Головна

ОСУДНІСТЬ ТА НЕОСУДНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ В. Бурдін


ОСУДНІСТЬ ТА НЕОСУДНІСТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ:

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

В. Бурдін

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

Досліджено розвиток кримінального законодавства в частині, що стосується понять

осудності та неосудності. Виділено основні історичні етапи становлення цих понять.

Ключові слова: злочин, неосудність, осудність.

Розглядаючи методологічнізасади досліджень кримінально-правових явищ, не

буде помилкою, якщо стверджувати, що практично у кожному дослідженні

використовується історичний метод або якщо бути точнішим – згадується його

використання. При цьому це не є просто традицією, яка підкреслює відповідність

того чи іншого дослідження до загальновизнаних методологічних позицій, і,

звісно, що використання цього методу наукового пізнання не відбувається

виключно з метою прикрасити те чи інше дослідження або надати йому більшої

значимості. Обґрунтовуючи необхідність гармонічного використання історичного

та логічного методів наукового пізнання, Д.А. Керімов вказує, що використання

одного лише логічного у пізнанні правових явищ та процесів дозволяє з’ясувати

їхню сутність в статичному стані, визначити загальну схему їх руху та розвитку

відповідно загальних закономірностей соціального буття. Проте використання

історичного методу дозволяє показати специфіку, неповторність, яка характеризує

ці явища та процеси. Логічна схема (модель) права, вважає він, мертва до ти, доки

в неї не вдихнули живий струмінь повітря реал

ьності правового розвитку. Але з

іншго боку, без логічної схеми ідеального образу права цей розвиток буде

становити собою хаотичне нагромадження правових норм, фактів, подій, ситуацій,

не пов’язаних міжсобою та незалежних одне від одного [1, с. 115]. Звісно, що не потрібно гіперболізувати значення історичного методу. Так, за

твердженням С.В. Хилюк, в окремих дослідженнях спостерігається абсолютизація

історичного методу без урахування різниці соціальних, економічних, культурних

умов життя [2, с. 8]. Заради справедливості зазначимо, що останнім часом

перебільшується значення не тільки історичного, але й порівняльно-правового

методів наукового дослідження. На наш погляд, такій тенденції є цілком логічне

пояснення. Адже саме використання названих методів дозволяє робити прямі

запозичення кримінально-правових норм або навіть окремих кримінально-

правових інститутів. Інакше кажучи, сутність цих методів полягає в тому, що їхнє

застосування пов’язане із використанням вже готової кримінально-правової норми,

яка втратила чинність, або існує в кримінальному законодавстві зарубіжних

держав. Отож дослідник може обрати шлях найменшого опору, коли шукає вже

готове вирішення певної кримінально-правової проблеми у минулому або ж у

зарубіжному законодавстві. Не можна не погодитися з С.В. Хилюк в тій частині,

коли вона стверджує, що використання національного історичного досвіду, а також

досвіду зарубіжних держав повинно відбуватися з урахуванням існуючих

соціально-правових реалій, адже в іншому випадку використання історичного та

порівняльно-правового методу фактично перетворюється на один з способів

плагіату Водночас, ми можемо констатувати, що при дослідженні кримінально-

правових проблем осудності та неосудності відбувається процес, протилежний до

абсолютизації історичного методу. Йдеться про те, що використання історичного

методу при дослідженні вказаних проблем, як правило, обмежується простою

констатацією в хронологічному порядку відповідних положень нормативно-

правових актів, які були чинними в різні історичні періоди. Ми спробуємо довести,

що розвиток законодавчих положень, які стосуються осудності та неосудності,

відбувається без належного врахування принципу спадковості кримінального

законодавства, що фактично призвело до втрати накопиченого позитивного досвіду

і однобічного погляду на вказані проблеми.

Аналіз давніх пам’яток руського права до середини ХVІІ ст. дає підстави

зробити висновок про те, що питання суб’єкта злочину у них по суті не

вирішувалося. З огляду на це нормативно-правові акти того часу не дають

можливості з’ясувати, як саме вирішувалося питання про осудність та неосудність

особи і чи вирішувалося воно взагалі. Зрозумілим було лише те, що суб’єктом

злочину визнавалася, як правило, лише фізична особа – людина. Щоправда, є

відомості, що на теренах слов’янських держав відбувалися процеси над

предметами та тваринами, проте вони не зазнали поширення, на відміну від

окремих зарубіжних держав [3, с. 28–29, 32, 34]. У період середньовіччя психічні

захворювання змішувалися з чаклунством, що призводило до того, що психічно

хворих визнавали такими, що одержимі нечистою силою, та застосовували до них

дуже жорстокі покарання. Це був час катувань та процесів над відьмами, коли

кількість психічно хворих, що були спалені, обчислювалася мільйонами. Загалом у

цей період простежується певна непослідовність у ставленні до психічно хворих,

які вчинили суспільно небезпечні діяння. Так, з одного боку, вони могли не

підлягали кримінальній відповідальності за окремі злочини, проте з другого – їх

притягували до кримінальної відповідальності у випадку посягання на інтереси

держави чи церкви [4, с. 8–9; 5, с. 78–79] Пояснюється такий підхід до суб’єкта злочину загалом і до кримінальної

відповідальності осіб з різного роду психічними розладами зокрема панівними у

період середньовіччя містичними поглядами на природу злочину. Вважалося, що

злочин – це ніщо інше, як прояв злої диявольської волі на землі, яка може

знаходити своє об’єктивування не тільки у поведінці будь-якої людини незалежно

від її віку і стану здоров’я, але й у тваринах, рослинах чи навіть предметах. Саме

цим пояснюється тогочасна практика притягнення до кримінальної

відповідальності психічно хворих, дітей, а поряд із ними і тварин, рослин та

предметів. Тільки починаючи з ХVІІ–ХVІІІ ст. з розвитком медицини,

накопиченням психіатричних спостережень психічні захворювання стають

предметом лікарських спостережень та лікування. Суттєвий внесок у захисті

психічно хворих осіб зробив французький психіатр Ф. Пінель. Він, зокрема,

демонстративно зняв ланцюги з психічно хворих у паризькій лікарні Сальпетриєр

[6, с. 5; 7, с. 251–252].

Поступово змінилися і містичні погляди на природу злочину. Злочин

поступово почали розглядати як прояв свідомо-вольового акту людської поведінки.

Починаючи з кінця ХVІІ ст. законодавець намагається виключити зі сфери

кримінальної відповідальності тих осіб, які в силу різних причин не мали

можливості робити свідомо-вольовий вибір поведінки у кримінально-значимих

ситуаціях вибору. Звісно, що на початку такі виключення робилися без

спеціальних досліджень в основному на основі емпіричних спостережень. Так  вирішувалося питання про кримінальну відповідальність психічно хворих в

“Новоуказанних статтях про татебні, розбійні та вбивчі справи” 1669 р., де

вказувалося, що до біснуватих, які вчинили вбивство, смертна кара не

застосовувалася [8, с. 26–27; 4, с. 9–10]. Суттєвий крок у диференціації причин, які

виключали кримінальну відповідальність особи, було зроблено у Військовому

артикулі Петра І. Так, в арт. 195 Військового статуту вказувалося, що покарання за

крадіжку пом’якшується або ж особа взагалі не підлягає кримінальній

відповідальності, якщо була вчинена крадіжка продуктів харчування під впливом

тривалого голоду, або крадіжку вчинила особа, позбавлена розуму, чи дитина, яка

може бути передана батькам для покарання різками [9, с. 321–322, 363]. Отже, вже

у Військовому статуті простежується позиція про те, що впливати на

інтелектуально-вольову діяльність особи можуть не тільки різного роду психічні

розлади, але й інші чинники. Крім того, саме у Військовому статуті чи не вперше

законодавець почав розрізняти причини, які призводять до втрати вже досягнутого

особою певного рівня інтелектуально-вольового розвитку, і причини, які

зумовлюють недосягнення особою такого розвитку. У Військовому статуті Петра І

простежуються і певнізародки обмеженої осудності. Так, в арт. 152 вказувалося на

особливий психічний стан людини, який пом’якшував відповідальність винного:

“ежели кто другого не одумавшись в сердцах или опамятовась бранными словами

выбранит – за это прощение просить перед ним.” В інших випадках, за відсутності

такого психічного стану, цей злочин тягнув за собою піврічне ув’язнення

[9, с. 322, 354–355].

Враховуючи те, що психічні захворювання могли бути підставою звільнення

від кримінальної відповідальності, а також від виконання різних обов’язків, вже

на початку ХVІІІ ст. відомі випадки симуляції таких розладів та зловживань при

вирішення питання щодо їх наявності. Вказані факти послужили своєрідним

проводом для подальшого розвитку судової психіатрії і, відповідно,

законодавства. Так, унаслідок ухилення дворянських дітей від навчання та

проходження державної служби під приводом юродства та слабоумства від

народження, Перо І 1722 р. видав указ “Про огляд дурнів у Сенаті” [10, с. 301–

302]. Згодом 6 грудня 1723 р. був виданий ще один указ, яким встановлювалася

не лише форма та спосіб огляду, але й були дані критерії оцінки психічного стану

піддослідного [4, с. 14–15]. Указом Анни Іоанівни 1734 р. “Права, названі Маґдебурзькі та Саксонські

статути, за якими судиться малоросійський народ”, було зобов’язано перевести на

російську мову та звести в єдиний кодекс. Результатом став проект Кодексу

1743 р., який хоч так і не дістав офіційного затвердження, проте дає змогу

зрозуміти, яке саме право застосовувалось на території України в ті часи та як

вирішувалося питання про осудність та неосудність особи. Такими джерелами

відповідно до зносок, що містить Кодекс, були: Литовський статут в редакції

1588 р., німецьке право, звичаєве право, поточне гетьманське законодавство та

російське законодавство [11, с. 8]. В п. 2 арт. 44 Кодексу 1743 р. було зазначено,

що особи, які втратили розум, а також вроджені дурні у випадку заподіяння ними

каліцтва чи вбивства, не підлягають страті. Водночас, в таких випадках вказані

особи могли бути ув’язнені на строк до півтора року, а їхні родичі чи опікуни

повинні були відшкодувати завдані збитки. Згідно п. 6 арт. 44 такі самі правові

наслідки застосовували і до тих осіб, які вчинили зазначені діяння у стані гарячки

чи іншого захворювання [12, с. 383–384]. В кодексі не було деталізовано, які саме

захворювання і чому вони можуть виключати кримінальну відповідальність особи, проте із змісту цих пунктів доходимо висновку, що йдеться про різного роду

психічнізахворювання, які впливають на інтелектуально-вольову діяльність особи.

Можна зробити висновок, що направлення психічно хворих осіб, які вчинили

суспільно небезпечні діяння, до тюрем, в яких відбували покарання звичайні

злочинці, було призначено винятково для їхньої тимчасової ізоляції і, відповідно,

тимчасового захисту від них суспільства. Адже у вказаний період психіатрія тільки

починала зароджуватися і не існувало спеціальних лікарень саме для надання

психіатричної допомоги.

Загалом можна стверджувати, що таке ставлення до психічно хворих було

досить репресивним, оскільки вони хоч ізвільнялися від страти за певні діяння, але

все ж таки підлягали ізоляції в загальних місцях відбування покарання. Крім того,

в п. 3 арт. 44 було передбачено, що якщо така особа вдруге вчинить таке ж саме

діяння, вона підлягає довічній ізоляції незалежно від її подальшого одужання

[12, с. 384]. Варто зазначити, що у розгляненому кодексі чітко розріняють правові

наслідки психічного стану особи під час вчинення злочину і психічний стан особи

після його вчинення. Так, відповідно до п. 4 арт. 44, якщо особа захворіла на

психічні захворювання після вчиненого нею вбивства чи спричиненого каліцтва,

вона підлягала старті, проте страта виконувалася тільки після її одужання

[12, с. 384]. Цими положеннями дуже чітко проведено різницю між станом

осудності у теперішньому його розумінні і психічним станом особи під час

відбування нею кримінальної відповідальності.

Указом імператора Олександра І від 23 квітня 1801 р. “Про не віддання до суду

душевнохворих, які вчинили вбивство” було передбачено положення, згідно з яким

такі особи не підлягали кримінальній відповідальності за вчинене. Так, зокрема,

вказувалося, що на безумних немає ні суду, нізакону [8, с. 27; 4, с. 22; 5, с. 78–79].

Зважаючи на таке формулювання, можна зробити висновок, що психічно хворі

особи не підлягали кримінальній відповідальності не тільки за заподіяння смерті,

але й у випадку вчинення ними будь-яких інших суспільно небезпечних діянь.

Якщо спершу психічно хворих осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння,

намагалися просто ізолювати від суспільства, зазвичай, в монастирях, то саме в цей

період з’являються перші психіатричні лікарні, куди в основному і направляли

психічно хворих [4, с. 17–18; 13, с. 7]. З поступовим поширенням на територію Лівобережної України російських

адміністративної, фінансової, політичної систем, з другої половини XVIII ст.

відбуваються спроби кодифікувати малоросійське законодавство на основі

переробки Литовського статуту, а також німецьких прав – Маґдебурзького,

Хелмінського та Саксонського зерцала. Результатом став підготовчий матеріал для

проекту під назвою “Зібрання малоросійських прав 1807 року.” В § 77 вказувалося,

що безумні не підлягають кримінальній відповідальності за вчинені ними

суспільно небезпечні діяння, але їхні родичі чи опікуни повинні були відшкодувати

завдані збитки. Водночас, треба зазначити, що виключали кримінальну

відповідальність не тільки різного роду психічні розлади, але й інші обставини.

Так, в §§ 42 та 43 згадується про помилку як обставину, що виключає кримінальну

відповідальність особи [14, с. 122, 128].

Звід законів Російської імперії 1832 р. також продовжив започатковану на

початку ХVІІІ ст. тенденцію диференціації причин, які виключали ставлення у

вину. Наприклад, в ст.ст. 138, 144, 145, 147–149 до таких причин відносили

малолітство особи до досягнення нею 10 років, казус, насильство, обман,

безумство від народження та втрата розуму, а також інші захворювання, які призводять до втрати свідомості. Відповідно до ст. 149, психічно хворих осіб

направляли до спеціальних будинків для ізоляції та лікування [15, с. 27, 29–31].

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. не тільки зберігало

диференційований підхід, але й розширювало причини, з яких вчинене не могло

бути поставлене у вину, проте, на відміну від Зводу законів 1832 р., всі причини

було об’єднані в межах одного розділу. Відповідно до ст. 98 Уложення до таких

причин зачислювали: 1) казус; 2) малолітство в такому віці, коли підсудний не міг

ще розуміти значення свого діяння; 3) безумство, божевілля чи напади іншої

хвороби, які призвели до повної втрати свідомості; 4) помилку випадкову чи

внаслідок обману; 5) вплив непереборної сили; 6) необхідну оборону [16, с. 193].

Потрібно зазначити, що Уложення 1845 р. було першим нормативним актом, в

якому законодавець не тільки максимально диференційовано підходив до причин

неосудності враховуючи попередній історичний досвід, але й системно та

структурно правильно розмістив їх, фактично створивши окремий інститут

законодавства. Саме з розробкою цього нормативно-правового акту пов’язують

виникнення понять осудності та неосудності і відповідної термінології для їх

позначення [5, с. 79, 83]. Щоправда, треба зазначити, що ст. 98 Уложення включала

причини, які скоріше виключали кримінальну відповідальність особи, і не тільки

через її неосудність. Адже серед згаданих причин були і такі, які не впливають на

інтелектуально-вольову діяльність особи, зокрема, необхідна оборона. В Уложенні

1845 р. так само, як і уВійськовому статуті, законодавець звертав увагу на психічні

стани, які обмежували можливість особи забезпечувати свідомо-вольовий контроль

за своєю поведінкою. Наприклад у ст. 1455 було зазначено, що підлягає

відповідальності той, хто вчинить вбивство, хоч і без заздалегідь обдуманого

наміру чи умислу, в стані “запальності” чи “роздратуванні”, але не випадково, а

усвідомлюючи, що посягає на життя іншого. Кримінальна відповідальність у таких

випадках суттєво пом’якшувалася.  Статут кримінального судочинства 1864 р. більшою мірою стосувався

процесуальних питань, проте також містив окремі положення, які дозволяють

зробити висновок про те, що законодавець надавав різного значення психічному

стану особи під час вчинення нею злочину і її психічному стану після його

вчинення. Так, в ст. 356 було передбачено, що судове переслідування може бути

припинено у зв’язку із безумством чи божевіллям обвинуваченого, що в кінцевому

підсумку знімало його кримінальну відповідальність [10, с. 156, 301–302]. Згодом

законом від 27 квітня 1882 р. ці положення були уточнені. Так, зокрема,

вказувалося, що судове переслідування припиняється лише у тих випадках, коли

особа була безумною чи божевільною вже на час вчинення злочину, а в тих

випадках, коли вона захворіла після його вчинення слідство зупинялося до її

одужання, а після цього продовжувалося у звичайному порядку [10, с. 302].

Статут про покарання, які накладаються мировими суддями, 1864 р. в частині,

що стосується причин, які виключали кримінальну відповідальність, фактично

копіював положення Уложення 1845 р.. Так, в ст. 10 до причин, через які вчинений

проступок не міг бути поставлений у вину особі, належали: 1) казус; 2) у

малолітньому віці до 10 років; 3) безумство від народження чи втрата розуму, або

інше захворювання, яке призвело до повної втрати свідомості; 4) примус та

непереборна сила; 5) необхідна оборона [10, с. 396]. Отже, і в цьому нормативному

акті законодавець фактично виділяв причини, що виключали кримінальну

відповідальність особи, і в вже в межах цих причин обставини, які виключали

осудність особи. В Статуті також були передбачені положення, які давали змогу пом’яшити кримінальну відповідальність особі, яка вчинила певні проступки у

стані, коли не могла повною мірою забезпечувати свідомо-вольовий контроль за

своєю поведінкою. Так, в п. 2 ст. 13 Статуту серед обставин, що пом’якшували

кримінальну відповідальність особи у межах її індивідуалізації, вказувалося на

сильне роздратування, яке сталося не з вини самого підсудного.

