Головна

Джерела кримінального права cтароруської держави Ю. Зубашенко©


Джерела кримінального права cтароруської держави

Ю. Зубашенко©

Львівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

 

 

 

У статті аналізуються джерела кримінального права староруської держави. Чітко окреслюються перші прояви кримінального права у звичаях, міжнародних договорах, Руській правді, Кормчому законі, Судних книгах та ін. Висвітлено значення кожного з цих джерел, їх вплив на подальший розвиток кримінального права.

Ключові слова: кримінальне право, держава, договір.

Разом з виникненням Староруської держави формувалося староруське право. Першим джерелом його були звичаї, які перейшли із первіснообщинного ладу і стали звичаєвим правом.

У ІХ-Х ст. діяла, ймовірно, усна форма звичаєвого права. Частина норм цього усного звичаєвого права, на жаль, не була зафіксована в збірниках права і літописах, які дійшли до нас – найбільш ранні з них були складені в ХІ-ХІІ ст. Деякі норми звичаєвого права найкраще збереглися в Правді Ярослава – найдавнішій частині Короткої редакції Руської Правди.

Text1" style="line-height: 150%;">Л.В. Черепнін стверджує, що на початку Х ст. на Русі "був створений збірник законів ("статут і закон руський", прототип пізнішої Руської Правди), на основі якого здійснювався суд"[1, с. 141]. Знаходимо вказівку про "закон руський" у договорі Олега з греками 911р., проте це, скоріше, був не закон у нинішньому значенні цього слова, а правова система, сукупність звичаїв, а не писаний закон.

Договори Київської Русі з Візантією 911 і 941 рр. є найдавнішими письмовими пам’ятками, що містять норми кримінального права. Ці договори збереглися не в оригіналах, а в складі "Повісті временних літ", до того ж у перекладі з грецької мови, що свого часу викликало багато гострих суперечок щодо їх істинності.

Перший договір був укладений між Олегом, великим князем Руським та візантійськими імператорами – Левом і Олександром і містить п’ять статей, які торкаються кримінального права. Другий договір був укладений між великим князем Русі Ігорем і візантійськими імператорами Романом, Костянтином та Стефаном, у ньому міститься чотири статті, які стосуються кримінального права.

Деякі вчені стверджують, що договори з греками ґрунтуються тільки на візантійському законодавстві, інші – на слов’янському праві або на скандинавському. Ще інші висловлюють думку, що джерелом права цих пам’яток було єврейське право [2]. Як нам видається, найбільш правомірною є точка зору таких учених як С.В. Юшков, М.Ф. Владимирський-Буданов, які джерелом договорів вважають "змішане" право, побудоване на грецьких і руських нормах (проте надають перевагу руським) [3, с. 113].

Кримінальні норми договорів Олега та Ігоря є прикладом компромісу між високорозвиненою правовою культурою Візантії та первісними поглядами Русі на злочин і покарання.

У договорах з греками криміналізовано такі види діянь, як убивство, завдання тілесних ушкоджень, крадіжка.

Договори не набули характеру загальнодержавного права – вони регулювали відносини греків і русів у Візантії і частково на території Руської держави. В.О. Ключевський зазначав: "Договори самі по собі, як дипломатичні документи, що лежали в київському княжому архіві, не могли прямо впливати на руське право"[4, с. 144]. Однак вони зафіксували той стан правової думки, який був у перші століття існування руської держави, і служать відправним моментом, починаючи з якого можна простежити процес розвитку кримінального права, його зміни під впливом внутрішніх та зовнішніх обставин.

Подібне значення мають також договори з німцями, хоча й укладалися вони в інші часи (ХІІ-ХІІІ ст.) та за інших умов. Найважливіші з них, які дійшли до нас і містять норми кримінального права, – це договори між Смоленськом, Ригою й Готським берегом 1229р. та між Новгородом і німецькими послами 1189-1199рр.

На відміну від договорів з греками у них зміст юридичних норм майже тотожний з руським правом (завдяки культурній близькості обох сторін). Там, де німецьке право суперечить руському, в договорах переважає руське [3, с. 114].

У договорах з німцями передбачено покарання за такі види злочинів, як убивство, незаконне позбавлення волі, заподіяння тілесних ушкоджень, зґвалтування, крадіжка. В цих договорах не значаться такі покарання, як смертна кара та калічництво, хоча ст. 35 договору від 1229 р. надає особі, яка піймала злодія, повну свободу дій щодо нього [5, с. 283].

У формуванні кримінального права велике значення мала діяльність великих князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Одним із видів такої діяльності було видання Статутів.

Давньоруські князівські статути являють собою пам’ятки князівського законодався­ва, акти, які присвячені питанням державного управління, судочинства, оподаткування.

Статут князя Володимира Святославовича відомий у семи редакціях, які відносяться до ХІІ-ХІV ст., і більше ніж у 200 списках. У Статуті міститься перелік проступків, які розглядалися як злочин і які передавалися до компетенції церкви, проте в ньому нічого не сказано про міри покарання за ці злочини. Також у цьому Статуті згадані особи, яких передавали у відання церкви.

Статут князя Володимира зберігав свою силу на Русі упродовж тривалого часу, хоч у різні періоди підлягав змінам і скороченням залежно від вимог часу. Як перший Статут, що визначав відносини руської церкви до суспільства, він в основних своїх положеннях вважався зразком для всіх статутів наступного часу: на нього посилається Московський собор 1556 року, і навіть патріарх Андріан, сучасник Петра Великого, посилався на Статут Володимира як на один із основних законів руської церкви [6, с. 195].

Іншим князівським статутом, який має велике значення для дослідження кримінального права Староруської держави, є Статут Ярослава Мудрого.

До нас не дійшло жодного статуту князя Ярослава в його первинному вигляді – всі його редакції змінювались з часом, але архетип статуту склався в ХІ – на початку ХІІ ст. Згідно з дослідженнями Я.Н. Щапова, всього відомо близько 100 списків статуту, які розділяють на 6 редакцій. Найраніші з них датуються останньою чвертю ХV ст., а найпізніші – ХІХ ст.[7, с. 301-302].

У Статуті князя Ярослава Мудрого розвинуто та дещо змінено головні ідеї Стату­ту кн. Володимира Святого. У ньому зафіксовано низку кримінальних постанов, зокрема щодо відповідальності за зґвалтування, крадіжку, доведення до самогубства, вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини, а також значна увага приділена сімейним відносинам, які врегульовуються з кримінально-правових позицій.

Найвизначнішою пам’яткою староруського права є Руська Правда, яка зберегла своє значення і в наступні періоди історії, і не тільки для руського права. Історія Руської Правди досить складна. Питання про час походження її найдавнішої частини в науці спірний, проте більшість сучасних дослідників пов’язують її з іменем Ярослава Мудрого. Доволі спірним є і місце видання цієї частини Руської Правди. Літопис вказує на Новгород, хоча багато авторів допускають, що вона була створена в центрі землі Руської – Києві [8, с. 42-43].

Немає одностайності серед учених і щодо походження Руської Правди – одні з них стверджують, що вона є збірником, складеним окремими особами [4, с. 116], інші вважають її офіційним актом [9, с. 28].

М.Н. Тихомиров стверджує: "Руська Правда виникла цілком на руському ґрунті і була результатом розвитку руської юридичної думки Х-ХІІ ст." [10, с. 7].

Первинний текст Руської Правди до нас не дійшов. Усі редакції (а їх є три – Коротка, Поширена і Скорочена) дійшли до нас у складі літописів, кормчих книг (найдавніша з них – синоїдальна відноситься до ХІІ ст.) та інших рукописних юридичних збірників, яких на сьогодні знайдено понад 100. У першій викладені статути Ярослава і його синів; у другій – Руська Правда, яка склалася в ХІІ-ХІІІ ст. із статутів згаданих князів та подальших доповнень. Третя редакція є скороченою із Поширеної. Відтак розрізняють три збірника: Правду Ярослава, Правду Ярославичів і Поширену Правду.

Джерелами кодифікації були норми звичаєвого права, князівські статути і князівська судова практика. До числа норм звичаєвого права відносяться передусім положення про криваву помсту і кругову поруку. Кодекс будувався за казуальною системою, коли законодавець прагнув передбачити всі можливі життєві ситуації.

Руська Правда не знає такого абстрактного поняття як злочин: злочинне все, що завдає безпосередніх збитків конкретній особі, її особистості і майну, а тому злочин називався "обида". Відповідно Руська Правда знає лише два роди злочинів – проти особи і майнові. В ній немає ні державних, ні посадових ні інших родів злочинів.

Введення християнства не могло не відбитися на розвитку руського права; з поширенням православ’я стали застосовуватися різноманітні норми канонічного права. Використовувались навіть цілі збірники іноземного права. Наприклад, вирішуючи справи про релігійні злочини, візантійське духовенство, яке приїхало в Київську державу, застосовувало Градський закон, тобто Прохірон візантійського імператора Василя Македонянина, який був виданий в VІІІ ст. Застосування візантійського права церковними установами і посадовими особами з кримінальних справ було необхідним тому, що Руська Правда й інші староруські закони мали помітні прогалини [11, с. 223-224].

У руські Кормчі книги незмінно включали також такі законодавчі акти, як Еклога – візантійський збірник VІІІ ст., Закон Судний людем – південнослов’янська переробка Еклоги, доповнена покаянними правилами [12, с. 24]. Ці акти не були актами прямої дії – вони, швидше, служили взірцями, які можна було брати до уваги і, за потребою, використовувати, прилаштовуючи до реалій тогочасного життя. Це свідчить про те, що вказані збірники включали до Кормчих книг не в повному об’ємі, а вибірково, до того ж із значними переробками змісту правових норм.

Досліджуваний період руського законодавства є боротьбою двох начал виражених у Судному Законі та інших візантійських джерелах із началами права суто руськими, національними. Ця боротьба завершилася тим, що й Судний Закон разом із іншими візантійськими джерелами, і Руська Правда злилися разом у Судебник царя Івана Васильовича і його Стоглав [6, с. 212].

У світлі викладеного зауважимо, що дослідження джерел права староруської держави є надзвичайно важливим складовим елементом у вивченні процесу становлення кримінального права Русі, оскільки лише аналіз різних правових джерел у їхньому взаємозв’язку дає змогу зрозуміти логіку правового регулювання того часу.

––––––––––––––––––––

1. Черепнін Л.В. Общественно-политические отношения в древней Руси и "Русская Прав­да" // Древнерусское государство и его международное значение. – М., 1965. – С. 458.

2. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – Ростов-на-Дону, Феникс, 1995. – С. 640.

3. Барац Г.М. Критико-сравнительный анализ договоров Руси с Византией. – К., 1910. – С. 257.

4. Ключевський В.О. Сочинения. – М., 1956. – Т.1. – С. 362.

5. Власов Ю.Н. Государство и право Киевской Руси: становление политико-правовых отношений (VІ – ХІІІ) века. – М. 1999. – С. 311.

6. Беляев И.Д. История русского законодательства. – СПб. 1999. – С. 639.

7. Щапов Я.Н. Княжеские уставы и церковь в Древней Руси ХІ – ХІV вв. – М., 1972. – С. 338.

8. История отечественного государства и права./ Под. ред. О.И. Чистякова – М., 1996. – Ч. 1. – С. 342.

9. Российское законодательство Х – ХХ веков: В 9 т./Под ред. О.И. Чистякова – М.: Госюриздат, 1984. – Т. 1. – С. 408.

10. Тихомиров М.Н. Пособие для изучения Русской Правды. – М., 1953. – С. 182

11. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства. М., 1949. – С. 627

12. Закон Судный людем. Краткая редакция./ Под ред. акад. Тихомирова М.Н. – М., 1961.

 

© Зубашенко Ю., 2002

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук