Стаття 10. Застосування аналогії закону та аналогії права

Сімейний кодек - Розділ І (ст.1-20)
138

Стаття 10. Застосування аналогії закону та аналогії права

1. Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). 2. Якщо до регулювання сімейних відносин неможливо засто­сувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права).

Частина 1 коментованої статті передбачає застосування ана­логії закону, а ч. 2 — аналогії права. Сімейне право, як і цивільне, не може повністю охопити усю різноманітність регу­льованих ним відносин. Тому можливі прогалини, для запов­нення яких і застосовуються аналогія закону та аналогія права. Отже, аналогія закону та аналогія права є способами заповнен­ня прогалин у законі.

Треба розрізняти застосування аналогії закону та аналогії права.

Аналогія закону застосовується у тих випадках, коли: відсут­ня норма права, яка безпосередньо регулювала б дані відноси­ни; необхідно, щоб ці відносини потребували правового регу­лювання; щоб існували норми права, які регулювали б подібні відносини (ч. З ст. 11 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України. Так, ЦК УРСР 1922 р. (чинний з 1 лютого 1923 р.) не передбачав договір довічного утримання. Однак на практиці такі договори мали місце. Тому суди при вирішенні спорів, пов'язаних з такими договорами, застосовували за ана­логією норми, що стосувалися договору купівлі-продажу (в ЦК 1963 р. і в ЦК 2003 р. договір довічного утримання перед­бачений).

Аналогія права застосовується, якщо: відсутній закон, що ре­гулював би дані відносини; немає закону, що регулював би подібні відносини; наявні спірні відносини, які потребують правового регулювання. За таких обставин суд вирішує справу виходячи із загальних засад та змісту законодавства Укр

аїни (ч З ст. 11 ЦПК).

Прикладом застосування аналогії права є ухвали судової ко­легії у цивільних справах Верховного Суду СРСР у справах Марцинюка (1940 р.) та Бичкової-Гончаренко (1949 р.). Зазначені особи брали участь у гасінні пожежі, щоб врятувати державне майно, і звернулись до суду з позовом про відшкодування шко­ди, у задоволенні якої їм було відмовлено. ЦК УРСР 1923 р. та ЦК РРФСР 1922 р. не містили норм, які регулювали б пов'язані з наведеними випадками та подібні відносини. Верховний Суд СРСР зазначив, що відсутність у ЦК норм, які регулювали б такі відносини, не може бути підставою для відмови у позові. Тож суд мав виходити із засад, передбачених Конституцією СРСР 1936 р., зокрема з її ст. 131, яка зобов'язувала усіх громадян бе­регти та зміцнювати соціалістичну власність, і відповідно до , політики радянської держави (ст. 4 ЦПК РРФСР 1922 р. та ст. 6 ЦПК УРСР 1923 р.) за аналогією права прийняти рішення про відшкодування шкоди1.

У ЦК 1963 р. зазначене положення передбачене у главі 41. Тому для вирішення аналогічного спору не потрібне застосу­вання ні аналогії закону, ні аналогії права. Крім того, нині відсутній інститут права соціалістичної власності. Тому згідно з положенням ч. 4 ст. 13 Конституції про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності необхідно відшкодовувати шкоду, заподіяну при рятуванні майна будь-якої форми власності. У главі 80 ЦК передбачено, що шкода підлягає відшкодуванню не тільки при рятуванні чужого майна, а й при відверненні загро­зи її заподіяння будь-якому чужому майну, а також при ряту­ванні життя та здоров'я іншої особи.

 

< Попередня   Наступна >