Головна

Окремі питання суб’єкта злочину в кримінальному праві В. БурдінÓ


Окремі питання суб’єкта злочину  в кримінальному правіВ. БурдінÓЛьвівський національний університет імені Івана Франка, вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна Тел (0322) 96-44-82

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Стаття присвячена окремим проблемам суб’єкта злочину в кримінальному праві, співвідношення суб’єкта злочину та особи злочинця. Розглянуто необхідність урахування законодавцем в кримінально-правових нормах особливостей окремих категорій злочинців для вирішення різного роду кримінально-правових питань, у тому числі і питання про притягнення до кримінальної відповідальності.

Ключові слова: суб’єкт злочину, особа злочинця, кримінальна відповідальність.

Згідно з Конституцією України визнання людини найвищою соціальною цінністю зобов’язує законодавця зосередити особливу увагу на вивченні особи злочинця, а разом з тим і суб’єкта злочину з тим, щоб забезпечити максимально індивідуалізований підхід до вирішення різних кримінально-правових питань.

В теорії кримінального права визнається, що суб’єкт злочину – це мінімальна сукупність ознак, як

і характеризують особу злочинця, поза якими немає складу злочину. Особа злочинця – це сукупність усіх соціально значущих рис, які утворюють індивідуальність [1, с.22-24].

Виділяючи поняття суб’єкта злочину, законодавець у межах цього поняття об’єднує ті ознаки, які достатні для притягнення особи до кримінальної відповідальності. Поняття особа злочинця використовується в тому разі, коли необхідно індивідуалізувати відповідальність, визначити її конкретний розмір. Отже, можна стверджувати, що суб’єкт злочину виконує функцію однієї з підстав притягнення до кримінальної відповідальності, а особа – її індивідуалізації [2, с.10; 3, с.66].

З усієї сукупності ознак, які характеризують особу, зокрема, її соціальних, психологічних, біологічних властивостей, законодавець об’єднує лише деякі з них, найтиповіші, в поняття суб’єкта злочину. Наявність сукупності цих ознак та інших елементів складу злочину законодавець вважає достатньою підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності.

Думається, що коли законодавець формує склад злочину та встановлює покарання за вчинення цього злочину, він одночасно з тим і моделює певний типовий рівень суспільної небезпеки особи, яка його вчинила. Саме цей типовий рівень, який міститься в такому елементі складу як суб’єкт злочину і бере участь у формуванні суспільної небезпеки всього складу злочину. Враховуючи це, визначаються і певні види та межі кримінального покарання (покарань), що передбачені в санкції кримінально-правової норми. Адже покарання спрямоване саме на особу злочинця, а тому, встановлюючи його, законодавець не може абстрагуватись від рівня її суспільної небезпеки. Разом з цим у межах цього типового покарання (покарань) створюються можливості для індивідуалізації відповідальності. І вже остаточне покарання призначатиметься судом, який і враховуватиме ті властивості особи злочинця, які мають значення для його відповідальності, проте не були враховані законодавцем.

А.Б. Сахаров та Б.С. Нікіфоров правомірно вважають, що харакетристика суспільної небезпеки злочину не буде правильною без урахування суспільної небезпеки особи Разом з цим суспільна небезпека особи не обмежується характеристикою діяння. Йдеться про те, що особа злочинця здатна впливати на суспільну небезпеку вчиненого злочину – підвищувати або понижувати її. Суб’єкт злочину, як частина цієї системи, також уже в самому законі впливає на формування суспільної небезпеки складу злочину в цілому [4, с.14; 5, с.14]. Законодавець, формуючи склад злочину, водночас вирішує питання про те, яким приблизно рівнем суспільної небезпеки володітиме особа, яка його вчинить, а отже, на підставі цього і вирішує питання, якого з видів покарання та в яких межах їй буде достатньо для виправлення.

Встановлюючи кримінальну відповідальність, законодавець не може не враховувати той факт, що особи, які вчиняють злочини, безумовно, різні за своїми соціальними, психологічним та іншими якостями. Самоочевидно, що в законі, який встановлює відповідальність за той чи інший злочин, не можуть бути відображені в повною мірою індивідуальні особливості кожного суб’єкта, який вчинив злочин. Разом з тим, закон не може не враховувати ці індивідуальні особливості. Їх треба враховувати як у межах конструювання складу злочину, так і в межах визначення виду та розмірів покарання. Вихід з цієї суперечності може бути знайдений, якщо в законі враховуватимуться ознаки, які характерні для певної групи суб’єктів [6, с.22-23]. Адже досягнути цілей кримінальної відповідальності неможливо без заздалегідь передбаченого в правових нормах врахування індивідуальних особливостей особи. Такі цілі не можна досягти достатньою мірою, поки в правовому регулюванні не знайде свого чіткого вираження врахування особливостей тієї особи, на яку за допомогою відповідальності і здійснюється вплив [7, с.114]. З огляду на це цілком правильною є позиція законодавця, який в КК України 2001 р. виділяє окремий розділ, присвячений особливостям кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Взагалі, коли мова йде про неповнолітніх, то під цією категорією розуміють осіб, які мають певні психофізіологічні та соціальні особливості внаслідок чого їх ще не можна назвати цілком сформованими, соціалізованими особами, а тому вони потребують відповідно більш лояльного ставлення до себе з боку держави. У випадку вчинення ними злочину в реакції держави на цей злочин своєрідно поєднується бажання покарати і водночас захистити їх. Саме це і спричиняє встановлення більш м’якої кримінальної відповідальності неповнолітніх порівняно з дорослими злочинцями.

Принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності потребує подальшого розвитку положень про кримінальну відповідальність неповнолітніх, оскільки мова йде про застосування загальних правил до осіб, які створюють певну вікову групу, що відрізняється специфічними особливостями як особистого, так і соціального характеру. Адже справедливо визнається, що "кримінальна відповідальність, як ніжодна інша, пов’язана з особою…і її цілі не можуть бути досягнуті, коли захід, в якому виражається відповідальність, обраний поза зв’язком з особливостями особи того, до якої вона застосовується" [7, с.110-111].

Законодавець, враховуючи особливості особи неповнолітніх злочинців, диференціює їх кримінальну відповідальність, у бік пом’якшення. З.А. Астеміров має рацію, зазначаючи, що законодавець, визнаючи сам факт неповноліття як обставину, що пом’якшує кримінальну відповідальність і покарання, виходить не тільки з соціально-психологічної оцінки особи неповнолітнього як суб’єкта кримінальної відповідальності, але й з урахування специфіки особи неповнолітнього як суб’єкта злочину [8, с.71]. Неповнолітні за інших рівних умов, повинні притягатись до кримінальної відповідальності у більш м’якій її формі чи мірі порівняно з дорослими. Обумовлюється це тим, що особа неповнолітнього у кожному разі становить собою меншу суспільну небезпеку, ніж особа дорослого злочинця. Зокрема, О.І. Чернишев та В.Д. Філімонов зазначають, що неповнолітні не усвідомлюють (при умислі) і не можуть усвідомлювати (при необережності) суспільну небезпеку своїх дій (бездіяльності) тією мірою, в якій це властиво дорослим злочинцям [9, с.203, с.228, с.380; 10, с.132]. Крім того, визнається, що особа неповнолітнього пластичніша, а це дає можливості для її швидкого виправлення, застосовуючи більш м’які форми кримінальної відповідальності [11, с.26; 10, с.124]

А.П. Кондусов та І.М. Сабіров не акцентують увагу на якомусь конкретному аспекті злочинів неповнолітніх, а в цілому пропонують розглядати ці злочини як діяння особливого роду, які становлять меншу суспільну небезпеку порівняно з аналогічними діяннями дорослих. Відтак вони пропонують у кожній санкції кримінально-правової норми встановити, які покарання і якого розміру можуть застосовуватись у випадку вчинення цього злочину неповнолітнім [12, с.25; 13, с.16].

Отже, диференціація кримінальної відповідальності неповнолітніх зумовлена тим, що неповнолітній злочинець уже як суб’єкт злочину являє собою меншу суспільну небезпеку, порівнюючи з дорослим. Підтверджується це такими положеннями КК України. Зокрема, для неповнолітніх передбачені скорочені строки покарань. Особливу диференціацію законодавець проводить щодо такого покарання як позбавлення волі на певний строк. До неповнолітнього, який вперше вчинив злочин, що не становить великої суспільної небезпеки, таке покарання як позбавлення волі на певний строк взагалі не може бути застосоване.

На нашу думку, справедливою є думка тих учених, які вважають, що суспільна небезпека вчиненого злочину значною мірою визначається особою злочинця [14, с.162], особливо це торкається неповнолітніх. Адже не можна ігнорувати того факту, що суспільна небезпека неповнолітнього злочинця не може визначатись повністю вчиненим суспільно небезпечним діянням, оскільки дуже часто саме для неповнолітніх характерним є розрив між суспільною небезпекою вчиненого діяння та особою неповнолітнього.

Враховуючи фізичні, психологічні та соціальні особливості неповнолітніх, непоодинокими трапляються випадки, коли за обставинами справи встановлено, що реальна суспільна небезпека особи неповнолітнього значно менша навіть за ту, яка передбачена законодавцем як типова для застосування найбільш м’якої форми кримінальної відповідальності. Виходячи з того, що суспільну небезпеку злочину формують усі його елементи, це може свідчити, що за даних умов суттєво зменшується суспільна небезпека і злочину в цілому. Отже, за даних обставин вчинене не можна визнавати злочином, оскільки зникає одна з його суттєвих ознак – суспільна небезпека.

В ч.2 ст.11 КК України передбачено, що не визнається злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого Кримінальним кодексом, проте через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. В літературі вже була висловлена пропозиція Б.С. Нікіфоровим про те, що доцільно було б передбачити в кримінальному законі таке ж положення і в тому випадку, коли буде встановлено, що суспільна небезпека особи настільки незначна, що вчинене в цілому не може визнавати злочином [5, с.12-19]. Проте його пропозиція не знайшла підтримки серед учених того часу. Але вже Ю.Є. Пермяков у своїй кандидатській дисертації, присвяченій поняттю "суспільної небезпеки" в кримінальному праві, повертається до цієї пропозиції [15, с.183]. Ми погоджуємось з А.А. Тер-Акоповим, що діалектика взаємозв’язку суспільної небезпеки діяння та особи така, що певний рівень показників як одного, так і іншого може впливати на злочинність вчиненого в цілому. В кримінальному законі відображена залежність, коли суспільна небезпека вчиненого настільки незначна, що, незважаючи на суспільну небезпеку особи, вчинене не визнається злочином. Проте в законі не відображена залежність злочину від небезпеки особи, що порушує логіку взаємозв’язку діяння та цієї особи. Цей взаємозв’язок вимагає визнання можливості виключення злочинності діяння, передбаченого кримінальним законом, за певного стану суспільної небезпеки особи та невеликій суспільній небезпеці діяння [16, с.75-76].

Чинний КК України в ст.48 передбачає той випадок, коли втрата суспільної небезпеки не тільки діянням, але й особою є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності. Крім того, в ч.4 ст.74 КК України зазначено, що за певних умов особа може бути звільнена від покарання, зокрема, якщо буде визнано, що на час розгляду справи в суді цю особу не можна вважати суспільно небезпечною. Видається, що послідовним було б передбачити в КК положення, згідно з яким незначна суспільна небезпека особи повинна свідчити про малозначність вчиненого в цілому, а отже, повинна виключати кримінальну відповідальність.

Коли йдеться про злочини неповнолітніх, законодавець, передусім, виходить з того, що вони становлять собою меншу суспільну небезпеку саме завдяки особі неповнолітнього. Саме на таке розуміння суспільної небезпечності вчинених неповнолітніми правопорушень орієнтують і Пекінські правила, в яких йдеться про те, що реакція держави на дії молодих правопорушників повинна враховувати не тільки тяжкість учиненого правопорушення, але й особливості особи правопорушника [17, с.287].

Уже зазначалось, що загальновизнаним є положення про те, що суспільну небезпеку складу злочину формують усі його елементи. Проте законодавець чомусь вважає, що тільки у випадку, коли діяння є малозначним, суспільна небезпека усього складу злочину так само є малозначною, а отже вчинене в цілому не можна вважати злочином. Адже суттєво понижувати суспільну небезпеку вчиненого можуть і інші елементи складу злочину, зокрема суб’єкт.

З урахуванням того, що злочини, вчинені неповнолітніми становлять меншу суспільну небезпеку саме завдяки пониженій суспільній небезпеці особи неповнолітніх злочинців, логічно було б звернути увагу на це в законі. Тому, на нашу думку, доцільно було б передбачити положення про те, що коли за обставинами справи буде встановлено, що особа неповнолітнього не становить суспільної небезпеки, вчинене не визнається злочином. Таке положення дасть можливість більш диференційовано підходити до неповнолітніх і, зрозуміло, буде орієнтувати правоохоронні органи саме на вивчення особи неповнолітнього з метою забезпечення максимально індивідуалізованого підходу.

––––––––––––––––––––

1. Личность преступника / Под ред. В.Н. Кудрявцева, Г.М. Миньковского, А.Б. Сахарова. – М.: Юрид. лит., 1975. – 272 с.

2. Дагель П.С. Учение о личности преступника в советском уголовном праве. – Владивосток: Изд-во Дальневост. ун-та., 1970. – 132 с.

3. Кузнецова Н.Ф. Преступление и преступность. – М.: Изд-во Моск. у-та, 1969. – 232 с.

4. Сахаров А.Б. О личности преступника и причинах преступности в СССР. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1961. – 280 с.

5. Никифоров Б.С. Освобождение от уголовной ответственности и наказания // Социалистическая законность. – 1960. – №1. – С.12-19.

6. Курс советского уголовного права. – Часть общая: В 5т. / Под ред. Н.А. Беляева, М.Д. Шаргородского. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1970. – Т.2. – 672 с.

7. Шевченко Я.Н. Правовое регулирование ответственности несовершеннолетних. – К.: Наук. думка, 1976. – 192 с.

8. Астемиров З.А. Уголовная ответственность несовершеннолетних (Социально-психологический и криминологический аспекты) // Советское государство и право. – 1970. – №1. – С.67-73.

9. Чернышев А.И. Особенности преступлений и наказания несовершеннолетних по советскому уголовному праву: Дис. кан. юрид. наук. – Томск: 1970. – 416 с.

10. Филимонов В.Д. Общественная опасность личности отдельных категорий преступников и ёё уголовно-правовое значение. – Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1973. – 154 с.

11. Миньковский Г.М. Уголовная ответственность несовершеннолетних // Советская юстиция. – 1977. – №17. – С.26-28.

12. Кондусов А.П. Развитие уголовного законодательства РСФСР об ответственности несовершеннолетних // Становление и развитие советского уголовного законодательства. Материалы межвуз. научн. конф., посвященной 50-летию первого советского Уголовного кодекса. – Волгоград: Высшая следственная школа МВД СССР, Саратовский юридический и-т им. Д.И. Курского, 1973. – 168 с.

13. Сабиров И.М. Особенности назначения наказания несовершеннолетним (по материалам Республики Узбекистан): Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Ташкент, 1992. – 32 с.

14. Курс советского уголовного права. Часть общая: В 5т. / Под ред. Н.А. Беляева, М.Д. Шаргородского. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1968. – Т.1. – 679 с.

15. Пермяков Ю.Е. Категория "общественная опасность" в советском уголовном праве: Дис. канд. юрид. наук. – М., 1989. – 205 с.

16. Тер-Акопов А.А. Основания дифференциации ответственности за деяния, предусмотренные уголовным законом // Советское государство и право. – 1991. – №10. – С.71-78.

17. Международные акты о правах человека: Сборник документов. – М.: Изд. группа НОРМА-ИНФРА-М, 1999. – 784с.

Ó Бурдін В., 2003

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук