Головна

ЩОДО вдосконалення регламентації правового статусу засобів масової інформації в україні Ю. Легеза©


ЩОДО вдосконалення регламентації правового статусу засобів масової інформації в україніЮ. Легеза©Запорізький юридичний інститут МВС України вул. Північне шосе, 113, 69000 Запоріжжя, Україна тел. (061) 212-69-25

У статті розглядаються питання правової регламентації діяльності засобів масової інформації в українському медіа-просторі. Особлива увага приділяється вивченню чинних нормативно-правових актів, які регламентують правовий статус ЗМІ в Україні, розкриттю поняття "правовий статус ЗМІ", дані пропозиції щодо удосконалення чинного законодавства, яке регламентує правовий статус ЗМІ в Україні.

Ключові слова: засоби масової інформації, правовий статус, законодавство.

Особливості розвитку історичного шляху, державного устрою, національних традицій, економічної та правової систем відповідно видозмінюють механізми юридичного регулювання діяльності ЗМІ у кожній окремо взятій країні.

Дослідженню діяльності ЗМІ присвячена значна кількість праць у різних сферах науки: філософії, соціології, політології, історії, психології та ін. Останніми роками накопичено великий емпіричний матеріал, однак автори публікацій досліджуваної проблеми (І. Аристова, В. Афанасьєв, Б. Бессонов, Б. Борев, Г. Вачнадзе, Б. Грушин, І. Дзялошинський, Є. Додіна, Є. Дугін, В. Єгоров, В. Кома

ровський, В. Король, С. Легуша, М. Новіков, Д. Ольшанський, А. Панарін, Л. Петрова, С. Рогачев, А. Суханов та ін.), розглядають засоби масової інформації не стільки як складову загальнополітичного процесу та державного життя суспільства, скільки як її ілюстративну частину. Отож у статті зроблено спробу визначити правовий статус ЗМІ саме як складової суспільно-політичного та державного життя країни.

Питанню правового статусу ЗМІ серед вітчизняних науковців приділялася увага переважно у ракурсі такої науки як журналістика та циклу філологічних наук. Серед досліджень юридичних наук виділимо наукові праці О.С. Денисової, І.Д. Казанчук та А.А. Письменницького. Особливу роль у дослідженні інституту права масової інформації у відіграв М.А. Федотов Однак праці згаданих науковців у певних їхніх частинах застарілі (передусім у зв’язку зі зміною законодавства, зокрема прийняттям Цивільного кодексу України) і тому не можуть цілком задовольнити потреби у визначенні правового статусу ЗМІ в українському медіа-просторі. Отож завдання пропонованої статті такі: 1) вивчення положень чинних нормативно-правових актів, що регламентують правовий статус ЗМІ в Україні; 2) визначення поняття "правовий статус ЗМІ в Україні"; 3) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення чинного законодавства, яке регламентує правовий статус ЗМІ в Україні.

Передусім проблеми правової регламентації ЗМІ залежать від державного адміністративно-правового устрою. Звичайно, для федеративних держав більшого значення набуває розмежування компетенції між органами влади федерації та її суб’єктів, у тому числі і у сфері масової інформації. Наприклад, у Німеччині першою чергою саме землям належить право приймати закони, що регулюють діяльність ЗМІ та визначають їхній правовий статус. Федеральний парламент може лише встановлювати загальний правовий статус ЗМІ, однак цю можливість він так ніколи і не використовував [1]. У Канаді розмежування повноважень та юрисдикції між центром та провінціями ще більш складно та проблематично визначити з урахуванням тривалої конституційної кризи [2]. Унітарні держави, якою є і Україна, навпаки, значною мірою вільні від цих проблем.

Отже, конституційні положення визначають основні напрями та склад, структурують законодавчу базу України у сфері регулювання організації діяльності ЗМІ та права громадян на інформацію, яку, окрім Конституції України, на сьогодні складають спеціальні закони, підзаконні акти, окремі норми інших галузей законодавства.

Однак наявна законодавча регламентація діяльності засобів масової інформації прямо не визначає правовий статус ЗМІ як суб’єктів державно-політичного та суспільного життя країни. Ситуація ускладнюється неоднозначністю визначення доцільності регламентації правового статусу засобу масової інформації як юридичної особи. Однак цивільне вчення про юридичну особу не дає можливість однозначно розглядати засіб масової інформації як юридичну особу. Наведемо вчення про юридичну фікцію щодо існування ЗМІ у правовому полі суспільства.

Так, якщо під друкованими ЗМІ розуміти періодичні й такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) упродовж року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію [3], то фактично ЗМІ представляються редакціями періодичного друку, теле- та радіомовлення (інформаційними агентствами, іншими установами, що випускають масову інформацію).Зауважимо, що, ведучи мову про сутність діяльності ЗМІ, законодавець говорить про представництва редакції у правовідносинах, що виникають з приводу об’єкта права, а саме – масової інформації. Інститут представництва є інститутом цивільного права, а тому, якщо немає спеціальних вказівок законодавця відносно специфіки відносин представництва між ЗМІ та його редакцією, до них треба застосовувати загальні правила, закріплені у цивільному законодавстві України. Проте у цивільному праві відносини представництва можуть виникати тільки між особами (фізичними або юридичними) – представником та особою, інтереси якої представляються представником. Відтак, не тільки редакції, але й власне ЗМІ повинні визнаватися особами, тобто суб’єктами цивільних прав.

Однак самоочевидно, що жодна газета, телепрограма, радіопрограма не є фізичною чи юридичною особою, а лише "періодичною формою публічного розповсюдження масової інформації" [4]. М.А. Федотов, аналізуючи російське законодавство, зазначає, що ЗМІ за загальним правилом не можна розглядати як суб’єкт права; винятком із такого правила є інформаційні агентства, на які поширюється статус редакції, видавця, розповсюджувача та правовий режим засобу масової інформації (ст.23 Закону РФ "Про ЗМІ"). Якщо не розглядати ЗМІ чи його редакцію як юридичну особу чи представника, а тому і як суб’єкт права, то постає питання про можливість дотримуватись думки про те, що ЗМІ (його редакція), є об’єктом права. Чи можна віднести ЗМІ до такого об’єкта правовідносин як інформація? Масова інформація – це є різновидом інформації, однак ЗМІ – це не власне інформація, це форма її періодичного розповсюдження. В цьому аспекті доречно фрагментарно розглянути інший різновид об’єктів цивільного права, в якому принципове значення має саме форма, яка власне і підлягає правовій охороні. Мова йде про авторські та суміжні права.

Стаття 3 Закону України "Про авторське право та суміжні права" [5] визначає сферу дії авторського права. Цікавим є визначення сфери дії авторських прав, наведене у ст.6 Закону Російської Федерації "Про авторські та суміжні права" як "твори, що існують у будь-якій об’єктивній формі". Так само і засоби масової інформації фігурують у законодавстві саме як форма. ЗМІ, за українським законодавством, не визначаються безпосередньо самостійними суб’єктами авторського права (ст.7 Закону України "Про авторське право та суміжні права"), на відміну від російського. Саме такий аналіз російського законодавства дав підставу М.А. Федотову зробити висновок, що ЗМІ можуть інтерпретуватися як об’єкти права sui generis, сконструйований як юридична фікція. Відповідно до класичного визначення Г.Ф. Дормидонтова, під юридичною фікцією слід розуміти "спосіб мислення, що складається у припущенні визнання існуючим свідомо неіснуючого та навпаки" [6]. До того ж, всі минулі та майбутні випуски тієї чи іншої газети, телепрограми чи радіопередачі поєднуються передусім назвою певного ЗМІ. Постійність назви особливо підкреслюється змістом норм, що містяться у ст.2 Закону РФ "Про засоби масової інформації", визначеннях понять "періодичне друковане видання" та "радіо- і телепрограма". Звідси можна говорити про зв’язок ЗМІ як об’єкта права з таким самостійним об’єктом права, як засоби індивідуалізації юридичної особи, його продукції, виконуваних робіт або послуг (фірмове найменування, товарний знак, знак обслуговування тощо). Однак засіб масової інформації не тотожний засобу індивідуалізації, тобто власній назві, оскільки ЗМІ містить у собі увесь обсяг виключних прав, які пов’язані з його змістом, що набуває певної форми та є результатом інтелектуальної діяльності редакції.

Саме виходячи з таких аргументів М.А. Федотов наводить тезу, що ЗМІ за своєю правовою природою є "результатом інтелектуальної діяльності, що має назву як індивідуальну ознаку та форму періодичного друкованого видання, радіо-, теле-, відеопрограми, кінохронікальної програми або іншу форму періодичного розповсюдження масової інформації" [7].

Отож, підхід, за яким ЗМІ розглядається як об’єкт, а не як суб’єкт права, порушує питання про юридичну відповідальність. Відповідальність є невід’ємною частиною правового статусу особи (фізичної чи юридичної), що передбачає зобов’язання нести правову відповідальність у випадку порушення законності, прав особи в процесі здійснення своєї діяльності [8]. У випадку порушення честі та гідності громадян та організацій, що відбувається внаслідок публікації ЗМІ певної інформації, відповідальність покладається не на ЗМІ безпосередньо, чи його редакцію, а на його засновників. Є й випадки, коли ані редакція ЗМІ, ані його засновник не несе юридичної відповідальності, наприклад за якість товарів та послуг, інформація про які надається на правах реклами (ст.27 Закону України "Про рекламу") [9] тощо.

Отже, автор дотримується умовиводів М.А. Федотова, який визначив категорію правового статусу ЗМІ як "юридичне опосередкування їхнього фактичного стану" [10] та запропонував таку його структуру:

1) правовий стан;

2) правосуб’єктність;

3) статутні права та обов’язки, гарантії їх реалізації.

При цьому мається на увазі, що правовий статус не зводиться до змісту відповідних правових норм і є не тільки формально-нормативною передумовою залучення суб’єкта права до конкретних правовідносин, але й "оригінальну еманацію цих відносин, прав та обов’язків їхніх учасників" [11].

Правовий стан ЗМІ передусім зумовлений конституційною регламентацію їхньої діяльності, яка ґрунтується на гарантіях дотримання права громадян на інформацію як право кожного "вільно збирати, використовувати та розповсюджувати інформацію усно, письмово або іншим способом за своїм вибором" (ч.2 ст.34) [12]. Досягненням чинної Конституції України є положення про те, що виключно законами України визначаються основи створення та діяльності засобів масової інформації (п.11 ст.92) [13]. Конституцією України визначений порядок формування органів державної влади, що координують діяльність ЗМІ, а саме: Національної Ради з телебачення та радіомовлення і Державного комітету з телебачення та радіомовлення (п.20, ст.85, п.13,14 ст.106) [14].

Питання правосуб’єктності ЗМІ доцільно розглядати з позицій цивільного права і визначати як здатність організації (в нашому випадку засобу масової інформації) бути суб’єктом цивільних прав та обов’язків. Її зміст складається з трьох елементів: правоздатності, дієздатності, деліктоздатності. Правоздатність – це здатність мати права та нести обов’язки. Дієздатність – це здатність своїми діями створювати для себе права та нести обов’язки. Деліктоздатність – це здатність нести відповідальність за свої дії [15].

Основним локальним нормативним актом для визначення правового статусу редакції ЗМІ, її правосуб’єктності слід вважати статут редакції, який є своєрідною угодою між редакцією та засновником (ст.22 Закону України "Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні"). Зауважимо, що за своєю юридичною природою статут редакції повинен відображати специфіку організаційно-правової форми редакції, про що прямо законом не зазначено. Зокрема, статут редакції, створеної у формі товариства з обмеженої відповідальністю, повинен, окрім усього іншого, містити відомості про розмір статутного капіталу та частки кожного з учасників, про розмір, склад, строк та порядок внесення ними вкладів тощо. Можна додавати до статуту редакції інші положення, що не суперечать чинному законодавству.

Набуття правового статусу засобом масової інформації проходить через стадії заснування та реєстрації ЗМІ. Вважаємо за недоцільне розглядати процедурні стадії реєстрації ЗМІ, наголосимо лише на необхідності регламентації діяльності веб-сайтів, право на створення яких законодавчо не регламентується.

Особливу увагу треба приділити змісту права власності на організацію, що здійснює випуск ЗМІ, а також на його майно інформаційним законодавством не конкретизується. Проте в цьому немає потреби, оскільки у такому випадку застосовуються загальні правила Цивільного кодексу України. Власник має право, за власним переконанням, здійснювати щодо належної йому організації, яка випускає ЗМІ, будь-які дії, що не суперечать чинному законодавству.

Цікавою є правова регламентація суб’єктів правовідносин, пов’язаних з організацією випуску друкованих ЗМІ в Російській Федерації. Закон РФ "Про ЗМІ" припускає поєднання правових статусів засновника, редакції, видавця, розповсюджувача, причому у найрізноманітніших комбінаціях. Отже, засновник може виступати у якості редакції, видавця, розповсюджувача, власника майна редакції (ч.5 ст.18); редакція – у якості засновника, видавця, розповсюджувача, власника майна редакції (ч.4 ст.19), видавець – у якості засновника, редакції, розповсюджувача, власника майна редакції (ч.2 ст.12) [16]. У такий спосіб відчутно спрощуються правовідносини, пов’язані з випуском засобу масової інформації.

Стаття 91 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року передбачає, що "юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення".

Натомість ст.26 Цивільного кодексу України від 18 липня 1963 року з наступними змінами та доповненнями передбачає, що юридичні особи мають цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її діяльності. Така правоздатність увійшла в наукову юридичну лексику під назвою "спеціальної". Сутність її полягає в тому, що юридична особа має право вчиняти лише ті дії, які спрямовані на досягнення зазначеної в установчих документах мети. "Вони можуть мати лише ті права та обов’язки, які відповідають цілям і завданням їхньої діяльності і необхідним їм для здійснення своєї діяльності" [17].

Отже, нова редакція Цивільного кодексу України фактично заперечує доктрину "спеціальної" правоздатності юридичної особи і за юридичними особами закріплюється загальна правоздатність. Аналогічно врегульовано питання правоздатності юридичних осіб у Швейцарії, де вони можуть мати майнові та особисті (навіть право усиновлення) права, за винятком тих, які можуть належати людині як фізичній особі [18].

Порівняльний аналіз положень ст.91 Цивільного кодексу України в редакції від 16 січня 2002 року та ст.26 Цивільного кодексу України в редакції від 18 липня 1963 року з наступними змінами та доповненнями свідчить про те, що законодавець при визначенні поняття "правосуб’єктності юридичної особи" відходить від необхідності його тлумачення за допомогою дефініції "мета (цілі) діяльності". Існування юридичної особи, мета якої не визначена хоча б у загальних рисах, неможливе, тому вважаємо за доцільне залишити обов’язок за засновниками юридичної особи такої як засіб масової інформації визначити мету її створення як виготовлення та розповсюдження масової інформації.

Іншим елементом правосуб’єктності ЗМІ є його дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати права та обов’язки. Згідно зі ст.92 Цивільного кодексу України, "юридична особа набуває цивільних прав і обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону". Під органом юридичної особи слід розуміти особу (фізичну чи юридичну) або групу осіб, дії яких в силу закону або установчих документів породжують правові наслідки безпосередньо для самої юридичної особи. Їхнє значення полягає в тому, що вони виробляють, формулюють і виражають волю юридичної особи. Для ЗМІ органом, що реалізує його дієздатність, є редакція друкованого видання чи керівництво теле- чи радіокомпанії.

За чинним цивільним законодавством України, дієздатність юридичної особи виникає одночасно з правоздатністю, але Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року прямо не містить норми, що регламентує момент набуття юридичної особи дієздатності.

Елементом правосуб’єктності юридичної особи є деліктоздатність. Важливість цієї проблеми полягає в тому, що "жодна інша спеціальна проблема цивільного права не здатна такою мірою служити критерієм оцінки правильності тієї чи іншої теорії юридичної особи, як проблема цивільно-правової відповідальності" [19].

Згідно з установчими документами, майно засобу масової інформації становлять основні фонди та оборотні кошти, а також цінності, вартість яких відображається у самостійному балансі юридичної особи (Редакції). Майно Редакції відомчого закладу масової інформації є державною власністю і закріплюється за нею на праві повного господарського володіння, а саме Редакція володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, що не суперечать чинному законодавству та установчим документам.

Джерелами формування майна засобу масової інформації МВС України – Редакції – є: майно, передане їй Засновниками; доходи, одержані від реалізації продукції, а також від інших видів фінансово-господарської діяльності; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації; безоплатні або благодійні внески, пожертвування організацій, підприємств і громадян; придбання майна іншого підприємства, організації; інше майно, набуте на підставах, незаборонених законодавством.

Самостійна майнова відповідальність є важливою рисою юридичної особи, що і повинно її характеризувати. Окремі автори вбачають в ній навіть головну ознаку [20]. За загальним правилом, засновники не несуть відповідальності за зобов’язаннями створених ними юридичних осіб. Відтак досягається обмеження ризику засновника лише майном, закріпленим за юридичною особою.

Отже, цивільне законодавство України закріплює загальну правоздатність юридичної особи, яка полягає у здатності юридичної особи мати такі ж цивільні права та обов’язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Через обмеженість встановленого обсягу у нашому дослідженні ми не торкалися такого питання, як організація роботи засобів масової інформації (скликання, порядок голосування, представництво, права учасників, оскарження рішень та ін.). Ці проблеми є актуальними та новими для вітчизняної правової науки і потребують ґрунтовної теоретичної розробки.

Отож, необхідно вирішити окреслені проблеми регламентації правового статусу ЗМІ в Україні. Зокрема, пропонується визначити засобом масової інформації лише такий веб-сайт, який періодично оновлюється (наприклад, щотижня), та у період між оновленнями має визначену кількість відвідувачів (така кількість відвідувачів стане аналогом такого поняття, як тираж для друкованих ЗМІ). До того ж важливо чіткіше регламентувати суб’єктів юридичної відповідальності у випадку порушення законодавства про честь та гідність особи, про рекламу тощо, а саме: треба законодавчо закріпити відповідальність редакції ЗМІ, а не його засновників. Таке положення зумовлено, на наш погляд, тим, що саме редакція ЗМІ є його оперативним органом управління і безпосередньо бере участь у формуванні інформаційного наповнення чи номера газети, чи теле-, радіопрограми, чи іншого результату інтелектуальної власності.

Для зручності регламентації діяльності ЗМІ доцільно, за прикладом більшості європейських країн, прийняти закон "Про засоби масової інформації", що став би підґрунтям для подальшої розробки та прийняття Інформаційного кодексу, зокрема у тій його частині, що регламентує сферу масової інформації.

Відтак, це лише незначна кількість проблем, що виникають при визначенні правового статусу засобу масової інформації в Україні, вирішення яких дасть підставу говорити про право нашої держави вважатися рівноправним партнером у світовому інформаційному просторі.

––––––––––––––––––––

1. Борн З. Германское законодательство в области телевидения и радиовещания // Изд-тво "Гёте-Институт Интер Национес" D-53175 Bonn, 2001 розташовано на http://www.russianmedia.de/German%20laws/television.htm.

2. Федотов М.А. Право массовой информации в Российской Федерации. – М.: Международные отношения, 2002. – С.22.

3. Про друковані ЗМІ (пресу) в Україні: Закон України від 16.11.1992 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – №1. – Ст.1.

4. Федотов М.А. Вказ. праця. – С.175.

5. Про авторське право та суміжні права: Закон України від 11.07.2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – №43. – Ст.214.

6. Дормидонтов Г.Ф. Классификация явлений юридического быта, относимых к случаям применения фикций. – Казань, 1895. – С.136.

7. Федотов М.А. Вказ. праця. – С.177.

8. Алексеев С.С. Общая теория права. – М.: Юрид. лит. 1982. – С.70. – Т.2.

9. Про рекламу: Закон України від 03.07.1996 р. // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1996. №39, Ст.181.

10. Федотов М.А. Вказ. праця. – С.190.

11. Явич Л.С. Сущность права. Социально-философское понимание генезиса, развития и функционирования юридической формы общественных отношений. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1985. – С.63.

12. Конституція України // – К., 1996.

13. Там само.

14. Там само.

15. Советское гражданское право Учебник: В 2 т. / Илларионова Т.И., Кириллова М.Я., Красавчиков О.А. и др.; Под ред. О.А. Красавчикова. – 3-е изд., испр. и доп. – М.: Высшая школа, 1985. – Т.1 – С.138.

16. О средствах массовой информации: Закон Российской Федерации от 27.12.1991 р. // Федотов М.А. Право массовой информации в Российской Федерации. – М.: Международные отношения, 2002. – С.549-578.

17. Гражданский кодекс Украины (Научно-практический комментарий). – Х.: ООО "Одиссей", 1999. – С.68-69.

18. Богатых Е.А. Гражданское и торговое право: от древнего римского к современному российскому. – М., 1996. – С.48.

19. Иоффе О.С. Ответственность по советскому гражданскому праву. – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1955. – С.63.

20. Богданов Е.В. Сущность и ответственность юридического лица // Государство и право. – 1997. – №10. – С.97-101.

 

© Легеза Ю., 2004

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук