ТЕМА 12 Виконання зобов’язань та відповідальність за невиконання або неналежне їх виконання

Римське право - Агафонов С. А. Римське право: Навч.-метод. посіб.
43

ТЕМА 12

Виконання зобов’язань та відповідальність за невиконання або неналежне їх виконання

Виконання зобов’язань. Виконання зобов’язання передбачало здійснення боржником певних передбачених дій на користь кредитора. Кредитор, в свою чергу, повинен був прийняти ці дії. У випадку безпідставної відмови кредитора від прийняття виконання зобов’язання, боржник отримував право вимагати припинення зобов’язання, що призводило до його звільнення від виконання, а зобов’язання вважалося формально виконаним. Звичайно, випадки неприйняття виконання зобов’язань не досить часто зустрічалися в римському суспільстві, а тому для звільнення боржника від кредитора законодавство передбачало ряд вимог:1. Виконання зобов’язання або платіж по зобов’язанню повинні були здійснюватися особою, здатною розпоряджатися своїм майном. Римське право передбачало необхідність виконання зобов’язання боржником особисто лише в тих випадках, коли це зобов’язання носило особистий характер – in faciendo (наприклад, ніхто, крім боржника, не мав певних здібностей і ніхто не міг виконати це зобов’язання за нього). У всіх інших випадках зобов’язання могло бути виконане третьою особою, а також на користь третьої особи, якщо вона була визначена кредитором за договором поруки (procurator);2. Виконання повинно бути повним. Кредитор мав право не приймати часткове виконання. Єдиним виключенням були ситуації, коли боржник відповідав перед кредитором тільки в межах певної частки боргу. Так, наприклад, при спільному подільному зобов’язанні. У випадку недостатності майна у боржника, за згодою кредитора, він міг замість предмета зобов’язання надати що-небудь інше. Це називалося datio in solutum – надання замість платежу чи заміна виконання. В період Юстиніана, зважаючи на аграрну кризу, було дозволено погашати грошові борги без згоди кредитора шляхом передачі йому земельних ділянок, що мали вартість еквівалентну

боргу;3. Виконання повинне було здійснено особі, здатній його прийняти. До таких осіб відносилися: кредитор (якщо він тільки не визнаний таким, що не може розпоряджатися своїм майном), його законний представник, повірений або ж особа, що спеціально вказана в договорі для прийняття зобов’язання;4. Виконання повинно здійснюватися в належному місці (locus solutionis). Місцем виконання як правило визнавалося те місце, де можна було подати позов за невиконання або неналежне виконання зобов’язання. Таки місцем вважалося місце проживання боржника або (за побажанням сторін) місто Рим;5. Зобов’язання повинно бути виконаним в строк, що передбачений договором або випливає із суті зобов’язання та обставин його укладення. Так, наприклад, при продажі товару, що знаходився в іншому місті, боржник мав час необхідний для його доставки. Якщо строк виконання зобов’язання не обумовлювався ні договором, ні його суттю, ні обставинами укладення, ні законом, то зобов’язання повинно було виконуватися негайно (D. 50.17.14).Зобов’язання могло бути виконане достроково, якщо таке виконання не порушувало інтересів кредитора. Так, якщо йшлося про дострокове повернення грошей, взятих в борг, навряд чи кредитор став би заперечувати таке виконання, а у випадку дострокового повернення речі, взятої у платне користування у кредитора, він міг заперечувати оскільки, таким чином втратив би частину доходу.Прострочення виконання (mora). Стародавнє римське приватне право знало два види прострочення виконання: прострочення боржника (mora debendi) і прострочення кредитора (mora accipiendi). Прострочення боржника наступало в тому випадку, коли зобов’язання повинно бути виконане в певний строк, а боржник за певних причин до цього строку зобов’язання не виконав. В тих випадках, коли внаслідок прострочення боржника зобов’язання втрачало інтерес для кредитора, таке прострочення означало повне невиконання.Юридично боржник міг визнаватися таким, що прострочив у випадку несвоєчасного виконання договору. Але ні всі договори в римському праві обмежувалися чіткими термінами виконання. Тому, кредитор, який хотів прийняти виконання за договором з невизначеною датою, повинен був застосувати процедуру особливого нагадування з вимогою виконати договір (interpellatio). Interpellatio не вимагалося при зобов’язаннях з визначеним строком дії (боржник визнавався таким, що прострочив після настання певної дати) та зобов’язаннях ex delicto, що має особливе значення для витребування краденої речі. Крадій визнавався таким, що прострочив автоматично (D.13.1.8.1).Прострочення боржника мало для нього ряд негативних наслідків. Так, mora debendi мало своїм наслідком perpetuatio obligationis. Тобто, борг ставав постійним і з цього моменту боржник відповідав за загибель або пошкодження речі, незалежно від причини, навіть в результаті дії непереборної сили (D. 30.47.6; 45.1.82.1). Крім того, кредитор мав право вимагати повного відшкодування всіх збитків та шкоди, які виникали внаслідок невиконання зобов’язання. Постійність боргу означала, що навіть якщо річ, що не була передана вчасно загине, вона все одно повинна бути передана (грошима). Про такий підхід свідчить норма, яка зазначає, що раб повинен бути переданий і "мертвим" (як якби він був живим, D.45.1.82.1), тобто за нього повинна бути сплачена відповідна сума грошей.Іншим негативним наслідком прострочення був обов’язок боржника у випадку збільшення вартості предмету договору сплатити більшу суму ніж передбачалася договором, а у випадку зменшення вартості, сума належна з боржника, що прострочив залишалася на рівні, що встановлений договором (не зменшувалася). Найбільшу ціну речі (що склалася за весь період між виникненням прострочення та присудженням) сплачував крадій. Для всіх інших боржників сума боргу збільшувалася до найбільшої ціни речі в певний період лише в тому випадку, якщо кредитор доводив, що продав би річ саме в той момент, коли ціна на неї була найвищою.За прострочення з боржника стягувалися відповідні проценти.Прострочення припинялося якщо боржник сплачував кредитору всю суму боргу (в тому числі відшкодовував збитки та сплачував проценти). Ця процедура називалася - purgatio morae (очистити прострочення). Такі ж наслідки стосувалися і випадків, коли сторони домовлялися про продовження договірних правовідносин. Кредитор не міг відмовитися від purgatio morae, оскільки сам міг бути визнаний таким, що прострочив.Прострочення кредитора наставало у випадку неприйняття ним без поважних причин виконання зобов’язання, запропонованого боржником. Наслідком такого прострочення був перерозподіл ризиків. У випадку загибелі речі після настання прострочення кредитора, боржник звільнявся від обов’язку надання її. Це стосувалося і родових речей, оскільки вважалося, що річ, що була доставлена до кредитора і підлягала передачі йому втрачала свої родові якості.Ціллю встановлення прострочення кредитора було послаблення відповідальності боржника: якщо до прострочення він відповідав би навіть за легку необережність, то з моменту прострочення тільки за умисел або грубу необережність. З цього моменту припинялось нарахування процентів, якщо воно було встановлене для боржника. крім того боржнику дозволялося здати предмет зобов’язання до храму або суду з тим, щоб більше не піклуватися про нього. Неможливість виконання та відповідальність за неї боржника. Неможливість виконання зобов’язання могла наставати за виною сторін або без їх вини. У випадку настання неможливості виконання без вини боржника, він звільнявся від відповідальності. Відсутність вини обґрунтовувалася дією непереборної сили (vis maior), тобто, наявністю об’єктивних факторів, що не залежали від волі людини. Наприклад, випадковою вважалася загибель речі внаслідок землетрусу, повені тощо. В даному випадку необхідно було визначити особу, що несе ризик такої загибелі речі. Римляни зазначали, що "res perit domino" (річ гине на шкоду власникові). Обставини непереборної сили могли звільняти від виконання тільки тих зобов’язань, об’єктом яких були речі, що загинули. Якщо йшлося про родові або грошові зобов’язання неможливість виконання виключалася.У випадку настання неможливості виконання з вини боржника, він ніс відповідальність. Форми відповідальності в різні періоди були неоднакові. На більш ранніх етапах існування римського суспільства відповідальність мала особистий характер (покарання було спрямоване саме на особу боржника) та застосовувалася кредитором. Кредитор міг прив’язати боржника кайданами, продати його в рабство, тощо. Такий стан існував до IV ст. до н.е. і був пом’якшений законом Петелія, який встановив, що стягнення повинно накладатись не на особу, а на майно боржника, яке виступало в свою чергу гарантією належного виконання зобов’язання.Підставою для притягнення боржника до відповідальності в Стародавньому Римі була вина. Римляни розрізняли два види вини. Найбільш тяжкою була вина, в основою якої був умисел (dolus). Іншою формою визнавалася вина у формі необережності (culpa). Необережність, в свою чергу, також поділялася на види: груба необережність (culpa lata) і легка необережність (culpa levis). Різновиди необережності визначалися наступним чином. Грубою необережністю визнавалися діяння того, хто не розуміє того, що повинна розуміти будь-яка середня людина (non intellegere quod omnes intellegunt D.50.16.213.2). Легкою необережністю визнавалася така поведінка, якої б не допустив гарний хазяїн (bonus paterfamilias, diligentissimus, D.19.2.25.7).Боржник відповідав за dolus якщо неможливість виконання наставала в результаті його умисних дій. Наприклад, він свідомо знищив або пошкодив річ, що була взята у тимчасове користування.При притягненні до відповідальності за culpa римляни враховували міру піклування за майном (diligentia) або наявність необхідної професійної підготовки для здійснення певної діяльності (D. 19.2.9.5). Боржник повинен передбачати негативні наслідки своїх дій, а тому якщо він веде себе як нормальний хазяїн, а шкода все ж таки виникає, він не несе відповідальності за необережність. З зазначеного вище можна зробити висновок, що римляни при визначенні ступеня необережності користувалися не конкретними нормами, а так званими абстрактними критеріями – нормальний хазяїн, поганий хазяїн.Однак, були і такі види правовідносин, коли говорилося не про абстрактну необережну вину (culpa in abstracto), а про необережну вину за конкретними критеріями (culpa in concreto). Така вина могла наставати у випадках, коли правовідносини вимагали від суб’єкта відношення до майна не просто як нормального хазяїна (будь-якого середньостатистичного), а такого відношення, ніби це майно є його власністю. Наприклад, за договором товариства кожен з товаришів був зобов’язаний піклуватися про спільне майно таким же чином, яким він піклувався про свою власність (diligentia quam suis rebus adhidere solet, D.17.2.7.2).Якщо боржник проявляв повну увагу та піклування щодо майна, а шкода все ж таки настала, то римляни говорили про випадок (casus). За випадок боржник відповідальності не ніс. Тобто, всі витрати за випадково загибле майно ніс власник цього майна, оскільки ні до кого не міг пред’явити позов. Єдиним виключенням з цього правила була можливість підвищеної відповідальності, яка була встановлена преторським едиктом на хазяїв трактирів, постоялих дворів, кораблів за речі, що були прийняті на зберігання від відвідувачів та пасажирів.

Семінарське заняття

1. Виконання зобов’язань. 2. Прострочення виконання (mora). 3. Неможливість виконання та відповідальність за неї боржника.

Термінологічний словник

bonus paterfamilias diligentissimus - гарний хазяїн би не допустивcasus - випадокcui resisti non potest - якій неможливо супротивитись (про стихійну силу)culpa - вина у формі необережності culpa in abstracto - абстрактна вина у формі необережностіculpa in concreto - конкретна вина у формі необережностіculpa lata dolo aequiperatur - груба необережність прирівнюється до умислуculpa lata - груба необережністьculpa levis - легка необережністьdatio in solutum - надання чогось замість платежу чи заміна виконанняdiligentia - піклування за майномdolus - умиселin faciendo - особистоinterpellatio - процедура особливого нагадування з вимогою виконати договірlocus solutionis - належне для виконання місцеmora - прострочення виконанняmora accipiendi - прострочення кредитораmora debendi - прострочення боржникаnon intellegere quod omnes intellegunt - не розуміє того, що повинна розуміти будь-яка середня людинаperpetuatio obligationis - постійність боргуpurgatio morae - процедура очищення прострочення (сплата всього, що належить)res perit domino - річ гине на шкоду власниковіvis maior - непереборна сила

Завдання для перевірки знань

1. Які наслідки безпідставної відмови кредитора від прийняття виконання зобов’язання?2. Чи дозволялося за римськими нормами часткове виконання зобов’язання?3. Що таке locus solutionis?4. В яких випадках боржник визнавався таким, що прострочив виконання?5. Які існували підстави притягнення боржника до відповідальності?

Рекомендована література:

1. Дождев Дмитрий Вадимович. Римское частное право: Учебник для вузов / под общ. ред. академика РАН д.ю.н. проф. В.С. Нерсесянца. — М. : НОРМА, 2002. – С. 493-504.2. Підопригора Опанас Андронович. Основи римського приватного права: Підручник для студ. юрид. вузів і фак.. — К. : Вентурі, 1997. – С. 183-192.3. Новицкий Иван Борисович. Основы римского гражданского права. – М: Юридическая литература, 1972. – С. 177-189.

< Попередня   Наступна >