Основні положення вірменського феодального права за Судебником Мхітара Гоша І. Бойко©
Основні положення вірменського феодального права за Судебником Мхітара Гоша
І. Бойко©
Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна, Е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду
Перші вірменські поселення на Русі, згідно з давньоруськими літописами, з’явилися на початку ХІ ст. Упродовж XIV–XVIII ст. вірменські поселення були розміщені в Поділлі і у Галичині, вірмени користувалися правами внутрішнього самоуправління, мали адміністративні і судові органи, застосовували своє право, зокрема Судебник Мхітара Гоша.
Ключові слова: Судебник М.Гоша, вірменське феодальне право.
В епоху раннього феодалізму частина населення Вірменії, внаслідок історичних умов змушена була покинути свою батьківщину і переселяться в інші країни. Значна група вірменських переселенців різними шляхами досягнула також України. Перші вірменські поселенці на Русі, згідно з давньоруськими літописами, з’явилися на початку ХІ ст. Староруські князі, а відтак литовські князі і польські королі, враховуючи позитивний вплив вірменського населення
Особливу увагу правознавців привертає вивчення дії права у вірменських поселеннях на території України. Щодо регулювання суспільних відносин у вірменських поселеннях, то вірмени керувалися своїм стародавнім правом, тобто Судебником Мхітара Гоша. Мхітар Гош (1130–1213) посвятив себе в монахи, одержав вищу освіту, йому був присвоєний учений ступінь вардапета (вчений монах). Судебник Гош уклав у 1184 р. Він складався із вступу (11 глав), церковних канонів (124 статті) і світських законів (130 статей). Укладаючи Судебник, Мхітар Гош використовував такі джерела: звичаєве вірменське право, яке використовувалось ним у світських законах, тобто там, де необхідно було регламентувати повинності феодально залежних селян, питання ренти, суду землеволодіння тощо; Старий і Новий завіти; постанови вселенських церковних соборів й інші канони, прийняті вірменськими церковними соборами; закони сирійського народу, грузинську судову практику.
Судебник М.Гоша – це збірник норм середньовічного права, метою якого було зміцнення царської влади і феодальної держави. Судебник М. Гош уклав як приватна особа, тому цей нормативний акт не дістав державного затвердження. Проте він був чинним законом у Вірменії і поза її межами понад вісім століть і був покладений в основу іншого Судебника, укладеного знаменитим вірменським істориком, полководцем, дипломатом і правознавцем Смбатом Гундстаблем (1208–1276). Широко застосовувався Судебник М.Гоша у вірменських колоніях на території України та інших країнах, де проживали емігранти – вірмени. Так у 1519 р. норми вірменського права були перекладені на латинську мову і затверджені польським королем Сигізмундом І Августом під назвою Статут львівських вірмен – Statyta Juris Armenici. У історико-правовій літературі його іноді називають скорочено Вірменський статут, або Статут польських вірмен. Статут складався з двох частин. До першої входило 10 артикулів, до другої – 124. Головним джерелом був Судебник М.Гоша. Вірменський статут 1519 р. – це збірник норм матеріального права, який регулював правове становище вірменських поселень у Галичині. Для вірмен Поділля у 1567 р. був затверджений окремий статут, який, однак, фактично повторював вірменський статут 1519 р. Процесуальні питання регулював складений в першій половині XVI ст. "Порядок судів і справ вірменського права", який не мав державного затвердження, проте застосовувався на практиці. "Порядок…" складався з передмови, 11 розділів та 132 статей і регулював питання складення присяги, порядок подання апеляції, порядок складення поручительства, заповітів, укладення договорів тощо.
Аналіз головних положень вірменського феодального права за Судебником М.Гоша сприяє відтворенню правового регулювання суспільних відносин у вірменських поселеннях на території України. У 1954 р. Інститутом історії Академії наук Вірменської РСР був виданий російською мовою переклад Судебника з старовірменської мови, підготовлений на основі редакції В.Бастамянца кандидатом історичних наук А.Паповяном [1].
У Судебнику було санкціоновано царську, князівські і дворянсько-поміщицьку власність на землю. Перехід селян з панської землі дозволявся тільки за згодою пана – власника землі. Обмежувались панщина і розмір феодальної ренти, яку стягували феодали з залежних селян. За Судебником, заборонялося стягати особливі податки за вола в селянському дворі; за корову стягувати лише літру масла, не обкладали спеціальним податком пасовища, не стягали податків за володіння тягловою силою. Аналіз цивільно-правових норм Судебника свідчить про те, що Мхітар Гош як духовна особа закликав поміщиків не стягувати з селян зайвих приношень і дарів. Наявність таких норм пояснюється бажанням законодавця пом’якшити гостроту соціальних суперечностей [5, с. 236]. Досить частим явищем у ХІІІ ст. були повстання і втеча селян від поміщиків.
Досить розвинуті, як для свого часу, були земельні відносини, в основу яких було покладено право феодальної власності. Судебник детально регламентував інститут застави в тому вигляді, як він утвердився в нормах звичаєвого вірменського права. Згідно з Судебником, заставодержатель зобов’язаний був зберігати річ, яку приймав для забезпечення боргу, як свою власну, а якщо він користувався частиною заставленого майна, то, повертаючи заставу необхідно було вирахувати зношеність речі від суми боргу. Якщо заставодавець не спромігся викупити заставлене майно, то він був зобов’язаний суму, одержану від продажу зачислити в суму основного боргу. В разі продажу тварин (бика, корови, овець, кіз, віслюків, свиней) продавець при свідках підтверджував, що тварина не вкрадена, а вирощена ним або куплена, що вона ніколи не хворіла "хромотою", "кашлем" або "нічною сліпотою". Якщо після укладення договору виявлявся один з цих недоліків, покупець мав право куплене ним або повернути упродовж року продавцеві за ту ж ціну, або вимагати грошової знижки.
Багато уваги приділялось нормам зобов’язального права: купівлі-продажу, позичці, найму, поклажі. Вірменське феодальне право розрізняло рухоме і нерухоме майно. Було встановлено порядок, за яким будь-який договір купівлі-продажу визнавався дійсним тільки в тому випадку, якщо він укладався згідно з волевиявленням сторін. Якщо глава сім’ї продавав нерухому річ, він повинен був заручитися згодою на це синів, дочок і братів-спадкоємців. Купівля-продаж, учинена внаслідок бідності продавця і на вимушених умовах, визнавалася недійсною. У випадку продажу хворих тварин або таких предметів, що мали приховані дефекти, про які знав продавець, цей продаж визнавали недійсним. Якщо ж продавець не знав про ці недоліки і діяв добросовісно, то це тягнуло за собою необхідність відшкодування шкоди, заподіяної покупцеві. Продаж бідняком своєї земельної ділянки, вчинений внаслідок крайньої потреби, супроводжувався особливим порядком укладення договору купівлі-продажу, за яким продана земля могла бути викуплена протягом семи років за таку ж ціну. Житловий будинок у місті, відгороджений стіною, можна було викупити у покупця упродовж року, а сільський будинок – у будь-який час. Річний строк викупу Судебник установлював для млинів, які продавалися будь-кому у зв’язку з бідністю продавця. У випадку купівлі-продажу великого глечика для зберігання вина угоду вважали укладеною тільки в тому випадку, якщо глечик був наповнений вином і упродовж одного року не протікав. Судебник наполягав, щоб договір найму послуг укладався в такий спосіб, щоб розрахунки між наймачем і наймодавцем проводилися б регулярно, і менш матеріально забезпечена сторона не була б при цьому обмеженою у своїх правах.
Значна кількість статей Судебника Мхітара Гоша присвячено інститутам шлюбно-сімейного права. Шлюбно-сімейні відносини грунтувались на канонічному праві, які знайшли своє відображення і в світських законах. Вірменська сім’я була патріархальною, в якій чоловік посідав панівне становище, а жінка і не відділені діти – залежне. Законним визнавали тільки церковний шлюб. Священикам заборонялось вінчати християнина з іновірцем, вчиняти шлюбний обряд між здоровими і прокаженими, між хворими на проказу та екзему, а також між малолітніми; заборонявся шлюб між особами, що перебували в близькому споріднені, а також шлюб повнолітнього з неповнолітньою, що не досягла шлюбного віку.
Регламентовано було майнові відносини подружжя: під час сватання нареченої батькам нареченого заборонялося вносити плату за особу нареченої в сім’ю нареченого (мехр). Чоловік у дні "смотрин" повинен був принести нареченій подарунки, а після обряду шлюбу жінка вступала в будинок чоловіка зі своїм майном, виділеним їй батьком. Під час подружнього життя майно дружини, тобто її придане, перебувало разом з іншим майном у розпорядженні чоловіка, проте в разі розлучення його повертали дружині, а на випадок смерті передавали її дітям. Шлюб вважався дійсним тільки в тому випадку, якщо він укладений добровільно. Шлюб, укладений після насильного викрадення нареченої, не мав законної сили, а шлюб з дівчиною, з вінчанням або без вінчання, якщо її змушували до цього, був для неї шлюбом "невільним". Тому, згідно з Судебником, у цьому випадку викрадену повертали її батькам, "хоча б вона й народила дітей" [5, с. 238]. Розлучення допускалося лише в окремих випадках. У Судебнику детально було передбачено причини для розлучення: перелюбство дружини, безплідність чоловіка, невиліковність хвороби та ін. Проте дружина мала право домагатись розлучення в чітко визначених випадках: у разі відмови чоловіка від християнської віри, його статевого безсилля, звинувачення чоловіка у мужелозстві або скотолозстві та ін. Перелюбство чоловіка не давало дружині права на розлучення за умови, якщо він продовжував її утримувати. Разом з тим чоловік не мав права вигнати дружину без законних підстав.
Вірменське спадкове право допускало спадкування як за законом, так і за заповітом. За законом, у першу чергу до спадкування допускались подружжя, діти померлого, як сини, так і дочки, які не вийшли заміж і не отримали приданого, а потім – внуки і правнуки. У випадку, відсутності дітей і внуків не було, до спадкування закликали найближчих родичів по батьківській лінії. Якщо і таких не було, то майно передавали найближчим родичам по материнській лінії. Частину спадкового майна, що припадала родичам, визначали звичаєвим правом. Наприклад, дочка, що вийшла заміж і дістала придане, могла внести його назад у спадкову масу померлого батька й після цього брати участь в її розподілі нарівні з іншими спадкоємцями. Дядьки та сестри спадкодавця спадкували лише тоді, якщо не було більш близьких за ступенем споріднення спадкоємців, і могли отримати не більше ніж 1/3 частину майна. Широко практикувалось спадкування за заповітом. Письмовий заповіт необхідно було скласти в присутності щонайменше трьох свідків. Спадкодавець мав право на зміну свого заповіту.
Норми кримінального права, за Судебником, спрямовані на пом’якшення суворості покарання, що застосовувало до злочинців у феодальному суспільстві. Зокрема, смертну кару можна було замінити "ціною за кров", тілесне покарання – штрафом. Визначаючи покарання, Судебник проводив межу між умисними злочинами, вчинення яких визначалися намірами і постійною волею злочинця, і неумисними злочинами. Серед покарань Судебник встановлював: 1) смертну кару; 2) тюремне ув’язнення; 3) калічництво; 4) грошове стягнення – ціна за кров і штрафи; 5) вигнання; 6) епітимію, тобто церковне покаяння. Найтяжчими злочинами, що каралися смертною карою, Судебник називав державну зраду і допомогу ворогу в захопленні фортець та міст. Якщо факт зради виявляли, проте місто не було здано ворогу, злочинець – нехристиянин (тобто мусульманин) підлягав смертній карі. Християнина, то, хоч він і був вартий смерті, карали відрубуванням руки або осліплювали з тим, щоб не позбавити злочинця можливості покаяння. До числа тяжких злочинів, караних смертною карою, Судебник відносив також злочини, вчинювані феодалами проти царів або феодалів-васалів проти своїх сюзеренів, а також умисне вбивство невірним (тобто мусульманином) християнина.
В патріархальному дусі з посиланнями на староєврейські закони Мойсея Судебник передбачав смертну кару і тим, "хто вдарить батька свого або матір свою" (ст. 23, 25, ч. 11) [5, с. 240]. За умисне вбивство християнином мусульманина і неумисне вбивство християнином християнина, а також за вбивство слуг і служанок їхніми панами стягувалась "ціна за кров" і водночас призначалося церковне покаяння. Якщо вбивця не міг заплатити ціну за кров убитого, яка стягувалась відповідно до суспільного становища, то продавали його майно, а коли і цього не вистачало, то Судебник передбачав віддати вбивцю на службу і рабство до найближчих родичів убитого, оскільки "ціни, достойної крові людини, не існує, бо людина – творіння бога і образ його". Слідом за вбивством на друге місце за тяжкістю злочинів Судебник ставив розбій, за який передбачалась також страта, причому це покарання призначалось не тільки розбійникам, а й особам, що їх прикривали та їх спільникам (ч. 11 ст. 19). Умисний підпал чужого будинку карався відрубанням руки і стягненням ціни загиблого під час пожежі майна в багатократному розмірі (ст. 48). Особливе місце в Судебнику відведено статті, що карала смертю за викрадення християн невірними (ст. 24, ч. 11), і виникла вона в результаті частих випадків викрадення дітей в Закавказзі в ХІІ–ХІІІ ст. для продажу їх на невільничих ринках Сходу. Характерно, що коли викрадач був християнином, то смертну кару заміняли тюремним ув’язненням з покладанням на ув’язненого обов’язку повернути проданого на батьківщину, а якщо це було неможливо, то винного звільняли, проте виколювали йому очі.
Допускалося, щоб за злочин, вчинення якого тягнуло смертну кару, карався будь-хто інший з близьких родичів засудженого, якщо він прагнув своєю смертю спокутувати провину злочинця (батько за сина і син за батька). Судебник допускав вбивство нічного злодія, що таємно проник в будинок, спійманого господарями на місці злочину. Крадіжка казенного майна каралась вигнанням з країни з осліпленням (виколюванням очей) або відрубуванням обох рук. Калічництво каралося грошовим штрафом та епітимією.
У Судебнику детально розроблені питання стосовно відшкодування збитків, заподіяних майновими злочинами (крадіжка худоби, потрава посівів, псування найманими працівниками знарядь праці, порубка фруктових дерев та ін.). Розмір штрафу, стягуваного з винного на користь потерпілих, визначався за тим видом злочинів залежно від того, умисні чи неумисні збитки.
Судебник надавав право царям, князям, старійшинам, священикам та іншим особам здійснювати суд із засідателями, які повинні обиратися суддями з досвідчених людей і обізнаних з законом, оскільки рішення суду має бути "бездоганним і переконливим". Суд поділявся на світський і на духовний, причому духовний суд очолював єпископ з його вченим радником (вардапетом) і трьома засідателями при ньому, а суд світський – князем чи старійшиною, які судили з засідателями. Суд має здійснюватися із залученням показань свідків, причому жінки в свідки допускалися лише в тому випадку, коли не було свідків чоловіків. Оцінюючи показання доказів двох-трьох жінок, судді порівнювали їх за показань одного чоловіка. У тому випадку, якщо жінки допускались як свідки, їх "добропорядність" засвідчувалася кількома чоловіками. Проте і в тому випадку закон забороняв їм з’являтися в суд, і вони давали показання вдома кільком чоловікам, які, повернувшись до суду, свідчили про зміст їхніх показань. Спершу, ніж давати показання в суді, свідки, як і сторони, повинні були присягнути, поклавши руку на хрест, про те, що вони говоритимуть правду. Повнолітній свідок, який допускався до присяги в суді, – це чоловік, що досягнув 25 років. Літні особи, діти, а також ті, що відбували церковне покаяння та "недобропорядні" жінки, а також заарештовані, до присяги в суді не допускалися.
Судебник суворо карав свідків, які давали неправдиві показання за принципом: "зробіть йому те, що замислював брату своєму". Неправдиве свідчення, згідно з законом, каралося каяттям упродовж п’яти днів при якому-небудь монастирі і протягом року винний з протягнутою рукою мав просити милостиню на користь бідних і лише після того міг спілкуватися з іншими. Це було, однак, пом’якшеною формою покарання і допускалося лише в тому випадку, якщо визнаний безчесним, не карався судом до смерті і звільнявся за допомогою грошових штрафів.
Намагаючись пом’якшити суворість, характерну феодальному праву того часу, Мхітар Гош встановлював правило, за яким смертний вирок не виконували без санкції царя, а злодій, засуджений старійшинами до тілесного покарання, не піддавався такому, якщо вирок не затверджено царем. Судові вироки повинні були виконувати швидко, не завдаючи зайвих мук покараним і не надто їх ганьбити.
Відтак, Судебник М. Гоша є цінним першоджерелом для вивчення вірменського права, яке, зокрема, тривалий час діяло у вірменських поселеннях Львова, Кам’янця-Подільська та в інших місцевостях України.
––––––––––––––––––––
1. Армянский судебник Мхитара Гоша / Пер. с древнеармянского А.А.Паповяна.– Ереван, 1954.
2. Григорян В.Р. История армянских колоний Украины и Польши (армяне в Подолии).– Ереван, 1980.
3. История государства и права СССР: Учебник. Ч. 1 / /Под ред. Ю.П.Титова.– М., 1988.– С. 373–379.
4. Кульчицкий В.С. Армянский "Судебник" Гоша и его применение во Львове // Исторические связи и дружба украинского и армянского народов. Сб. материалов второй украинско-армянской научной сессии.– К., 1965.– С. 145–150.
5. Юшков С.В. История государства и права СССР.– М., 1961.– Ч. 1.– С. 234–241.
© Бойко І., 2002
< Попередня Наступна >