Головна

АВСТРІЙСЬКА КОНСТИТУЦІЯ 1848 р.: ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ ПРИЙНЯТТЯ, СТРУКТУРА ТА ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ Н. Гриб


УДК 340.13:342(094)

АВСТРІЙСЬКА КОНСТИТУЦІЯ 1848 р.:

ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ ПРИЙНЯТТЯ,

СТРУКТУРА ТА ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Н. Гриб

 

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

У статті розглянуто причини та наслідки революції 1848 р. в Австрійській імперії.

З’ясовано політико-правові передумови прийняття австрійської конституції 1848 р.,

досліджено її структуру та розкрито основні положення, висвітлено основні причини її

скасування.

Ключові слова: конституціоналізм, конституція, Австрійська імперія, Галичина.

Політичне безправ’я, соціальний та національний гніт, а також непомірні

феодальні повинності та панщина, які відчувало на собі просте населення

більшості європейських країн, призвели у 1848 р. до революційних подій, що

сколихнули усю Європу. «Весна народів» стала важливим етапом, на шляху до

закріплення прав людини на рівні конституційного законодавства та становлення

сучасної європейської правової культури.

Ці революційні події вплинули також й на українське населення Галичини, яка

на той час перебувала у складі Австрійської імперії та вказали йому нові шляхи для

боротьби за свою національну ідентичність та незалежність. Вплив «Весни

народів» на правове становище та правову культуру населення Галичини був

настільки суттєвим, що знайшов своє відображення у багатьох наукових працях.

Зокрема, їх висвітлювали у своїх працях такі авторитетні українські вчені як

І. Франко, К. Левицький, М. Грушевський.ранко, К

. Левицький, М. Грушевський.

У 70–80 рр. XVIII ст. політика Австрійської імперії характеризувалась

суттєвим політичним поступом та реформаторством. Завдяки реформам,

запровадженим Марією-Терезою та Йосифом ІІ, було зроблено перші кроки до

скасування кріпацтва. Так у 1782 р. скасовано особисту залежність селян від

поміщиків, надано селянам право обирати професію беззгоди пана, одружуватись,

переселятися, передавати майно у спадщину та ін. У 1784 р. сільським громадам

надано права самоврядування. З 1786 р. до трьох днів обмежено панщину.

Після смерті Йосифа ІІ ситуація цілком змінилася. Реформи перестали

впроваджуватись і становище підвладних Австрії народів знову почало погір-

шуватись. Внаслідок постійно зростаючого свавілля поміщиків галицькі селяни

почали масово втрачати землю. Як наслідок, у середині ХІХ ст. 2/3 селян не мали

навіть того мінімуму землі, який би міг забезпечити їх засобами для існування. Це

призвело до численних селянських виступів та повстань. Зокрема, повстання 1817–

1822 рр. охопило більшу частину Галичини [1, с. 357].

Не набагато кращим було становище робітників. Індустріалізація австрійської

промисловості спричинила збільшення кількості робочих місць, однак умови праці

були жахливими. На фабриках та підприємствах Австрійської імперії часто не було

належного медичного обладнання, санітарних умов для роботи, приміщення були

погано освітлені та мали погану вентиляцію. Окрім цього, не існувало законодав- чого обмеження робочого часу. Значна частина робітників змушена була працю-

вати по 12–14 годин на добу за мізерну заробітну плату.

Значне незадоволення проявляла також дрібна буржуазія, яка не мала

економічних та законодавчих можливостей для боротьби з власниками великих

промислових підприємств. Як наслідок чимало невеликих підприємств були

розорені або ж потрапили у вкрай незручне економічне становище. Це призвело до

тривалого протистояння між дрібною та великою буржуазією [2, с. 261]. За таких

умов потрібна була лише маленька іскорка, від якої б розгорілось справжнє

загальноімперське повстання. Такою іскрою стала революція у Франції.

Революційна ситуація у Франції виникла наприкінці 1847 р. внаслідок

недолугої економічної політики французького уряду. Становище французьких

громадян було не кращим, ніж австрійських. Масове безробіття, бідування

робітників та селян поглиблене неврожаєм та гострою економічною кризою

спричинили невдоволення урядом. Парламент звинувачував уряд у хабарництві,

розтраті державних коштів та зраді національних інтересів. Як наслідок, 22 лютого

1848 р. десятки тисяч парижан (переважно це були робітники, ремісники і

студенти) організували численні мітинги та демонстрації, які переросли у збройне

протистояння з поліцією та військами. Однак, не зважаючи на запеклий опір влади,

вже 25 лютого 1848 р. Францію було проголошено республікою [3, с. 82].

Події у Франції надихнули на загострення політичної боротьби широкі верстви

населення Австрійської монархії. Революція розпочалась в Угорщині 3 березня 1848 р.

з виступу угорського політика Лайоша Кошута перед будівлею Парламенту в

Братиславі. Заворушення відбувались також у Відні. Протестувальники вимагали

відставки австрійського канцлера К. Меттерніха, відміну цензури та прийняття

конституції. Найбільшого розмаху австрійська революція набула 13 березня 1848 р.

[2, с. 262]. Вона охопила усі коронні країАвстрійськоїмонархії.Революційні події торкнулись і Галичини. Національно-визвольну боротьбу

проти монархії очолювали переважно представники польської шляхти та буржуазії,

які не переймалися правами та свободами українського населення краю. Польські

ліберальні та прогресивно-шляхетські діячі (Р. Геферн, Ф. Земялковський, Ф. Смолька)

та ін. склали петицію до австрійського імператора, у якій висувались вимоги

знищення цензури, звільнення політичних в’язнів, організації національної гвардії,

скасування селянських повинностей, запровадження польської мови в діловодстві і

школах, призначення на всі посади місцевих людей, реорганізації сейму та рівності

перед законом [4, с. 104].

Під час підготовки цієї петиції брали участь і представники українського

студентства. На їхню пропозицію згадати у петиції не лише польську мову, але й

русинську (українську) представники польського населення заявили, «що

русинська мова є діалектом польської мови».

Враховуючи політичне суперництво з поляками, українці 19 квітня 1848 р.

подали свою власну петицію до імператора, у якій вимагали впровадження

української мови викладання у школах та університетах Галичини, оголошення

нормативно-правових актів для українців українською мовою, обов’язкового

володіння урядовцями українською мовою, рівноправності греко-католицького,

вірменського та римо-католицького обрядів, доступу українців до урядових посад.

Ця петиція отримала формальну підтримку австрійського уряду [5, с. 15–17], однак

її положення не були реалізовані.

Революційні події 1848 р. призвели до відставки і втечі до Англії канцлера

К. Меттерніха [2, с. 262]. Також патентом від 15 березня 1848 р. було скасовано цензуру [6, s. XI]. Намагаючись припинити заворушення серед селян, імператор

Фердинанд І видав патент від 17 квітня 1848 р., яким оголосив, що з 15 травня

1848 р. у Галичині «всі панщинні роботи і підданські данини скасовуються за раху-

нок держави». Враховуючи те, що революційні настрої в імперії не припинялись

імператор Фердинанд І видав 25 квітня 1848 р. патент, яким затвердив першу

австрійську конституцію (так звана конституція Піллерсдорфа – таку назву

конституція отримала за ім’ям міністра внутрішніх справ Австрії, під керівництвом

якого вона розроблялась) [7, с. 239].

За своїм змістом це був сучасний і досить прогресивний документ. Консти-

туція залишала без змін кордони імперії. Однак передбачала певні національні

гарантії для народів, що входили до складу імперії.

Конституція 1848 р. складалась з двох частин – імператорського патенту від

25 квітня та «Конституційного документу Австрійської імперії». Конституційний

документ поділявся на сім розділів:

Розділ І. Загальні положення;

Розділ ІІ. Імператор;

Розділ ІІІ. Громадянські і політичні права мешканців держави;

Розділ IV. Міністри;

Розділ V. Державний сейм;

Розділ VІ. ДіяльністьДержавного сейму;

Розділ VІІ. Провінційні стани У патенті зазначались причини видання конституції 1848 р. Зокрема у ньому

містилось посилання на патент від 15 березня 1848 р., у якому імператор обіцяв

прийняти конституцію. Імператор наголошував, що видання конституції є проявом

його піклування про народ Австрійської імперії. «Ми розпоряджаємось, –

зазначалось в конституції – що положення, які містить цей конституційний

документ, мають служити непорушними супровідними нормами всім Нашим

підданим без винятку, а також всім духовним, цивільним і військовим органам

влади».

В загальних положеннях конституціїзазначалось, що всі країни, які входять до

Австрійської імперії, творять нероздільну конституційну монархію, а поділ

територій окремих провінцій залишається без змін. Передбачалось також, що всім

народам, які проживають в імперії гарантується недоторканість їхньої національ-

ності і мови.

Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу та судову дотримувався

лише частково. У конституції детально регламентувалось здійснення виконавчої та

законодавчої влади. Так у розділі ІІ конституції зазначалось, що імператор не

відповідає за виконання урядової влади, однак його накази для набуття юридичної

сили вимагають спільного підпису з відповідальним міністром [6, s. 12–14]. Таким

чином, в конституції 1848 р. закріплювався інститут контрасигнації та принцип

відповідальності міністрів перед парламентом (у тому числі за контрасигновані

ними рішення імператора).

Для покарання міністрів передбачалось прийняття відповідного закону, який

повинен був визначити підстави, обсяг та порядок притягнення до відповідальності

(§ 33) [6, s. 16]. Однак конституція 1484 р. невдовзі втратила чинність, а зазначений

закон так і не був прийнятий.

Імператор вважався главою виконавчої влади, однак він також здійснював

законодавчу владу разом з Державним Сеймом (рейхстагом) (§ 10). Він призначав

посадовців на всі державні посади, присвоював усі високі звання, нагороджував орденами, присвоював звання шляхті, здійснював керівництво головною коменда-

турою та розпоряджався Збройними силами імперії (§ 11).

Імператор Австрії був суб’єктом законодавчої ініціативи, до його компетенції

належало санкціонування законів прийнятих парламентом. Він повинен був

щороку скликати рейхстаг і мав право продовжити його діяльність або розпустити

його. В такому випадку протягом 90 днів повинен був скликатись новий

парламент. У випадку смерті Імператора рейхстаг повинен був зібратись протягом

чотирьох тижнів (§ 15–16) [6, s. 14].

Рейхстаг складався з двох палат: Сенату і Палати депутатів. Він обирався на

5 років і скликався щорічно (§ 34).

Тимчасовий закон про вибори від 9 травня 1848 р. передбачав, що чисельність

депутатів Сенату не повинна перевищувати 200 осіб [6, s. 19]. За конституцією

1848 р. до складуСенату входили:

– князі імператорського дому, які досягли 24-річного віку;

– члени, яких Імператор призначив довічно, не зважаючи на їхній стан і

походження;

– 150 членів, вибраних найвизначнішими власниками земельного майна із свого

кола на весь час виборчого періоду (§ 35 До Палати депутатів входило 383 членів. Обрання всіх членів Палати

депутатів повинно було базуватися на кількості населення і на основі

представництва всіх громадських інтересів (§ 36) [6, s. 16].

Порядок проведення виборів регламентувався Тимчасовим законом про

вибори, підписаним 9 квітня 1848 р. та опублікованим 11 квітня в урядовій газеті

«Wiener Zeitung» [4, с. 106]. Згідно з § 19 даного закону, один депутат обирався від

50 000 мешканців імперії [6, s. 22]. Виборчих прав позбавлялись жінки, робітники,

які одержували тижневу або поденну заробітну плату, слуги і особи, що

користувались громадською допомогою. Пасивне виборче право обмежувалось

30-річним віком [4, с. 106].

Конституція передбачала, що члени обох палат мали право голосувати лише

особисто. Депутати обох палат були наділені депутатським імунітетом. Жодного

депутата не можна було під час роботи рейхстагу притягати до суду і

арештовувати без чіткого дозволу палати, до якої він належав, за винятком

затримання його безпосередньо на місцізлочину (§ 40, 42) [6, s. 16].

Для того, щоб закон вважався прийнятим його повинні були підтримати обидві

Палати та санкціонувати імператор. Для того, щоб засідання парламенту були

правомочними передбачалась кількість осіб, які повинні бути присутні на ньому.

На засіданні Сенату повинні були бути присутніми 30 членів, а на засіданні Палати

представників – 60 (§ 45, 49).

Порядок внесення змін до конституції був складніший ніж до звичайних

законів. Проекти законів, які мали доповнити, пояснити або змінити положення

конституції вимагали згоди двох третіх присутніх з кожної палати. При ухваленні

всіх інших проектів законів вистачало абсолютної більшості голосів (§ 50–51).

[6, s. 17–18]. Це положення повинно було забезпечити підвищену стабільність

норм конституції, порівняно з нормами інших законодавчих актів.

Про окремі органи судової влади в конституції не згадувалось. Було визначено

лише, що правосуддя здійснюється від імені імператора (§ 14). Однак конституція

надавала суддям певні законодавчі гарантії. У § 28–30 зазначалось, що суддю

можна відхилити, понизити в посаді, всупереч його волі перевести на інше місце

роботи або звільнити лише на підставі суду. Правосуддя здійснювалось усно навідкритому судовому засіданні. В кримінальному правосудді передбачалось

впровадження судів присяжних, організацію яких повинен був визначити окремий

закон. Усі зміни в організації судів можна було впровадити лише у вигляді закону

[6, s. 15].

Імператор також наділявся певними повноваженнями у сфері судочинства. Він

мав право помилування або зменшення покарання. Однак у справах щодо

помилування засуджених міністрів, його повноваження залежали від того, чи було

подано відповідну заяву однією з двох палатДержавного Сейму (§ 13) [6, s. 14].

Таким чином, за конституцією 1848 р. імператор мав повноваження у сфері

виконавчої, законодавчої і судової влади. Усі гілки влади залежали від нього.

Механізм стримувань та противаг, який би забезпечував їхню незалежність був

малофункціональним та надавав значну перевагу імператору.

Однією з найкращих рис конституції 1848 р. було законодавче закріплення

громадянських та політичних прав мешканців Австрійської імперії. Зокрема, у

розділі ІІІ конституції гарантувалась свобода віросповідання та свобода совісті

(§ 17).

Гарантувалась також особиста недоторканість та недоторканість житла – ніхто

не міг бути затриманий інакше як з дотриманням правової форми (тобто, в порядку

передбаченому законом), за винятком, коли його спіймали безпосередньо на місці

злочину. Протягом 24 год. після затримання кожен затриманий повинен бути

повідомлений причини свого затримання. Обшук його будинку міг здійснюватись

лише у випадках і у формах, які передбачені законом (§ 18). Гарантувалась також

свобода слова і преси (§ 19)Цікавим є положення § 20 конституції, згідно з яким цими правами могли

такожкористуватися іноземці.

Усім громадянам надавалось право мати у власності землю, заробляти гроші

всіма дозволеними законом шляхами, працювати на будь-яких службах і обіймати

будь-які (навіть високі) посади. Вони наділялись правом подавати звернення до

органів держави, створювати юридичні особи (§ 22–24).

Згідно з § 25 конституції, її положення поширювались на всіх без винятку

громадян держави: вони визнавались рівними перед судом, однаково підлягали

військовій службі та податковому обов’язку і жоден з них не міг бути позбавлений

всупереч своїй волі справедливого суду [6, s. 14–15].

Загалом, австрійська конституція від 25 квітня 1848 р. була прогресивним

документом. Скориставшись її положеннями, представники галицької інтелігенції

та духовенства заснували 2 травня 1848 р. у Львові Головну Руську Раду на чолі з

єпископом Г. Яхимовичем. Вона повинна була представляти інтереси українського

населення монархії [7, с. 239], на противагу «Раді народовій», що була створена

галицькими поляками 15 квітня 1848 р. [5, с. 15]. Обмежену програму Ради, що

вимагала утворити окремий український коронний край, підтримали представники

Закарпаття, які прагнули вийти зі складу Угорщини та об’єднатися з Галичиною у

складі Австрійської монархії [7, с. 239]. Однак боротьба за національне відрод-

ження, яка розгорілася в Галичині, невдовзі була придушена.

Зміна політичної ситуації спричинила до чергових конституційних змін.

Конституція 1848 р. так і не була впроваджена у життя. Вже 16 травня усі дії щодо

втілення її у життя були офіційно призупинені [8, с. 395]. 30 травня було прийнято

новий закон про вибори. Цей закон скасував верхню палату парламенту, знизив

пасивне виборче право до 24 років та не встановлював обмежень у виборчих

правах [9, с. 127].Революція 1848 р. викликала піднесення національно-визвольних рухів по всій

території Австрійської імперії. Однак разом із піднесенням національно-визвольної

боротьби, почалась і міжнаціональна боротьба. Угорці негативно сприймали

прагнення українського населення Закарпаття приєднатися до Галичини. У

Галичині національні ідеї українців зустріли супротив серед польських політичних

діячів. Подібні міжнаціональні суперечності виникали в усіх краях імперії.

Внаслідок цього революційні сили виявились розпорошеними та змушені були

шукати компроміс з центральною владою Австрії [8, с. 395].

Перший з’їзд австрійського парламенту відбувся лише в середині липня 1848 р.

Внаслідок революційних подій його засідання відбувались у провінційному

моравському (чеському) місті Кремзірі. Від Галичини та Кракова було обрано

100 депутатів, в тому числі 27 поміщиків, 20 представників інтелігенції, 4 міщан,

15 священників, 31 селянин, 2 євреї і губернаторФ. Стадіон. Серед них було 27 депу-

татів-українців (14 селян, 9 священників і 4 представники світської інтелігенції).

Депутати вимагали скасування феодальних повинностей без викупу в

поміщиків. Питання про викуп було поставлено на голосування парламенту

31 серпня. Більшістю голосів було вирішено, що без викупу скасовуються лише ті

повинності, що пов’язані з особистою залежністю селян. А такі повинності як

чинші та сервітути потрібно було викуповувати. Закон про скасування феодальних

повинностей за викуп набрав чинності 7 вересня. Згідно з його вимогами, селяни

повинні були заплатити дві третини викупних платежів, а держава одну третину

[9, с. 127–128]. Внаслідок цього більшість селян, які не мали достатньо коштів для

викупу, фактично втратили можливість отримати землю. Таким чином,

звільнившись від соціальної залежності, українське селянство потрапило в

економічну залежність.Усі спроби українських депутатів пом’якшити кабальні умови скасування

кріпацтва завершилися поразкою. Це призвело до нових заворушень серед

селянства та масштабних повстань. Одним із найбільших було повстання під

проводом депутата Л. Кобилиці, яке охопило Буковину. У 1848 – березні 1849 рр.

відбулося значне військове протистояння [8, с.396].

Не стояв осторонь і Львів. У листопаді 1848 р. там відбулося масове збройне

повстання. Ось як описано дії львів’ян у кримінальній справі Львівського

кримінального суду: «Перші барикади виникли під керівництвом легіонерів

поблизу будинку університету, для їх будівництва з бруківок виймали каміння, а з

будинків частково добровільно, а частково насильно, приносили манаття… Від

пізнього вечора 1 листопада до ранку 2 листопада чернь, частково під

керівництвом гвардійців і легіонерів, почала нападати на склади з залізом і

крамниці зі зброєю, забирати коси, рушниці та іншу зброю, озброюючись проти

війська» [1, с. 429]. Наведені матеріали свідчать, що львівське повстання охопило

широкі версти населення – простих робітників, студентів (у повстанні брав участь

студентський легіон), гвардійців.

Однак революційна боротьба була придушена. Збройне повстання у Львові

завершилось поразкою. Військо зламало опір львів’ян за допомогою артилерії

[5, с. 45–46]. Видатний політичний діяч та депутат австрійського парламенту

Л. Кобилиця був позбавлений депутатського мандату, а після тривалої боротьби

заарештований та засуджений військовим судом до заслання (де він і помер у

1851 р.) [9, с. 127].

Революція 1848 р. завершилась поразкою та розпуском австрійського парла-

менту. Імператор Фердинанд І 2 грудня 1848 р. зрікся трону, а на його місце прийшов молодий Франц-Йосиф І. У своєму маніфесті, оголошеному при вступі на

трон, він відверто підтримав конституційні засади формування державної влади,

однак наголосив на необхідності збереження державної єдності монархії [11,

s. 406–407]. Розпочалась посилена робота уряду над новим конституційним

проектом.

Нова «октройована» (тобто, дарована) конституція була схвалена патентом

Франца-Йосифа І від 4 березня 1849 року. Вона складалася з двох частин:

цісарського патенту про конституцію для Австрії та патенту про політичні права,

гарантовані конституційним устроєм держави. Ця конституція перетворювала

Австрію у централізовану державу, в якій вся повнота влади зосереджувалась у

руках цісаря і його уряду, обмежуючи на їхню користь права громадян і

повноваження парламенту. Стаття 77 цієї конституції передбачала надання

крайових конституцій всім коронним землям [10, с. 24].

Для Галичини крайова конституція була затверджена імператорським

патентом від 29 вересня 1850 р. Порушуючи єдність краю, конституція поділяла

його на три округи – Краківський, Львівський та Станіславський (за назвою м.

Станіславова, сучасна назва якого – Івано-Франківськ). Начальником крайової

адміністрації був намісник, якому підпорядковувались призначені сеймовими

куріями президенти округів. Однак і ці конституції не були введені в дію.

Імператор скасував їх патентом від 31 грудня 1851 р. [4, с. 109].ператор скасував їх патентом від 31 грудня 1851 р. [4, с. 109].

Незважаючи на поразку, революція 1848 р. відіграла важливу роль у зростанні

національної свідомості українського народу та вказала напрямок для подальшої

політичної боротьби. Багато українських політичних діячів зрозуміли, що

невпинна боротьба за національні інтереси українського народу призведе до

позитивних результатів.

Революційна боротьба спричинила прийняття конституції 1848 р., яка була на

той час прогресивним документом. Вона закріплювала, хоч і не у досконалій

формі, принцип розподілу влад, забезпечувала незалежність суду, закріплювала та

гарантувала окремі громадянські та політичні права людини, передбачала

відповідальність уряду перед парламентом, встановлювала порядок прийняття

законодавчих актів та порядок внесення змін до конституції. Однак цей документ

так і не зміг довести свою дієвість.

Окремі положення австрійської конституції 1848 р. пізніше знайшли своє

відображення у конституції 1867 р. та суттєво вплинули на її зміст. Однак вона

була лише першим етапом у складному процесі розвитку австрійського

конституціалізму

Список використаної літератури

1. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Збірник документів і матеріалів ;

за заг. ред. А.П. Коцура, Н.В. Терес. – Київ ; Чернівці : Книги – ХХІ, 2008. – 1100 с.

2. Войцелка К. История Австрии: культура, общество, политика / Карл Войцелка. – М. :

Весь Мир, 2007. – 502 с.

3. Тищик Б.Й. Історія держави і права Франції (1789–1918 рр.) : навч. посібник /

Б. Й. Тищик. – Дрогобич : КОЛО, 2008. – 160 с.

4. Кульчицький В.С. Австрійська конституція 1849 року і крайова конституція для

Галичини 1850 р. / В. С. Кульчицький // Вісник Львівського університету. – Сер. юрид. –

1965. – С. 104–109.

5. Левицький К. Історія політичної думки галицьких українців (1848–1914): на підставі

споминів / КостьЛевицький. – Львів : Друкарня оо. Василіан у Жовкві, 1926. – 736 с.

6. Starzy?ski S. Kodeks prawa politycznego czyli Austriackie Ustawy Konstytucyjne

(1848–1903) / Stanis?aw Starzy?ski. – Lw?w : Uniwersytrt Lwowski, 1903. – 1065 s.

7. Кульчицький В.С. Історія держави і права України : підруч. для студ. вищ. навч. закл. /

ВолодимирКульчицький, БорисТищик. – К. : ВидавничийДім «ІнЮре», 2007. – 624 с.

8. Історія держави і права України : підручник : у 2 т. ; за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина,

В.Д. Гончаренка. – Т. 1. – Кол. авторів : В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький

та ін. – К. : Концерн «ВидавничийДім «ІнЮре», 2003. – 656 с.

9. Кульчицький В. Революція 1848 року на західноукраїнських землях / В. Кульчицький //

Український календар. – 1968. – С. 125–129.

10. Никифорак М.В. До питання про джерела державного права на Буковині у 1775–1918 рр. /

М.В. Никифорак // ВісникЧернівецького університету. – Вип. 75. – 2000. – С. 23–26.

11. Balzer O. Historya ustroju Austryi w zarysie / Oswald Balzer. – Lw?w : Drukarnia

K.S. Jakubowskiego, 1908. – 512 s

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук