Головна

Судовий процес над членами уряду  Руської Лемківської Республіки – джерело вивчення українських державотворчих процесів на Лемківщині (1918-1921 рр.)І. Гловацький©Лвівський національний університет імені Івана Франка вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна тел. (0322) 296-47-40

 

 

 

 

На матеріалах політичного судового процесу висвітлено маловідомі факти державотворчих процесів на Лемківщині, показано виникнення лемківських національних республік, організацію державного апарату та перші кроки здійснення правосуддя. Зроблено спробу дати правовий аналіз історичним і правовим умовам виникнення та нетривалої діяльності Руської Лемківської Республіки.

Ключові слова: процес, республіка, суд.

10 червня 1921 р. у Новому Санчі розпочався незвичайний політичний судовий процес над членами уряду Руської Лемківської Республіки. Очолював трибунал судовий радник Пшехоцький, "вотували", тобто допомагали йому судді Рихлік і Гжегорчик. Обвинувачення підтримував винятково шовіністично налаштований прокурор Пєхович. Захищали обвинувачених адвокати К. Черлюнчакевич, В. Загайкевич та Л. Ганкевич.

Польська влада ретельно готувалася до проведення цього судового процесу. Кореспондент газети повідомляв, що готель, в якому проживав він та адвокати обвинувачених, був під "особливою охороною шпиків (працівників карного розшуку польської поліції. – І.Г.)". До залу судово

го засідання впускали за пред’яленням спеціальних квитків, які видавали лише в руки поляків та поліції. Щоб заповнити слухачами зал судового засідання, влада залучила особовий склад поліцейської школи. Лемків у залі було дуже мало [1].

Незважаючи на заходи перестороги, вжиті польською владою, на самому початку судового засідання було заявлено клопотання прокурора про розгляд справи у закритому судовому засіданні. Рішучий протест проти цього клопотання обвинувачених та їхніх захисників переконало трибунал у безпідставності цього клопотання і воно було відхилене. Що ж було причиною такого занепокоєння польської влади цим процесом і в чому звинувачувались члени уряду Руської Лемківської Республіки? [2, с.178]

По кримінальній справі притягалися до кримінальної відповідальності за вчинення державної зради за ст.58 кримінального кодексу Австрії греко-католицький парох села Ізба Дмитро Хиляк, адвокат у Мушині, доктор прав Ярослав Качмарчик та селянин з Криниці-Села 74-річний Микола Громосяк.

Обвинувальний висновок проголошував: "5 грудня 1918 року після упадку центральних держав, відбулися за ініціативою обвинувачених у Фльоринці Грибівського повіту збори, на яких зібрані висловилися за те, що одною природною, розумною і корисною орієнтацією руського народу було і є стремління до з’єднання всіх руських просторів в один організм, що "руський народ, який замешкує територію Галичини по Сян, Попрад і Дунаєць, полудневі стоки Карпат і Буковину на північ від Серету висказує святочно волю належати до спільного політичного організму і протестує проти претензій поляків і мадярів до згаданих територій, а навіть їх частин і проти виконання суверенітету над руським народом".

Це ж саме стверджувалось і на других зборах, які відбулися 12 березня 1919 року у Фльоринці, також за ініціативою обвинувачених.

За думкою згаданих резолюцій, як це на слідстві пояснив о. Хиляк, вважається, що на Лемківщині сувереном є тільки руський народ, який не підлягає польському зверхництву. В такому дусі виступив з промовою о. Хиляк на зборах, прагнучи утвердити серед учасників переконання, що єдиним реальним постулатом (вимогою. – І.Г.) може бути відірвання Лемківщини від Польщі і з’єдинення зі совітською Росією.

Для здійснення і переведення цього постулату утворено після других зборів у Флоринці "Руський Уряд", у склад якого увійшли всі три обвинувачені. "Руський Уряд" виконував справді привласнену собі на Лемківщині владу…" [2, с.181].

Уже на початку судового розгляду справи виникла мовна проблема: на якій мові вести процес.[1]

Відроджена у 1918 році Друга Річ Посполита Польська, на відміну від Австро-Угорської імперії, виявляла свій окупаційний та шовіністичний характер і стосовно мовного законодавства.

Уже у так званому "Трактаті про охорону національних меншин" від 28 червня 1919 року, підписаному у Версалі між Польщею й державами Антанти, польська держава взяла на себе низку зобов’язань щодо національних меншин. Зокрема, вона зобов’язувалась, що жодний закон, розпорядження польської влади не суперечитиме правовим нормам цього трактату.

Стаття 7 вимагала від Польщі, аби всі мешканці держави, незалежно від раси, мови або релігій, були рівні перед законом і мали право користуватися всіма цивільними й політичними правами, у тому числі правом доступу до професій і посад. І, найголовніше, польський уряд мав ужити заходів до поліпшення умов застосування й використання рідної мови в судах. Трактат не розшифровував, що він мав на увазі під термінами "покращити, (поліпшити)" використання рідної мови.

Таке розпливчасте формулювання норми трактату щодо вживання рідної мови в судах національними меншинами викликало бурхливу дискусію у колах польських правників [4, с.81, 211-215, 495-497; 5, с.673-677], а на практиці це призводило до нехтування судами права українців на вільне користування рідною мовою.

На початку судового розгляду адвокат Л. Ганкевич звернувся до обвинуваченого на українській мові. Прокурор "мов ошпарений запротестував, що не розуміє цеє мови." Українські адвокати щодо прав української мови у судовому засіданні були категоричні. На щастя, головуючий виявився інтелігентною і виваженою людиною. Для того щоб спрямувати процес розгляду справи у необхідному напрямку, йому достатньо було сказати: "Обі мови (маючи на увазі польську та українську. – І.Г.) так подібні, що ми їх розуміємо" [6]. З цього випливало, що підсудні могли вільно давати показання на українській мові.

Загалом головуючий намагався вести процес у доброзичливій і спокійній атмосфері. Він навіть насмілився висловити певні свої сентименти підсудним: "Ви маєте дуже добрі ідеали, але ви, однак, утопіст, вам хочеться, щоб Лемківщина була центром уваги усього світу і була винятком в комплексі дуже складних світових питань" [1].

Підсудні своєї вини у вчиненні державної зради не визнали, хоча ствердили обставини створення Руської Лемківської Республіки. Основні доводи заперечення підставності обвинувачення полягали ось у чому:

1) Лемківщина є споконвічно складова частина Східної Галичини;

2) Польська влада на Лемківщині є тимчасовим військовим окупантом;

3) Кожен народ відповідно до 14 пунктів В.Вільсона вправі бути суверенним і незалежним;

4) Остаточне рішення про долю Лемківщини і Східної Галичини має вирішити Мирна Конференція у Парижі.

У своїй промові прокурор не лише проявив елементарне незнання історії та життя лемків, а з люттю виступив проти 14 пунктів В.Вільсона, постійно наголошуючи, що Лемківщина споконвіку була інтегральною частиною Польщі, при цьому посилався на Нестора літописця. В завершенні промови звернувся до присяжних: "Ви, польські патріоти, засудіть тих агітаторів, а руський люд піде з вами" [7, с.25].

Адвокати у своїх промовах піддали нищівній критиці шовіністичний і провокаційний виступ прокурора. Під враженням красномовних виступів адвокатів присяжні судді одноголосно заперечили наявність у діях підсудних злочину державної зради. Підсудних Д. Хиляка, Я. Качмарчика та М. Громосяка трибунал виправдав і звільнив з-під варти, де вони перебували шість місяців.

Матеріали цього політичного судового процесу дають можливість дійти цікавих історико-правових висновків щодо державотворчого процесу на Лемківщині у період визвольних змагань українського народу.

1. Історичні та правові умови виникнення Руської Лемківської Республіки.

Лемківщина споконвіку українська земля, як і Східна Галичина, з 1772 р. перебувала під окупацією Австрії, а згодом Австро-Угорщини. Периферичне розташування Лемківщини, брак української інтелігенції, за винятком священиків і незначної кількості учителів були причиною слабкого зв¢язку Лемківщини з Галичиною. Разом з тим притаманний Лемківщині консерватизм зберіг лемків від полонізації, хоча й утруднював поширення нових українських прогресивних течій [8, с.1276].

Лемківщина складалася із шести повітів, у яких компактно проживали українці: Сяноцького – 55, Кросненського – 25, Яслицького – 20, Горлицького – 40 і Новосандецького з 30% українського населення. Усього там проживало близько 350000 українців [9].