Кінець ХІХ початок ХХ ст. ознаменувався стрімким розвитком психіатрії, яка

фактично у цей період виокремилася у самостійну галузь знань [4, с. 21]. Важливо

вказати, що така тенденція розвитку цієї галузі знань припала на період

обговорення проекту Кримінального уложення 1903 р. З огляду на це, питання

осудності та неосудності досить активно спільно обговорювали у цей період як

юристи, так і психіатри. Розвиток будь-якої галузі знань необхідно розглядати як

позитивне явище, оскільки він дозволяє людини пізнати певні закономірності

розвитку явищ, їхню сутність. Водночас, у контексті розвитку понять осудності та

неосудності вплив судової психіатрії був неоднозначним. З одного боку,

спеціалісти в галузі психіатрії допомогли правникам структурно правильно

побачити психічну діяльність людини, ті психічні процеси, які повинні мати

кримінально-правове значення. Адже якщо раніше законодавчий перелік причин

неосудності формувався винятково на основі емпіричного матеріалу, зазвичай, без

пояснення, чому певні обставини виключають ставлення у вину, то саме з

розвитком психіатрії правники почали розглядати осудність як можливість особи

до усвідомлено-вольової поведінки. Суттєво вплинув на обґрунтування

необхідності окремого самостійного виділення інтелектуальних та вольових ознак

осудності і відповідних протилежних за своїм змістом ознак неосудності В.Х.

Кандинський. Саме цей вчений вже у кінці ХІХ ст. вказував, що психічні

захворювання по-різному впливають на психічну діяльність людини. При цьому в

окремих випадках за незначних інтелектуальних порушень можливі суттєві

порушення вольової регуляції поведінки [4, с. 76].

Водночас, з іншого боку, розвиток психіатрії поклав початок гіперболізації

психічних розладів серед причин неосудності. Так, 12 лютого 1883 р. товариство

психіатрів у Петербурзі, обговорюючи поняття неосудності, більшістю голосів

прийняло рішення проти включення до формули неосудності психологічного

критерію, який в ті часи називали загальним критерієм. На думку вчених,

доцільним було просто подати загальний перелік психічних захворювань, які

виключають осудність особи [17, с. 34]. Згадане обговорення є яскравим

прикладом підміни понять “неосудність” – “психічне захворювання”, яка в

подальшому призводила до неправильного розуміння сутності неосудності, та

причин, якіможуть їїзумовлювати По суті ці дві протилежні тенденції впливу розвитку судової психіатрії на

кримінально-правові поняття осудності та неосудності у повній мірі знайшли своє

відображення у Кримінальному уложенні 1903 р. Саме там при збереженні

диференційованого підходу до причин неосудності законодавець при

формулюванні цього поняття в ст. 39 одразу вказав на одну із причин, що можуть

зумовлювати такий стан – різні психічні розлади. Всі інші причини містилися в

окремих статтях. Тим самим вже вбачається надмірний вплив психіатрів на

формування цього поняття і перебільшення значення одних причин неосудності

над іншими. Незважаючи на те, що в Кримінальному уложенні не

використовувалися терміни “осудність” та “неосудність”, хоча, як вже зазначалося,

ці терміни і відповідні поняття на той час вже були відомі в науці кримінального

права, воно містило окреме відділення IV “Про умови ставлення у вину та злочинність діянь”. В цьому відділенні до причин, які фактично виключали

осудність особи, зачислювали різного роду психічні та тілесні захворювання

(ст. 39), недосягнення особою 10-річного віку (ст. 40), вікову нерозвиненість

неповнолітніх віком від 10 до 17 років (ст. 41), казус та непереборну силу (ст. 42),

помилку (ст. 43), виконання вимог закону чи наказу (ст. 44) [18].

Обговорення проекту Кримінального уложення зумовило багато дискусій з

приводу проблем, які стосуються осудності та неосудності, які і на сьогодні

залишаються актуальними в науці кримінального права. Так, зокрема, вже тоді

досить активно обговорювалося питання про можливість самостійного виділення

поняття обмеженої осудності. Ось що писали автори пояснювальної записки до

проекту Кримінального уложення 1903 р. з приводу невключення положень про

обмежену осудність до змісту уложення: “Комісія не вважала за підхоже вказувати

особливо в законі на такі стани, що тільки ослабляють енергію розумової

діяльності, не паралізуючи її, цебто не внесла особливих постанов про так звану

зменшену осудність. Легкодумство та дурість, стан зворушення, нервовий розлад

можуть без сумніву впливати на вимір кари, але в цьому їхньому значенні

вичерпує їх загальне поняття причин, що викликають полегкість для винуватця,

вони проте, не мають нічого спільного з умовами осудності” [19, с. 154]. Зазначена

аргументація була сприйнята більшістю розробників Кримінального уложення і в

кінцевому підсумку положення, які стосуються обмеженої осудності, так і не

увійшли до його змісту.

Водночас, законодавець і надалі в окремих випадках надавав кримінально-

правового значення психічним станам, які обмежували можливість особи

забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою, при цьому робив

це більш диференційовано, ніж у попередньому законодавстві. В Уложенні 1903 р.

містилося одночасно дві норми, які передбачали кримінальну відповідальність за

вбивство у стані сильного душевного хвилювання. Так, в ч. 1 ст. 458 йшлося про

вбивство в стані сильного душевного хвилювання незалежно від того, чим був

зумовлений такий стан, а в ч. 2 ст. 458 зазначалося про вбивство в стані сильного

душевного хвилювання, коли останній був викликаний протизаконним

насильством чи тяжкою образою з боку потерпілого. Крім того, саме в Уложенні

законодавець почав використовувати вказівку на “стан сильного душевного

хвилювання” як ознаку не тільки складу вбивства, але й при конструюванні

окремих складів злочинів, пов’язаних іззаподіянням тілесних ушкоджень [18]. Першим нормативним актом радянської влади, який безпосередньо стосувався

кримінально-правових понять осудності та неосудності, була інструкція Народного

Комісаріату юстиції 1918 р. “Про освідування душевнохворих”. Згодом 8 травня

1919 р. Народним Комісаріатом юстиції та Народним Комісаріатом охорони

здоров’я було затверджено “Положення про психіатричну експертизу”, яке

надавало експертам право давати висновки про осудність чи неосудність особи

[4, с. 130–131]. Щоправда в цих нормативних актах не вказувалося, що саме треба

розуміти під осудністю та неосудністю, а щодо причин неосудності, то по суті

йшлося тільки про одну – психічне захворювання. Розглядаючи радянський період

розвитку кримінального законодавства в частині, що стосується осудності та

неосудності, потрібно зазначити, що цей період загалом характеризується

надмірною заполітизованістю законодавства. Адже ідеологічним підґрунтям

побудови нового суспільства тоді визнавали необхідність повного знищення старої

системи органів державної влади і законодавства. В такий спосіб фактично

заперечували один із важливіших принципів розвитку права, законодавства, а також юридичної науки в цілому – принцип наступності. В такий спосіб було

перекреслено та відкинуто увесь накопичений досвід, що стосувався вирішення

питання про осудність та неосудність особи. Це яскраво простежується вже з

перших нормативних актів радянської влади. Як бачимо, всі положення, які

стосувалися диференціації причин неосудності, були відкинуті, натомість

залишили лише одну – психічнізахворювання. Цим самим вирішення питання про

осудність чи неосудність особи фактично перевели із юридичної площини в

площину судової психіатрії, надавши експертам право давати відповідні висновки.

Цим рішенням по суті була штучно створена ще одна проблема, яка стосувалася

компетенції експертів-психіатрів у вирішенні питання про осудність чи

неосудність особи.

Ідеологічне забарвлення аргументації цього періоду маємо і в науковій

літературі. Так, досить поширеною була думка про те, що поняття неосудності

вперше з’явилося в Кодексі Наполеона 1810 р. Адже в ст. 64 вказувалося, що немає

ні злочину, ні проступку, якщо обвинувачений під час вчинення цього діяння

перебував в стані безумства (demence) [8, с. 28; 7, с. 252]. Проте наведений аналіз

розвитку кримінального законодавства свідчить про те, що аналогічна за змістом

формула була відмова ще Військовому статуту Петра І. Крім того, на наш погляд,

вона була там більш досконалою, аніж у Кодексі Наполеона, оскільки містила

диференціацію причин неосудності. Тож, якщо і вбачати зародки сучасної

формули неосудності у законодавстві ХVІІІ–ХІХ ст., то слушно прив’язувати її

виникнення до Військового артикулу Петра І. Незважаючи на те, що, як буде

показано далі, в радянському кримінальному законодавстві все ж таки

використовували поняття, які за своїм змістом якщо не тотожні, то мали багато

спільних ознак із поняттям обмеженої осудності, одним із основних аргументів

проти інституту обмеженої осудності був той, що його використовували у

“буржуазному” законодавстві, а отже за своєю суттю цей інститут є засобом

посилення репресій та порушення правових гарантій особи [8, с. 213–214] Керівні начала з кримінального права 1919 р. продовжили започатковану у

1918 р. тенденцію правового нігілізму по відношенню до дореволюційного

законодавства, принаймні у підходах до кримінально-правових понять осудності та

неосудності. Так в ст. 14 зазначалося, що суду та покаранню не підлягають особи,

які вчинили діяння у стані душевної хвороби чи взагалі в такому стані, коли не

тямили, усвідомлювали своїх дій, а так само і ті, які хоч і діяли в стані душевної

рівноваги, проте до моменту приведення вироку до виконання страждали на

душевну хворобу [20, с. 58–59]. Отож, Керівні начала не тільки відмовилися від

диференціації причин неосудності, але й від поділу ознак цього поняття на

інтелектуальні та вольові. Крім того, вони не розрізняли психічний стан особи під

час вчинення суспільно небезпечного діяння і після його вчинення, чим

спотворювали саму сутність поняття неосудності. Як свідчать дослідники, у перші

роки радянської влади осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння в стані

неосудності через відсутність спеціальних психіатричних закладів скеровували до

звичайних тюремних лікарень [4, с. 132].

Аналогічно вирішувалося питання про осудність та неосудність в КК УРСР

1922 року. В ст. 17 КК УРСР було передбачено, що покаранню не підлягають

особи, які вчинили злочини у стані хронічної душевної хвороби чи тимчасового

розладу душевної діяльності, чи, взагалі в такому стані, коли особа не могла

керувати своїми діями, а також і ті, хто хоч і діяв в стані душевної рівноваги, проте

до моменту постановлення чи приведення вироку до виконання, страждає на душевну хворобу. До таких осіб відповідно до п. п. а, б ст. 46 могли

застосовуватися лише заходи соціального захисту у вигляді направлення в

установи для розумово чи морально дефективних чи примусове лікування

[21, с. 454, 460]. Особливо гостро в цей час висловлювався щодо недоліків такої

формули неосудності, в якій фактично звертається увага тільки інтелектуальні

ознаки, В. Трахтєров. На його думку, “ця формула є неповна та однобічна, не

вичерпує всієї тої царини розладу психічних сил і здатностей, коли належить

відмовитися від кари. Сюди не підійдуть, наприклад, такі випадки, коли суб’єкт

виявляє непереможний нахил вчинити будь-яку, між тим і злочинну дію, без

підстави для цього, без будь-якої мети. Він усвідомлює собі, що дія є заборонена,

непотрібна чи злочинна, бореться з поривом, але не може його подужати” [19, с. 6].

Незважаючи на те, що законодавець не використовував поняття обмеженої

осудності, в окремих випадках він все ж таки надавав кримінально-правового

значення психічним станам, які ослаблювали інтелектуально-вольову діяльність

особи. Так, в п. і ст. 25 КК УРСР 1922 р. серед обставин, які повинні були

враховуватися судом при призначенні покарання, вказувалося на “стан

запальності”, а в ст. 144 та ст. 151 КК УРСР було встановлено кримінальну

відповідальність, відповідно, за умисне вбивство та умисне тяжке чи менш тяжке

тілесне ушкодження, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, якщо такий

стан був спричинений протизаконним насильством чи тяжкою образою з боку

потерпілого [21, с. 455, 480–481]. Незважаючи на відсутність положень про

обмежену осудність, на думку окремих дослідників, під час дії КК УРСР 1922 р. на

практиці інститут обмеженої осудності фактично мав місце [19, с. 160]. Такий

висновок підтверджується і матеріалами судових експертиз. Так, в 20-ті роки

минулого століття експерти Центрального науково-дослідного інституту судової

психіатрії ім. В.П. Сербського визнавали осіб не тільки осудними та неосудними,

але й обмежено осудними (в 1922 р. – 29, 3 %, в 1923 р. – 30, 9 %), незважаючи на

те, що такі висновкиформально не відповідали літерізакону [22, с. 7] Основні начала кримінального законодавства СРСР та союзних республік 1924

р. приформальному збереженні таких положеньКерівних начал таКК УРСР 1922 р.,

які стосувалися неосудності, зробили наступний крок щодо ліквідації цього поняття

з його самостійним кримінально-правовим значенням. В ст. 7 Основних начал

зазначалося, що заходи медичного характеру застосовуються до тих осіб, які

вчинили злочини у стані хронічної душевної хвороби чи тимчасового розладу

душевної діяльності, чи в такому хворобливому стані, коли не могли усвідомлювати

свої дії чи керувати ними, а також і до тих осіб, які хоч і діяли в стані душевної

рівноваги, проте до моменту постановлення вироку захворіли на душевну хворобу.

Основні начала 1924 р. всі заходи кримінально-правового впливу об’єднали в одне

родове поняття – заходи соціального захисту, і відмовилися від диференціації цілей

їхнього застосування. Отож, між поняттям неосудності та поняттям, що позначав

психічний стан особи після вчинення нею злочину, остаточно зникла різниця. Адже

незалежно від того, чи втратила особа можливість забезпечувати свідомо-вольовий

контроль за своїми діяннями під час вчинення суспільно небезпечного діяння чи

після його вчинення, суть кримінально-правових заходів впливу, які могли бути

застосовані до неї, не змінювалася, як і не змінювалися цілі їх застосування. До таких

осіб, відповідно до ст. 15, могли застосувати заходи соціального захисту медичного

характеру у вигляді примусового лікування чи направлення до медико-ізоляційних

установ. Основні начала продовжували враховувати стани, які послаблювати

інтелектуально-вольову діяльність особи, і в п. е ст. 322

до обставин, що пом’якшували кримінальну відповідальність особи, вважали вчинення злочину під

впливомсильного душевного хвилювання [20, с. 201, 203, 205].

Положення КК УРСР 1927 р. мало чим відрізнялися від схожих положень КК

УРСР 1922 р. та Основних начал 1924 р., що стосувалися неосудності. Так, в ст. 10

КК УРСР 1927 р. було зазначено, що заходи соціального захисту судово-виправного

характеру не можуть бути застосовані до осіб, які вчинили суспільно небезпечні

діяння у стані хронічної душевної хвороби чи тимчасового розладу душевної

діяльності чи в іншому хворобливому стані, якщо ці особи не могли віддавати собі

звіт в своїх діях чи керувати ними, а так само до тих осіб, які хоч і діяли в стані

душевної рівноваги, проте до моменту постановлення вироку захворіли на душевну

хворобу. До таких осіб могли бути застосовані лише медичні заходи у вигляді

направлення на примусове лікування чи до медико-ізоляційних установ [23, с. 4–5,

23]. Отже, законодавець і надалі не проводив різниці між станом неосудності і

психічним станом особи після вчинення нею злочину, фактично ототожнюючи їх

кримінально-правове значення. Щоправда, треба зазначити, що в КК УРСР 1927 р.

законодавець виправив недоліки формули неосудності, на які вказував ще В.

Трахтєров, виділивши в ній окремо інтелектуальні та вольові ознаки. Вп. д ст. 44 КК

УРСР 1927 р., так само як і в Основних началах 1924 р., зазначалося, що більш

м’який захід соціального захисту міг бути застосований в тих випадках, коли злочин

було вчинено під впливом сильного душевного хвилювання, незалежно від причин

виникнення такого стану. Крім того, в ст. 140 та ст. 148 КК УРСР 1927 р.

законодавець, як і в КК УРСР 1922 р., встановлював кримінальну відповідальність,

відповідно, за умисне вбивство та умисне тяжке чи менш тяжке тілесне ушкодження,

вчинені у стані сильного душевного хвилювання, що був спричинений

протизаконнимнасильствомабо тяжкою образоюз боку потерпілої особи. Основи кримінального законодавства Союзу РСР та Союзних Республік 1958 р.

зробили певний крок уперед порівняно з попереднім кримінальнимзаконодавствомв

частині, що стосується кримінально-правового значення неосудності та психічного

стану особи після вчинення нею злочину, який унеможливлює застосування до неї

заходів кримінальної відповідальності. В Основах положення про неосудність та

згаданий психічний стан особи хоч і були розміщені в межах однієї статті, проте у

різних частинах, що підкреслювало їхню різну правову природу. Наприклад у в ч. 1

ст. 11 Основ вказувалося, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка

під час вчинення суспільно небезпечного діяння перебувала в стані неосудності,

тобто, не могла віддавати собі звіт у своїх діях чи керувати ними внаслідок

хронічного душевного захворювання, тимчасового розладу душевної діяльності,

недоумства чи іншого хворобливого стану. До такої особи суд міг застосувати

примусові заходи медичного характеру. В ч. 2 ст. 11 йшлося про те, що не підлягає

покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до винесення судом

вироку захворіла на душевну хворобу, яка позбавляє її можливості віддавати собі

звіт у своїх діях чи керувати ними. До такої особи суд міг застосувати примусові

заходи медичного характеру, а після її одужання вона могла підлягати покаранню

[24]. Основи кримінального законодавства Союзу РСР та Союзних Республік 1958 р.

звужували можливість визнання стану сильного душевного хвилювання як

обставини, що пом’якшує кримінальну відповідальність, порівняно з КК УРСР 1922,

1927 рр. та Основними началами 1924 р. Адже в п. 4 ст. 33 Основ 1958 р. серед

обставин, що пом’якшують кримінальну відповідальність, вказувалося на вчинення

злочину в стані сильного душевного хвилювання, тільки якщо такий стан був

викликаний неправомірними діями потерпілого. КК УРСР 1960 р. з деякими термінологічними уточненнями в ст. 12 по суті

дублював наведені положення Основ 1958 р. Якщо в ст. 11 Основ йшлося про

неможливість особи віддавати собізвіт у своїх діях, то в ст. 12 КК УРСР 1960 року

законодавець вже вказував на неможливість особи усвідомлювати свої дії. Так

само в п. 4 ст. 40 КК УРСР 1960 р. серед обставин, що пом’якшують кримінальну

відповідальність, вказувалося на стан великого душевного хвилювання, що був

викликаний неправомірними діями потерпілого. Крім того, в ст. 95 та ст. 103 КК

УРСР 1960 р. було передбачено кримінальну відповідальність за умисне вбивство,

а також умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, вчинені у стані

сильного душевного хвилювання, що раптово виникло внаслідок протизаконного

насильства або тяжкої образи з боку потерпілого [25]. До неосудних, а також до

осіб, які після вчинення злочину захворіли на психічне захворювання за рішенням

суду могли застосовуватися примусові заходи медичного характеру, до яких в ч. 1

ст. 13 належали: 1) направлення до психіатричної лікарні загального типу;

2) направлення до психіатричної лікарні спеціального типу; 3) передання на

піклування родичам чи опікунам з обов’язковим лікарським наглядом. Проте

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 10 лютого 1988 р. система цих заходів

була змінена. До цих заходів почали зачислювати: 1) направлення до психіатричної

лікарні зі звичайним наглядом; 2) направлення до психіатричної лікарні з

посиленим наглядом; 3) направлення до психіатричної лікарні з суворим наглядом

[26]. Формально була залишена можливість передання на піклування родичам чи

опікунам, проте це вже не розглядалося як примусовий захід медичного характеру.

Завершальним етапом розвитку союзного кримінального законодавства стали

Основи кримінального законодавства Союзу РСР та Республік 1991 р., якіз певних

причин так і не набули чинності. Незважаючи на всю прогресивність Основ 1991 р.

порівняно з попереднім законодавством вони традиційно підходили до поняття

неосудності, яке нічим не відрізнялося від цього поняття у КК УРСР 1960 р.

Щоправда, в ст. 12 Основ 1991 р., в якій розкривалося поняття неосудності, вже не

було положень про психічний стан особи після вчинення нею злочину. В ст. 15

Основ уперше в історії розвитку радянського кримінального законодавства було

формалізовано поняття обмеженої осудності, яке сьогодні практично без змін

використане законодавцем в ст. 20 КК України 2001 р. [27, с. 27] Отож, радянський період розвитку кримінального законодавства в частині, що

стосується осудності та неосудності, відзначається, з одного боку, відсутністю у

ньому спадковості положень дореволюційного законодавства, а, з іншого боку,

чіткою спадковістю радянського законодавства. Починаючи з 1918 р. законодавець

відмовився від диференціації причин неосудності, гіперболізуючи в цьому

відношенні значення різного роду психічних розладів. На далі увага законодавця

по суті була зосереджена лише на цій одній причині, що в окремих випадках

призводило до ототожнення неосудності з психічним розладом. Незважаючи на те

що ще до початку 20-х років минулого століття інститут обмеженої осудності

активно досліджувався і розвивався, незважаючи на його формальну законодавчу

невизначеність, на досить тривалий час він був фактично забутий з огляду на

ідеологічну забарвленість цього питання [28, с. 158–159]. Початок активного

обговорення значимості психічних аномалій в кримінальному праві був

відновлений лише у 1965 р. дискусією з приводу проблем правознавства та

психіатрії уВНДІ прокуратури СРСР [29, с. 135–136].

Ми не будемо в межах цього розділу роботи детально аналізувати положення

чинного КК України. Проте зазначимо, що, на жаль, значною мірою законодавець успадкував положення радянського законодавства у підходах до поняття

неосудності, причин цього явища, а також кримінально-правового значення

психічного стану особи після вчинення нею злочину.

Проаналізувавши історію розвитку кримінального в частині, що стосується

осудності та неосудності, доходимо таких висновків:

1. Незважаючи на те, що з погляду правил формальної логіки поняття

осудності, як позитивне поняття, є первинним відносно поняття неосудності, у

кримінальному законодавстві спершу було закріплене саме поняття неосудності та

причини цього кримінально-правового явища. Адже уявлення про неосудність, а

згодом і про осудність виникло на основі емпіричних спостережень про причини,

які виключали свідомо-вольовий контроль особи за своєю поведінкою. Звісно, що з

емпіричного погляду причини, які виключають осудність особи, привертають

увагу правозастосувача більше, ніжабстрактні поняття осудності та неосудност.

2. Від часу свого зародження до початку ХХ століття законодавчий підхід до

причин неосудності змінювався в напрямі дедалі більшої диференціації причин

цього явища. Якщо спершу до причин неосудності відносили тільки психічні

розлади, які на початках розглядали як вроджене та набуте безумство, то вже з

середини ХІХ ст. законодавець відносив до таких причин і інші обставини, в тому

числі і об’єктивного характеру, які могли виключати свідомо-вольовий контроль

особи за своєю поведінкою. Радянське кримінальне законодавство відкинуло усі

положення щодо причин неосудності, які містилися у попередньому законодавстві,

залишивши лише одну причину – психічний розлад. Це призвело до того, що в

теорії кримінального права вплив обставин, які можуть виключати свідомо-

вольовий контроль особи за своєю поведінкою, почали розглядати у межах

об’єктивних ознак складу злочину або інших кримінально-правових інститутів,

зокрема обставин, що унеможливлюють злочинність діяння. Крім того, неосудність

окремі вчені з огляду на це почали ототожнювати із психічними розладом, а

осудність – із психічним здоров’ям.

3. Активний розвиток психіатричної науки в кінці ХІХ ст. мав подвійний

вплив на формування кримінально-правових понять осудності та неосудності. З

одного боку, зміст цих понять наповнився чітко структурованими ознаками, які

вказували на інтелектуально-вольову діяльність особи, проте з іншого боку саме

вплив судових психіатрів призвів до гіперболізації психічних розладів серед

причин неосудності і в кінцевому рахунку витіснення з цих причин інших

обставин, які можуть виключати свідомо-вольовий контроль особи за своєю

поведінкою. 4. У різні періоди законодавець звертав увагу на психічні стани особи, які не

виключають але ослаблюють інтелектуально-вольовий контроль особи за своєю

поведінкою. Для позначення таких станів використовувалася різна термінологія –

“стан запальності”, “стан сильного роздратування”, “стан сильного душевного

хвилювання”. Зазвичай такі стани законодавець враховував як обставину, що

пом’якшує кримінальну відповідальність особи, як на рівні її диференціації, так і

на рівні її індивідуалізації;

5. Інститут примусових заходів медичного характеру у своєму становленні

пройшов період від звичайної ізоляції психічно хворих у монастирях до

цілеспрямованого надання примусової медичної допомоги і не завжди в умовах

ізоляції у спеціалізованих медичних закладах. При цьому спостерігається стійка

тенденція до диференціації видів примусових заходів медичного характеру.

1. Керимов Д.А. Методология права: Предмет, функции, проблемы философии права. – 4-

е изд. – М.: Изд-во СГУ, 2008. – 521 с.

2. Хилюк С.В. Розвиток науки кримінального права після відновлення її державної

незалежності (питання особливої частини). – Автореф. дисерт... к.ю.н. – Львів, 2008. –

16 с.

3. Павлов В.Г. Субъект преступления. – СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”,

2001. – 318 с.

4. Морозов Г.В., Лунц Д.Р., Фелинская Н.И. Основные этапы развития отечественной

судебной психиатрии. – М.: Медицина, 1976. – 336 с.

5. Назаренко Г.В. Невменяемость: Уголовно-релевантные психические состояния. –

СПб.: Издательство “Юридический центр Пресс”, 2002. – 207 с.

6. Лунц Д.Р. Советская судебная психиатрия. – М.: Знание, 1970. – 33 с.

7. БалабановаЛ.М. Судебная патопсихология (вопросы определения нормы и

отклонений). – Д.: Сталкер, 1998. – 432 с.

8. Лунц Д.Р. Проблема невменяемости в теории и практике судебной психиатрии. – М.:

Медицина, 1966. – 236 с.

9. Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. – Т. 4. Законодательство периода

абсолютизма. – М.: Юрид. лит., 1986. – 512 с.

10. Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. – Т. 8. Судебная реформа. – М.:

Юрид. лит., 1991. – 496 с.

11. Бурдін В.М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні:

Монографія. – К.: Атіка, 2004. – 240 с.

12. Права, за якими судиться малоросійській народ 1743 року / Упор. та автор нарисуК.А.

Вислобоков., Від. ред. Ю.С. Шемшученко. – К.: НАН України та ін., 1997. – 546 с.

13. Книга М.М. Примусові заходи медичного характеру як засіб попередження

злочинності. – Автореф. дисерт... к.ю.н. – Дніпропетровськ, 2009. – 20 с.

14. Собрание малороссийских прав 1807 г. // АН Украины, Ин-т государства и права и др. /

Сост. К.А. Вислобоков и др. – К.: Наукова думка, 1992. – 368 с.

15. Свод законов Российской империи / Законы уголовные. – СПб.: Типографія Второго

Отделенія Собственной Его Императорского Величества Канцеляріи, 1842. – Т. 15. –

476 с.

16. Российское законодательство Х-ХХ веков. В 9 томах. – Т. 6. Законодательство первой

половины ХІХ века. – М.: Юрид. лит., 1988. – 432 с.

17. Судебная психиатрия. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1949. – 400 с.

18. Уголовное уложение 1903 года // Приложение к Собр. узак. и расп. Правительства за

1903 год. – № 38. – Отд. 1. – Ст. 416.

19. Трахтеров В. Кримінальна відповідальність психічно неповновартих / Труды кафедры

“Проблемы совеременного права” и Парвового факультета Харьковского Института

Народного Хозяйства. – Харків: 1930, № 5. – 256 с.

20. Сборник документов по истории уголовного законодательства СССР и РСФСР 1917–

1925 гг. / Под ред. И.Т. Голякова. – М.: Госюриздат, 1953. – 463 с.

21. Борьба с преступностью в Украинской ССР 1917–1925 гг.: В 2 т. – Киев: РНО при

МООП УССР, 1966. – Т. 1. – 832 с.

22. Фейнберг Ц.М. Судебная психиатрия за 25 лет // Проблемы судебной психиатрии. – М.,

1944.

23. Уголовный кодекс УССР. Официальный текст с изменениями на 1 июня 1942 г. и с

приложением постатейно-систематизированных материалов. – М.: Юрид. изд-во НКЮ

СССР, 1942. – 104 с.

24. Основы уголовного законодательства Союза ССР и Союзных Республик. – М.:

Госюриздат, 1960. – 24 с.

25. Кримінальний кодекс УРСР 1960 р. Офіційний текст зі змінами та доповненнями за

станом на 1 грудня 1962 року. – К.: Державне вид-во політ. літ., 1963. – 138 с.

26. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 10 лютого 1988 року “Про внесення змін і

доповнень до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів Української

РСР” // ВідомостіВерховної Ради УРСР. – 1988. – № 8. – ст. 212.

27. Основы уголовного законодательства Союза ССР и республик // Вестник Верховного

Суда СССР. – 1991. – № 11. – С. 27–43.

28. Прохоров В.С., Вишневская Л.Н. На юридическом факультете Ленинградского

университета // Правоведение. – 1960. – № 3. – С. 157–161.

29. Хомовский А.А. О проблемах правоведения и психиатрии // Советское государство и

право. – 1965. – № 9. – С. 135–137.

 

 

 

 

 

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук