Головна

Суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби М. Сенько©


Суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця службиМ. Сенько©Військова прокуратура Західного регіону України, вул. Клепарівська, 20, 79000 Львів, Україна е-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

 

 

В статті досліджується суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби – злочину, передбаченого ст.407 КК України. Характеризуються ознаки суб’єктивної сторони, види умислу та необережності цього злочину, обгрунтовується можливість вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби лише з прямим умислом, а нез’явлення вчасно без поважних причин на службу – як з прямим умислом, так і за злочинною недбалістю. Наводяться приклади з судової практики.

Ключові слова: суб’єктивна сторона, військова частина, місце служби.

Суб’єктивна сторона самовільного залишення військової частини або місця служби характеризується низкою особливостей, зумовлених тим, що злочин, передбачений ст.407 КК України, є триваючим, з формальним складом та спеціальним суб’єктом. У зв’язку з цим, в теорії кримінального права та на практиці неоднозначно вирішується питання про те, з якою фо

рмою вини може бути вчинене самовільне залишення військової частини або місця служби, який вид умислу чи необережності характерний для цього злочину, які ознаки входять у зміст вини. Розглядаючи конкретні кримінальні справи, суди нерідко ухиляються від встановлення форми вини і залишають нез’ясованим питання про те, чи умисно, чи з необережності вчинений злочин, передбачений ст.407 КК України, хоча правильне встановлення суб’єктивної сторони самовільного залишення військової частини або місця служби має вирішальне значення для встановлення правильної кваліфікації злочину, для забезпечення законності під час кримінального судочинства та для запобігання помилкового притягнення до кримінальної відповідальності.

Не сприяє вирішенню зазначених питань й недостатнє висвітлення цієї проблеми в юридичній літературі. Зокрема, більшість підручників з кримінального права обмежуються лише вказівкою на те, що самовільне залишення військової частини або місця служби може бути вчинене лише умисно, а нез’явлення вчасно без поважних причин на службу – умисно й необережно. Щодо наукових досліджень, то чи не єдиною монографією на цю тему, виданою в Україні за роки її незалежності, є праця М.І. Хавронюка [20], у якій автор розглядає, зокрема, проблему суб’єктивної сторони різних видів військових злочинів. Заслуговує на увагу й монографія П.А. Воробея [7]. В ній автор розглядає можливість вчинення злочинів з формальним складом з непрямим умислом, а також висловлює припущення, що кримінальне законодавство України допускає об’єктивне ставлення в вину, а це суперечить принципам правової держави. А Савченко досліджує значення мотиву для злочинів, в яких мотив не є обов’язковою ознакою їх складу [17].

Мета пропонованої статті – розкрити психологічний зміст суб’єктивної сторони злочину, передбаченого ст.407 КК України, з’ясувати за якої форми вини можливе самовільне залишення військової частини або місця служби та нез’явлення вчасно без поважних причин на службу, розкрити зміст умислу та необережності цього злочину, з’ясувати значення мотиву та мети злочину, передбаченого ст.407 КК України.

Суб’єктивна сторона злочину – це ті внутрішні процеси, що відбуваються у психіці осудної особи під час вчинення нею передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння. Створюючи психологічний зміст суспільно небезпечного діяння, суб’єктивна сторона злочину є його внутрішньою (щодо об’єктивної) стороною.

Більшість учених (В.А. Ломако, А.І. Рарог, О.П. Литвин, І.П. Лановенко) вважають, що психологічний зміст суб’єктивної сторони злочину розкривається за допомогою таких юридичиних ознак, як вина, мотив і мета, що характеризують різні форми психічної активності людини. Вони органічно пов’язані між собою і залежні одна від одної, а проте є самостійними психологічними явищами, жодне з яких не може містити в собі інші як складову частину. Кожна ознака має відмінне від інших значення [2, с.126-127; 3, с.6-13; 4, с.1-3; 5, с.38-39].

Відповідно до ст.23 Кримінального кодексу України [6], виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої Кримінальним кодексом України, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Закон розглядає вину як родове поняття умислу і необережності й інших психологічних моментів у поняття вини не включає. Водночас до змісту вини, тобто умислу і необережності, відповідно до ст.ст.24, 25 КК України, включається лише свідомість та воля і немає місця для мотиву, мети та інших ознак, що характеризують психічну активність суб’єкта в зв’язку з вчиненням злочину.

Суб’єктивна сторона розкривається за допомогою самостійних юридичних ознак: вини, мотиву та мети. Кожна з цих ознак, як вважає А.І. Рарог [3, с.10], відіграє свою, індивідуальну, роль у суб’єктивній стороні злочину. Вина становить ядро суб’єктивної сторони, але не є єдиним її елементом. Вона є обов’язковою ознакою будь-якого злочину і, відповідно, без вини немає складу злочину.

Найпоширенішою формою вини є умисел. За вибірковими дослідженнями А.І. Рарога, частка умисних злочинів серед загальної кількості усіх злочинів становить 90-92% [3, с.27].

Залежно від змісту умисел поділяється на два види: прямий і непрямий.

Відповідно до ст.24 КК України, прямий є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

Кримінальний закон визначає умисел стосовно матеріальних злочинів. Самовільне залишення військової частини або місця служби (нез’явлення вчасно без поважних причин на службу) – злочин з формальним складом.

У теорії кримінального права є різні погляди на те, чи можливий непрямий умисел у злочинах з формальним складом. Деякі вчені (Б.С. Утьовський, О.М. Ігнатов, Г.А. Крігер) доводять, що непрямий умисел можливий як у злочинах з матеріальним, так я в злочинах з формальним складом, притому в злочинах з формальним складом вольове ставлення винного передбачається або до наслідків, що лежать поза межами складу злочину [8, с.238; 7, с.107; 10], або не до наслідків, а до соціальних властивостей вчинюваного діяння, тобто до його суспільної небезпеки [9].

Однак, як зауважує П.С. Дагель, питання про бажання чи свідоме допущення наслідків має значення для розмежування форм вини лише стосовно наслідків, що є елементами складу злочину. Ставлення ж до наслідків, що не мають юридичного значення і тому не включені в коло ознак складу злочину, не можуть визначати зміст та форму вини. Крім того, на його думку, поділ умислу в злочинах з формальним складом залежно від вольового ставлення винного до ознак, що надають діянню суспільно небезпечного характеру, полягає на змішуванні форми і змісту вини. Різні варіанти психічного ставлення до інших (крім діяння і наслідків) ознак складу злочину впливають на зміст вини, але не на її форму. Форма ж вини визначається лише ставленням винного до діяння та його наслідків, і ні до жодних інших обставин [1, с.75]. Ознаки, що надають діянню суспільно небезпечного характеру, становлять предмет свідомості, а не волі.

Наслідки у випадку вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу полягають у заподіянні шкоди об’єкту посягання – суспільним відносинам, що виникають з приводу встановленого порядку знаходження військовослужбовців у військовій частині або на місці служби. Ці наслідки не можна зафіксувати звичними для нас способами, однак вони завжди існують. Про те, що вони настали, свідчить винне вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого ст.407 КК України, оскільки ці наслідки органічно й нерозривно пов’язані з діянням. Тому форму вини суб’єкта самовільного залишення військової частини або місця служби (нез’явлення вчасно без поважних причин на службу) можна визначити за його ставленням до вчинення передбаченого статтею кримінального закону діяння. Відтак, самовільне залишення військової частини або місця служби (нез’явлення вчасно без поважних причин на службу), як і будь-який інший злочин з формальним складом, не може бути вчинено з непрямим умислом, оскільки ставлення у вигляді "не бажав, але свідомо допускав" можливе лише до наслідків і в жодних формах не може бути застосоване до діяння.

Зміст прямого умислу у разі вчинення злочину, передбаченого ст.407 КК України, полягає в тому, що винний усвідомлює суспільну небезпеку і фактичні обставини самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу і бажає вчинити передбачене Особливою частиною кримінального закону діяння.

Приміром, з прямим умислом вчинив злочин, передбачений ч.1 ст.407 КК України рядовий Б., який 31 серпня 2002 р., усвідомлюючи суспільну небезпеку своїх дій – те, що ними порушується встановлений порядок знаходження військовослужбовців у військовій частині, а також фактичні обставини злочину та бажаючи його вчинити, з метою уникнути відповідальності, оскільки був звинувачений командуванням частини в крадіжці коня, самовільно залишив військову частину і виїхав до батьків, де проводив час на власний розсуд до 21 вересня 2002 р., коли з’явився у районний військовий комісаріат [19].

У випадку вчинення злочину, передбаченого ст.407 КК України, як і при вчиненні будь-якого іншого злочину з формальним складом, з інтелектуального елемента прямого умислу випадає момент передбачення суспільно небезпечних наслідків. Це пов’язано з тим, що, як уже зазначалося, кримінально-значущими є наслідки, які входять до складу злочину. Якщо ж наслідки не входять до складу злочину, лежать поза його межами, як у злочинах з формальним складом, будь-яка спроба визначити форму вини за ставленням до такого наслідку буде приреченою на невдачу. Тому у випадку вчинення самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу юридичне значення має лише ставлення до діяння, а не до наслідків, що лежать поза межами складу злочину.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру діяння визначає процеси, що відбуваються у сфері свідомості, тому вони становлять інтелектуальний елемент прямого умислу. Намір вчинити діяння визначає вольову сторону психічної діяльності, тому він утворює вольовий елемент прямого умислу. Коли інтелектуальні ознаки умислу відповідають на запитання, які фактично обставини, що входять до складу конкретного злочину, були усвідомлені винним, то вольові ознаки відповідають на запитання про те, як ставилась особа до того, що нею усвідомлювалося.

Предметом свідомості як елементу прямого умислу у злочинах з формальним складом, є суспільна небезпека діяння та ті фактичні обставини, з яких воно складається. Які ж це обставини у випадку самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу?

Передусім, вчиняючи злочин, передбачений ст.407 КК України, з прямим умислом, винний повинен усвідомлювати факт самовільного залишення військової частини або місця служби чи факт нез’явлення вчасно без поважних причин на службу. Тим самим винний усвідомлює, що він порушує встановлений порядок знаходження військовослужбовців у військовій частині або на місці служби, тобто об’єкт злочину, передбачений ст.407 КК України. П.С. Дагель зауважує, що за ставленням суб’єкта до діяння завжди криється ставлення до об’єкта злочину [1, с.29]. Винний усвідомлює, що його дії (бездіяльність) посягають на об’єкт кримінально-правової охорони, він усвідомлює їхню суспільну небезпеку, тому – це усвідомлення того, що діяння заподіює чи ставить під загрозу заподіяння шкоди суспільним відносинам.

Усвідомлення суспільно небезпечного характеру злочину передбачає також і розуміння винним усіх фактичних властивостей вчинюваного діяння, тобто місця, часу, способу, обстановки та знарядь злочину, що включається законодавцем в об’єктивну сторону, додатково характеризують дію чи бездіяльність, стають їхніми фактичними індивідуальними ознаками. Вина є, власне, відбиттям у свідомості суб’єкта ознак злочину.

У разі самовільного залишення військової частини або місця служби винний в усіх випадках повинен усвідомлювати те, що він залишає військову частину або місце служби з власної волі, самовільно, без дозволу начальника, всупереч статутним вимогам, що перебування поза межами частини можливе лише за відповідного дозволу. Якщо військовослужбовець залишає військову частину або місце служби з дозволу начальника, який не володіє правом надавати звільнення, такі дії є неправомірними, проте їх не можна вважати самовільними і, відповідно, вони не містять складу злочину, передбаченого ст.407 КК України.

Під час вчинення злочину, передбаченого ст.407 КК України з прямим умислом важливо, щоб винний усвідомлював, що він самовільно залишає військову частину або місце служби чи не з’являється вчасно без поважних причин на службу, причому зовсім не важливо, що винний усвідомлював різницю між поняттями "військова частина" і "місце служби". Головне, що він повинен розуміти: саме в цьому місці він в цей час має знаходитись.

Злочини, зазначені в ч.1-3 ст.407 КК України, передбачають кримінальну відповідальність за самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу тривалістю:

– понад три доби, але не більше місяця – для військовослужбовців строкової служби (ч.1 ст.407 КК України);

– понад десять діб, але не більше місяця, або хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб, вчинені повторно протягом року – для військовослужбовців інших видів, крім строкової військової служби (ч.2 ст.407 КК України);

– понад один місяць – для всіх категорій військовослужбовців (ч.3 ст.407 КК України).

Для кваліфікації дій (бездіяльності) винного за відповідною частиною ст.407 КК України необхідно, щоб він усвідомлював вказану в законі тривалість відсутності. При цьому слід відрізняти фактичну тривалість відсутності від тривалості відсутності, передбаченої як обов’язкова ознака складу злочину. Наприклад, для кваліфікації дій військовослужбовця строкової служби за ч.1 ст.407 КК України достатньо, щоб винний усвідомлював, що він ухиляється від військової служби понад три доби, але не більше місяця при наявності інших ознак складу злочину. Яка ж фактично була тривалість відсутності у межах цього строку, для наявності в діях винного складу злочину значення не має. Ця тривалість може вплинути на ступінь вини і на призначення покарання. Неусвідомлення винним передбаченої як обов’язкової ознаки складу злочину тривалості відсутності унеможливлює умисел.

У випадку умисного нез’явлення вчасно без поважних причин на службу винний повинен усвідомлювати встановлений командуванням строк, до якого він зобов’язаний прибути у військову частину, і те, що він не з’являється вчасно на службу.

З аналізу диспозиції ч.1 ст.407 КК України можна зробити висновок, що у випадку вчинення зазначеного злочину необхідно, щоб винний усвідомлював, що він не з’являється на службу із звільнення, відрядження, відпустки, лікувального закладу або при призначенні чи переведенні, а також при іншій відсутності на службі, оскільки перелік можливих випадків нез’явлення військовослужбовців строкової служби вчасно без поважних причин на службу, передбачений ч.1 ст.407 КК України, не можна вважати вичерпним.

У випадку вчинення злочину, передбаченого ч.4 ст.407 КК України, необхідною ознакою суб’єктивної сторони також є усвідомлення того, що самовільне залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу вчиняється в умовах воєнного стану або в бойовій обстановці. Оскільки злочин, передбачений ст.407 КК України, є триваючий, то на практиці можливі випадки, коли умисне ухилення військовослужбовця від військової служби розпочинається в мирний час, а закінчується в умовах воєнного стану, або, навпаки, – розпочинається під час дії воєнного стану, а закінчується в мирний час. Виникає питання: як же в таких випадках кваліфікувати діяння винного?

На нашу думку, кваліфікуюче значення в такому випадку має намір винного самовільно залишити військову частину або місце служби (не з’явитися вчасно без поважних причин на службу) саме в умовах воєнного стану. Якщо ж ухилення військовослужбовця розпочинається в мирний час, такий намір відсутній. Навіть якщо після введення воєнного стану винний не повертається у військову частину або на місце служби і усвідомлює, що ухиляється від військової служби в умовах воєнного стану та бажає цього, такий намір був відсутній під час вчинення суспільно небезпечного діяння, а тому не може ставитися в вину суб’єкта. Крім того, як було визначено вище, в умисних злочинах з формальним складом, у тому числі й в злочині, передбаченому ст.407 КК України, бажання як елемент прямого умислу стосується лише діяння. Тому не може впливати на кваліфікацію самовільного залишення військової частини або місця служби (нез’явлення вчасно без поважних причин на службу) бажання винного ухилятися від військової служби в умовах воєнного стану, якщо воно було відсутнє під час вчинення суспільно небезпечного діяння.

Дії (бездіяльність) винного, який самовільно залишив військову частину або місце служби чи не з’явився вчасно без поважних причин на службу в умовах воєнного стану і був затриманий в мирний час, на нашу думку, слід кваліфіковувати за ч.4 ст.407 КК України з вищенаведених причин. Крім того, зазначений злочин в умовах воєнного стану є більш суспільно небезпечним, ніж ці ж діяння, вчинені в мирний час. Якщо б винний був затриманий до скасування воєнного стану, то кваліфікація його дій (бездіяльності) не викликала б жодних сумнівів. Та ж обставина, що його не змогли затримати раніше, не може розглядатися як підстава для пом’якшення відповідальності.

Не можуть бути поставленні в вину у випадку умисного самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу такі ознаки об’єктивної сторони, які винний не усвідомлював, але повинен і міг усвідомлювати. З цього приводу Г.А. Крігер зауважив, що, оскільки умисне діяння передбачає усвідомлення особою його суспільно небезпечного характеру, то, очевидно, всі обставини, що впливають на характер суспільної небезпеки, повинні бути відомі особі [14]. І, справді, жоден злочин не може бути визнаний умисним, якщо виниий не усвідомлює всіх ознак об’єктивної сторони злочину.

Самовільне залишення військової частини або місця служби (нез’явлення вчасно без поважних причин на службу) – злочин, що може бути вчинений лише спеціальним суб’єктом – військовослужбовцем.

Суб’єктом злочину, передбаченого ст.407 КК України, можуть бути:

– військовослужбовці строкової служби (ч.1 ст.407 КК України);

– військовослужбовці інших видів, крім строкової, військової служби (ч.2 ст.407 КК України);

– військовослужбовці всіх категорій військової служби (ч.3-4 ст.407 КК України).

А.І. Рарог вважає, що в злочинах із спеціальним суб’єктом умислом винного повинні охоплюватися не самі по собі додаткові ознаки суб’єкта, а характер порушення виниим спеціальних обов’язків, що визначають специфічні властивості самого діяння [3, с.29]. У випадку вчинення злочину, передбаченого ст.407 КК України, – це усвідомлення порушення обов’язку військовослужбовця перебувати у військовій частині або на місці служби. Однак, на нашу думку, усвідомлення ознак спеціального суб’єкта входить у зміст умислу тому, що вони визначають правове становище суб’єкта та нерозривно пов’язані із спеціальними обов’язками суб’єкта. Усвідомлення цих ознак, як вважає П.С. Дагель, не можливе без усвідомлення ознак, що визначають правове становище особи [1, с.77]. Тому, усвідомлення ознак спеціального суб’єкта є необхідною передумовою усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчинюваного діяння. І справді, винний не може усвідомлювати свого обов’язку перебувати у військові частині або на місці служби, не розуміючи того, що він є військовослужбовцем. Здебільшого, усі військовослужбовці усвідомлюють своє правове становище, оскільки призов чи зарахування на військову службу не можливі без того, щоб вони не відобразилися у свідомості особи. Неусвідомлення особою того, що вона є військовослужбовцем, можливе або з причин особливостей психічного стану особи, або через ситуації, в якій вона опинилася.

Вольовий елемент прямого умислу в разі вчинення злочинів з формальним складом полягає в бажанні винного вчинити суспільно небезпечне діяння. У випадку злочину, передбаченого ст.407 КК України, – в бажанні винного самовільно залишити військову частину або місце служби чи не з’явитися вчасно без поважних причин на службу.

Не можна розмежовувати форму вини залежно від бажання чи небажання винного ухилятися від військової служби протягом певного проміжку часу. Бажання як елемент умислу у випадку вчинення злочину, передбаченого ст.407 КК України, відноситься лише до суспільно небезпечного діяння. Як вважає В.М. Чхіквадзе, встановлюючи форму вини досліджуваного злочину, немає значення направленість умислу на тривале чи короткочасне ухилення від військової служби. Умисел охоплює розуміння особою факту вчинення діяння, передбаченого кримінальним законом, і ставлення суб’єкта до своїх дій є таке, що він усвідомлює суспільну небезпеку і бажає їх вчинити [11, с.306].

Деякі вчені намагають застосувати концепцію злочинів з двома формами вини для того, щоб з’ясувати ставлення військовослужбовця до тривалості ухилення від військової служби [12, с.45]. Однак, така позиція не відповідає теоретичному поняттю умислу та його суті. Зокрема, О.Я. Светлов зазначає, що психічне ставлення до окремих об’єктивних ознак складу злочину не слід називати умислом чи необережністю, оскільки закон використовує ці поняття лише для узагальненої характеристики діяння в цілому [13, с.68].

Нез’явлення вчасно без поважних причин на службу може бути вчинене як з прямим умислом, так і з необережності.

Деякі вчені, зокрема В.А. Сєрєбрякова, висловлюють думку, що необережність не можлива в злочинах з формальним складом [15, с.187; 16]. Однак, кримінальний закон передбачає відповідальність за діяння, що можуть бути вчиненими як умисно, так і необережно або навіть лише необережно, при тому матеріальні наслідки для наявності в діях особи складу злочину не вимагаються. Такими злочинами є розголошення відомостей про проведення медичного огляду на наявність зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст.132 КК України); випуск або реалізація недоброякісної продукції (ст.227 КК України); знищення або пошкодження лісових масивів, зелених насаджень навколо населених пунктів, вздовж залізниць або інших таких насаджень вогнем чи іншим загально небезпечним способом (ч.1 ст.245 КК України), проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів (ст.250 КК України) та ін.

У формальних злочинах необережність, як і умисел, характеризується психічним ставленням винного до діяння. Злочинна самовпевненість, як вважає А.І. Рарог, за своєю психологічною суттю нерозривно пов’язана з суспільно небезпечними наслідками. Без наслідків неможливо сконструювати ні інтелектуальний, ні вольовий елементи цього виду необережності. У злочинах, склад яких не охоплює наслідки як ознаку об’єктивної сторони, легковажність існувати не може, оскільки неможливо говорити про передбачення чи розрахунок на відвернення власних діянь, що вчинять свідомо і з власної волі [3, с.53-54]. Такої ж думки дотримуються П.С. Дагель [1, с.101], В.І. Борисов [2, с.141-142] та інші вчені.

На практиці часто виникають проблеми з визначенням форм вини в окремих випадках вчинення цього злочину. Суди нерідко ухиляються від вирішення цього завдання і залишають незясованим питання про те, чи умисно, чи з необережності вчинене нез’явлення вчасно без поважних причин на службу.

Так із 185 вивчених нами кримінальних справ, що розглядалися військовими місцевими судами Західного регіону України за ст.407 КК України, лише в 4 з них у вироках вказана форма вини, з якою засуджені вчинили кримінально-карані діяння [19].

Таке становище не сприяє відповідності призначеного покарання вчиненому діянню, оскільки не враховується форма вини. Тому суди, виносячи обвинувальні вироки, повинні встановлювати і вказувати форму вини злочину, за вчинення якого особа піддається покаранню та кримінальній відповідальності.

Відповідно до ч.3 ст.25 КК України, необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

Зміст злочинної недбалості при нез’явленні вчасно без поважних причин на службу полягає в тому, що винний, маючи реальну можливість усвідомити суспільну небезпеку свого діяння, не усвідомлює її внаслідок недостатньої уважності чи завбачливості і тому не з’являється вчасно без поважних причин на службу, хоча повинен це зробити.

Обов’язок усвідомлювати суспільну небезпеку утворює об’єктивний критерій. Він передбачає міру необхідної завбачливості, об’єм необхідної поведінки.

У випадку нез’явлення вчасно без поважних причин на службу винний порушує правила, що встановлюють порядок перебування військовослужбовців на службі, закріплений Конституцією України, Законом України "Про загальний військовий обов’язок і військову службу" та іншими нормативними документами. Вказані нормативні акти, відповідні накази та інструкції визначають порядок розміщення військовослужбовців, їх переміщення, надання і повернення із звільнення, з відпусток, порядок перебування на лікуванні та повернення з лікувальних закладів, прибуття з відряджень, призначення, переведення та ін. Для кожного військовослужбовця завжди чітко визначені підстави та термін його законного перебування поза розташуванням частини чи місця служби. Військовослужбовець, який порушив ці правила, зобов’язаний передбачати суспільну небезпеку свого діяння.

Проте й наявність такого обов’язку ще не є достатньою підставою для кримінальної відповідальності за суспільно небезпечне діяння. Для цього необхідно встановити, що особа мала реальну можливість у цьому конкретному випадку усвідомити суспільну небезпеку діяння, але цю можливість не реалізувала. Це і є суб’єктивний критерій злочинної недбалості.

Суб’єктивний критерій недбалості у злочинах з формальним складом означає персональну здатність особи в конкретній ситуації з урахуванням її індивідуальних якостей і при необхідній уважності та завбачливості усвідомлювати суспільну небезпеку діяння.

Вольовий елемент злочинної недбалості в злочинах з формальним складом, у тому числі й у нез’явленні вчасно без поважних причин на службу, полягає в тому, що особа, маючи реальну можливість усвідомити суспільну небезпеку свого діяння, не мобілізує свою психологічну здатність для того, щоб її усвідомити, а відтак не вчинити це діяння. Якщо б особа усвідомила те, що її діяння заподіює шкоду об’єкту кримінально-правової охорони, вона б утрималась від вчинення злочину.

Мотив і мета самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу не є необхідним елементом складу злочину, передбаченого ст.407 КК України. Однак роль мотиву і мети виходить далеко за рамки елементу складу злочину. Як вважає А. Савченко, тільки в поєднані юридичних, соціальних, психологічних і моральних чинників можна дати належну оцінку суспільно небезпечного діяння [17]. Мотив і мета злочину враховуються під час визначення ступеня тяжкості злочину і, відповідно, при призначенні виду і розміру покарання.

Мотиви досліджуваного злочину можуть найрізноманітнішими, проте на кваліфікацію діяння вони не впливають. Аналіз практики розгляду військовими судами кримінальних справ, пов’язаних з ухиленням військовослужбовців від обов’язків військової служби, що був проведений Військовою колегією Верховного Суду України. Показав, що мотивами самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу є, головно, бажання проходити службу поблизу дому, не бажання нести відповідальність за раніше вчинене правопорушення, надати допомогу батькам, рідним у зв’язку з їхнім станом здоров’я чи скрутним матеріальним становищем, бажання відпочити від військової служби, побачитися з рідними, бути присутнім на сімейному святі. Для офіцерів і прапорщиків, особливо в 1997-1998 р., коли були значні затримки з виплатою грошового забезпечення, у більшості випадків мотивом цих злочинів було скрутне матеріальне становище [18].

Наприклад, військовим місцевим судом Львівського гарнізону був визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.407 КК України, старший прапорщик М., який не з’явився вчасно без поважних причин на службу з відпустки і ухилявся від військової служби з 5 по 23 вересня 2002 р. Мотивами нез’явлення М. На службу була хвора дитина та бажання заробити гроші на її лікування. Кримінальна справа відносно М. судом була закрита з передачею його на поруки військовому колективу за місцем проходження служби на підставі ч.3 ст.10 КПК України та ст.47 КК України [19].

Для самовільного залишення військової частини або місця служби чи нез’явлення вчасно без поважних причин на службу характерна відсутність мети ухилитися від військової служби. За наявністю такої мети діяння винного підлягають кваліфікації за ст.408 КК України як дезертирство. Під метою ухилитися від військової служби необхідно розуміти цілеспрямоване прагнення особи уникнути виконання обов’язків військової служби взагалі, назавжди. При цьому таке прагнення завжди пов’язано з наміром особи розірвати правовий зв’язок між нею та державою, що виникає з приводу проходження військової служби.

Зокрема, як дезертирство, згідно із ч.1 ст.408 КК України, військовим місцевим судом Львівського гарнізону кваліфіковані дії рядового строкової служби Б., який з метою ухилитися від військової служби 18 квітня 1992 р. самовільно залишив військову частину, виїхав по місцю проживання батьків, одружився, влаштувався на роботу. 18 липня 2002 року він з’явився у військову прокуратуру та заявив про себе [19].

Обгрунтовуючи наявність у діях складу самовільного залишення військової частини або місця служби (нез’явлення вчасно без поважних причин на службу), необхідно посилатися на відсутність у діях винного мети ухилитися від військової служби.

Вищевикладене дає підстави для висновку, що правильне розуміння поняття та ознак вини і суб’єктивної сторони в цілому самовільного залишення військової частини або місця служби дає можливість безпомилково кваліфікувати вчинене, запобігти притягненню до кримінальної відповідальності неналежних осіб, сприяє, в кінцевому результаті, зміцненню законності і правопорядку в нашому суспільстві, посилює оборонну здатність української держави.

––––––––––––––––––––

1. Дагель П.С. Проблемы вины в советском уголовном праве // Ученые записки Дальневосточного государственного университета. Вып.21, ч.1. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та, 1968.

2. Уголовное право Украины. Общая часть / Под ред. проф. М.И. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тация. – Харьков: Право, 1999.

3. Рарог А.И. Субъективная сторона и квалификация преступлений. – М., 2001.

4. Литвин О.П. Вина в складах злочинів проти громадської безпеки і народного здоров’я. – К.: Знання, 1998.

5. Преступная неосторожность (уголовно-правовое и криминологическое исследование) / Отв. ред. И.П. Лановенко, Ф.А. Лопушанський. – К.: Наукова думка, 1992.

6. Кримінальний кодекс України. Офіційне видання. – К.: Видавничий дім Київ, 2001.

7. Воробей П.А. Теорія і практика кримінально-правового ставлення в вину. – К.: Вид-во Національної академії внутрішніх справ України, 1997.

8. Утевский Б.С. Вина в советском уголовному праве. – М., 1950.

9. Игнатов А. Спорные вопросы квалификации хулиганства // Советская юстиция. – 1967. – №2.

10. Кригер Г.А. Рецензия на книгу Г.И. Бушуева "Ответственность за укрывательство преступлений и недоносительство" // Советская юстиция. – 1966. – №6.

11. Чхиквадзе В.М. Советское военно-уголовное право. – М.: Юрид. изд-во Мин. юст. СССР, 1948.

12. Научно-практический комментарий к Закону об уголовной ответственности за воинские преступления / Под ред. А.Г. Горного. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1961.

13. Светлов А.Я. Ответственность за должностные преступления. – К., 1978.

14. Кригер Г. Определение формы вины // Советская юстиция. – 1979. – №20.

15. Уголовное право. Часть Общая. – М., 1966.

16. Серебрякова В.А. К вопросу об ответственности за неосторожное лишение жизни по советскому уголовному праву // Советское государство и право. – 1961. – №3.

17. Савченко А. Практичне значення мотиву злочину: результати наукового дослідження // Право України. – 1999. – №1.

18. Військова колегія Верховного Суду України. Узагальнення практики розгляду військовими судами кримінальних справ, пов’язаних із ухиленням військовослужбовців від обов’язків військової служби / Архів військового суду Західного регіону України. – Спр. №1. – Т.2. – 1999.

19. Архів військової прокуратури Західного регіону України. – 2000-2002 роки.

20. Хавронюк М.І. Військові злочини: Навчальний посібник. – К.: Українська академія внутрішніх справ України, 1995.

 

© Сенько М., 2003

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук