Становлення інституту нотаріату в контексті європейської історії держави і права Л. Ясінська©
Становлення інституту нотаріату в контексті європейської історії держави і права
Л. Ясінська©
Львівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна тел. (0322) 296-41-73У статті простежено особливості становлення і розвитку інституту нотаріату впродовж усієї багатовікової історії його існування. Окремі нотаріальні функції здійснювалися ще у древніх цивілізаціях, проте найбільш наближеною до сучасної була та модель нотаріату, яка сформувалася в Стародавньому Римі, звідки була запозичена багатьма європейськими країнами, зокрема і Україною. Подальша історія нотаріальних органів підтверджує той факт, що цей інститут, на відміну від спірної судової юрисдикції, розвивався як безспірна публічна юрисдикція.
Ключові слова: нотаріат, нотаріус, документи, нотаріальні акти, закон.
Інститут нотаріату не може бути достатньо глибоко осмислений та вивчений поза зв’язком із попередніми стадіями його розвитку. Дослідження історії становлення і розвитку нотаріату сприятиме виробленню наукових оцінок щодо сучасного нотаріального процесу, правильному визначенню напрямів його реформування, у результаті чого нотаріат по праву посідатиме достойне місце поряд з такими інститутами як суд, прокуратура, адвокатура. Самоочевидно, що закономірності еволюції правових інститутів однієї держави, її законодавства пізнають лише порівнюючи їх із законодавством і досвідом в цьому аспекті інших держав, на історичному фоні їхнього взаємозв’язку і взаємного впливу. Такий підхід забезпечує
Можна припустити, що нотаріат як установа, що тісно пов’язана із суспільним устроєм, правами сімейними, спадковими і речовими, міг виникнути та розвиватися лише в достатньо цивілізованих і культурних державах, передусім у тих, в яких існувала писемність. Архаїчним народам нотаріуси не були потрібні, і на першій стадії розвитку суспільства ми їх і справді не виявляємо, і стикаємось вперше з цією установою лише разом з достатнім розвитком кожного народу [1, с.2]. Перші договори стверджувались лише свідченнями людей і укладалися в публічних місцях: біля міських воріт, на площах, базарах, біля дверей храмів, у присутності випадкових свідків. Такі були звичаї в Іудеї, Греції, Римі, у германських народів.
Цілком закономірно, що в умовах такого правового порядку, коли власність вважалася скоріше фактом, аніж правом, коли будь-яке заволодіння захищалося не актом нотаріальним, а силою, не було потреби в органі публічної діяльності, метою якого є захист (укріплення) прав.
Цей період з точки зору переходу певних прав за договором можна назвати матеріальним. Якщо й існували якісь зовнішні ознаки при встановленні правових (у досліджуваний період, звичайно, досить примітивних) відносин того часу, то, без сумніву, вони за своїм характером були суто символічними. Все здійснювалося силою факту, без письмових актів: зокрема, перехід права власності на земельну ділянку виражався передачею брили землі або топтанням її ногами чи взяттям у пригорщу; на будинок – відламуванням тріски від дверей чи символічною передачею ключів; на коня – передачею вуздечки; укладення договору виражалося биттям по руках; прийняття спадщини відбувалося шляхом доторкання до неї чи, принаймні, охоплення її зором. Цей, так званий матеріальний принцип, панував у примітивному праві існуючих держав до початку нашої ери.
Найважливішими історичними передумовами зародження нотаріальної діяльності були виникнення писемності та економічний розвиток з його постійним розширенням цивільного обороту. Зростання кількості укладених правових угод потребувало додаткових гарантій забезпечення прав сторін. Такими гарантіями на початкових етапах розвитку суспільства виступали письмова форма та поява спеціальних осіб (писарів), які складали і посвідчували документи. Проте, незважаючи на те, що у стародавніх цивілізаціях (Єгипет, Вавилон, Іудея) й існували органи, які здійснювали подібні нотаріальним функції, вважається, що найбільш наближеними за змістом вчинюваних дій до сучасного нотаріату були інститути, вироблені римським правом. Численний штат писарів римської імперії вже не міг повністю задовольнити потребу в допомозі осіб із спеціальними юридичними знаннями, тому поряд з ними (приблизно в III ст. до н.е.) виник ще окремий клас вільних людей, табеліонів (tabelliones), які, не перебуваючи на державній службі, займалися у вигляді вільного промислу складанням юридичних актів і судових документів та отримували за це винагороду, передбачену законом [2, с.4]. Такі вчені як М. Ляпідевський, С. Вименець, І. Черемних, В. Баранкова справедливо стверджували, що саме в цьому інституті римського права лежить зародок того нотаріату, який, отримавши в Італії широку організацію з боку законодавця, разом з римським матеріальним правом був акцептований і асимільований європейськими народами.
Хоча за своєю зовнішньою структурою римсько-правовий інститут табеліонів мав багато спільного із сучасним нотаріатом, все ж таки їх не можна ототожнювати, оскільки, незважаючи на здійснюваний державною владою суворий контроль за діяльністю табеліонів, вчинювані у них акти не мали публічної сили і не були наділені жодними перевагами перед приватними документами.
Значно більше спільного із сучасним нотаріатом мав за своїм значенням інший інститут, що існував у римському праві. Це – явка табеліональних документів у суд із занесенням їх у протокол. Явка ця відносилась не лише до тих документів, які в силу припису закону повинні бути внесені у протокол під загрозою їхньої недійсності (дарування на великі суми, судові заповіти, розпечатування тестаментів, що були укладені поза судом), але й до всіх інших документів і актів, явка яких залежала виключно від волі контрагентів.
Шляхом такого протоколювання документи, посвідчені табеліонами, набували силу публічних актів і ставали незаперечними. В цьому випадку, як бачимо, простежується очевидна схожість із сучасними принципами нотаріату.
Для більш повного уявлення про історію розвитку нотаріату вважаємо за необхідне окремо зупинитися на особливостях церковного нотаріату. Поряд із інститутом табеліонів, що розвивався на основі світського права в царині християнської церкви, виникає аналогічна установа – нотаріат [3, VI]. Маючи своїм прототипом форми світського нотаріату, церковний розвивається швидше, формуючи свою розгалужену структуру. З часу визнання християнства пануючою релігією римської імперії церковний нотаріат запозичує від держави і елементи його бюрократичного устрою. З’являються канцелярії, подібні за своєю організацією до кесарських: службовий персонал їх також іменується нотарями (notarii). Члени патріаршої канцелярії могли обіймати єпископські кафедри чи обиратись папами.
Маючи значний вплив на правове життя всієї держави, церква не обмежилась організацією нотаріату, покликаного служити тільки потребам церковного управління, однак із плином часу почала впроваджувати цей інститут і у світське життя шляхом призначення окремих нотаріусів для мирян, котрі конкурували з табеліонами і публічними писарями римського права. Причому уже з VIII ст. запроваджених церквою світських нотаріусів підносять до рангу державної посади, що затверджується духовною владою, і з цього періоду вперше трапляється термін – notarii pyblici – публічний нотаріус. У той час як в світській сфері нотаріат остаточно встановлюється в якості посади, що авторизується верховною владою держави, лише із середини ХI ст. в церковній галузі це відбувається у VIII ст., і, отже, церковний нотаріат на три століття випередив у розвитку світський. Згодом із зміцненням центральної державної влади в європейських країнах починається процес поступового зменшення посад церковних нотаріусів, аж до повної їхньої ліквідації.
Під час та після великого переселення народів створений варварами на уламках Римської імперії новий порядок не викликав суттєвих реформ у внутрішньому устрої завойованих земель. Знищивши могутню державу, варвари, які стояли на значно нижчому як культурному, так і економічному щаблях розвитку, не могли дати підкореному народу нового, оригінального устрою і тому були змушені надати йому, в більшості випадків, право користуватися тими порядками й інститутами, виробленими багатовіковими традиціями стародавнього Риму. Не може бути сумнівів у тому, що інститут табеліонату, який розвинувся в часи римської імперії, зберігся без змін і після нашестя варварів, як під час володарювання Теодориха Великого, так і згодом, після підкорення Італії лангобардами. При цьому оформлення юридичних угод у документальній формі відбувалось вже не лише серед римського населення країни, але й серед лангобардського, яке досить швидко відчуло переваги і підпало під вплив римського права.
У давньофранцузському праві, подібно до Італії, незважаючи на вторгнення вестготів, табеліони і табеліональний порядок і далі існують без видимих змін. Те ж саме простежується і в Бургундській та Франкській державах. Проте зауважимо, що варварські племена франкської держави щодо розвитку приватного права були далеко попереду порівняно із лангобардським населенням Італії. Збірники національних законів цих племен свідчать, що використання юридичних документів не тільки було їм відоме, але й широко застосовувалось. Наприклад, за рипуарськими аллеманськими і баварськими законами майже всі значні юридичні угоди укладались у письмовій формі. Вчинялись ці угоди в присутності писарів – cancellarii. Вони були присутні в судових засіданнях, вели протоколи, складали судові рішення і документи про найважливіші договори. Проте аналіз формул і документів тих часів свідчить, що складаючи їх керувались переважно формулами і формулярами, виробленими ще в період римської імперії, і цим щоразу більше готували сприятливий грунт для остаточної рецепції римського права. Поряд із такими писарями (cancellarii) існували також і королівські нотаріуси (як у лангобардів, так і у франків). Проте зауважимо, що акти посвідчені королівськими нотаріусами, подібно до табеліональних, ні в чому не відрізнялись від звичайних приватних документів, тобто не наділялись публічною силою.
Разом із розвитком нотаріальної діяльності в королівській канцелярії, як у вищому центральному органі, провінційні нотаріуси, що перебували на службі при окремих судових і адміністративних установах, почали також набувати дедалі більшої самостійності і значення, перебираючи з плином часу компетенцію публічних писарів, а відтак стають більш незалежними. Важливу роль у цьому плані відіграли законодавчі постанови Карла Великого і Лотаря I. Бажання Карла узаконити нотаріат як державну посаду шляхом об’єднання імператорських і судових нотаріусів в одну установу відобразилось у капітулярії 803 року, який поклав на зендграфів обов’язок затверджувати нотаріусів, що у визначеній кількості (по декілька осіб) обиралися ними для кожної місцевості із середовища публічних писарів.
Продовжив справу Карла Великого у справі організації нотаріального інституту його внук Лотар I. Прийняті ним законодавчі акти стосувалися, головно, порядку виконання авторизованими нотаріусами своїх обов’язків. Згідно з законом 843 р., вони повинні були посвідчувати угоди в присутності скабинів (суддів) і графа чи його вікарія (помічника). Як правило, це відбувалось на народних зборах, оскільки національне право германських народів передбачало укладення основних договорів (дарування, заповітів, купівлі-продажу нерухомості тощо) перед цим органом. Закон також вимагав від нотаріусів у випадку хвороби особи, що бажала укласти угоду, посвідчити її вдома при свідках і негайно заявити про це перед єпископом чи графом або прочитати її перед народними зборами. За цієї умови документи набували силу публічного акту і не підлягали оскарженню. Зважаючи на те, що в кожному графстві були свої офіційні нотаріуси, Лотар I суворо заборонив нотаріусам одного округу укладати угоди в іншому без згоди графа цього останнього. В законодавстві цього часу вперше є згадка про присягу нотаріуса. Зміст її полягав у зобов’язанні його вчиняти нотаріальні дії перед народними зборами і лише в своєму окрузі. Документ, засвідчений нотаріусом чужого графства без дозволу компетентної особи, оголошувався недійсним. Едиктом Лотаря 843 р. встановлено таксу, згідно з якою здійснювалась оплата за складання різного роду актів та судових рішень. Заборонялося вимагати винагороду за нотаріальні дії з сиріт і бідняків, а нагляд за дотриманням цього припису закону покладався на графа [4, с.130].
Остаточна організація нотаріального інституту в тому вигляді, в якому він був рецептований країнами Європи, зокрема і Україною, завершується статутами окремих італійських міст (особливо Риму і Болоньї). Джерелами нотаріальних статутів були римське право, капітулярії каролінгської епохи та звичаєве право (тобто ті традиції в організації і діяльності нотаріату, які складались упродовж тисячоліття). Отже, зайняття посади нотаріуса зумовлювалось обов’язковою авторизацією з боку імператора чи папи, проте право такої авторизації часто делегувалося ними іншим особам, наприклад герцогам, графам, єпископам, містам, а іноді і самим нотаріальним корпораціям. Вимоги, що ставилися до кандидатів на посаду були досить різноманітними і залежали від місцевості. Крім загальних вимог, що були закріплені у всіх статутах, стикаємось із особливими постановами стосовно претендента на посаду, які містились у статутах окремих міст. До перших відносились:
1. Особиста свобода особи, причому статус вільновідпущеного не становив перешкоди для вступу в нотаріат. Не позбавлялися такої можливості і духовні особи, хоча в деяких статутах містяться положення, що мають на меті обмежити церковним людям доступ як в нотаріат, так і до судових посад взагалі [4, с.137]. Особливо явно це виражено в статутах Верони.
2. Законний вік. Він визначався по-різному: за римськими статутами – не менше як 18 років. Ті ж статути звужували і верхню межу віку, досягаючи якого особа не могла порушувати клопотання про посаду, а саме – 40 років. Статути П’яченци встановлювали кандидатові вік 14 років (за умови, що це син практикуючого нотаріуса), а взагалі – 16 років.
3. Бездоганна поведінка. Згідно з римським і веронським актами, допуску до екзамену на посаду нотаріуса передувало скрупульозне дослідження життя і поведінки кандидата. Наглядали за тим, щоб дискримінована у якийсь спосіб особа не могла стати нотаріусом, всі члени нотаріальної корпорації. У випадку внесення у списки людини неблагонадійної, її не лише вилучали, але й накладали на неї штраф.
4. Юридична освіта і практичне ознайомлення із нотаріальною справою. Наявність їх визначали шляхом проведення іспиту теоретичного і практичного. В статутах чітко визначено як склад екзаменаційної комісії, так і сам порядок випробування. Екзаменаційними предметами були граматика, знання нотаріальних норм і вміння складати акти. Крім того, від кандидата на посаду вимагалось проходження нотаріальної практики під керівництвом одного із міських нотаріусів (не менше як 1 рік – згідно з римськими статутами; 2 роки – за болонськими статутами).
5. Останньою умовою була згода корпорації на призначення особи нотаріусом.
Особливими вимогами, яким повинен відповідати кандидат на посаду були, наприклад, у Римі і Болоньї – походження від громадян цього міста, народження у законному шлюбі і неналежність до цеху ремісників.
Нотаріус, котрий долав іспит і отримував згоду на обрання корпорацією вносився в особливі списки – матрикули. Новопризначений повинен був власноручно підписатися в міській матрикулі і прикласти той знак, яким буде послуговуватись під час вчинення дій. Це було необхідним для можливого порівняння актів у випадку виникнення спору про підробку документів. Міські статути вимагали від нотаріусів складення присяги, що вони будуть неухильно виконувати службові обов’язки і захищати інтереси свого стану. Як правило, присягалися перед тими особами, від яких нотаріус отримав авторизацію, після чого йому вручали перо і письмові приладдя зі словами "прийми владу здійснювати публічні акти згідно із законом і добрими звичаями" [4, с.264]. Нотаріуси кожної місцевості утворювали нотаріальну корпорацію, яку очолювали виборні представники.
Що ж до кола повноважень нотаріусів, то основною їхньою функцією, крім участі в засіданнях судових і адміністративних органів в якості секретарів і протоколістів, було складання різноманітних актів і документів, що укладалися між приватними особами і видача копій із нотаріальних актів. Міські статути встановлюють жорстокі покарання за службові злочини нотаріусів. Наприклад, згідно з болонськими законами, за одноразову підробку документів, передбачалось звільнення з посади і тюремне ув’язнення, за підробку декількох документів – смертна кара через спалювання живцем на вогнищі [4, с.286]. Нагорода за дії, вчинювані нотаріусом, виплачувалась згідно з особливою таксою залежно від ціни угоди. Ця такса була обов’язковою для нотаріуса і порушення її тягнуло для нього накладення досить великих штрафів.
Важливо зауважити, що вищеописана організація нотаріату, перетворення його в державну посаду було можливим лише в Італії, де цьому чимало сприяли ті міцні історичні підвалини, які були закладені ще римськими табеліонами [3, с.XIII].
Дещо по-іншому розвивалась нотаріальна діяльність в інших європейських країнах. Після розпаду імперії Карла Великого в Німеччині відбувається поступовий занепад нотаріату в тому вигляді, в якому він був організований за правління династії Каролінгів. Основними причинами такого стану були, по-перше, відсутність історичних передумов, адже нотаріальний інститут був абсолютно чужим національному праву германських народів, а, по-друге, домінування в суспільстві твердого переконання, що всі важливі юридичні угоди повинні здійснюватись перед народними зборами і тільки вони мають право остаточної їх авторизації. Зрозуміло, що за панування таких поглядів передача авторизації в руки верховної влади вступала у суперечність з історичними традиціями народу, а тому не могла надовго утриматися в юридичній практиці германців, і з плином часу остаточно поступилась місцем багатьом іншим формам нотаріату. Наслідком цього з’явилися прості писарі, які, як видно з документів того часу, належали виключно до середовища духовенства. Зазвичай, вони групувались біля якої-небудь головної церкви або ж мандрували з міста в місто, пропонуючи свої послуги усім бажаючим.
Францією інститут італійського нотаріату був рецепійований в XII ст. Проте вже згодом відбуваються деякі реформи, які вносять суттєві корективи у нотаріальну діяльність. Зокрема, наприкінці ХІІ ст. здійснення офіційних актів було поєднане із судовими функціями і належало різноманітним органам судової влади – як одноособовим, так і колегіальним. Наслідком цього було те, що посвідчені в такий спосіб угоди набували такого ж значення і сили, як судові рішення, тобто виконувались безпосередньо, без порушення цивільного процесу.
Приблизно в цей же період виникає інститут сеньйоріальних нотаріусів. Окремі впливові особи (seigneurs) за допомогою імунітетів здобувають право призначати у своїх володіннях нотаріуса (notaries seigneurs). Усі договори між васалами здійснювались у присутності свідків перед сеньйором і писалися від його імені нотаріусом. Підпис нотаріуса зрідка трапляється в таких документах, оскільки участь сеньйора і прикладення печатки роблять його зайвим. У містах акти писали міські нотаріуси в присутності мера і свідків. Вони засвідчувались печаткою, яка надавала їм публічної сили. У 1270 р. Людовік ІХ Святий запроваджує 60 посад нотаріусів, які діяли при паризькій судовій палаті, але були незалежними від її голови. Цією реформою було закладено підвалини до відокремлення судової влади від нотаріату, й спірної юрисдикції від безспірної. Ці нотаріуси здійснювали угоду від імені суду, але завжди удвох. У 1302 р. Філіпп Красивий, залишивши за собою право призначення нотаріусів, поширив цей інститут на всю Францію [5, с.38], заборонивши при цьому суддям користуватись послугами своїх писарів в якості нотаріусів. За Франциску І і Генріха II (ХVI ст.) потреби королівської скарбниці зумовлюють зростання кількості нотаріусів шляхом розподілу нотаріальних функцій: нотаріуси складають оригінали документів; табеліони видають засвідчені копії з оригіналу і просто копії (причому в 1543 р. встановлюється заборона на об’єднання функцій нотаріуса і табеліона); охоронці печаток (gardes-scelles) ставлять печатки з метою надання актам обов’язкової сили, а охоронці реєстрових книг (gardes notes) забезпечують збереження документів [5, с.39]. У 1577 р. в Парижі, а в 1597 р. по всій Франції різноманітні нотаріальні функції об’єднують у рамках однієї посади, не доторкючи посаду охоронця печатки (вона була ліквідована на початку XVIII ст.). Разом з тим закон 1597 р. зробив посаду нотаріуса спадковою і дозволив її купівлю-продаж. У такому вигляді інститут французького нотаріату проіснував до Великої революції, коли у 1791 р. був оприлюднений закон, який разом із скасуванням феодальної системи позбавив сеньйорів права призначення нотаріусів, скасував купівлю-продаж посади нотаріуса і встановив єдину для всіх територію діяльності – департамент.
У Німеччині появу нотаріусів італійського типу відносять до XIV ст. [6, с.60]. Вони призначались папою або імператором і здійснювали свої функції як офіційні писарі при різних державних установах. Згодом, з появою в Німеччині гофпфальцграфів, імператори поряд з іншими привілеями, делегували їм також і право призначати нотаріусів, яке в XV ст. переходить до них вже як виключне.
Умови отримання нотаріальної посади були приблизно такі ж, як і в Італії: стать, вік, складення іспиту перед гофпфальцграфом і присяга. Із зростанням кількості зловживань, що відбувались у сфері нотаріальної діяльності, а також з почастішанням випадків призначення гофпфальцграфами необізнаних із юриспруденцією нотаріусів уже в XV ст. виникає нагальна потреба в більш чіткій і детальній законодавчій регламентації нотаріальної справи. В 1512 р. імператор Максиміліан I видає перший нотаріальний статут, який хоч і не передбачав суттєвих корективів щодо сутності нотаріального інституту, проте вносив ясність у питання діяльності нотаріусів та їхньої компетенції. Подальший розвиток цієї установи відбувається шляхом прийняттям окремих партикулярних законів для різних місцевостей німецької імперії, яка в той час була роздробленою державою.
Розвиток інституту нотаріату XVIII – першої половини XX ст. в країнах Західної Європи мав свою специфіку, що зумовлювалося багатьма причинами, пов’язаними першою чергою з різними шляхами історичного розвитку тієї чи іншої країни, а також з пануючою там правовою системою.
Найхарактернішими рисами французької моделі нотаріату, згідно з Законом 25 Вантоза ХІ року (16 березня 1803 р.) були:
- повне відокремлення спірної юрисдикції від безспірної і передача останньої виключно у відання нотаріуса;
- надання нотаріальним актам сили судових рішень, що забезпечувало примусове їх виконання без участі судової влади;
- визнання за нотаріусами права рекомендувати свого наступника на посаді, що спричинило огульні випадки їх купівлі-продажу, на відміну від інших посад публічного характеру;
- призначення нотаріуса на посаду пожиттєво, що забезпечувало його самостійність і незалежність.
Розвиток інституту нотаріату в Німеччині також мав свої особливості. Організація німецького нотаріату цього періоду характеризувалася, по-перше, відсутністю єдиного законодавства для всіх земель; по-друге, суміщенням судових, адвокатських і нотаріальних функцій. Ці особливості були наслідком багатовікової феодальної роздробленості Німеччини, де окремі держави і князівства існували відокремлено один від одного, в результаті чого в кожному із них і склались свої (багато в чому унікальні) юридичні норми. В кінці 70-х рр. ХІХ ст. після об’єднання Німеччини і проголошення її імперією розпочався процес уніфікації норм у всіх галузях законодавства. Однак правова роз’єднаність німецьких земель перешкоджала швидкому розвитку цього процесу і він проходив з великими труднощами. Це стосувалось і законодавства про нотаріат [7, с.17]. Незважаючи на те, що в кінці ХІХ ст. було прийнято два загальноімперських законодавчих акти (закон від 15 липня 1890 р. і закон від 25 червня 1895 р.), в різних місцевостях Німеччини продовжували діяти закони, видані в різний час: Баварський 1812 р., Кельнський 1822 р., Рейнських провінцій 1845 р., Ганноверський 1853 р., Франкфуртський 1669 р. Тому стосовно організації нотаріату Німеччину можна було поділити на 4 системи.
1. Місцевості, де функціонувала французька модель нотаріату з характерними для неї широкими повноваженнями нотаріусів (Ельзас, Лотарингія, Баварія, Гамбург).
2. Землі, де діяла система так званого адвокатського нотаріату (Прусія, Саксонія, Гессен, Бремен, Любек і ін.). За загальним правилом кожен нотаріус був також і адвокатом, але не кожен адвокат мав бути нотаріусом [8, с.874]. Нотаріальні дії вчиняли також і судді.
3. Області судового нотаріату (Віртемберг, Баден). Тут судді також мали право вчиняти окремі нотаріальні дії, проте й нотаріуси могли виконувати судові функції в сфері спадкового і опікунського права [8, с.875]. Тоді як у всій Німеччині нотаріуси, будучи державними службовцями, не отримували плати від держави, в Бадені і Віртемберзі вони були чиновниками в "чистому" вигляді, тобто утримувалися за рахунок бюджету і мали право на пенсію.
4. Землі, яким взагалі невідомий інститут нотаріату. Це – Ольденбург, Саксен-Веймар, Шварцбург-Рудольштадт і деякі інші. Тут нотаріальні функції здійснювалися тільки суддями.
Що ж до питання про силу і значення нотаріальних актів, то воно вирішувалося §794-880 загальноімперського статуту цивільного судочинства 1898 р., який визначав, що законно вчинені німецькими нотаріусами документи підлягали примусовому виконанню без посередницької участі судової влади, причому виконавчий лист видавався нотаріусом [3, XXV].
Офіційної корпоративної організації яка б захищала їх інтереси, нотаріуси Німеччини, на відміну від Франції, Австрії, Італії, не мали. Ради нотаріусів існували лише в Баварії, Гамбурзі й Ельзасі-Лотарінгії.
Аналіз німецьких законів ХІХ–ХХ ст., які регулювали діяльність нотаріату, свідчить, що вони в багатьох положеннях запозичили основні принципи французької моделі нотаріату (як то можливість безпосереднього примусового виконання нотаріальних актів, пожиттєвий характер посади нотаріуса). Разом з тим, на відміну від неї, тут спостерігається відсутність чіткої межі між спірною і безспірною юрисдикцією, наслідком чого було підпорядкування нотаріусів нагляду судових установ і надання їм деяких нотаріальних функцій [2, с.15-16].
В Австрії інститут нотаріату регулювався законом від 25 липня 1871 р. За оцінкою Л.Б. Мандельштама, цей закон мав таку цілісність і внутрішню гармонію всіх окремих його положень, що міг би послужити зразком дій будь-якої культурної держави [1, с.11-12]. Позитивною якістю організації інституту нотаріату за австрійським законом було те, що, з одного боку,підтримувався корпоративний дух цього органу, а з іншого – нотаріат не відривався від судових установ.
Отже, уся багатовікова історія нотаріальних органів підтверджує той факт, що цей інститут, на відміну від спірної судової юрисдикції, розвивався як безспірна, публічна юрисдикція і виник як інститут громадянського суспільства, що забезпечував захист приватної власності і безспірність майнових прав, охорону всіх учасників цивільного обороту. Протягом всієї історії розвитку держави і права нотаріат був і є складовою правової системи будь-якої країни, оскільки здійснювані нотаріусами функції об’єктивно необхідні і затребувані суспільством.
––––––––––––––––––––
1. Мандельштам Л.Б. Учреждение нотариата и его организация // Журнал Министерства Юстиции. – 1899. – №4.
2. Комаров В.В., Баранкова В.В. Нотариат и нотариальный процесс. – Харьков: Консум, 1999. – 239с.
3. Объяснительная записка к проекту новой редакции Положения о нотариальной части. – СПб., 1904. – Ч.1. – С.I-LVIII.
4. Ляпидевский Н.П. История нотариата. – М., 1875. – 310с.
5. Пиепу Ж., Ягр Ж. Профессиональное нотариальное право. – М.: Юристъ, 2001. – 224с.
6. Сумин А.М. Правовое регулирование нотариата в Германии // Нотариус. – 2000. – №2. – С.60-76.
7. Черемных И.Г. Российский нотариат: прошлое, настоящее, будущее. – М.: ОКТБ, 1999. – 240с.
8. Вольман И.С. Нотариат: очерк организаций современного Западно-Европейского нотариата // Вестник Права. – 1915. – №30.
© Ясінська Л., 2004
< Попередня Наступна >