Український національний рух на Лемківщині пожвавішав у кінці ХІХ ст. Основними політичними течіями на Лемківщині були українофільство та москвофільство зі значною перевагою останнього. Москвофіли мали велику підтримку царської влади, починаючи з 1874 р. засновували товариства ім. М. Качковського, створили у всіх більших містах філії товариства, а в селах читальні, видаючи газети, журнали тощо. Так, якщо на території Лемківщини діяло 22 читальні "Просвіти," то москвофільських читалень ім. Качковського – 109.

Основне ідеологічне кредо, яке москвофільство намагалося прищепити лемкам, зводилось ось до чого:

1) Будь тем, кьмь сотворил тебе Господь, т. е. Русским хлопомь, а не яким-то украинцемь, радикаломь и т.д. – а не будуть из тебе другія народи сміятися и будуть тебе поважати…

6) Если тебе кто скажеть, що ти украинець или радикаль, то скажи: "ти сам дурной" [10, с.91].

Щоправда, і серед москвофільства були істинні патріоти національної ідеї, такі як Ладожинський, Лавровський та Кодуловський. Але їх було надто мало. Несміливі спроби української інтелігенції поширити свій вплив на Лемківщину, як правило, паралізувався заходами москвофільства. Разом з тим слушно наголошується в літературі, що українці дуже мало цікавилися життям лемків. Навіть у документах УНР і ЗУНР мало що можна знайти про Лемківщину [11, с.248].

У 1915 р. русофільська частина лемків зазнала численних репресій з боку австрійської влади, безліч арештів, концентраційний табір у Талєргофі [12, с.115]. З 120 сіл Лемківщини у Талєргоф було інтерновано понад 2000 в’язнів, з яких 200 померли від холоду і голоду [13, с.62]. Певна частина москвофілів покинула лемківські землі і пішла з відступаючими російськими військами.

Водночас зростали українські національні течії на Лемківщині.

Австрійська влада, а згодом і польська, у своїх інтересах використовували москвофільство проти українського національного руху на Лемківщині. У листі львівського воєводи до міністерства внутрішніх справ Польщі в 20-х роках повідомлялось: "Сьогоднішнє становище староруських партій є дуже сприятливим. У партії в дійсності перебуває багато старих діячів (перед тим воєводське управління взяло на облік всіх визначних діячів москвофільства), але які не втратили контактів з сільським населенням…" [10, с.91].

6 січня 1916 р. у Вашингтоні Американський Інститут Міжнародного Права прийняв "Декларацію Прав і Обов’язків Народів". Декларація чітко проголосила: "1) Усяка нація має право на існування... 2) Усяка нація має право на незалежність... 4) Усяка нація має право володіти територією в певних кордонах і здійснювати виключну владу над своєю територією..." [14, с.8].

Починаючи із січня 1917 р. і до кінця 1918 р., президент США В. Вільсон неодноразово формулював своє бачення майбутнього мирного врегулювання європейських справ. У результаті з’явилися відомі "14 пунктів В. Вільсона", які лягли в основу принципів роботи Мирної Конференції у Парижі.

В них відзначалося: "п.10. Народи Австро-Угорщини, місце яких у Лізі Націй, ми хочемо бачити захищеними й забезпеченими, повинні отримати широку можливість автономного розвитку; п.13. Повинна бути створена незалежна польська держава, яка має включати в себе всі території з безспірно польським населенням..." [14, с.7].

На завершальному етапі Першої світової війни австро-угорський імператор Карл І видав 16 жовтня 1918 р. маніфест, погодившись на перетворення країни у федеративну державу. Коронні краї набули право створювати свої представницькі органи – національні ради.

18 жовтня 1918 року у Львові відбулися збори українських послів до австрійського парламенту, галицького й буковинського сеймів, в яких узяло участь також по три представники від усіх політичних партій, духовенства й студентства. На цих зборах було обрано Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Вона негайно проголосила, що Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, які "творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як українська держава", щоправда, поки що у складі Австро-Угорщини [15, с.212].

Українці Галичини використали своє право на самовизначення. Адже за новими нормами міжнародного права народи "не могли передаватися, – за словами В. Вільсона, – як власність від володаря до володаря". І далі, В. Вільсон говорить, що народи і території "ніколи не повинні вимінюватися між урядами, як стадо або пішаки на шахівниці" [16, с.144].

Усі ці події були відомі і на Лемківщині. Часопис "Діло" першим повідомив лемків про національний зрив у Львові. Лемки вважали, що їм слід також створювати свої Національні Ради, а зі Східної Галичини надійде їм допомога. На всій Лемківщині українці майже в кожному селі провели віча. Виникають Команчанська Республіка, Лемківська Висліцька Республіка (Східно-Лемківська Республіка) та Руська Лемківська Республіка (Західно-Лемківська Республіка).

Ідеї В. Вільсона про право кожного народу на самовизначення сприймалися українським населенням цих територій як їхнє природне право визначати свою долю. У прийнятому 5 грудня 1918 р. маніфесті про створення Руської Лемківської Республіки зазначалося: "Сподіваючись, що мировий конгрес чинитиме точно за думкою засад Вільсона, руський народ б. Австрії віддає йому свій спір із польським і мадярським народом в справі усталення своїх політичних границь."

2. Структура органів влади Руської Лемківської Республіки.

Починаючи з перших чисел листопада 1918 року в західній частині Лемківщини відбувалися народні віча, на яких створювалися тимчасові органи – Руські Ради. Їхнім завданням було: 1) взяти на себе організаційно-розпорядчі функції на території села щодо надсилання своїх делегатів для участі в роботі загального віча до Флоринки, де мало бути проголошено створення Руської Лемківської Республіки; 2) організувати дотримання порядку на території села, у тому числі вживати заходів до створення народної міліції; 3) відображати зовнішні стосунки населення села, особливо з польською владою, 4) тимчасово виконувати судові функції у нескладних справах (вироки виносилися від імені Руської Ради); 5) виконувати інші адміністративні функції, наприклад учинення актових записів хрещення тощо.

Відразу ж після створення Руських Рад усі війти та учителі складали перед Радами присягу на вірність служіння своєму народові, оголошено усі камеральні (державні. – І.Г.) ліси народним багатством, проголошено цілковиту свободу совісті, в усіх книгах актових записів з’явився запис: "Руська Народна Республіка". Коли ж польська влада заборонила робити такий запис, то о. Хиляк змінив його так – "Руська земля" [1].

Такі Ради утворилися: у Криниці для Новосандецького повіту, у Гладишові для Горлицького, Яслицького й Короснянського, у Снітниці для Грибівського.

Об’єднував усі Руські Ради Верховний Лемківський Союз у Горлицях, президентом якого було обрано Михайла Юрчакевича, пароха з Чорної, а секретарем кандидата адвокатури доктора прав Михайла Собіна [7, с.24].

Цей орган, щоправда, був, скоріше, формальною правовою інституцією для обговорення найважливіших політичних питань життя Лемківщини.

Найпомітнішу роль відігравала Руська Рада у Снітинці, де головою було обрано адвоката доктора прав Ярослава Качмарчика та секретарем кандидата в адвокатуру Захара Копистянського.

Руські Ради не поширювали свої повноваження лише на Сянік і Сяніччину, оскільки українці цих територій вважали, що вони нероздільно пов’язані з територією Східної Галичини.

На вічі було створено також Руський Уряд у складі адвоката Ярослава Качмарчика – президента, о. Дмитра Хиляка – міністра внутрішніх справ, війта Михайла Громосяка – міністра сільського господарства [17, с.90]. З часу створення Уряду М. Громосяк перебрав на себе фактично виконавчо-розпорядчі функції Рад.

Делегація Руського Уряду на чолі з Я. Качмарчиком їздила до Варшави для переговорів з прем’єром Є. Кочаровським. На одному із засідань Руський Уряд затвердив меморандум в адресу Мирної Конференції щодо майбутньої долі Лемківщини [17, с.90].

3. Автономіські ідеї українських лемків.

Не простим є питання щодо політичної орієнтації українців Лемківщини. Між русофілами та українофілами безумовно були істотні політичні суперечності відносно майбутнього цих земель. Разом з тим, якщо на початку проголошення Лемківської Республіки в усіх справах тон задавали русофіли, то згодом картина дещо змінилася. З матеріалів судового розгляду справи видно, що в подальших кроках Республіки мова вже фактично не йшла про приєднання цих земель до Росії, а лише до України або Чехії. Ось що говорив з цього приводу Я. Качмарчик: "Галицька Русь є складовою частиною малоруського чи українського племені. Лемківщина до ХІV ст. входила до Галицької Руси… Ми ніколи не перестали вважати себе частиною Галицької Руси…Обі партії руська і українська хотіли звільнення пригніченого народу" [18].

Адвокат С. Ванчицький уже після Другої світової війни, згадуючи про політичний процес над членами уряду Західної Лемківської Республіки, стверджував, що вже на вічі 5 грудня 1918 р. лемки висловилися за приєднання до ЗУНР. З цією місією Лемківська Республіка виряджала до Львова свою делегацію [19, с.47]. Це ж саме підтвердив і Лев Ганкевич у 1944 р.: "У листопаді 1918 р. Руський Уряд посилав делегацію до Української Національної Ради, котра просила про приєднання Лемківщини до Галичини і з нею до Києва" [20, с.114]. Що стосувалося Східної Лемківської республіки, то там переважали тенденції приєднання Лемківщини до Чехії. Навіть після розгрому польськими легіонерами цієї республіки рештки повстанців та міліції (жандармерії) перейшли кордон і залишилися у Чехії [19, с.47].

Реально оцінюючи неможливість приєднання Лемківщини до Росії, москвофіли згодилися на входження Лемківщини до ЗУНР або на правах автономії до Чехії. Разом з тим після захоплення поляками Львова 22 листопада 1918 р., приєднання Лемківщини до ЗУНР було маловірогідним. Ця обставина була вирішальною для Лемківської Республіки, щоб остаточно наважитися на пошуки шляхів до входження Лемківщини на правах автономії до Чехії. Цю думку підтримували москвофіли та українофіли. Але таке рішення визріло з кончої потреби, в якій опинилася Лемківська Республіка. Але усі спроби знайти підтримку цього плану у керівництва Чехії не привело до позитивного результату. Чехія не наважилася псувати взаємини з Польщею [6]. Важливо відзначити, що українське населення Лемківщини обох політичних спрямувань одноголосно висловилися проти входження до складу Польщі. Адвокат Л. Ганкевич уже під час другої світової війни у спогадах, описуючи свою розмову з колишнім своїм підзахисним Дмитром Хиляком, з яким вирішив попрощатися перед еміграцією на захід, ще раз наголошував, що споконвічною мрією лемківських українців було проживати в єдиній незалежній суверенній українській державі. "Вертайтеся щасливо з родиною, – сказав Л. Ганкевичу Д. Хиляк, – а як мене не буде, то вся Лемківщина буде з українцями, бо ми однієї землі діти" [20, с.114].

Фактично все українське населення Лемківщини з ентузіазмом сприйняли Лемківську Республіку. Лише окремі священики ставилися з деякою пересторогою, не маючи повного переконання намірів Республіки щодо церковної власності [6].

Отже, помилковими є твердження в літературі про те, що в роботі Руського Уряду, як і Лемківської Республіки, переважав вплив москвофілів, що відбивалося і на всій діяльності Республіки. Скоріше, навпаки, Руський Уряд складався з патріотично налаштованих лемків, які прагнули до створення незалежної української держави. Члени уряду були не лише великими патріотами свого народу, але й високоосвіченими на той час людьми. Досить лише сказати, що парох Дмитро Хиляк винятково добре знав Платона, Демосфена й Аристотеля, досконало знав латинську, старогрецьку мови. Підтвердженням цього може бути такий приклад. Папа римський Пій ХІ у 1926 р. перебував під час подорожі до Польщі у Новому Санчі. На урочистій церемонії зустрічі з папою лише католицькі священики один за одним висловлювали в його адресу привітання на латинській мові. Це вкрай гнітило присутнього там Дмитра Хиляка – адже папу вітали дві конфесії, у тому числі і греко-католицькі священики. Д. Хиляк звернувся до папи з промовою, яку розпочав на латинській мові. Але потім він сказав: "Ексцеленціє, Вас вітають два обряди, може позволите, що я звернуся в грецькій мові до Вас" [20, с.116]. Треба було бачите здивування всієї апостольської делегації та польських католицьких священиків, з яких ніхто не знав грецької, але робили вигляд, що добре розуміють, про що говорив креко-католицький священик [20, с.116].

І ще один приклад для підтвердження українського патріотизму члена Руського уряду Дмитра Хиляка. У 1944 р., коли його відвідав Лев Ганкевич, який виїжджав в еміграцію, Дмитро Хиляк вручив йому фотографію першого депутата лемків до галицького сейму в 1870-1880 рр. Теодора Риджа, яку, як скарб, багато років зберігав його батько і він для історії України. "Наша лемківська Русь є мала, – любив повторювати слова Теодора Риджа Дмитро Хиляк, – але вона є частиною великої Галицької Руси" [20, с.113].

Отже, з наведеного беззаперечно випливає, що керівниками Руської Лемківської Республіки були істинні українські патріоти, які вболівали за нею і прискорювали наближення української незалежної держави разом зі своїм народом.

Політичні суперечності в середині Руської Лемківської Республіки безумовно були, але у вирішальні моменти існування Республіки вони відходили на другий план, натомість об’єднувалися довкола національної ідеї. Коли в судовому засіданні головуючий звернув увагу Д. Хиляку на існування в Республіці та й в Уряді суперечностей, то на це Д. Хиляк дуже стисло й слушно відповів: "То наша домова (внутрішня. – І.Г.) справа."

Після політичного судового процесу в хаті старенького пароха Качмарчика зібралися москвофіли та українофіли, приїжджали посланці з усієї Лемківщини і "в найбільшій гармонії радили про долю Лемківщини" (виділено мною. – І.Г.) [7, с.26].

4. Підступність польської влади щодо існування та діяльності Руських Лемківської Республіки.

Характерно, що польське населення Лемківщини на диво лояльно поставилося до створення та існування Лемківської Республіки. "Ви маєте право, – говорили вони українцям, – бути свобідними, тільки тепер буде між нами границя, а нам добре було з вами. Де ж ми будемо купувати тепер волики, корови і вівці?"

У судовому засіданні свідки свідки-поляки стверджували: "Ми визнавали права лемків в ім¢я засади: рівні з рівними, вільні з вільними" [6].

Певний час на Лемківщині складалася дивна ситуація, подібна до двовладдя. Польська офіційна влада фактично у перші роки, не маючи достатньо сил для придушення визвольного руху лемків, погоджувалася з існуванням Руських Рад. Вона навіть давала для лемківської міліції зброю, часто зверталася польська військова влада по допомогу до Рад щодо підтримання спокою в регіоні [9]. Але це головно стосувалося Руської Лемківської Республіки (Західної Лемківської Республіки). Що ж до інших Республік Лемківщини, то вони змогли проіснувати лише декілька місяців. Польські легіонери жорстоко розправилися з революційним рухом лемків на цих територіях. Уже в грудні 1918 р. польські легіонери розпочинають розправлятися з Радами. 23 січня 1919 р. великий загін польських легіонерів напав на Вислік. Після жорстокої сутички Висліцька Республіка була розгромлена, легіонери вирушили на Команчанську Республіку. У битві загинуло декілька селян-міліціонерів і багато було заарештовано. Коменданта міліції Республіки після жахливих катувань поляки розстріляли [17, с.90].

Керівники Руської Лемківської Республіки не приховували від польської влади своїх прагнень відділитися від Польщі. Вони відразу ж після проголошення Республіки про прийняте рішення офіційно повідомили голову Польської Ліквідаційної Комісії у Кракові Лясоцького [1]. Обвинувачений Я. Качмарчик ствердив, що він особисто їздив у Варшаву до полковника Рибака у міністерство оборони у справі призову лемків до війська. Рибак чітко заявив, що призовні комісії не вправі брати лемків у військо, оскільки це забороняє версальський договір [7, с.23]. З цього можна зробити висновок, що певна частина польських діячів погоджувалася з тим, що на той час правове становище земель Східної Галичини та Лемківщини остаточно не було вирішено, а тому польська влада, будучи на цих землях окупантом, не вправі брати українців на службу у польській армії.

Відродження України на початку ХХІ ст. як держави соціально-демократичної орієнтації з визнанням міжнародно-правових стандартів захисту прав людини, інших принципових положень міжнародного гуманітарного права зобов’язує новітню українську державу як уособлення українського народу шукати у національній історії приклади, які стали дороговказом у виборі пріоритетів при формуванні внутрішніх моделей вищевказаних загальнолюдських вартостей і позитивного права, зокрема, як одного з найважливіших надбань кожного суспільства.

Неабияку роль у цьому процесі має відіграти осягнення шляху, який пройшла українська політична та правова думка упродовж усієї її еволюції. При цьому важливо висвітлити закономірності й особливості її розвитку, дотримуватися принципу наступності у нормотворенні. З повною відповідальністю можна стверджувати, що чимало теоретичних позицій українських правників минулого століття з поправкою на суспільно-політичні умови, в яких формулювалися дані наукові тези, принесли би більше користі сучасній українській правотворчості, аніж деякі західні запозичення [21, с.10].

Отже, матеріали політичного судового процесу над членами Руського Уряду є цінним джерелом до аналітичного й історико-правового осмислення життя українських лемків у період визвольних змагань. Крім того, вивчення особливостей юридичного становища українців на Лемківщині в часи Другої Речі Посполитої дає можливість простежити найважливіші віхи виникнення та розвитку української національної ідеї, етапи боротьби за своє національне та політичне визволення.

––––––––––––––––––––

1. Оправдательный приговор в деле "Лемковской Республики" // Прикарпатская Русь. – 1921. – №116. – 13 июня.

2. Домбчевський Р. За право мови. – Львів, 1935.

3. P. S. Uprawnienie mowy narodowej w sądownictwie. – Lwów, 1866.

4. Kierski M. Ochrona praw mniejszości. – Poznań, 1933.

5. Niedziałkowski M. Ustawy t. zw. Kresowe // Palestra. – 1925. – №2.

6. По процесі в Новому Санчі // Вперед. – 1921. – №94. – 22 червня.

7. Ганкевич Лев. "Лемківська Республіка". Один забутий історичний процес // Життя і Право. – 1934. – Ч.1.

8. Енциклопедія українознавства. Словникова частина / За ред. В. Кубійовича. – К., 1996. – Т. 4.

9. Г[анкевич] Л[ев]. Лемківська Республіка // Вперед. – 1921. – №96. – 24 червня.

10. Лемківщина: У 2 т. – Львів, 1999. – Т. 1: Матеріальна культура.

11. Тарнович Юліан. Ілюстрована історія Лемківщини. – Львів, 1998.

12. Коковський Франц. Лемківські республіки // Історичний календар "Червоної калини" на 1935 рік. – Львів, 1934.

13. Красовський І. Лемки // Лемківський календар 1971. – Торонто, 1970.

14. Сен-Жерменский мирный договор / Пер. с франц.: Под ред. Ю. Кмошникова и А. Сабанина. – М., 1925.

15. Кульчицький В., Тищик Б. Історія держави і права України. – Львів, 2000.

16. Winiarski B. Wybòr źròdel do nauki prawa międzynarodowego. – W., 1938.

17. Красовський Іван, Когут Петро. Визвольні змагання на Лемківщині у 1918-1919 рр. // Лемківський календар на 1998 рік. – Львів, 1997.

18. Оправдательный приговор в деле "Лемковской Республики" // Прикарпатская Русь. – 1921. – №117. – 21 июня.

19. Ванчицький С. Лемківщина – самоцвіт України. Огляд українського суспільного життя на Лемківщині 1918-1944 // Лемківський календар. – Торонто, 1968.

20. Ганкевич Лев. Лемківська правда // Лемківський календар 1968. – Торонто, 1967.

Гловацький І.Ю. Українські адвокати у політичних судових процесах у Східній Галичині (1921-1939 рр.). – Львів, 2003.

© Гловацький І., 2004

[1] Австро-Угорська монархія, попри те, що була окупантом на землях Галичини, давала народам імперії широкі можливості для розвитку національної культури та рідної мови. Конституція Австро-Угорщини від 21 грудня 1867 року в ст. 19 проголошувала: “Всі народи держави рівноправні, й кожен народ має непорушне право берегти й розвивати свою національність та мову. Держава визнає рівноправність усіх вживаних у краї мов у школі, уряді та приватному житті” [2, с. 178]. У всіх судових і прокурорських органах українці могли вільно користуватися в усіх випадках, як усно, так і письмово, українською мовою. Усі слідчі, прокурорські і судові допити українців проводилися українською мовою. Законодавство Австрії, надаючи право користування українською мовою, виходило не з національної належності особи, а з факту, що українська мова була рідною мовою особи. Згідно з розпорядженням міністерства юстиції Австрії від 9 липня 1860 р., судочинство в суді мало проводитися мовою, в якій подано до суду прохання або усну заяву до протоколу. Якщо дві сторони у процесі користувалися різними мовами, то суд виносив ухвалу, якою встановлював мовою ведення розгляду справи мову сторони, яка скоріше звернулася з цим проханням [3, с. 5].

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук