СУТНІСТЬ СТАДІЇ ВИКОНАННЯ ВИРОКУ І. Діткун
СУТНІСТЬ СТАДІЇ ВИКОНАННЯ ВИРОКУ
І. Діткун
Львівський національний університет імені Івана Франка
вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна
У статті проаналізовано існуючу проблематику щодо розуміння сутності стадії
виконання вироку. На підставі проведеного аналізу зроблено висновки про правову
природу аналізованої стадії, що дасть змогу чітко визначити предмет процесуальної
діяльності з виконання вироку.
Ключові слова: виконання вироку, сумніви і супечності які виникають під час
виконання вироку.
Стадія виконання вироку є завершальною стадією кримінального процесу, яка
починається від часу набрання чинності вироку. Під час цієї стадії реалізуються
рішення суду, сформульовані у вироку щодо винуватості підсудного, призначення
винній особі покарання, відшкодування шкоди, завданоїзлочином тощо.
У тих випадках, коли в процесі виконання вироку змінюється обстановка, особа
засудженого, виникає необхідність вирішення низки питань, пов’язаних з подальшим
виконанням вироку. Ці питання мають важливе значення і вирішує їх лише суд на
стадії виконання вироку та на підставі кримінально-процесуальних норм.
Покарання, яке призначають винній особі має бути співрозмірним із злочинним
діянням та особою злочинця, оскільки вирок за своєю природою є явищем політико-
правовим.
Розуміння сутності, правової природи процесуальної діяльності суду з виконання
вироку дасть змогу зрозуміти та сформулювати предмет стадії виконання вироку та
визначити його межі, своєю чергою уможливить чітке розмежування провадження з
виконання вироку від інш
діяльностіз виконання вироку. Окрім того, з’ясування сутностізазначеної стадії дасть змогу сформулювати нові
та удосконалити існуючі правові норми, які регулюють відносини з приводу
виконання вироку.
Мета нашого дослідження полягає у розробленні теоретичних аспектів стадії
виконання вироку, а також у постановці та вирішенні таких головних завдань: аналіз
наявних наукових, зокрема, монографічних досліджень з цієї проблематики та їх
узагальнення; з’ясування сутності, правової природи стадії виконання вирок.
Зазначимо, що в сучасній українській доктрині кримінального процесу приділено
недостатню увагу дослідженню стадії виконання вироку. У радянській науці
кримінального процесу проблематику сутності стадії виконання вироку розглянено у
кількох працях, авторами яких є В.Я. Бібіло, Є.Л. Матвієнко („Уголовное
судопроизводство по исполнению приговора”), М.К. Свірідов („Сущность и предмет
стадии исполнения приговора”), А.І. Мінєнок („Стадия исполнения приговора
(проблемыповышения эффективности)”), И.Д. Перлов („Исполнение приговора”).
Виконання вироку як частини кримінального процесу безумовно пов’язане з
іншими стадіями. Водночас діяльність з виконання вироку має притаманну тільки їй
особливість – вона тісно пов’язана з фактичною діяльністю з виконання покарання Проте як самостійна частина кримінального процесу, виконання вироку відрізняється
як від інших стадій процесу так і від фактичної діяльностіз виконання покарання.
У науковій літературі питання сутності аналізованої стадії є дискусійним. Як
правило, автори, визначаючи сутність стадії виконання вироку перелічують лише
питання, правові явища, які виникають в процесі виконання вироку [2, с. 16].
Як і будь-яка стадія кримінального процесу, стадія виконання вироку вирішує
завдання, які постають із загальних завдань кримінального судочинства. Завдання
стадії виконання вироку полягають у тому, щоб звернути вирок до виконання і
вирішити всі питання, які виникнуть в процесі його виконання. Створення
необхідних процесуальних умов для успішної реалізації вироку – таке навантаження
стадії виконання вироку [1, с. 10]. Зв’язок цих завдань із загальними завданнями
кримінального судочинства полягає в забезпеченні на цій стадії невідворотності
відповідальності за вчинений злочин. Стадія виконання вироку на підставі
правильного рішення суду завдяки стадіям судового розгляду та провадженням з
перевірки рішень, слугує для забезпечення умови його успішної реалізації. Тобто,
певною мірою, судовий розгляд та діяльність суду з перевірки рішень нижчестоящих
судів створюють базу для стадії виконання вироку. Стадія виконання вироку не може
функціонувати, не отримавши певну базу, основу, якою виступають раніше прийняті
судові рішення. Як вірно зазначає М.К. Свиридов: „Виконання вироку є своєрідною
виконавчою надбудовою над уже існуючим рішенням – це головне, що повинно
характеризувати сутність стадії виконання вироку” [4, с. 13] Отож, сутність стадії виконання вироку пов’язана з реалізацією рішень
попередніх стадій і їїзміст, очевидно, має виконавче спрямування.
З метою усвідомлення сутності стадії виконання вироку потрібно з’ясувати
функціональне призначення аналізованої стадії. Коли суд виносить вирок і вирок
набирає законної сили, він підлягає виконанню уповноваженими органами1
. Але для
того, щоб такий вирок був виконаний, органи, які відають виконанням покарань
повинні отримати своєрідний наказ від органу, який постановив вирок про його
виконання. Очевидно, що до початку фактичного виконання вироку необхідна певна
діяльність із скерування розпорядження про виконання вироку та направлення
самого вироку до органів виконання покарань. Таку діяльність називають „звернення
вироку до виконання”. Дії по зверненню вироку до виконання повинні вчинятись
безпосередньо тим судом, який постановив вирок. Очевидно, що звернення вироку
до виконання не входить до завдань стадії судового розгляду, а тому виникає потреба
у новій стадії, яка суттєво відрізняється від інших стадій кримінально-процесуальній
діяльності.
Постановляючи обвинувальний вирок з призначенням покарання, суд вирішує
основні питання справи: про наявність складу злочину, про винуватість підсудного у
вчиненні злочину та про міру покарання, яку йому призначають. Вирішення перших
двох питань є констатацією і юридичною оцінкою того, що відбулося в минулому.
Тому, рішення про наявність складу злочину та винуватість, за умови, що воно було
1
У цьому випадку йдеться про виконання обвинувального вироку беззвільнення засудженого
від відбування покарання. Щодо виконання виправдувального вироку та обвинувального
вироку іззвільненням від відбування покарання, то, видається, що у зазначених випадках
виконання вироку безпосередньо судом, по суті полягає лише в реалізації рішення про відміну
раніше обраного запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.
Знову ж таки ця відмінність не характерна для співвідношення спільних ознак
суміжних складів злочинів, передбачених нормами, що є спеціальними відносно до
норми, встановленої у п. 8 ч. 2 ст. 115 КК. Значить і цей критерій не може бути
застосований до всіх без винятку ситуацій, коли потрібно виявити відмінність між
суміжними складами злочинів і складами, передбаченими у конкуруючих
спеціальних нормах.
За характером співвідношення ознак, зміст яких не збігається, також можна
відрізнити суміжні склади злочинів від складів передбачених нормами, що
конкурують як дві спеціальні. Ці ознаки у складах злочинів, передбачених
конкуруючими нормами, хоч і відрізняються за змістом, але є сумісними, не
виключають одна одну. Ознаки можуть бути сумісними у одному злочині лише тоді,
коли вони стосуються характеристики різних сторін одного й того ж явища або
різних явищ (різних ознак складу злочину). Наявність таких ознак, як правило,
визначає склади злочинів, що передбачені конкуруючими між собою, як спеціальні,
нормами. Розмежувальні ж ознаки суміжних складів злочинів несумісні за змістом.
Це можна продемонструвати на такому простому прикладі. Один і той самий
предмет не може одночасно бути і круглим, і квадратним. Ознаки, що
характеризують геометричну форму предмета в цьому випадку є несумісними в
одному предметі. Одночасно вони можуть бути властиві лише різним предметам. Але
один і той самий предмет одночасно може бути і круглим, і червоним. Ці ознаки
(круглий і червоний) між собою сумісні. Геометрична форма і колір – різні якості.
Вони одночасно можуть характеризувати один і той самий предмет. Тому вони за
змістом сумісні в цьому предметі Конкуренція має місце, коли вчинено одне діяння, яке передбачене кількома
кримінально-правовими нормами, але застосована може бути тільки одна з них.
Конкуренції двох спеціальних норм, які Л.В. Іногамова-Хегай відносить до суміжних
складів із відмінними нейтральними ознаками, якраз і притаманна ця властивість.
Зовсім інша природа складів злочинів з відмінними несумісними (розмежувальними)
ознаками. Одне й те ж діяння ніколи не може одночасно охоплюватись обома такими
складами якраз через несумісність їхніх відмінних ознак. З цієї ж причини нормою
про один із суміжних складів злочину не можна замінити норму про інший суміжний
склад злочину, у разі її виключення із КК. Наявність несумісних ознак виключає
можливість застосування цих норм до одного й того ж випадку. Тому ідеальна
сукупність таких злочинів – неможлива.
Так, однією з ознак, що відрізняє склади злочинів, суспільно небезпечне діяння у
яких полягає у посяганні на життя (ст.ст. 112, 348, 379, 400, 443 КК), є потерпілий,
зокрема його правовий статус. В більшості випадків законодавство України містить
перепони для суміщення однією особою правового статусу, який характеризує
кожного з потерпілих у названих складах злочинів. Наприклад, одна й та ж особа не
може поєднувати звання Президента України, який названий серед потерпілих у
складі посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112 КК) і
представника іноземної держави, посягання на життя якого карається за ст. 443 КК.
Правовий статус потерпілого є розмежувальною ознакою у названих складах
злочинів. Ще однією розмежувальною ознакою аналізованих складів злочинів є
мотив вчинення злочину – злочин вчиняється у зв’язку з відповідною професійною
діяльністю потерпілого. І навіть у тих окремих випадках, коли правовий статус
потерпілого виступає спільною ознакою наведених складів злочинів, наприклад,Генеральний прокурор України (ст. 112 КК) і працівник правоохоронного органу
(ст. 348 КК); голова чи суддя Верховного Суду України, або вищих спеціалізованих
судів України (ст. 112 КК) і суддя (ст. 379 КК), розмежування можливе за мотивом
вчинення злочину. Посягання на життя названих потерпілих, передбачене ст. 112 КК,
вчиняється у зв’язку з їх державною діяльністю. Посягання на життя працівника
правоохоронного органу (ст. 348 КК) вчиняється у зв’язку з виконанням цим
працівником службових обов’язків; посягання на життя судді (ст. 379 КК) вчиняється
у зв’язку з діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя. Саме через
несумісність змісту ознак, за якими відрізняються ці склади злочинів, є підстави
вважати ці ознаки розмежувальними, а склади злочинів – відносити до суміжних.
Ситуація ж, коли одне діяння передбачене кількома нормами з відмінними
сумісними ознаками, традиційно вирішується за правилами подолання конкуренції
спеціальних кримінально-правових норм. Наприклад, умисне вбивство при
перевищенні межнеобхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для
затримання злочинця (ст. 118 КК України) і умисне вбивство, вчинене в стані
сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України). Ознаки, за якими
відрізняються ці склади злочинів, у першому з наведених складів характеризують
обстановку вчинення злочину, в другому – емоційний стан суб’єкта. Реально вчинене
діяння може одночасно характеризуватись обома з цих ознак.
У більшості випадків, як спеціальні норми, конкурують між собою ті, які
передбачають кваліфікуючі ознаки одного злочину, що поміщені у різних частинах
однієї й тієїжстатті. Висновок Л.В. Іногамової-Хегай про можливість ідеальної сукупності злочинів,
що відрізняються за ознаками, на її думку, сумісними за змістом, не узгоджується з
принципом недопустимості подвійного ставлення у вину. Наведений нею на
підтвердження свого висновку приклад із судової практики ілюструє хибність
твердження про наявність у вчиненому ідеальної сукупності злочинів. Для того, щоб
не бути голослівним потрібно навести використаний цією авторкою приклад, в
якому, на її думку, має місце ідеальна сукупність „за діянням у вигляді насильства”.
С. і К., проникнувши в квартиру власника приватного магазину М., застосувавши
насильство, небезпечне для життя і здоров’я, пред’явили вимогу про передачу їм
трьох тисяч доларів США. М. Віддав одну тисячу і сказав, що дома більше нема
готівки. Злочинці погрожуючи, так побити М., що „той ходити не зможе”,
висунули вимогу решту валюти передати їм через день у визначеному місці. Винних
засудили за розбій, вчинений за попередньою змовою групою осіб, з проникненням в
житло і за вимагання, поєднане з насильством, небезпечним для життя і здоровя
потерпілого.
По цій справі Л.В. Іногамова-Хегай робить висновок, що насильство, застосоване
до М., є спільною дією для розбою і вимагання, тому правильно суд угледів в
поведінці винних їх сукупність [7, c. 175-176].
З такими висновками однозначно погодитися не можна. З наведеного прикладу
видно, що у діях винних дійсно мав місце закінчений склад розбою, який був
вчинений шляхом відповідного насильства. Але очевидним є й те, що після
закінчення розбою був вчинений інший злочин – вимагання. Способом же цього
злочину стало не насильство, як про це вказав суд, а слідом за ним Л.В. Іногамова-
Хегай, а погроза застосуванням відповідного насильства. Сукупність злочинів тут
дійсно має місце, але не ідеальна, а реальна. Подібна до наведеної справа мала місце і у судовій практиці України.
«К. і Д. та інші (всього вісім осіб) з метою вимагання індивідуального майна
громадян у 1996 р. створили злочинне угруповання. З цього часу й розпочали розшук
осіб, які мали значні валютні кошти та майно. Одержавши інформацію про те, щоК.І.
займається підприємницькою діяльністю, злочинці вирішили здійснити напад на
нього в його є помешканні. 10 травня 1997 р. члени групи: І., Ш., Т. проникли в
квартиру потерпілого і, застосувавши фізичне та психічне насильство, почали
вимагати в нього 10 тис. доларів США. Згодом сюди прибув К. з собакою, яку
нацькував на потерпілого з цією метою. Під дією застосованого насильства К.І.
погодився виконати вимоги нападників, пообіцявши їм зібрати необхідну суму у
своїх друзів та знайомих. Майже два місяці злочинці незаконно утримували
потерпілого під своїм контролем у його квартирі. Діючи погоджено, вони
відпрацювали чіткий графік чергувань, під час яких знущалися над ним,
застосовуючи тортури та погрожуючи розправою. Внаслідок таких дій потерпілий
втратив орієнтацію в часі та просторі”. Фабула цієї справи дослівно відтворена мною
так, як вона була викладена у одній із публікацій [6, c. 54-57]. Напевно, як видно із
назви цієї публікації, автори мали своїм завданням, оцінити вчинене з точки зору
наявності ознак організованої групи, тому не акцентували свою увагу на інших,
важливих для кваліфікації вчиненого, моментах. Автори також не навели ту
кримінально-правову оцінку, яку дав діям винних суд. Для того, щоб оцінити
вчинене на предмет того, чи має місце тут сукупність вимагання і розбою, потрібно
мати інформацію про те, чи в першому епізоді цієї справи висувалася вимога про
негайну передачу майна. Якщо така вимога мала місце, то можна констатувати
наявність реальної сукупності таких злочинів як розбій і вимагання. Якщо вимога
про негайну передачу майна злочинцями не висувалась, то тоді у вчиненому немає
реальної сукупності розбою і вимагання. Безумовно, наведене не дає повної
кримінально-правової характеристики вчиненого, але це не є завданням цього
дослідження.Таким чином, аналіз показав, що стосовно розрізнення суміжних складів
злочинів і складів, передбачених спеціальними конкуруючими нормами такі критерії,
як характер співвідношення норм, якими передбачені ці склади злочинів та характер
співвідношення спільних ознак цих складів злочинів не застосовні. Такий же
критерій як характер співвідношення ознак, зміст яких не співпадає у складах
злочинів, залишився неспростовним. Він є єдиним універсальним критерієм, за яким
можна відрізнити суміжні склади злочинів від складів, передбачених конкуруючими
нормами, незалежно від виду конкуренції.
На основі попереднього висновку можна зробити ще один висновок про те, що
існують види розмежування складів злочинів. Це такі:
− розмежування складів злочинів, передбачених нормами, що перебувають у
конкуренції.
− розмежування суміжних складів злочинів.
В першому випадку подальше розмежування відбувається за правилами
подолання конкуренції кримінально-правових норм, залежно від її виду. Тут слід
зазначити, що конкуренція виникає у конкретному випадку застосування права.
Існування двох норм, що мають ознаки конкуруючих є лише передумовою
конкуренції [14, c. 454-460]. А суміжність складів злочинів є явищем статичним.
Склади є суміжними з моменту поміщення їх уКК. Подолання конкуренції кримінально-правових норм незалежно від конкретного
випадку і тих конкретних норм, співвідношення між якими потрібно вирішити,
відбувається за правилом: пріоритет має спеціальна норма над загальною, і норма
про „ціле” над нормою про „частину”. Правила подолання конкуренції кількох
спеціальних норм встановленізалежно від різновиду такої конкуренції.
Думаю, що цей висновок не суперечить позиції О.К.Маріна, який вважаючи, що
«наявність у кримінальному законі кількох норм з одним предметом регулювання є
не конкуренцією правових норм, а лише передумовою її виникнення», стверджував
про відсутність пріоритету на застосування будь-якої з норм, поки не буде
встановлено вчинення одного суспільно-небезпечного посягання [15, с. 46-47].
Очевидно, що цей автор правий у тому, що поки не почалося застосування
кримінального закону до визначеного випадку, відсутній пріоритет якоїсь конкретної
норми. Але абстрактний пріоритет спеціальної норми над загальною, цілого над
частиною має місце завжди. Яка ж із конкретних конкуруючих норм буде
застосовуватися, залежить від її ролі у конкуренції в конкретному випадку.
Л.В. Іногамова-Хегай вказувала, що за конкуренції завжди застосовується
пріоритетна конкуруюча норма [7, с. 178]. Підтвердження сказаному знаходимо у КК
РФ 1996 р., де у ч. 3 ст. 17 закріплене типове правило подолання конкуренції
загальної і спеціальної норм безвідносно до конкретної ситуації правозастосування.
Таких заздалегідь встановлених переваг не має жодна з норм, що передбачають
суміжні склади злочинів. Яка з цих норм буде застосовуватися вирішується у
кожному конкретному випадку залежно від того, як будуть встановлені і оцінені
фактичні обставини справи.
І в цьому, на мою думку, полягає головна потреба виділяти види розмежування –
встановлювати характер співвідношення складів злочинів для практичної діяльності
в галузізастосування права.
Дослідження співвідношення суміжних складів злочинів і складів злочинів,
передбачених конкуруючими нормами дає можливість глибше дослідити природу
суміжних складів злочинів, сформулювати поняття цього кримінально-правового
явища. На підставі проведеного аналізу можна обґрунтувати пропозиції стосовно
вдосконалення кримінального закону та сформулювати загальні правила
розмежування складів злочинів.
1. Благов Е.В. Применение уголовного права (теория и практика). – СПб.: Юридический
центр Пресс. – 2004. – 505 с.
2. Благов Е.В. Теория применения уголовного права. Автореферат дис. на соискание
ученой степени доктора юрид. наук. – Санкт-Петербург, 2005. – 32 с.
3. Бурчак Ф.Г. Квалификация пре ступлений. Изд. Второе, дополн. – Киев: Изд-во
полит. литер. Украины, 1985. – 120 с.
4. Гізімчук С.В. Кримінальна відповідальність за порушення правил, норм та стандартів,
що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху (ст.2155
КК України). Харків,
1999. – 16 с.
5. Гороховська О.В. Кримінальна відповідальність за вбивство через необережність.
Автореферат дисер. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. – Київ, 2002. –
16 с.6. Єфремов С.О. Редька А.І. Деякі питання кваліфікації злочинів, вчинених
організованою групою // Вісник Верховного Суду України. – 2001. – № 4. – С. 54-57.
7. Иногамова-Хегай Л.В. Конкуренция норм уголовного права. – Москва: Изд-во «Щит-
М», 1999. – 288 с.
8. Короткевич М.Є. Кваліфікація зайняття забороненими видами господарської
діяльності. Автореферат дисер. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. –
Львів, 2006. – 16 с.
9. Кудрявцев В.Н. Общая теория квалификации преступлений. – Москва: ЮРИСТЪ. –
1999. – 304 с.
10. Куринов Б.А. Научные основы квалификации преступлений. Москва: Изд-во
Московского университета, 1984. – 181 с.
11. Курс уголовного права. Общая часть. Учебник для вузов. Под ред. доктора юрид.
наук, проф. Н.Ф. Кузнецовой, к.ю.н., доц. И.М. Тяжковой. Т. 1. – Москва: Зерцало,
1999. – 592 с.
12. Малыхин В.И. Квалификация преступлений. Теоретические вопросы: учебное
пособие к спецкурсу. – Куйбышев, 1987. – 99 с.
13. Мамчур В.М. Кримінальна відповідальність за умисне вбивство особи або її
близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського
обов’язку. Автореферат дисер. на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. –
Київ: Київ. ун-т ім. Т. Шевченка, 2002. – 20 с.
14. Марін О. Причини виникнення та існування конкуренції кримінально-правових норм
//Вісник Львівського університету. Серія юридична. Випуск 36. – Львів: Львівський
національний університет імені Івана Франка, 2001. – С. 454-460.
15. Марін О.К. Кваліфікація злочинів при конкуренції кримінально-правових норм. –
Київ: Атіка. – 2003. – 224 с.
16. Мойсик В.Р. Проблеми кримінальної відповідальності за шахрайство з фінансовими
ресурсами. Дисертація на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. – Київ, 2002.
– 222 с.17. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України (за заг. ред.
Гончаренка В.Г., Андрушка П.П.). Книга друга. Особлива частина. – Київ: Форум. –
2005. – У трьох книгах. – 672 с.
18. Сауляк С.Ф. Проблема конкуренции уголовно-правовых норм. Автореферат дисс. на
соискание ученой степени канд. юрид. наук. – Москва, 1990. – 22 с.
19. Сухов Ю.М. Ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів:
проблеми відмежування від суміжних злочинів та кваліфікації за сукупністю.
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук. – Київ. –
2000. – 16 с.
20. Трайнин А.Н. Общее учение о составе преступления. // Избранные труды /
Составление, вступительная статья докт. юрид. наук, профессора Н.Ф. Кузнецовой. –
СПб.: Изд-во «Юридический центр Пресс», 2004. – 898 с.
21. Уголовное право России. Учебник для вузов в 2-х томах. Т. 1. Общая часть. Отв. ред.
– д-р юрид. наук, проф. А.Н. Игнатов, д-р юрид. наук, проф. Ю.А. Красиков. – М.:
НОРМА – ИНФРА-М., 1997. – 639 с.
22. Фесенко Є.В. Злочини проти громадської безпеки та проти здоров’я населення:
питання розмежування. //Проблеми відповідальності за злочини проти громадської
безпеки за новим Кримінальним кодексом України. Матеріали міжнародного
науково-практичного семінару 1-2 жовтня 2002 року, м. Харків. – Харків. – 2003. –
С. 114-116.23. Хахулина К.С. Конкуренция уголовно-правовых норм и ее преодоление в процессе их
применения. Диссертация на соискание ученой степени канд. юрид. наук. – Казань:
Казанский гос. ун-т им. В.И. Ульянова-Ленина. – 1984. – 192 с.
24. Хусейн Абдель Махді Мах’д Бані Ісса. Відповідальність за злочини проти життя за
кримінальним правом Йорданії: історія та сучасність. Автореферат дисерт. на
здобуття наукового ступеня канд. юрид. наук – Одеса, 1998. – 19 с.
25. Чеботарьова Г.В. Кримінально-правові проблеми трансплантації органів і тканин
людини та донорства крові. Автореферат дисерт. на здобуття наукового ступеня канд.
юрид. наук. Київ, 2003. – 16 с.
< Попередня Наступна >