Головна

ДЖЕРЕЛА ПРАВА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1199 – 1349 рр.) І. Бойко


ДЖЕРЕЛА ПРАВА ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

(1199 – 1349 рр.)

І. Бойко

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

У статті охарактеризовано процес формування джерел права у Галицько-

Волинській державі (1199 – 1349 рр.). Значну увагу приділено аналізу звичаєвого

права, поширеної редакції Руської правди, князівського законодавства, маґдебурзького

права, церковного права тощо. Дано оцінку тогочасним джерел права, зроблено

висновок про необхідність систематизації правових норм у Галицько-Волинській

державі.

Ключові слова: Галицько-Волинська держава, джерела права, звичаєве право,

князівське законодавство, церковне право.

У процесі становлення і розвитку Галицько-Волинського князівства формувалося

і розвивалося право як важлива ознака держави.

Головними джерелами права в Галицько-Волинському князівстві були звичаї,

Руська правда, князівське законодавство, маґдебурзьке право, церковне право.

Правотворення в Галицько-Волинській державі мало свої особливості, які полягали у

внесенні змін в чинні руські джерела права, а також в прийнятті нових нормативних

актів. Зміни в правовій системі були зумовлені інтенсивним розвитком соціально-

економічних відносин та особливостями суспільно-політичного розвитку Галицько-

Волинського князівства [5, с. 41-42].

Галицько-Волинське князівство було тісно пов’язане за соціально-економічними

відносинами і державним устроєм з іншими удільними князівствами, які утворилися

внаслідок розпаду Київської Русі, тому логічно, що існували риси права, спільні для

них. Безумовно, його правова система була досить розвинута, але не могла охопити

усі суспільні відносини, тому певною сферою цих відносин все ж керували звичаї,

які регулювали поведінку людей. До найпоширеніших норм звичаєвого права

Галицько-Волинського князівства належали норми, які регулювали порядок

здійснення кровної помсти, здійснення певних процесуальних дій (присяга, ордалії,

оцінка покарань свідків). Довший час у Галицько-Волинському князівстві діяла усна

форма звичаєвого права. Згодом норми звичаєвого права знайшли своє відображення

в статтях Руської Правди [2, с. 94-95]. Деякі дослідники вважають, що з появою письмових джерел права чинність

правових звичаїв нівелювалася. Як видається, ця думка є помилковою. Правовізвичаї

міцно вкоренилися в суспільні відносини, продовжуючи їх регулювати. Яскравим

прикладом незмінності юридичної сили цих джерел є регулювання на їхній підставі

кримінального процесу в общинних судах. Історичні джерела права свідчать, що звичаєве право в Галицько-Волинській

державі було гуманнішим, ніж існуюче в цей період у інших народів. Це одна з

головних причин збереження національних правових традицій. Звичаєве право

відігравало позитивну роль у Галицько-Волинському князівстві, оскільки

ототожнювалося із правом, що мало загальну підтримку населення.

Звичаєві правові традиції мають вплив і на сучасне суспільство, потрапляючи

через санкціонування у національне законодавство сучасної України (наприклад,

ст. 82 чинної конституції України: “Перше засідання Верховної Ради України

відкриває найстаріший за віком народний депутат України”).

Як незалежна держава Галицько-Волинське князівство зберігало на своїй

території дію норм Руської правди, але дещо змінених, що було зумовлено розвитком

економічних відносин. Як стверджував польський дослідник С. Соханевич,

“найстарішим тут до 1340 р. було “Руське право” (мається на увазі Руська правда –

І.Б.), яке було загально зобов’язуючим і поширювалося воно на цілу територію

Галицько-Волинської держави, і було основою влади, нормувало всі суспільні і

приватні відносини. І тому на Русі в часи її незалежності в основному керувалися

цим правом [7, c. 29].

В Галицько-Волинському князівстві в різні часи діяли відомі редакції Руської

правди: коротка, поширена і скорочена. Ця найвидатніша пам’ятка середньовічного

права Київської Русі діяла там в її Поширеній редакції, адже час її укладення майже

збігається з часом утворення Галицько-Волинського князівства. Норми Руської

правди виражали інтереси феодалів і значно посилювали їх правове становище в

державі порівняно з Короткою редакцією. Такий процес був закономірний, адже цей

історичний період супроводжувався інтенсивним розвитком нових економічних

відносин. Це й зумовило формування нової соціальної групи – бояр у Галицько-

Волинському князівстві.Поширена редакція Руської правди захищала власність феодалів на землю,

визначала обмеження майнових та особистих прав феодально залежного населення

на користь феодалів. За цим законодавчим актом холопи перетворювалися на

кріпаків, що свідчить про перехід від ранньо-феодальньої до феодальної держави.

Неповнота роздріблення і збереження зв’язків між колишніми частинами Київської

Русізумовила дію цієї пам’ятки права як найбільш загальної для всіх цих територій.

Скорочену редакцію Руської Правди більшість дослідників розглядають як

найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у XV cт. чи навіть XVII ст. Якщо

Поширена редакція діяла саме у Галицько-Волинському князівстві, а Коротка – у

період перед об’єднанням Галицького і Волинського князівств, то Скорочена

редакція набула чинності вже після втрати незалежності цієї держави.

У Галицько-Волинському князівстві широко застосовувалося канонічне

(церковне) право, джерелами якого були, насамперед, церковні постанови та статути

князів. Ці законодавчі акти встановлювали правові основи взаємовідносин церкви,

світської та церковної влади, правового статусу духовенства. Вони є чітким

відображенням впливу християнства на правову систему руських земель, зокрема

Галицько-Волинського князівства. Церква почала застосовувати різноманітні норми

канонічного права, передусім, візантійського, яке виникло з римського

рабовласницького права, пристосованого до потреб феодального розвитку.  Найважливішими і найдавнішими пам’ятками церковного права були церковні

статути князя Володимира Святославовича про десятини і церковних людей та князя

Ярослава Володимировича про церковні суди. Ці статути діяли в Галицько-

Волинському князівстві у переробленому вигляді. Цих переробок вони особливо

зазнали у XIII–XIV ст., але початкові тексти сягають часу існування Київської Русі. В

їх основу покладено установлення перелічених київських князів і визначено форми й

розміри матеріального забезпечення церкви та межі церковної юрисдикції стосовно

столичної київської митрополії. Ця обставина, а також те, що законодавцями у

статутах були великі князі, а у створенні Статуту князя Ярослава брав участь

київський митрополит Іларіон, зумовило чинність названих статутів на території всієї

Русі. Водночас до їх текстів були внесені норми, що відображали зміни у відносинах

світської та церковної влади в окремих князівствах у процесі розвитку феодальних

відносин Галицько-Волинської держави, а також відповідно до еволюції державного

ладу і самої церковної організації.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в Галицько-

Волинській державі. Вони закріплювали привілеї служителів церкви на “десятину” –

десяту частину доходів, які залежне населення сплачувало церкві. Спочатку її

встановлювали для будівництва і утримання Десятинної церкви (перша кам’яна

церква у Києві, збудована руськими і візантійськими майстрами 989-996 рр.), а

згодом набула характеру повсюдного феодального податку, який збирали церковні

установи. Галицько-Волинське князівство не було винятком [1, с. 23-25].

Важливим джерелом права Галицько-Волинського князівства було князівське

законодавство, яке існувало у вигляді грамот, договорів, статутів (уставів) тощо. Тут

знайшла відображення подальша систематизація права в Україні-Русі.

Законів галицько-волинські князі не видавали. Тогочасна правова дійсність

поняття “закону” до князівських грамот та інших правових актів не застосовувала. За

тогочасними уявленнями, закон розумівся як Божий припис, як заповіді Святого

Письма тощо Юридичних грамот галицько-волинських князів збереглося дуже мало.

Втрата політичної незалежності Галицько-Волинської держави була головною

причиною того, що основні її законодавчі пам’ятки, які б досконало розкрили її

правову систему, до нас не дійшли. Вони зазнали знищення колонізаторами, котрі

вважали їх загрозою для своєї влади. Ця нищівна діяльність все ж таки оминула деякі

акти, не давши їм піти у забуття. Це надзвичайно унікальні пам’ятки правової

культури українського народу.

До нас дійшло лише декілька пам’яток правотворчості князів Галицько-

Волинської держави, які характеризують особливості її правової системи.

Найдавнішою є “Грамота 1134 р. князя Івана Ростиславовича Берладника”, яке

регламентувала правове становище іноземних купців під час їхнього приїзду на землі

Галицько-Волинського князівства. Наприклад, встановлювалися пільги для

болгарських купців (звільнялись від сплати мита, …. привозили в Малий Галич

товари “на ізклад”). Це свідчить про формування торговельно-економічних відносин

у Галицько-Волинському князівстві на правовій основі. Водночас держава розуміла

необхідність надання певних пільг іноземним купцям з метою розвитку власної

економіки ізміцнення політичних позицій на міжнародній арені Збережені також передсмертні грамоти Володимира Васильовича Велинського

1287 р. про передання Волинського князівства Мстиславу Даниловичу та міста

Кобрина його дружині Ользі. Ця грамота також відома як “Рукописанне” (заповіт), в

якій містилися норми спадкового права. Цей нормативний акт мав форму заповіту, у

якій викладено передсмертну волю волинського князя. Державну владу в князівстві

він заповів своєму дворідному брату Мстиславу Даниловичу. Також Володимир

Васильович подбав про матеріальне забезпечення дружини після його смерті. Він

звернувся з проханням до підневільних йому людей поставитися до княгині так, як до

нього. Князь здійснює перелік територій, які мають належати його спадкоємиці:

зокрема, місто Кобрин (тепер Брестська область Республіки Білорусь), Садове (на

межі пізніших Володимирського і Луцького повітів). Цей акт духовного змісту. Про

це свідчить наявність інвокації. Із записів у літописах можна зробити висновок про

побожність і гуманність Володимира Васильовича, тому така форма документа є

особливою. Відомо, що він наказав переробити коштовності бабусі та матері на

гривні, а такожрозіслати милостиню по цілому князівстві [6, с. 48].

Такі передсмертні повеління князя, записані в “Рукописаннях”, не були виконані

у повному обсязі. Річ у тому, що володіння Володимира Васильковича

поширювалися на місто Брест, яке було в той час важливим економічним та

політичним центром. Політично-економічну вагу міста пояснюють тим, що через

нього простягалися торговельні шляхи, які сполучали Галицько-Волинське

князівство з Прибалтикою. Водночас у цьому місті великої могутності і розвитку

досягнуло купецтво. Представники цієї соціальної групи були зацікавлені у слабкості

князівської влади, щоб стати фактичними господарями цього економічного центру.

Мстислав Данилович був відомий через свою справедливість і сильний характер,

тому така кандидатура на посаду князя була для них неприпустимою. Вони вчинили

змову і уклали угоду з князем Юрієм Львовичем, за якою він почав князювати в

цьому та інших містах північної частини Волині. Князь Мстислав не дозволив

брестянам порушити передсмертну волю Володимира Васильовича і шляхом

дипломатичних переговорів та воєнних погроз змусив Юрія, свого племінника,

покинути зайняті ним міста, вступивши в них на початку 1289 р. Зрадники

врятувалися втечею Утвердивши свою владу в Бресті, новий володар дізнався, що жителі міста не

платять феодальних податків. У зв’язку з цим було видано Статутну грамоту

Володимиро-Волинського князя Мстислава Даниловича 1289 р., у якій було

встановлено розміри і форми феодальних повинностей міського населення на

користь державної влади. Цей факт свідчить про високий рівень і вагому позицію

права у Галицько-Волинському князівстві. Ця грамота відображала соціально-

економічні умови, що існували в Галицько-Волинському князівстві ХІІ ст. Її текст

зберігся в офіційному князівському літописі міста Володимир-Волинського у складі

Іпатіївського літописного зводу ХІV ст. Цей документ не містив інвокацій, як інші

волинські правові акти, що ввійшли до складу князівського Володимиро-

Волинського літопису. Імовірно, зміст грамоти зумовив її дипломатичну форму.

Обидві грамоти Володимира Васильовича були духовними, окрім Мстиславових,

тому це зумовило відсутність іновокації.

У статті першій грамоти містилися й інші елементи, характерні для

дипломатичної форми, зокрема вказівка на обставини прийняття документа (“за их кормолу”). Князь як правотворець намагався обґрунтувати брестянам необхідність

сплати збільшеного податку через внесення змін до правового акту за їх провину.

“Статутна грамота 1289 року” становила не самовільне і безпідставне задоволення

забаганок Мстислава Даниловича, а акт законної справедливості. Вона містила

суперечність щодо норм Руської правди, в яких йшлося про податковий статус

вірника і городника.

Видавши грамоту, Мстислав продовжив справу батька, який 1254 р. прийняв

королівський титул. Такі дії Романовичів значно покращили становище держави.

Батько домігся визнання у світі, а син навів порядок в середині князівства.

Стаття 2 грамоти визначала розмір феодального податку для брестських міщан.

Він становив 4 гривні кун, тобто 1 гривню срібла. Це вже було не традиційним

податком, а своєрідною контрибуцією, накладеною на міщан за їхню провину.

Можливо, це тимчасовий штраф, бо до цієї норми вислів “на віки” не стосується, що

справедливо. Не варто було б обтяжувати брестян такими важкими феодальними

повинностями на довгий час, адже їх правопорушення не тягнуло за собою аж такої

відповідальності. Стаття 3 містила духовну санкцію, якої не було в інших

володимиро-волинських грамотах. В останньому рядку Мстислав виправдовує своє

рішення, але не через страх, що це зумовить соціальну напругу, а щоб затвердити

його ізанести цей факт у літопис, який стане уроком для нащадків [4, с. 209-211] У грамотах, договорах князів трапляються постанови публічного, міжнародного

та приватного права. Прикладом може бути “Грамота руських князів Володимира-

Андрія іЛьваЮрійовича до великого магістра німецького ордену Карла 1316 року” –

дипломатичний акт, метою якого було налагодження дружніх зовнішніх зв’язків

Галицько-Волинської держави з Прузьким орденом хрестоносців. Попередні

галицько-волинські князі перебували у дружніх відносинах з орденом, але під час

праління Андрія та Лева, контакти з ним послабшали. Князі усвідомили цю

зовнішньо-політичну помилку і у 1316 р. відновили дружні відносини з німецькими

рицарями. У цей час на литовський престол вступив Гедимін, який розпочав

завоювання Литвою руських земель, використавши цю грамоту як привід

(Тевтонський орден ворогував з Литвою), тому деякі історики вважають таку дію

Лева ІІ та Володимира-Андрія помилкою [6, с. 49]. Грамоту підтверджували

договори Юрія ІІ 1325-1327 рр. і поновлювала грамота 1334-1335 рр. того ж князя. У

цих договорах встановлювався “довічно” оборонно-наступальний союз Галицько-

Волинського князівства та Прусського ордену проти Литви, Польщі й татар.

Договори цікаві тим, що в них, крім підписів князя, є підписи представників

Боярської ради, що свідчить про їх сильні позиції в державі. Грамоти затверджені

печатками князя і бояр [3, с. 251].

Літописи свідчать також про існування договорів князів з народом. Але самих

договорів-“рядів” не збереглося.

Маґдебурзьке право. У XII–XIV ст. змінюється як політична, так і економічна

роль міст. У Галицько-Волинському князівстві розвиваються ремесла, торгівля.

Данило Галицький засновує нові міста, запрошує німців, вірменів, поляків. У

великих містах князівства завжди було багато іноземців, зокрема хозарів, греків,

вірмен, поляків, євреїв, німців тощо.

У ті часи іноземці відігравали важливу роль в економічному розвитку міст,

активно займаючись торгівлею, різними видами ремісничого виробництва.  Поступово іноземці отримують право визнаватися мешканцями міста, їм надають

інші права та привілеї.

Як відомо, у 1188 р. архієпископ Віхман надав привілей на самоврядування

Маґдебургові. У ХІІІ ст. маґдебурзьке право поширюється на інші німецькі землі, на

міста Польщі, Литви, Чехії, України, Угорщини.

Норми цього права, регулювання управління містом, привілей суспільно-правові

відносини, організацію суду та порядок здійснення правосуддя визначали заходи

кримінального покарання, регламентували внутрішню статутну діяльність купецьких

корпорацій, ремісничих цехів і торгівлі. Відповідно до маґдебурзького права міста

звільнялися від управління й суду феодалів. Це право регламентувало права міських

станів – купців, ремісників, визначало порядок обрання і функції органів міського

самоврядування майна.

Коли ж поширилося маґдебурзьке право в містах Галицько-Волинського

князівства? Його було введено з німецькими переселенцями. Спочатку воно

стосувалося лише німецького населення, а згодом поширилося на усе міське

населення. Так князь Данило Галицький і його наступники забезпечили німецьким

громадам привілей користуватися власним правом і мати власні судово-

адміністративні органи. Одним із перших міст, в якому німецька людність була

виведена з-під юрисдикції місцевої адміністрації був Володимир-Волинський

(бл. 1324 р.), а першим містом, що отримало повне маґдебурзьке право став Сянок

(1339 р.). Грамота останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава

наділяла міщан цього міста привілеями і, зокрема, звільняла від податків на 15 років.

Згодом маґдебурзьке право було надано іншим українським містам: Львову (1356 р.)

і Кам’янець-Подільському (1374 р.).

Отож, джерела права Галицько-Волинської держави були важливим способом

зовнішнього вияву правових норм. Їхня різноманітність зумовлена необхідністю

систематизації правових норм в Галицько-Волинській державі. Проте цьому не

сприяли як внутрішні, так і зовнішні чинники. Внутрішні князівські міжусобиці,

боярське свавілля, монгольське нашестя послабили, а відтак призвели до загибелі

Галицько-Волинської держави, а це, своєю чергою, не дало змоги систематизувати

чинні джерела права.

1. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – К.: Атіка, 2001.

2. Музиченко П.П. Історія держави і права України. – К.: Знання, 1999.

3. Полонська-Василенко Н.Д. Історія України. – К.: Либідь, 1992.– Т. 1.

4. Российское законодательство Х-ХХ веков. – М., 1984.

5. Терлюк І.Я. Історія українського права від найдавніших часів до XVIII століття. Навч.

посіб. зісторії держави і права України. – Львів, 2003.

6. Хрестоматія зісторії держави і права України. – К., 2000.

7. Sochaniewicz S. Wójtowstwa i sołtystwa pod wrględem prawnym i ekonomicznym w ziemi

Lwowskiej. – Lwów, 1921.

< Попередня   Наступна >