Головна

ПРАВОВА НАУКА – САМОСТІЙНИЙ ОБ’ЄКТ ТЕОРЕТИЧНОЇ САМОРЕФЛЕКСІЇ М. ДамірліÓ


ПРАВОВА НАУКА – САМОСТІЙНИЙ ОБ’ЄКТ ТЕОРЕТИЧНОЇ САМОРЕФЛЕКСІЇ

М. ДамірліÓ

Бакинський державний університет, вул. З. Халілова 1, м.Баку, Азербайджан, e-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

У статті обгрунтовується актуальність і необхідність розробки науково-пізнавальних проблем правознавства (що традиційно вважається завданням загальної теорії права) у рамках самостійної наукової дисципліни – правової епістемології як загальної теорії правової науки, визначається об’єкт і предмет цієї нової для пострадянського правознавства дисципліни, аналізується питання про її структуру.

Ключові слова: загальна теорія права, загальна теорія правової науки, правова епістемологія, об’єкт і предмет правової епістемології, структура правової епістемології.

Критичне осмислення теоретико-пізнавальних проблем, концептуальних основ будь-якої науки – сфера постійного інтересу вчених. Це вічні проблеми наукової творчості, що є, були і завжди будуть, поки "жива" наука. На запи

тання, що ж позитивного дає наука, М. Вебер відповідає: "По-перше, наука передусім розробляє, звичайно, техніку оволодіння життям … По-друге, наука розробляє методи мислення, робочі інструменти і виробляє навички поводження з ними" [1, с.719]. Це друге завдання, яке спрямоване усередину і слугує задоволенню своїх власних потреб наукового пізнання, аж ніяк не менш важливе, ніж перше. Причому рефлексія стосовно власних пізнавальних проблем, інакше кажучи, саморефлексія, що забезпечує ріст і розвиток знань, є одним з найважливіших критеріїв науковості. Звідси зрозуміло, що поряд з пізнанням світу права нам необхідні й пізнання законів нашого пізнання цього світу. Однак ця функція може бути виконана остільки, оскільки ефективно вирішується внутрішнє завдання розробки науково-пізнавальних (епістемологічних) проблем правової науки.

Ще з часів конструювання і інституціоналізації правової науки проблематика, пов’язана зі специфікою правового пізнання, стала привертати увагу дослідників. Однак на наступних етапах її розвитку в умовах "єдино правильної" методології пошуки в галузі теоретико-пізнавальних проблем правопізнання ставали дедалі одноманітнішими. І тільки зміни, що відбулися останнім десятиліттям у суспільному житті країн пострадянського простору, привели до звільнення від панування комуністичної ідеології і, відповідно, методологічної гегемонії марксизму. На жаль, у результаті сформованої епістемологічної ситуації утворився своєрідний теоретичний вакуум: стара методологія була віддана забуттю, здана в "архів" історії, а оволодіння новою методологією виявилося для багатьох справою далеко не простою. Сьогодні розуміння проблем правового пізнання переживає певні метаморфози, зумовлені, з одного боку, зреченням від марксизму, з іншого – злетом постмодернізму, що зі своїми істинами і радикальними вимогами додає нову гостроту проблемам правового пізнання.

Зауважимо, що останнім часом інтерес до розробки теоретичних проблем науки в цілому значно зріс. Вона привертає увагу не тільки філософів, але й представників багатьох інших соціально-гуманітарних наук. У той же час, як не парадоксально, інтерес до цієї проблеми з боку представників правової науки порівняно з попередніми десятиліттями помітно ослаб.

Нерозробленість теоретико-методологічних проблем правового пізнання веде до поширення в правових дослідженнях світоглядної нечіткості, до різнобою. Немає потреби спеціально доводити, що правові дослідження сьогодні вимагають серйозного і глибокого вивчення передусім епістемологічних проблем. Саме в нинішніх умовах відсутності єдиної методології створюються сприятливі можливості для об’єктивного і неупередженого розгляду багатьох аспектів цієї актуальної галузі. Отже, правова наука сама потребує в комплексної теоретичної саморефлексії, інакше кажучи, проблеми, поставлені вище, підводять нас до усвідомлення необхідності розвивати в рамках теоретичного правознавства особливу галузь, звернену безпосередньо до самої правової науки.

Тим часом у радянській і пострадянській правовій науці за галуззю наукових пошуків, що має своїм об’єктом саму правову науку, не визнається самостійний статус як особливої галузі теоретичного правознавства; теоретичне осмислення науково-пізнавальних проблем правознавства традиційно вважається, причому в більшості випадків мовчазно, завданням загальної теорії права. У предмет загальної теорії права повсюдно включаються закономірності тільки державно-правової реальності [див., напр.: 2, 10, 3, 9], а закономірності пізнання цієї реальності залишаються за її межами. При цьому одним з нечисленних винятків є точка зору В.М. Сирих, згідно з якою до предмета загальної теорії права включають закономірності як першого роду, так і другого. Проте автор, ніби відчуваючи подібний неоднорідний, скоріше еклектичний, склад предмета загальної теорії права, пропонує змінити її назву, а саме позначити загальну теорію права загальним правознавством [див.: 4, с.133], що і, на нашпогляд, не може бути виходом із становища.

Найперше, віддаючи належне загальній теорії права в розробці багатьох концептуальних питань, що мають значення для всього корпусу правових знань, не слід тим не менше брати до уваги ту обставину, що загальна теорія права, як це видно і з її назви, становить зміст загальнотеоретичних науково-правових знань про право, про правову реальність, і не є теорією правової науки. Оскільки вирішення багатьох науково-пізнавальних проблем самої правової науки, наприклад, питання про предмет, завдання і метод, виходять за рамки знання про правову реальність. Інша справа, що загальна теорія права, маючи гносеологічну функцію і "виробляючи теоретичні конструкції і прийоми, тим самим сприяє розвитку правового пізнання" [3, с.7]. Будучи фундаментальною наукою, вона, безсумнівно, "виконує стосовно галузевих наук методологічну функцію. Її категорії, принципи, ідеї і висновки служать своєрідними "опорними пунктами", "несучими конструкціями" галузевих і спеціальних юридичних наук" [3, с.7].

Як відомо, основним класифікаційним критерієм відмежування предмета однієї науки від предмета іншої є об’єкт пізнання. Видається, що об’єктами теоретичного осмислення в будь-якій науці є: (1) досліджувана реальність і (2) пізнання цієї реальності. Отже, у теоретичній частині будь-якої науки за об’єктом пізнання легко виділити дві складові: теоретичне знання про досліджувану реальність, тобто теоретичне пізнання (теорія) реальності – онтологічна частина, і теоретичне знання про пізнання цієї реальності, тобто теоретичне пізнання (теорія) самого пізнання (інакше кажучи, теорія наукового пізнання, теорія науки) – гносеологічна (епістемологічна) частина.

"Наука без теорії пізнання (наскільки це взагалі мислимо) стає примітивною і неоднозначною", – писав у свій час А. Ейнштейн. Однак теорію має не тільки наука взагалі (її називають загальною теорією науки), але й окремі науки. На необхідність і важливість спеціальної уваги до проблем теорії окремих наук крім теорії науки взагалі вказував Е. Гуссерль: "Насправді ж, – писав він, – нам необхідно і те, і інше: дослідження з теорії науки, рівною мірою стосуються всіх наук, і, як доповнення до них, особливі дослідження, що відносяться до теорії і методу окремих наук і спрямовані на вивчення особливості останніх" [5, с.192-193]. І.П. Копнін правомірно відзначав, що будь-яка наука повинна мати загальну теорію, єдиний метод, проблематику чи щонайменше певний набір загальних методів і проблем [див.: 6].

Автор цих рядків упевнений, що виділення теорії окремих наук як самостійної наукової дисципліни в рамках її теоретичної частини сприятиме підвищенню інтересу вчених до теоретико-пізнавальних проблем своєї науки, додасть розробкам цих проблем більш організований характер. Створення такої наукової дисципліни – вимога часу; актуальність її стає більш зримою на тлі сформованої ситуації в сучасній науці, наукової думки взагалі, однієї з характерних рис якої є зростаюча теоретико-пізнавальна саморефлексія вченого.

Існування подібної наукової дисципліни допоможе подоланню роз’єднаності окремих правових наукових дисциплін, коли фахівці-вчені тієї чи іншої галузі правової науки вирішують тільки свої вузько професійні питання. Адже всі ці дисципліни мають багато проблем концептуального плану, суміжні аспекти. Більш того, сьогодні є необхідним перехід від періодичних популярних публікацій до ґрунтовнішого і монографічного осмислення проблем правової науки в рамках зазначеної наукової дисципліни.

Щодо питання про назву цієї дисципліни, то тут, видається, можна виходити з традиції західноєвропейської філософії, відповідно до якої частина гносеології, що займається теорією наукового пізнання, називається епістемологією [див.: 7, с.3]. Невипадково у західноєвропейській теоретичній юриспруденції наукову дисципліну, що існує крім загальної теорії права, називають юридичною епістемологією. Також опубліковані однойменні роботи, однією з яких, на думку автора, юридична епістемологія займається "критичним аналізом принципів права, його постулатів, методів і шляхів його пізнання" [цит. за: 8, с.39].

Відтак видається, що епістемологія – це галузь питань і відповідей, проблем і рішень із приводу самої науки, постійних пошуків основних принципів самого наукового пізнання, простір пошуку основ науки, це особливе інтелектуальне поле звернення професійного вченого до самого себе, саморефлексії, самопізнання вченого.

Об’єктом епістемології є сама наука, а предметом її – загальні закономірності наукового пізнання реальності як особливої діяльності з продукування науково-правових знань.

У центрі уваги епістемології як загальної теорії науки знаходяться базові підстави науки (предмет науки і метод науки) – із властивими їй особливостями розуміння предметної сфери і дисциплінарних меж, упорядкованим набором та послідовністю пізнавальних процедур, чіткістю професійної мови, визначенням соціальних функцій науки і вченого та ін.

Тепер щодо структури епістемології взагалі і правової епістемології зокрема.

Відомо, що необхідність вибору й обґрунтування методів, способу досягнення знання і з’ясування їхнього співвідношення породила специфічну галузь науково-теоретичного знання – методологію. Справа в тім, що найчастіше весь корпус знань науково-пізнавального, теоретико-методологічного плану включають у методологію. Однак, як переконує досвід автора пропонованої статті, є група питань, що виходять за рамки власне методології – у найзагальнішому вигляді це питання дослідження природи, меж і внутрішньої будови науки як цілісного знання, у більш-менш конкретизованому – це сутність науки, об’єкт і предмет науки, їх межі, структура науки, інтеграція і диференціація наукових знань [див.: 9]. Видається, що вони входять у самостійну частину епістемологічних проблем у будь-якій галузі наукового знання і найправильніше було б виділяти їх в окремий розділ епістемології. Отже, необхідність вибору й обгрунтування предмета пізнання, з’ясування пов’язаних з ним питань породжує іншу специфічну галузь науково-теоретичного знання поряд з методологією. Неважко помітити, що у центрі уваги цих двох частин є дві підстави науки: якщо в методології – це метод, то в другій – предмет. Саме предмет науки, на наш погляд, є ніби ядром, навколо якого поєднуються вищезазначені компоненти науки, системоутворювальним елементом, найбільшою мірою інтегруючим цю систему завдяки тісному зв’язку з цими елементами; причому останні пов’язані здебільшого з предметом науки, аніж з її методом. Тому ця частина епістемологічних знань може бути названа предметологією (від слова предмет і логос, тобто наука про предмет – автор із подякою сприйме будь-які інші, більш точні термінологічні позначення).

Отже, предметологія як структурна частина епістемології займається визначенням об’єкта і предмета наук, їхньої структури (у тому числі дисциплінарної), на основі якого дає класифікацію наук, розробляє питання їхньої інтеграції і диференціації, виявляє міждисциплінарні зв’язки.

Важливо відзначити, що в силу своєї природи як знання теоретико-пізнавального плану і цей розділ епістемології виконує методологічну функцію для всього наукового пізнання. При цьому питання про конкретну лінію розмежування між цими двома частинами епістемології має потребу в уточненні, подальшому обґрунтуванні і перевірці. Тому його постановка – це лише робоча гіпотеза.

Підсумовуючи і проектуючи усе викладене на правову науку (що із самого початку уявляється природною екстраполяцією), доходимо до певних висновків.

Загальна теорія права вивчає суто правову реальність, а не пізнання цієї реальності, розвиває зміст правової науки, а не саме правове пізнання, що правова наука є самостійним об’єктом теоретичного осмислення, що й повинно входити у завдання спеціальної теорії науки – загальної теорії правової науки, інакше кажучи, правової (чи юридичної) епістемології, що є самостійною галуззю теоретичного правознавства. Об’єктом її є саме правова наука, а предметом – загальні закономірності наукового пізнання правової реальності як особливої діяльності з продукування науково-правових знань.

Доменом цієї нової для нас наукової дисципліни є: базові підстави правової науки (предмет і метод її) – із властивими їй особливостями розуміння предметної сфери і дисциплінарних меж, упорядкованим набором і послідовністю пізнавальних процедур, відомою чіткістю професійної юридичної мови, визначенням соціальних функцій правової науки і вченого-правознавця та ін.

Правова епістемологія, як і будь-яка теорія науки, складається з вищевказаних двох частин. У рамках даного дослідження важливо відзначити, що всі науково-пізнавальні проблеми правового пізнання, пов’язані як із предметом, так і з методом, мають потребу в постановці і вирішенні, що перед ученими-правознавцями на сьогодні стоять надскладні проблеми перебудови правової науки, що своєю чергою потребує постійного обговорення її епістемологічних проблем.

––––––––––––––––––––

1. Вебер М. Избранные произведения. – М., 1990.

2. Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Харьков, 2000.

3. Теория государства и права / Под ред. М.М. Рассолова, В.О. Лучина, Б.С. Эбзеева. – М., 2000.

4. Сырых В.М. Логические основания общей теории права: В 2 т. – М., 2000. – Т.1: Элементный состав.

5. Гуссерль Э. Философия как строгая наука. – Новочеркасск, 1994.

6. Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки. – М., 1974.

7. Івакін О.А. Основи епістемології: Теорія і методологія наукового пізнання: Навч. посібник. – Одеса: Юрид. літ., 2000.

8. Бержель Ж.-Л. Общая теория права / Пер. с фр. – М., 2000.

9. Дамирли М.А. Право и История: эпистемологические проблемы (Опыт комплексного исследования проблем предмета и структуры историко-правового познания). – СПб., 2002.

 

Ó Дамірлі М., 2003

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук