися в диктатурі певного класу. Диктатура певного класу в побудові державно-правової системи українського народу в Галичині просто відкидалася.

Тут вже існувала правова держава з конституційною юрисдикцією, яка виникла внаслідок боротьби за оволодіння тодішньою сучасністю, а ідея української національної державності народжувалася в лоні демократичної і ліберальної правової системи виборчого права. Важливо усвідомлювати, яка з правових позицій українського державотворення брала верх – національна чи пролетарська. Саме національно-демократична позиція українського державотворення визначалася державно-правовою культурою Австро-Угорської держави.

Із всього, що коли-небудь було сказано про місце і роль австрійської державно-правової культури в розвитку українського національно-патріотичного державницького руху в Галичині в складі Австро-Угорщини, найправдивішим і найпереконливішим є той факт, що тут утверджується демократично-правова культура мислення, яка не відкидає політичний плюралізм думок, а вважає це здоровою нормою життя нації. Ніхто з монархів феодальних імперій не зробив стільки для розвитку державно-правової культури колонізованого народу, для звільнення його від науцтва і національного занепаду і прилучення до передової на той же час європейської просвітницької ідеології, як монархічний режим Австро-Угорщини для українського народу Галичини. Однак ніхто так яскраво і повно не виразив своїми державно-правовими реформами ідею “освіченого абсолютизму”.

Звичайно, ми абстрагувалися від тих фактів, які засвідчують про певні труднощі формування буржуазно-демократичної державно-правової культури в лоні феодальної монархічної держави.

Ми описали основний провідний національно-державницький імпульс, прихований за консерватизмом абсолютистської держави Австрії. Тепер слід визначити існування того теоретичного ядра, яке було покладено в основу державно-правової культури Австрійської монархії та його прогресуючу форму, аналіз якої дав би чітке бачення засновника концептуально-державницьких рис ідейного стратегічного муру на реформування державно-правової системи в Галичині. Таке ядро існує – це гуманістична концепція всього просвітництва як науково-теоретичної течії західноєвропейських країн. Ця течія була вимушеною раціональною опозицією до існуючого феодально-монархічного державно-правового життя. В опозиційній науково-просвітницькій течії погляди на державно-правову систему концентрувалися навколо ідеї природного права, з якого логічно виводився постулат універсальної законооснованості цієї ідеї для всіх історичних і соціальних спільнот.

Французська революція безсумнівно показала, що головним чинником, який викликав в Австрії події 1848-1849рр., став антагонізм між старими феодальними тенденціями в державно-правовій системі і бюрократичним раціоналізмом в проведенні австрійською монархією реформ. Ідеї 1789 р. вимагали, на противагу принципу “освіченого абсолютизму”, будувати державно-правову систему знизу, а не зверху.

У перші роки після проголошення Австро-Угорщини конституційною монархією ми бачимо державно-правовий централізм у Галичині, який показав, що може відбуватися, коли передові державно-правові ідеї, погляди, переконан­ня, що виросли в більш розвинутих імперіях, переймають соціально-етнічні спільноти, які усвідомлюють себе нацією з правом мати свою державність.

Національно-державницький імпульс сформувався в Галичині тоді, коли широко впроваджені конституційні норми і місцеві територіальні органи самоврядування, були використані українським народом як знаряддя проти польської шляхти. Щоб зрозуміти цю особливу ситуацію, слід пам’ятати, що в Галичині в складі Австро-Угорщини польська шляхта була налаштована відтворити тут, на українських землях, знову польську державність. Проте за час державно-правових реформ у Галичині сформувалась національно-патріотична еліта, місце якої в українській спільноті було як ніколи міцним і органічним.

Український національно-державницький рух у Галичині в складі Австро-Угорщини, як видно з викладеного, – це явище складне і багатогранне як за своєю внутрішньою сутністю, так і стосовно впливу державно-правової культури імперії. Однак у вузлових точках державно-правовий український рух Галичини має демократичні і гуманістичні риси.

––––––––––––––––––––

1. Dodatek do Gazety Lwowskjej. – 1812.

2. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття: – К.: Укр.тижневик, 1993.

3. ЦДІА у Львові. – Ф.134 – Оп.2 – Од. зб. 815 – Арк. 6-78.

 

Мацькевич М., 2001

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук