Головна

Судові органи Російської імперії на Україні за реформою 1864 року Р. Савуляк©


Судові органи Російської імперії на Україні за реформою 1864 рокуР. Савуляк©місцевий Червоноградський міський суд Львівської області вул.Св.Володимира,15 м.Червоноград, Україна тел.(03249) – 9-77-32

 

 

 

 

 

У статті досліджуються питання створення та функціонування на території України в другій половині ХІХ ст. судових органів Російської імперії. В результаті судової реформи 1864 року в український судоустрій були запроваджені важливі елементи правосуддя: суд присяжних засідателів і адвокатуру, реорганізована прокуратура. Реформа скоротила кількість судових інстанцій, було проголошено демократичні принципи судочинства такі як гласність, незалежність суду, змагальність судового процесу.

Ключові слова: суд, мирові суди, з’їзд мирових суддів, окружні суди, судові палати, присяжні засідателі.

Вивчення історії становлення та розвитку правоохоронних органів традиційно перебуває серед постійних завдань української юридичної науки. Актуальність історико–правових досліджень діяльності органів правосуддя істотно зростає на сучасному етапі розвитку української держави і суспільства. Особливо звернення до спадщини минулого зумовлено нагальними потребами реформування судової системи в Україні. Для належного правового забезпечення цього процесу, створення його наукових основ важливим є узагальнення історичного досвіду функціонування судової системи Російської імперії на українських землях упродовж ХІХ ст., коли в суспільстві відбувалися кардинальні

зміни, тривали складні і суперечливі соціально–економічні та політико–правові процеси.

Досвід діяльності судових установ за реформою 1864 р., дослідження правових засад функціонування мирових судів, загальних судів, суду присяжних і адвокатури дають значний матеріал не тільки для наукових узагальнень, а й для визначення напрямів удосконалення судової системи в Україні.

Судова реформа, як і всі реформи 60-70-х років, ХІХ ст., була наслідком кризи російського суспільства. Зауважимо, що судова реформа в Російській імперії була більше нагальною, ніж селянська. Якщо більшість поміщиків не хотіли звільнення селян, то в реформі суду були зацікавлені всі, крім судових чиновників, які мали непоганий дохід від недосконалого судочинства і не бажали пристосовуватися до нових порядків. Прихильником судової реформи, як і реформи селянської, виступав передусім сам імператор Олександр ІІ, а також його брат Костянтин Михайлович, який дотримувався навіть більш радикальних на той час поглядів, ніж його брат.

Різні органи державної влади почали виявляти свою неспроможність до середини ХІХ ст., але жоден з них не перебував у такому незадовільному стані, як судова система. Дореформенний суд ґрунтувався на законодавстві Петра І і Катерини ІІ (в окремих випадках використовувалися навіть норми Соборного уложення 1646 року). Надзвичайно низька загальна грамотність суддів, не говорячи про грамотність юридичну, спричинила фактичне зосередження всього правосуддя в руках канцелярських чиновників і секретарів.

У колишній радянській історико–правовій літературі, за винятком розділу монографії професора М.Я. Чельцова-Бебутова [5], тривалий час не було спеціальних праць про судову реформу 1864 року.

Згодом з цієї проблеми були опубліковані дві монографії професора Б.В. Віленського [1, ст.2] в яких на великому фактичному матеріалі висвітлена підготовка судової реформи 1864 року в Росії, та монографія професора П.Ф. