Спадкова оренда землі в Стародавньому Римі В. Гутьєва©
Спадкова оренда землі в Стародавньому Римі
В. Гутьєва©
Господарський суд Львівської області вул. Личаківська, 81, 79010 Львів, Україна.
Порядок розподілу і використання громадських і державних земель у Стародавньому Римі встановлювався законами Спурія Кассія, братів Гракхів, Юлія Цезаря та інших державних діячів. Одним із способів одержання земельної ділянки в користування на досить вигідних умовах була спадкова оренда землі, в тому числі міських, громадських (общинних) та державних земель. Значного розвитку і поширення набули дві форми спадкової оренди землі – оренда так званих agri vectigales – оброчних земель та вічна оренда землі (in perpetuum). З часом на ці відносини були поширені норми, які регулювали емфітевзис.
Ці питання досліджуються у пропонованій статті.
Ключові слова: земельна ділянка, спадкова оренда, вічна оренда, емфітевзис.
Одним із головних питань, які упродовж усього періоду становлення та розвитку Римської держави поставали перед правителями Риму, було питання р
Уже Ромул, легендарний засновник Римської держави, наділив кожного батька родини двома ланами ріллі (bina jugera) у власність (heredium) і довільне розпорядження. І хоч історичність Ромула викликає сумнів, проте факт поділу землі cеред громадян видається правдоподібним [1, с. 3]. Безумовно, для виживання однієї римської родини двох югерів землі (югер – 0,25 га [2, с. 25]) було недостатньо, тому римляни збільшували свої земельні ділянки за рахунок пасовищ, які не перебували у приватній власності, а становили частину громадських (общинних) або державних земель. Із приєднанням до Риму земель сусідніх італійських общин і, відповідно, збільшенням державного фонду частина їх продавалась квесторами для поповнення державної казни, а інша – роздавалась громадянам Риму (assignatio) і ставала їхньою власністю. Наприкінці республіканського періоду роздавали землі дуже рідко, проте значного поширення набуло захоплення земель (occupatio). З приходом до влади в Римі аристократії плебеї були позбавлені права захоплювати землі – цим могли скористатися лише патриції. Це призвело до ще більшого зубожіння плебеїв та різкого збагачення патриціїв, і послужило підставою для виступів плебеїв проти Римської держави. Назріла необхідність проведення земельної реформи.
Видатний державний діяч Спурій Кассій за часів свого третього консульства (486 р. до н.е.) намагався вирішити земельне питання за допомогою першого аграрного закону [3, с. 370]. За цим законом весь державний земельний фонд був розділений на дві частини: перша призначалась для надання в користування для поповнення державної скарбниці, а друга – для розподілу між плебеями з метою покласти край самовільній окупації земель [1, с. 13].
Важливість питання щодо використання громадських та державних земель у Стародавньому Римі підтверджувалася численними сутичками з приводу цього між плебеями і патриціями, політичними інтригами та значною кількістю законів, якими державні мужі намагалися встановити порядок використання цих земель.
Так, у 367 р. до н.е. законом Гая Ліцинія Столона та Луція Секстія Латерана було встановлено, що "всі земельні ділянки з державного земельного фонду, які надаються приватним особам або вже ними зайняті, не можуть перевищувати 500 югерів, а надлишок цієї землі необхідно розділити поміж плебеями" [3, с. 381].
Римський трибун Тиберій Семпроній Гракх, незважаючи на опір сенату, в 133 р. до н.е. спромігся провести через народні збори аграрний закон (Закон Семпронія). Згідно з законом, глава сім’ї міг мати не більше ніж 500 югерів (125 га) землі для себе і по 250 югерів для дорослих синів, однак не більше як 1000 югерів на всю сім’ю. Йшлося про державну землю, віддану у володіння або продану приватним особам. Надлишки земель відбирали (за винагороду), ділили на ділянки по 30 югерів і віддавали селянам у спадкове користування, проте без права відчужування і з вимогою обов’язкової сплати певних внесків (натурою і грішми) [2, с. 71].Важливо зауважити, що суттєвим недоліком закону було те, що перерозподілу підлягала земля, яка, хоч і зберігала статус державної, проте упродовж майже трьох століть фактично перебувала у приватній власності римських громадян і найчастіше це право на неї набувалось шляхом купівлі, дарування, застави, спадкування та ін. Безумовно, вилучення цієї землі, навіть за винагороду, не могло не викликати опору римських патриціїв. У сутичках з приводу повторного обрання трибуном Тиберій Гракх був вбитий.
Проте аграрна комісія продовжувала свою роботу, далі розподіляючи землі. Аграрна реформа була життєво важливою і сенат не відважувався її відразу скасувати [2, с. 72].
Продовжив аграрну реформу брат Тиберія Гракха – Гай Семпроній Гракх, який був обраний народним трибуном на 123 – 122 рр. до н.е. Він активно приступив до створення нових колоній римських громадян як в самій Італії, так і за її межами. Тим самим, з одного боку, з Риму відселялося "зайве", непрацююче населення, а з іншого – зміцнювалась влада Риму на місцях [2, с. 74]. Був прийнятий так званий зерновий закон, за яким бідні римські громадяни могли купувати хліб за нижчою від ринкової ціни і така допомога зубожілим громадянам визнавалася обов’язком держави. Гай Гракх надав аграрній комісії право вирішувати, які землі треба віднести до державного фонду, а які є приватною власністю громадян, а також вона продовжила розподіл громадських (общинних) земель (ager publicus).
Щоб дискредитувати реформаторські ідеї Гая Гракха і припинити їх впровадження в життя, трибун Марк Лівій Друз від імені сенату накреслив нібито набагато корисніші для народу пропозиції. Так Гай планував утворити дві колонії, Друз – дванадцять; Гай пропонував звільнити на один рік від сплати податку новонабуті ґрунти, Друз – повністю звільняв їх від сплати податку. Ці хитрощі призвели до швидкого падіння популярності Гая Гракха, усунення його від політичного життя Риму, і врешті – до смерті.
Аграрні реформи братів Гракхів почали ліквідовувались одна за одною.Передусім, в 121 р. до н.е. була скасована встановлена Законом Семпронія заборона на відчуження наділених аграрною комісією земель. У 119 р. до н.е. припинилась робота і самої аграрної комісії.
Аграрним законом трибуна Спурія Торія (111 р. до н.е.) встановлено заборону на розподіл державних земель, які вже були виділені у приватну власність. За цим законом, різні категорії громадських і завойованих земель, які перебували у володінні римських громадян, ставали їхньою власністю з правом повного розпорядження ними.
Законом Аппулея, проект якого у 100 р. до н.е. вніс трибун Сатурнін, частково було відновлено реформи Гракхів щодо колонізації завойованих земель. Згідно із законом, кожен ветеран дістав 100 югерів землі та сільськогосподарський інвентар, виділених з майна святинь, які були захоплені на завойованих землях. Проте вже рік по тому, у 99 р. до н.е. народний трибун Секст Тіцій виступив за скасування закону Аппулея [1, с. 32].
Лівій Друз (син трибуна Марка Лівія Друза) у 91 р. до н.е. запропонував новий аграрний закон, який передбачав розподіл земель, а також створення поселень в Кампанії та Сіцилії. Сенат відхилив цей закон, а його автор загинув від руки вбивці.
Під час диктатури Сулли проведено низку реформ, серед яких значне місце посіла реформа аграрних відносин, в основу якої був покладений Закон Корнелія (81 р. до н.е.). Закон конфіскував італійські ґрунти і роздав їх легіонерам та фаворитам Сулли, а також заснував мілітарні колонії. Ця реформа мала не стільки економічний, скільки політичний характер, оскільки мала на меті здобути підтримку діяльності Сулли серед осілих на землях військових, тому у подальшому вона не мала значного впливу на аграрні відносин [1, с. 33].
Тільки під час першого консульства Гая Юлія Цезаря було проведено розподіл державних земель та земель, придбаних казною для цієї мети. В 59 р. до н.е. на підставі Закону Юлія земельними ділянками мали бути забезпечені не тільки військові, а й цивільне населення шляхом виділення призначених для цієї мети земель або надання із скарбниці коштів для її купівлі. Попри опору аристократії, закон був прийнятий з додатком про те, що і державні землі в Кампанії будуть поділені поміж тих батьків родини, які мають троє і більше дітей. Реформа, розпочата в часи консульства, була продовжена Цезарем у часи диктатури. Подальші наміри Цезаря щодо переселення 80 000 міщан у заморські провінції перервав підступний замах Брута і Касія на його життя [1, с. 35]. Ще деякий час відбувався розподіл державних земель, але із становленням абсолютної монархії в Римі вони набули статусу коронних земель і розпоряджався ними лише імператор Риму.
Отже, внаслідок нелегкої і тривалої боротьби зубожілих римських громадян із заможними патриціями за набуття у володіння або у власність громадських чи державних земель це складне і водночас життєво важливе питання стало об’єктом правового регулювання майже упродовж всього існування Стародавнього Риму. Завдяки реформаторській діяльності видатних державних та політичних діячів Риму частина населення все ж таки змогла набути земельні ділянки з громадського або державного земельного фонду. Проте цього було явно недостатньо для забезпечення потреб римського населення в земельних наділах.
Одним із способів набуття земельної ділянки в Римі на доволі вигідних умовах була спадкова оренда землі, в тому числі міських, громадських (общинних) та державних земель. Спадкова оренда в Римі бере свій початок у праві публічному, а не приватному. Досить швидко розвинулась і набула поширення особлива форма спадкової оренди так званих agri vectigales – оброчних земель [7, с. 206].
М. Бартошек тлумачить agri vectigales як оброчні землі, які здавали у спадкову безстрокову оренду [13, с. 30]. Зауважимо, що цей термін складається з таких двох слів: ager – орна земля (рілля), земля, земельна ділянка, поле, сільськогосподарські угіддя [13, с. 28] та vectigal – орендна плата, податки і збори всіх видів [13, с. 323].
Досліджуючи питання, хто міг віддавати землю в оренду за сталу щорічну плату (vectigal), важливо звернутись до першоджерел. Згідно з Інституціями Гая (І.3,145), "купівля-продаж і найм перебувають, очевидно, між собою в настільки тісному зв’язку, що в деяких випадках закономірно постає питання, чи укладено купівлю-продаж, чи найм? Якщо, наприклад, яка-небудь річ віддана у найм, що буває з муніципальними маєтками, які віддаються в найм з тією умовою, щоб маєток не був відібраний ні в самого наймача, ні в його спадкоємця до того часу, поки з цього маєтку сплачується щорічна рента..." [4, с. 106]. Отже, з наведеної цитати випливає, що у спадкову довгострокову оренду надавались муніципальні землі. Такий висновок можна зробити і з Дигест Юстиніана (Д. 6, 3, 1) [5, с. 161]. Але міські общини чи громади (civitates) мали ґрунти двоякого роду: одні підлягали оброку (vectigal) і тому називалися agri vectigales, інші були вільні від оброку (agri non vectigales). Перші віддавали у вічну оренду (in perpetuum locantur), другі обробляли, як приватні землі. Що було підставою такого поділу, невідомо. Можна лише припустити, що agri non vectigales – це були кращі землі, які можна було самим обробляти або здавати в оренду. Agri vectigales розміщувались в незручних місцях або були необробленими землями [6, с. 22]. Отже, виходячи з викладеного, можна з впевненістю стверджувати, що землі agri vectigalis належали міським громадам (общинам). Про те, чи застосовувався такий вид орендних відносин на державних землях, у першоджерелах вказівки немає, як і немає і його заперечення.
Серед романістів переважає думка, що віддавали землю у вічну спадкову оренду за vectigal італійські міста, колегії жерців, держава. Такої думки дотримується Барон: "Італійські міста (до того також і Римська держава, і колегія жерців) часто віддавали в найми свої ділянки на досить тривалий час (100 років) або назавжди (у спадкову оренду) для того, щоб орендар справно платив найману плату (vectigal)" [10, с. 78]. Д.Азаревич стверджує, що "вже в часи республіки муніципії, колегії жерців та інші корпорації віддавали в найм свої землі приватним особам на тривалі строки (на 100 років)" [11, с. 477].
З наведеного можна припустити, що, крім міських общин, у спадкову вічну оренду за vectigal землю могла надавати держава, а також колегії жерців, отже, землі приватних осіб не були предметом оренди agro vectigales, оскільки ця оренда, як випливає з Дигест Юстиніана (Д.6,3,1), має винятково публічний характер, адже в оренду надавались тільки землі civitatum (общинні) і до приватних володінь не застосовувався речовий позов (actio in rem), який надавався орендарю agro vectigales. Наймач міг відчужувати, віддавати в заставу і передавати за заповітом своє право, проте з умовою, що становище власника не погіршувалось. Якщо наймач не сплачував vectigal, то власник повертав собі землю через rei vindication (віндикаційний позов).
Визначаючи правову природу відносин між власником земельної ділянки і особою, якій вона надавалась в обробіток, необхідно звернутись до Інституцій Гая (І. 3, 145), автор яких вважав, що цим правовідносинам притаманні ознаки договору купівлі-продажу (emptio-venditio) і договору оренди (locatio-conductio). До того ж, як зазначає Гай, важко встановити, чи ager vectigalis mancipum, надані in perpetuum, становлять умову договору купівлі-продажу, чи умову договору найму. Гай стверджує, що більшість юристів дотримуються думки, що в такому випадку – це договір найму [4, с. 106].
Отже, на підставі твердження Гая можна зробити висновок, що ці відносини були зобов’язальними і для захисту прав сторін треба було застосовувати особистий позов (action in personam), який надавали для захисту правовідносин особистого характеру між двома особами [12, с. 98]. але в Д. 6, 3, 1 вектигалісті (наймачу ager vectigalis) надається речовий позов (action in rem) проти будь-якого володільця і навіть проти власника [5, с. 161].
З наведеного джерела права можна припустити, що найм ager vectigalis досить швидко почав відмежовуватись від звичайної оренди. І особливу роль у цьому відіграли претори, що надавали вектигалісті позовний захист на зразок rei vindicatio, який мав власник, actio in rem vectigalis. Отже, випливаючи із права публічного та відокремлюючись від права зобов’язального, ці правовідносини посідали належне місце серед речових прав особи в Римі (ius in re aliena).
Вектигаліста був володільцем земельної ділянки. З Д.13,7,16,2 та Д.20,1,31 випливає, що земельну ділянку (ager vectigalis) не тільки могли віддавати, але фактично віддавали у заставу (pignus). В класичному римському праві договір застави був дійсним лише у випадку, коли боржник був володільцем. Тому з факту, що вектигаліста віддавав ager vectigalis у заставу, можна дійти висновку, що він був законним володільцем. Це положення підтверджують інші джерела римського права (Д.6,2,12,2) [5, с. 160], а також і те, що вектигаліста користувався як володілець посесорним захистом, тобто претор для охорони його прав міг надати, наприклад, інтердикт unde vi.
Предметом ius in agro vectigali були насамперед пустуючі землі або земельні ділянки, які залишились після розподілу державних земель у приватну власність так званому subsiciva. Орні землі надавали, як правило, в короткострокову оренду, що підтверджується змістом Д.6,3,1 [5, с. 161].
У римських джерелах права немає вказівки на те, що вектигаліста був зобов’язаний обробляти земельну ділянку. Відомо тільки, що наймач міг її втратити, якщо не сплачував щорічно vectigal (Gai.3,145) [4, с. 106]. Можна припустити, що вектигаліста був зобов’язаний обробляти землю, щоб мати змогу сплачувати vectigal. Такий обов’язок випливає також з того, що вектигаліста не міг допускати погіршення стану земельної ділянки.
Термін найму agri vectigales встановлювався, як вважає граматик Хігін, на 5 років, очевидно, з правом поновлення його [6, с. 23]. Інші романісти стверджують, що цей термін становив 100 років [10, с. 78; 11, с. 477]. Проте Гай та Павло (Gai 3,145; Д.6,3) говорять про найм чи оренду вічну – ius perpetuum, тобто правовідносини між власником земельної ділянки та вектигалістою зберігалися доти, поки сплачувався vectigal.
З наведеного можна зробити висновок, що ager vectigalis – це була земля, яка надавалася спочатку муніципіями, а згодом державою і колегіями жерців у вічну оренду за сплату vectigal. Ця оренда чи найм бере свої витоки з права публічного через відповідні зобов’язання і стає речовим правом. Орендар – вектигаліста був законним володільцем, права якого захищались преторськими інтердиктами. Повноваження вектигалісти були максимально наближені до прав власника: він міг передати своє право не тільки спадкоємцям, але відчужити його іншим способом, зокрема і шляхом укладення договору купівлі-продажу; мав право на позов, подібний до віндикаційного – actio in rem vectigalis. Правонаступник вектигалісти, незалежно від способу набуття ager vectigalis, був зобов’язаний сплачувати щорічно vectigal (Д.13,7,17; Д.20,4,15) [5, с. 251; 5, с. 337].
В епоху Римської імперії зазнала змін аграрна політика держави. Імператори, часто звинувачуючи багатих патриціїв – patres patriae в державній зраді, конфісковували їхні великі маєтки, зокрема і земельні володіння. Частину цих земель включали в державний земельний фонд (коронні землі), іншу частину – у земельний фонд імператора та його родини (приватні землі імператора) [6, с. 35]. У приватну власність імператорів переходили також і громадські (общинні) землі [7, с. 207]. У зв’язку з цим виникла необхідність в ефективній формі управління цими землями. В законодавстві Юстиніана правовідносини, що виникали з оренди коронних і приватних земель імператора набули, крім назви ius emfiteuticum, ще назву ius perpetuum [6, с. 35]. По суті, в цю епоху право ager vectigalis визначилось як ius perpetuum [7, с. 207].
Ius perpetuum – це вічна спадкова оренда державних та приватних імператорських земель за сталу щорічну плату – ренту (canon). Ius perpetuum було речовим правом [8, с. 83]. Сторонами цих правовідносин були: власник земельної ділянки та перпетуарій (perpetuarius).
Вічність оренди полягала в тому, що вона була необмеженою в часі. Перпетуарія, відповідно до Д.39,4,11,1, можна було позбавити володіння земельною ділянкою лише на підставі відповідного розпорядження імператора [5, с. 694]. Проте, очевидно, згодом, С.11,71,5 було встановлено, що навіть розпорядження імператора [9, с. 719] не могли позбавити перпетуарія його права. За дотримання цієї вимоги відповідальність несли відповідні посадові особи, які готували декрети. У випадку видання декретів про позбавлення перпетуарія права володіння земельною ділянкою вони визнавались недійсними на підставі С.11,66,1 [9, с. 716].
З наведеного логічно випливає запитання: ким був перпетуарій – орендарем чи власником? У Кодексі Юстиніана з цього приводу вживаються терміни perpetuarius, dominus, domini perpetui (С.11,66,1) [9, с. 716]. Перпетуарій був наділений значними за обсягом повноваженнями: відчуження земельної ділянки, надання її у суборенду, у спадок, відпущення на волю рабів, збільшення кількості рабів і худоби (С.11,66,2) [9, с. 716]. Незважаючи на це, назвати перпетуарія власником не можна, оскільки С.11,62,2 було встановлено і його обов’язком є сплачувати щорічну ренту за користування земельною ділянкою – canon або pensio, яку, безумовно, власник не сплачував.
Предметом ius perpetuum були земельні угіддя, що належали Римській державі (res privata), і приватні землі імператорської родини (patrimonium principis). У посткласичний період до державного земельного фонду були внесені землі поганських святинь, вилучені в них імператорами-християнами.
У доюстиніанівському законодавстві поняття ius perpetuum та ius emphyteuticum частково розділяли. Проте досить швидко різниця між ними була ліквідована і в 393 р. вперше ці поняття змішували і вже в Кодексі Юстиніана вони, безперечно, ідентичні [6, с. 36].
Отже, як посткласичне продовження ius in agro vectigali, ius perpetuum притаманні всі його ознаки та характерні риси. Предметом цього права були державні (коронні) та приватні імператорські землі. Перпетуарій міг перенести своє право володіння земельною ділянкою на іншу особу шляхом складення заповіту та відчуження будь-яким способом. За обсягом повноважень його в джерелах права часто прирівнюють до власника. Перпетуарія зобов’язано щорічно сплачувати власнику ренту, розмір якої був незмінним. У законодавстві Юстиніана правове регулювання правовідносин, що випливали із ius perpetuum, визначалось терміном ius emphyteuticum.
––––––––––––––––––––
1. Dydynski T. O prawie rolnem w starozytnym Rzymie. Warszawa: W drukarni M.Ziemkiewicza i W.Noakowskiego, 1881.
2. Тищик Б.Й. Історія держави і права країн стародавнього світу – Львів: Сполом, 1999. – Т.2.
3. Егер О. Всемирная история: В 4 т. – М: ООО Издательство АСТ, 2000. – Т.1. Древний мир.
4. Институции Гая // Памятники римского права. – М: Зерцало, 1997.
5. Corpus juris civilis – Lipsiae Sumtibus Baumgaertneri, 1858. – T.1.
6. Зобків М. Емфітевза греко-римського права. – Львів: Накладом Наукового Товариства імени Шевченка, 1903.
7. Римское частное право / Под ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. – М.: Новый юрист, 1997.
8. Prawo rzymskie. Slownik encyklopedyczny // Pod redakcja Witolda Wolodkiewicza. – Warszawa: Wiedza powszechna, 1986.
9. Corpus juris civilis – T.2. – Lipsiae Sumtibus Baumgaertneri, 1858.
10. Барон. Система римского гражданского права: Кн. ІІ. Владение. – Кн. ІІІ. Вещные права. – К., 1888.
11. Азаревич Д. Система римского права: Университетский курс. – СПб., 1887. – Т.1.
12. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права. – Львів, 2000.
13. Бартошек М. Римское право. Понятия. Термины. Определения. – М: Юрид. лит-ра, 1989.
© Гутьєва В., 2002
< Попередня Наступна >