Головна

Нантський едикт 1598 року – перша спроба правового захисту релігійної свободи у Франції Б. Тищик, Л. Правосудько Ó


Нантський едикт 1598 року – перша спроба правового захисту релігійної свободи у Франції

Б. Тищик, Л. Правосудько Ó

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

Метою статті є висвітлення проблеми правового захисту релігійної свободи у Середньовічній Франції, де довгий час панувала релігійна нетерпимість. Проте на певних етапах її державноправової історії видавалися цікаві правові акти стосовно захисту релігійної свободи, зокрема Нантський едикт, що надавав свободу віросповідання.

Релігійна свобода – це один із найцінніших принципів цілої групи прав людини, який стосується самої людської гідності. Справжня релігійна свобода існує лише тоді, коли держава однаково ставиться до всіх релігійних груп, які поважають закон і підкоряються йому. В Європі XVI сторіччя панувала нетерпимість та точились криваві релігійні війни. Тож 1598 року, після тридцяти років релігійної війни, яка принесла Франції незліченні страждання, король Генріх

IV підписав едикт терпимості – Нантський едикт, що надавав свободу віросповідання. Ключові слова: Нантський едикт, свобода віросповідання, релігійний плюралізм.

"Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів" [7, с.8]

Стаття 18 Загальної декларації прав людини, 1948 рік.

Більшість держав світу підписалися за цей шляхетний принцип, який багато разів згадується в міжнародних деклараціях. Однак навіть сьогодні в багатьох країнах релігійна нетерпимість і дискримінація є суворою дійсністю.

В ім’я релігії індуси воювали з мусульманами та сикхами, мусульмани-шиїти – з сунітами, а буддисти та індуси вбивали одні одних на Шрі-Ланці. Те ж саме можна сказати про конфлікти на Близькому Сході та в Північній Ірландії, криваву війну між Іраком та Іраном. Нині непрості відносини між Індією та Пакистаном.

Зрештою, релігійні війни не оминули і світову історію. Зокрема, хрестові походи та інквізиція стали вічною темою історичної науки. Релігійну нетерпимість виправдовували тим, що релігійна єдність створює найміцніший фундамент для держави, а релігійні розбіжності лише загрожують суспільному порядку і спокою.

Проте намагання влади досягнути релігійної терпимості не завжди дають позитивні результати. Відтак постала потреба врегулювати цю проблему на правовому полі. Адже тільки правові засоби, пов’язані з юридичною відповідальністю, врегульовують найважливіші суспільні відносини. Досвід багаторічних воєн на релігійному тлі показав, що шляхом насилля неможливо досягнути миру, а отже, і єдності держави.

У Римській імперії ще за часів правління Константина були спроби врегулювати проблеми релігійної свободи на законодавчому рівні. У 313 р. вийшов Міланський едикт, що гарантував свободу релігії як християнам, так і язичникам і переслідування християн у римському світі було припинено. Узаконення християнства в Римській імперії змінило хід подій. Проте 392 р. Константинопольський едикт імператора Феодосія І заборонив на території імперії язичництво, а відтак релігійна свобода була ліквідована. Тому доцільно детальніше розглянути приклад середньовічної Франції, яка на своєму правовому полі виступила каталізатором віросповідних змін у Європі.

Європа ХVI сторіччя була спустошена війнами та релігійним розбратом. Франція не уникла цього розбрату: з 1562 по 1598 рік між католиками й протестантами точилися гострі суперечки. "Ще ніколи послідовники Христа так не глумилися із його вчення "любити одне одного", як це було в XVI столітті", – зауважує сучасний історик Жанін Гарісон [2, с.139]. Деякі країни, наприклад Іспанія та Англія, жорстоко переслідували іновірців. Інші країни, подібно до Німеччини, дотримувалися принципу "Cuius regio, eius religio", тобто релігію у місцевості визначає той, хто там править. Кожного, хто не погоджувався із релігійними поглядами правителя, змушували покинути країну. Воєн уникали лише завдяки тому, що влада тримала релігії подалі одна від одної, а про релігійне співіснування не могло бути й мови.

Франція обрала інший шлях. Її територія пролягала між Північною Європою, де більшість населення сповідувала протестантизм, та Південною Європою, яка вважалася католицькою. Сама Франція була католицькою країною, але у середині XVI ст.досить-таки істотну роль там почала відігравати протестантська релігійна меншина. Цей поділ став особливо відчутним, коли почали вибухати релігійні війни. Численні мирні договори або так звані "едикти про утихомирення заворушень" так і не принесли мирного релігійного співіснування.

Чому ж Франція не пішла шляхом своїх європейських сусідів, а обрала шлях толерантності?

Попри досить вкорінену нетерпимість, у декого розвинулася думка, що релігійний мир та релігійна роз’єднаність не завжди є несумісними поняттями. Загалом кажучи, на той час питання релігійного вірування було нерозривно пов’язане з відданістю країні. Француз не міг бути французом, якщо не належав до католицької церкви. А втім були й інші думки. У 1562 р. французький державний діяч Мішель де Лопіталь писав: "Навіть відлучені від церкви не перестають бути громадянами" [2, с.146]. Кілька інших діячів, відомих тоді як група "політиків" (Les Politiques), теж обстоювали подібну думку.

Реалізацією цих нових ідей стало укладення кількох мирних угод між католиками і протестантами у Франції. Проте до 1589 р. під час королівського правління Генріха IV найтриваліша мирна угода діяла лише вісім років. Через релігійну роз’єднаність Франція і далі потерпала як з економічної, так і соціальної сторони. Гостро відчувалася потреба у внутрішній стабільності. Навіть король Генріх IV неодноразово змінював свою релігію: то з протестантизму на католицизм, то навпаки. Уклавши 1597 р. мир з Іспанією та придушивши врешті-решт внутрішній повстанський рух (1598 р.), король вирішив змусити піти на мирне врегулювання конфлікту як протестантів, так і католиків.

У 1598 р. після тридцятирічної релігійної війни, яка принесла Франції незліченні втрати, король Генріх IV підписав Нантський едикт. Він складався з основного тексту (95 статей) та 56 секретних або "особливих" статей, в яких встановлювалися права та обов’язки протестантів. До структури цього документу також включено тексти попередніх мирних угод, причому вони становили дві третини кількості статей.

На створення цього об’ємного за змістом едикту було затрачено багато часу, оскільки релігійні проблеми в ньому розглядалися дуже детально. Відтак він виглядав як документ про взаємні поступки. Які ж права надавалися згідно з цим документом протестантам-гугенотам?

Едикт визнавав за французькими протестантами право на цілковиту свободу совісті. Їм також надавався статус узаконеної меншини, яка має певні права та привілеї. Згідно з однією секретною статею, їм навіть було гарантовано захист від інквізиції під час перебування за кордоном. Протестанти набули такого ж громадянського статусу, як і католики, та могли працювати на державних посадах [1, с.169-171].

Відтак не могло бути жодної дискримінації щодо осіб, які сповідували протестантську релігію під час вступу до університетів, колегій і шкіл, а хворих і бідних – до госпіталів і закладів громадської опіки.

Якщо порівняти, як до релігійних меншин ставилися в інших країнах, то Нантський едикт, зауважує історик Елізабет Лабрусс [3, с.243], можна вважати "документом виняткової політичної мудрості" – адже Генріх ІV прагнув повернути протестантів до католицької церкви. Релігійне співіснування в цьому випадку було компромісом, або, за словами самого Генріха ІV, єдиним способом "дати всім нашим підданим можливість молитися та поклонятися Богу".

А проте едикт все таки надав переваги католицизму. Проголошувалось, що католицизм – це панівна релігія, яку слід відновити по всьому королівству. Протестанти повинні були платити католицьку десятину, а також поважати католицькі свята та обмеження щодо одруження. Протестанти могли вільно сповідувати свою релігію лише в певних районах країни. До того ж едикт обговорював питання віротерпимості лише двох релігій: протестантської та католицької, а інші релігійні меншини в ньому не згадувалися. Зокрема, мусульман вигнали з Франції у 1610 р..

Чимало дослідників вважають едикт шедевром політичної дипломатії, бо, згідно з едиктом, протестантизм було названо релігією, а не єрессю. Визнання ще однієї релігії, окрім католицької, відкрило шлях до релігійного плюралізму. За словами історика Елізабет Лабрусс, це "очистило запал, притаманний французам, від фанатизму, який загрожував і протестантам, і католикам" [2, с.146]. В едикті було також визнано, що релігія не є визначальним чинником у питанні вірності державі або національної приналежності. Крім того, підставою для застосування тих чи інших юридичних санкцій тепер могла бути лише злочинна діяльність, а не членство в одній з релігійних конфесій. Ці положення були, безумовно, прогресивні..

Король Генріх ІV, підписуючи едикт, найперше турбувався про державну єдність. Тому державна єдність, за едиктом, була відокремлена від релігійної. "Разом із цим почався процес секуляризації… держава та віросповідання більше не були синонімами", – зауважує історик Філіп Жутар [2, с.148]. Хоча католицька церква зберегла серйозний вплив і деяку владу, проте влада держави значно посилилася. Суддею при вирішенні усяких конфліктів тепер мав стати монарх. Релігійні проблеми вирішувалися державними діячами або юристами, а це означало, що держава запанувала над релігією. Едикт мав велике значення щодо зміни політики європейських держав стосовно правового становища різних віросповідних груп.

Призначений бути "довічним і нескасованим", у 1685 р. Нантський едикт був,однак, скасований Фонтенблозьким едиктом. Французький філософ Вольтер згодом назвав цей факт "однією з найбільших трагедій Франції". У короткий строк це призвело до втечі близько 200 тис. гугенотів в інші країни, що мало для Франції негативні далекосяжні наслідки.

Постає запитання – чому було скасовано Нантський едикт, який обстоював релігійну терпимість?

Відзначимо, що хоча Нантський едикт офіційно діяв майже дев’яносто років, він втратив реальну силу ще до часу його ліквідації 1685 р., оскільки він не мав твердого соціального підгрунтя. Вже з самого початку едикт не зміг ліквідувати "холодної війни" між католицьким кліром і "R. P. R." – так званою реформованою релігією [5, с.301]. Гарячі політично-релігійні суперечки між протестантами й католиками точилися від 1598 р., коли набув чинності Нантський едикт, до 1630 р., тобто нетерпимість мала чимало проявів. У 1621 р. між католиками і протестантами знову почалася війна. Після її закінчення французький уряд намагався повернути протестантів до католицької церкви серією репресивних заходів. Таке цькування посилилося за Людовіка XIV, "короля-сонця". Його політика гонінь проти протестантів призвела до скасування Нантського едикту. Одним із таких заходів протестанти поступово були позбавлені громадянських прав.

Між 1657 і 1685 роками проти гугенотів було видано близько 300 постанов, до багатьох з яких доклав своїх рук клір. Ці постанови торкалися майже всіх аспектів їхнього життя. Приміром, дуже багато професій, скажімо, пов’язаних з медициною, правом і навіть акушерством, були заборонені для гугенотів. Стосовно акушерства, історик Чарлз Рід писав: "Як можна було довіряти своє життя єретикові, котрий ставив за мету зруйнувати існуючий лад?" [3, с.237].

Утиски гугенотів ще більше посилились в 1677 р. Кожного гугенота, якого впіймали на тому, що він намагався навернути на свою віру католика, штрафували на 1000 ліврів. Використовувалися державні фонди, щоб навернути гугенотів. У 1675 р. католицький клір дав королю Людовику XIV 4,5 млн. ліврів, указуючи: "Тепер ваша величність повинна виявляти вдячність і використовувати свою владу для повного викорінення єресі". За три роки ця стратегія "купівлі" протестантів призвела приблизно до 10 000 навернень на католицизм. З 1663 р. навернення на протестантизм, навпаки, стало злочином. Також були встановлені обмеження щодо місця проживання гугенотів. Прикладом крайніх заходів є й те, що діти з семирічного віку могли ставати католиками всупереч волі своїх батьків. Протестантські батьки були зобов’язані оплачувати освіту своїх дітей, яку надавали єзуїти або інші католицькі наставники.

Про яку ж свободу віросповідання могла в такій ситуації йти мова? Адже справжня релігійна свобода могла існувати лише тоді, коли держава однаково ставилась би до всіх релігійних груп, які поважають закон і підкоряються йому. Якщо ж держава сама безпідставно вирішує, яку з релігійних груп не слід вважати релігією, і в такий спосіб позбавляє її пільг, які уряд надає іншим релігіям, то справа стосується вже іншого.

Ще однією зброєю для придушення гугенотів було таємне Товариство Святого символу ("Compagnie du Saint-Sacrement") [4, с.307]. Ця католицька організація, за словами історика Жанін Гаррісон, являла собою "величезну мережу" по цілій Франції. Вона проникла в найвищі сфери суспільства і їй не бракувало ані фінансів, ані секретної інформації. Гаррісон пояснює, що ця служба використовувала різноманітну тактику: "Щоб ослаблювати протестантську громаду, Товариство вдавалося до будь-яких заходів – від тиску до переслідувань, від підтасовок до прилюдного осуду". Попри це, більшість гугенотів у період гонінь залишалися у Франції. Історик Гаррісон зауважує: "Важко зрозуміти, чому, у міру поступового посилення ворожості до протестантів, вони масово не покидали Королівство" [4, с.309]. А втім, зрештою, вони таки були змушені втікати в пошуках свободи.

Німвегенський мир (1678) і Регенсбурзьке перемир’я (1684) урятували короля Людовіка XIV від зовнішньої війни з Голландією та її коаліцією. В Англії в лютому 1685 р. королем став католик Яків II. Людовік XIV міг скористатися з цієї сприятливої ситуації, оскільки з’явилася надія на припинення ворожнечі з Англією. До того ж декілька років раніше у Франції було видано Чотири церковні артикули, які обмежували папську владу у Франції, тому папа Інокентій XI "вважав Французьку Церкву мало не розкольницькою" [6, с.48]. У результаті, скасовуючи Нантський едикт, Людовік XIV міг врятувати свою репутацію і відновити нормальні стосунки з папою. Тому політика короля щодо протестантів стала відверто негативною.

Проти гугенотських поселень було кинуто військо. У будинках гугенотів, щоб тероризувати господарів, на постій розміщували солдатів. Їм дозволялося брутально й жорстоко поводитися із сім’ями, й нищити їхню власність. Коли господарі зрікалися протестантської віри, солдати покидали їхні оселі. Таким, зокрема, способом у 1681 р. здійснювалося "навернення" в Пуату, області на заході Франції, де було багато гугенотів. В результаті за кілька місяців там було навернено від 30 000 до 35 000 осіб. До таких самих методів вдавались у 1685 р. і на інших територіях проживання гугенотів. За кілька місяців було здобуто від 300 000 до 400 000 зречень. За словами історика Жака Кеняра, успіх такої системи "зробив скасування (толерантного Нантського едикту -автори) невідворотним, бо тепер воно здавалося обгрунтованим" [2, с.341].

Отже, у 1685 р. Людовік XIV скасував Нантський едикт, підписавши Фонтенблозький. Через люте переслідування, яке стало підгрунтям для такого скасування, гугеноти опинились ще в гіршому становищі, ніж перед Нантським едиктом.

Відтак декотрі гугеноти стали сповідувати свою віру таємно. Вони організували "пустельну церкву", тобто розпочали підпільне поклоніння, бо місця їхніх зібрань були знищені, а богослужіння заборонене. Віруючі регулярно проводили такі зібрання, хоча їх могли засудити на смерть за законом, який набув чинності в липні 1686 р.. Щоправда, деякі гугеноти зреклися своєї віри під тиском обставин. Такі навернені тільки зовнішньо сповідували католицизм, вважаючи, що з часом можна буде повернутися до своєї віри.

Уряд намагався затверджувати навернення. Аби отримати роботу, новонавернені отримували посвідчення про те, що вони є католиками, підписане парафіяльним священником, який вів записи про відвідуваність церкви. Якщо діти були не хрещені й не виховувалися як католики, їх могли відібрати від батьків. Школи повинні були сприяти католицькому вихованню. Видавалися католицькі релігійні праці для "людей Книги (Біблії)", як називали протестантів. Уряд надрукував понад мільйон таких книжок і розіслав їх у місцевості, де навернулася значна кількість осіб. Заходи були настільки рішучими, що коли тяжко хворий відмовлявся від католицької сповіді, а потім одужував, то його кидали у в’язницю або засилали назавжди на галери. Коли він помирав, то його тіло кидали на смітник, а майно забирали.

Траплялося, що деякі гугеноти чинили збройний опір. Зокрема, у районі Севени 1702 р. вибухнуло їх повстання, яке було жорстоко придушене. Урядові війська спалювали села, нищили посіви. Хоча деякий час ще траплялися поодинокі виступи гугенотів, до 1710 р. військо короля Людовіка їх остаточно розгромило.

Ще однією формою протесту гугенотів була втеча з Франції, однак це було нелегко. При цьому держава конфісковувала майно втікачів, певну частину якого отримувала католицька церква. Крім того, французький уряд швидко відреагував на такий поворот подій, стежачи за шляхами й обшукуючи кораблі.

На кораблі, які відпливали з Франції, нападали ще й пірати, бо за захоплення втікачів вони отримували винагороду. Гугенотів, яких ловили під час втечі, суворо карали. Ускладнювало ситуацію й те, що серед людей нишпорили шпигуни, намагаючись дізнатися імена тих, хто задумав утекти, а також маршрути їхнього пересування країною. Повсякденними були перехоплення кореспонденції, підробки обвинувачень та інтриги.

Втеча гугенотів з Франції до інших країв отримала назву Сховку. Гугеноти втікали до Голландії, Швейцарії, Німеччини й Англії. Відтак декотрі дісталися до Скандинавії, Америки, Ірландії, Вест-Індії, Південної Америки і Росії.

Багато європейських країн видали укази, заохочуючи гугенотів іммігрувати. Стимулом до імміграції було безоплатне надання громадянства, звільнення від податків і безоплатне членство в торгових гільдіях. За істориком Елізабет Лабрусс, гугенотами були здебільшого молоді люди, " заповзятливі, енергійні піддані, які мали виняткову моральну вартість". Отже, у розквіті своєї могутності Франція втрачала кваліфікованих працівників за різним фахом. Інші держави навіть пропонували гугенотам притулок, керуючись також релігійними й політичними міркуваннями.

Скасування Нантського едикту й подальше гоніння гугенотів викликало осуд багатьох країн. Вільгельм Оранський використав антифранцузькі настрої, щоб стати правителем Нідерландів. При сприянні гугенотських вояків він також став королем Великобританії, заступивши католика Якова ІІ. Історик Філіп Жутар вважає, що "антипротестантська політика Людовіка XIV стала однією з основних причин скинення Якова ІІ та створення Аугсбузької ліги … Ці події, які призвели до заміни французької гегемонії англійською, є поворотним пунктом в історії Європи" [2, с.343].

Гугеноти відіграли важливу роль у розвитку культури Європи. Вони скористалися своєю свободою в інших країнах, щоб видавати літературу, яка сприяла формуванню філософії Просвітительства та поняття терпимості. Наприклад, один французький протестант переклав праці англійського філософа Джона Локка і цим сприяв поширенню ідей природного права. Протестантські письменники підкреслювали важливість свободи совісті, поширюючи думку, що слухняність правителям є відносною та необов’язковою у випадку, коли правителі порушують угоду між ними й населенням. За словами історика Чарльза Ріда, скасування Нантського едикту було однією з очевидних причин Французької революції [4, с.311].

З приводу переслідування гугенотів і втрати Францією багатьох цінних людей маркіз де Вобан, військовий радник короля Людовіка XIV, просив короля відновити Нантський едикт, кажучи,що "навернення сердець – це суто Божа справа".

Чому ж Французька держава не зробила висновків й не скасувала свого рішення? Однією з причин, на нашу думку, було те, що король боявся ослабити єдність держави й свій авторитет. До того ж у той час було політично вигідно сприяти католицькому відродженню й релігійній нетерпимості, яка панувала у Франції XVII сторіччя.

Події, що розгорнулись навколо прийняття, змісту та скасування Нантського едикту, викликають немало запитань. Зокрема, чи тогочасне суспільство могло допустити й зносити плюралізм? Адже, як зазначають дослідники, пізнавши історію про гугенотів, не можна не замислитись про "механізми влади та іноді зіпсуття таких механізмів".

Деякі засади Нантського едикту згодом були використані урядами інших держав. З часом багато країн переглянули відносини між релігією та політикою і відвели державній владі нове місце. Врешті-решт 1905 р. Франція обрала шлях цілковитого відокремлення церкви від держави. Інші країни за прикладом Франції вирішили усім громадянам гарантувати конституціями свободу віросповідання та рівноправне до них ставлення.

Сьогодні для багатонаціональних суспільств з різними релігіями втеча гугенотів з батьківщини – це болісне нагадування про те, що може статися, коли спрямовувана церквою політика бере гору над найголовнішими інтересами й правами людей.

Раз на сторіччя на рівні ООН людство відзначає річницю підписання Нантського едикту, але весь інший час нерідко порушує його засади. Історія може багато чого навчити, але лише тих, хто бажає вчитись. Безперечно, найкраща можливість відзначити річницю підписання едикту – це подбати про те, аби кожна людина мала гарантовану свободу віросповідання.

Життя показує, що релігійні війни відзначаються особливою лютістю. Коли люди воюють за територію чи заради економічної користі, часто настає момент, коли війна вже не виправдовує себе, і тоді сторони намагаються укласти мирну угоду. Але якщо причиною є релігія, то компроміс і примирення вважаються неприпустимими.

Проте цей стереотип можна подолати. Адже ми маємо приклад мирного, хоч і нетривалого релігійного співіснування у Франції, яке стало можливим завдяки підписанню Нантського едикту. Багатонаціональним суспільствам сьогодні варто частіше думати про правовий шлях вирішення релігійних конфліктів, щоб релігійне поклоніння надалі не служило виправданням для політичного насильства та вторгнення на чужу територію. Тоді і тільки тоді слова зі статті 18 Загальної декларації прав людини, згадані на початку статті, стануть реальністю. Адже лише те суспільство можна назвати вільним, в якому правовими засобами, серед інших, забезпечена релігійна свобода.

––––––––––––––––––––

1. Нантський едикт 1598. Хрестоматія з історії середніх віків/ За ред. Граціанського М.П. і Сказкіна С.Д. – К.,1953. – Т. Ш.

2. Малинин Ю.П. Общественно-политическая мысль Франции XIV-XVI века.-С Пб.: Изд-во С.-Петерб. ун-та, 2000.

3. Джеджора О. Історія європейської цивілізації. – Львів: ЛБА, 1999.

4. Дейвіс Н. Європа. Історія. – К.: Основи, 2000.

5. Гончар Б.М., Козицький М.Ю.Всесвітня історія. – К., 2001.

6. Егер О. Всемирная история.-М.: АСТ, 2000. – Т. III.

7. Загальна декларація прав людини.-К.: Українська правнича фундація, 1995.

 

Ó Тищик Б., Правосудько Л., 2003

< Попередня   Наступна >