Стаття 130. Загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників

Кодекс законів про працю - Глава ІХ (ст.130-138)
45

Глава IX

ГАРАНТІЇ ПРИ ПОКЛАДЕННІ НА ПРАЦІВНИКІВ МАТЕРІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ШКОДУ, ЗАПОДІЯНУ ПІДПРИЄМСТВУ, УСТАНОВІ, ОРГАНІЗАЦІЇ

Стаття 130. Загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників

Працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського риску, а також за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки і за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності. Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

(Стаття 130 із змінами, внесеними згідно з Указами ПВР № 1616-09 від 24.12.76, № 2444-11 від 27.06.86; Законом № 263/95-ВР від 08.07.95)

1.  Коментована стаття має принципово важливе знач

ення в системі норм, які регулюють порядок застосування матеріальної відповідальності працівників. Вона закріплює загальні засади, якими необхідно керуватися в кожній конкретній ситуації, що пов'язана із встановленням факту нанесення шкоди підприємству, установі, організації, розмірів та порядку відшкодування заподіяної шкоди. Положення законодавства про матеріальну відповідальність поширюються на всіх юридичних осіб, незалежно від їх форми власності та організаційно-правової форми. Вони також застосовуються, якщо стороною трудових правовідносин — роботодавцем виступає фізична особа.

2.  Матеріальна відповідальність полягає в обов'язку працівника відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов'язків у встановленому законом розмірі та порядку. В основі матеріальної відповідальності лежить обов'язок працівника бережливо ставитися до майна власника та вживати заходів щодо запобігання шкоди (такий обов'язок прямо закріплений частиною другою ст. 131 КЗпП).

У чинному законодавстві поряд з поняттям матеріальної відповідальності визначена категорія цивільної майнової відповідальності (ст. 440 ЦК України.) Однак тотожні на перший погляд поняття за правовою природою істотно відрізняються одне від одного. Матеріальна відповідальність є інститутом трудового права. Умови, підстави, обсяг та порядок її застосування закріплено КЗпП України. Майнова відповідальність є цивільно-правовою категорією. Правове забезпечення застосування заходів майнової відповідальності здійснює ЦК України, тому вона не поширюється на трудові правовідносини.

Галузева належність матеріальної відповідальності до трудового права визначається характером правопорушення. Щодо шкоди, завданої власнику працівником внаслідок недотримання трудової дисципліни, норми цивільного законодавства не застосовуються.

3.  Правовою підставою застосування заходів матеріальної відповідальності є трудове правопорушення. Під трудовим правопорушенням слід розуміти винне протиправне невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків — порушення трудової дисципліни працівником.

4.  Матеріальна відповідальність може бути покладена на будь-якого працівника, який уклав з власником або уповноваженим власником органом трудовий договір. Здійснення трудової діяльності за цивільно-правовими договорами не охоплюється сферою трудового права. А тому особи, які виконують роботу на підставі цивільно-правових угод (наприклад, за договором підряду), несуть майнову відповідальність за нормами цивільного законодавства.

5.  У законодавстві про працю немає обмежень щодо покладення на неповнолітніх працівників матеріальної відповідальності. Трудова дієздатність, тобто здатність укладати трудові договори та бути учасником трудових правовідносин, настає з 16 років, у певних випадках — з 15 років, а учнів — з 14 років (ст. 188 КЗпП України). Проте письмові договори про повну матеріальну відповідальність не можуть укладатися з неповнолітніми працівниками до 18 років.

6.  Обов'язковою умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є вина.

Працівник визнається винним у заподіянні шкоди, якщо протиправне діяння вчинене ним умисно або з необережності (за винятком випадків, коли шкоду нанесено джерелом підвищеної небезпеки). Умисел характеризується тим, що працівник усвідомлює протиправність свого діяння (дії чи бездіяльності), а також передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки та бажає або свідомо допускає їх настання. Необережність працівника, яка спричинила шкоду, як правило, полягає в недостатній передбачливості при виконанні трудових обов'язків: працівник або не передбачив негативних наслідків своєї дії чи бездіяльності, хоча міг і повинен був передбачити їх; або передбачив, однак легковажно понадіявся їх попередити.

Матеріальна відповідальність за трудовим правом настає незалежно від форми вини працівника: умислу чи необережності. Одні трудові правопорушення передбачають лише необережну вину працівника (несумлінне виконання працівником трудових обов'язків). Інші (крадіжка, привласнення наданих цінностей) можуть здійснюватись тільки умисно. Треті можуть здійснюватись як умисними, так і необережними діями (наприклад, пошкодження, знищення предметів, обладнання, іншого майна власника).

За умисне нанесення шкоди (наприклад, знищення чи пошкодження матеріалів, напівфабрикатів, продукції, інструментів та іншого майна підприємства) працівник завжди відповідає в повному розмірі нанесеної шкоди. За аналогічні наслідки діяння, вчиненого з необережності, працівник відповідає в розмірі нанесеної шкоди, але не вище свого середньомісячного заробітку.

Невиконання чи неналежне виконання трудових обов'язків з причин, що не залежать від волі працівника (при відсутності необхідних матеріалів, при недостатній кваліфікації працівника чи його непрацездатності, у випадку крайньої необхідності тощо), не є винними, а тому не можуть зумовити застосування заходів матеріальної відповідальності.

Працівник вважається невинним за умови, що він проявив обачність і дбайливість, які необхідні за наявних обставин, вжив усіх залежних від нього заходів для відвернення шкоди.

Пленум Верховного Суду України у постанові № 14 від 29 лютого 1992 р. «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» звертає увагу на ту обставину, що встановивши при розгляді справи, що шкода заподіяна не лише з вини працівника, до якого пред'явлено позов, але й з вини службових осіб підприємства, установи, організації, суд відповідно до ст. 105 ЦПК має обговорити питання про притягнення їх у справі як співвідповідачів.

7.  Вирішуючи питання про притягнення працівників до матеріальної відповідальності, власник або уповноважений ним орган та судові органи повинні визначити, порушення яких конкретних норм та вимог були причиною завданої шкоди.

Діяння працівника, які не порушують законодавство про працю, є правомірними, а тому не можуть кваліфікуватися як трудові правопорушення (наприклад, відмова від переведення на іншу роботу). Не можна також вважати протиправним (а отже застосовувати заходи матеріальної відповідальності) невиконання трудових обов'язків працівником, зумовлене станом його здоров'я чи внаслідок недостатньої кваліфікації.

8.  Істотною умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є завдана шкода. Порушення працівником трудової дисципліни, яке не спричинило шкоду, не може мати наслідком застосування заходів матеріальної відповідальності.

На відміну від цивільно-правової майнової відповідальності, матеріальна відповідальність за трудовим правом настає тільки за пряму дійсну шкоду.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям» під прямою дійсною шкодою слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства затратитись на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати. Не одержані прибутки з підстав, пов'язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов'язків, не можуть враховуватись при визначенні розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню.

9.  Пряма дійсна шкода може бути наслідком зіпсуття чи знищення майна підприємства, установи, організації (обладнання, транспортних засобів, напівфабрикатів, спецодягу та ін.); неповного отримання підприємством грошових надходжень, які йому належали, внаслідок недбалого ставлення працівника до своїх трудових обов'язків; знецінення документів внаслідок пропуску строку позовної давності та неможливості в зв'язку з цим стягнення за документами, які підтверджують належать заборгованості; знеціненим документом є також неналежне складений акт на приймання продукції. До зайвих виплат відносяться суми штрафів; заробітної плати, виплачені звільненому працівникові у зв'язку з затримкою з вини службової особи видачі трудової книжки (неправильне формулювання причин звільнення); премій, незаконно виплачених працівникам тощо.

Норма ст. 130 КЗпП, яка передбачає відшкодування тільки прямої дійсної шкоди, є істотною гарантією для працівників. Вона є відображенням однієї з основних функцій трудового права — захисту прав працівників.

10.  Обсяг матеріальної відповідальності працівника за загальним правилом визначається розміром завданої шкоди в межах середнього заробітку працівника. Зобов'язання повного відшкодування завданої шкоди виникає у випадках, прямо зазначених КЗпП.

11.  При застосуванні заходів матеріальної відповідальності у кожному конкретному випадку треба встановити: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно та чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника.

12.  Залежно від виду пошкодженого або втраченого майна, способу та обставин нанесення шкоди, ступеня та форми вини, законодавством про працю встановлюються два види матеріальної відповідальності: обмежена та повна. Основним видом є обмежена матеріальна відповідальність. Обсяг цієї відповідальності зумовлений розміром заподіяної шкоди, але обмежується середньомісячним заробітком працівника. Повна матеріальна відповідальність застосовується лише у випадках, прямо передбачених в законодавстві.

13. Причинний зв'язок між діяннями працівника та шкідливими наслідками є також істотною передумовою покладення на працівника матеріальної відповідальності. Причинний зв'язок як умова матеріальної відповідальності означає, що шкода була завдана не випадково, а є наслідком конкретного діяння працівника. На працівника не може покладатись матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну іншими працівниками. Це означає, що відповідальність наступає тільки за шкоду, яка знаходиться у прямому причинному зв'язку з діями (бездіяльністю) конкретного працівника. Для встановлення причинного зв'язку, у разі необхідності, на підприємстві створюється спеціальна комісія або призначається експертиза.

Законодавство про працю передбачає можливість притягнення працівника до матеріальної відповідальності у випадку непрямого причинного зв'язку. Посадові особи, керівники підприємств, установ, організацій можуть відповідати за матеріальну шкоду і за відсутності безпосереднього причинного зв'язку між їх діями і шкодою, заподіяною власнику. Для цієї категорії працівників достатньо лише вчинення дій, які створюють умови для неправомірних дій іншими працівниками. Наприклад, керівник підприємства, установи, організації або його заступники, керівники структурних підрозділів, їх заступники відповідають за правильність організації обліку та збереження матеріальних та грошових цінностей, верстатів, обладнання і т. ін. (частина друга ст. 133 КЗпП). Недостатня увага, яка приділяється цим питанням, прямо не заподіює шкоди підприємству, але істотно полегшує її спричинення іншими працівниками. Тому при виявленні недостачі матеріальних цінностей до матеріальної відповідальності притягаються не тільки безпосередні винуватці, але і посадові особи, які несумлінно виконували свої трудові обов'язки. Крім того, керівники підприємств, структурних підрозділів притягуються до матеріальної відповідальності за пряму дійсну шкоду підприємству, яка виникла внаслідок зайвих грошових виплат, неприйняття необхідних заходів для відвернення простою, випуску недоброякісної продукції, розкрадань, знищення та пошкодження матеріальних або грошових цінностей. В цьому випадку матиме місце прямий причинний зв'язок.

14. Відсутність у діях працівника хоча б одного елементу складу трудового правопорушення — неправомірності діяння, вини або причинного зв'язку між шкодою та діями (чи бездіяльністю) працівника — повністю звільняє його від обов'язку відшкодування власнику завданої шкоди.

15.  Матеріальна відповідальність є одним із видів юридичної відповідальності. За вчинення трудового правопорушення, яке спричинило шкоду, крім матеріальної, можуть застосовуватись заходи дисциплінарної, адміністративної та кримінальної відповідальності, незалежно одна від одної в порядку, передбаченому для кожного виду відповідальності. Положення коментованої статті не суперечать частині першій ст. 61 Конституції України, яка закріплює, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Працівник зобов'язаний відшкодувати шкоду незалежно від того, чи застосовувались до нього заходи інших видів юридичної відповідальності (дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної).

Якщо для визначення обсягу відповідальності працівника (обмежена чи повна) необхідно встановити факт вчинення кримінально карного діяння, матеріальну відповідальність потрібно покладати лише після застосування заходів кримінальної відповідальності щодо нього.

16. Законодавство про працю передбачає обставини, які виключають матеріальну відповідальність працівника (шкода була завдана діями працівника, які загалом підпадають під ознаки трудового правопорушення, однак були вчинені в результаті нормального виробничо-господарського ризику, крайньої необхідності).

Відповідно до частини четвертої ст. 130 КЗпП не допускається покладення на працівника відповідальності за таку шкоду, яка може бути віднесена до категорії нормального виробничо-господарського ризику. Категорія нормального виробничо-господарського ризику не має законодавчого закріплення. Виробничий ризик передбачає розумну господарську діяльність, яка допускає можливість отримання результатів, які покривають повністю або частково понесені підприємством витрати. Виробничо-господарський ризик може виникати при розробці та освоєнні нових технологій, обладнання, машин і т. ін.

Виробничий ризик вважається виправданим у випадку дотримання наступних умов:

— діяння працівника були правомірні;

— поставлена мета не може бути досягнутою за допомогою інших засобів, які не пов'язані з виробничо-господарським ризиком;

— ризик відповідає завданням, заради яких він здійснюється;

— працівник, який допустив ризик, застосував всі можливі заходи для попередження шкоди;

—  об'єктом ризику стали матеріальні блага, а не життя та здоров'я людей;

— ризикував працівник, який має необхідну професійну підготовку.

17.  Положення законодавства про працю не містить тлумачення категорії крайньої необхідності за трудовим правом. Очевидно, її потрібно визначати за принципами загальної теорії правопорушень з урахуванням, що саме такий підхід є в чинному Кримінальному кодексі України та Кодексі про адміністративні правопорушення.

Крайньою необхідністю визнається випадок, коли для усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров'ю людей, майну інших власників, працівник заподіює шкоду майну, яке надане йому власником або уповноваженим власником органом для здійснення трудової функції (наприклад, водій автомашини вчиняє аварію, щоб запобігти наїзду на перехожого, який несподівано вибіг на дорогу). За заподіяну шкоду в стані крайньої необхідності матеріальна відповідальність на працівника не покладається, такі дії визнаються правомірними. На відміну від матеріальної відповідальності цивільна майнова шкода, заподіяна в стані крайньої необхідності, повинна бути відшкодована особою, яка заподіяла шкоду, або власником чи уповноваженим ним органом, які поставили працівника в стан крайньої необхідності (ст. 445 ЦК України).

18. До працівника не застосовуються заходи матеріальної відповідальності за шкоду, яка виникла в результаті виконання наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу. Відповідальність за таку шкоду покладається на особу, яка видала наказ (розпорядження). Разом з тим працівник, який заподіяв шкоду внаслідок виконання завідомо неправомірного наказу або розпорядження власника чи уповноваженого ним органу, відповідає на загальних засадах разом з особою, яка видала такий наказ (розпорядження). Працівник також зобов'язаний повністю або частково відшкодувати заподіяну підприємству шкоду.

19.  Частина п'ята статті 130 КЗпП надає право працівнику добровільно відшкодувати шкоду, завдану власнику, повністю або частково.

Відшкодування шкоди здійснюється за згодою власника шляхом:

—  внесення відповідних грошових сум;

— або передачею власнику рівноцінного майна;

— або усуненням пошкодження.

На добровільне відшкодування шляхом внесення грошових сум згода власника не потрібна.

В законодавстві немає заборони щодо можливості добровільного відшкодування шкоди з поступовою виплатою платежів. Працівник може дати письмове зобов'язання відшкодувати шкоду протягом визначеного терміну, з зазначенням періодичності внесення платежів. Виконання зобов'язання в цьому разі потребує згоди власника або уповноваженого ним органу.

20.  Усунення пошкодження майна як спосіб відшкодування здійснюється працівником у вільний від основної роботи час.

Такий вид відшкодування шкоди, як правило, здійснюється працівниками, які виконують трудові обов'язки, використовуючи засоби чи обладнання власника (наприклад, водії автомобілів, тракторів, працівники, які пошкодили станок або інше обладнання).

21.  Передача рівноцінного майна переважно застосовується особами, які зобов'язані відшкодувати шкоду в повному обсязі. Обов'язковою умовою такого способу відшкодування шкоди є передача не будь-якого аналогічного майна, а рівноцінного за своїми властивостями, якісними характеристиками, вартістю та ступенем зносу.

Добровільне відшкодування працівником шкоди позбавляє власника права примусового стягнення суми відшкодування.

22.  Добровільне відшкодування шкоди доцільно використовувати лише за умови, що сторони (працівник і власник) не мають сумнівів щодо ступеню та форми вини працівника, обсягу завданої шкоди та розміру сум відшкодування. Для цього необхідно встановити сукупність обставин:

— факт неправомірності поведінки працівника, тобто чи було порушення конкретної правової або технічної норми та саме яка норма була порушена;

— форму вини працівника;

— наявність причинного зв'язку між завданою шкодою та винними протиправними діями працівника;

— наявність інших факторів, які сприяли виникненню шкоди;

—  обсяг завданої шкоди та в чому конкретно вона виявляється (пошкодження, знищення, недостача тощо);

—  вид та обсяг відповідальності працівника (повна чи обмежена відповідальність);

—  правильність визначеного розміру завданої шкоди (зокрема, чи враховано природний знос та інші фактори, які впливають на розмір шкоди).

 

Наступна >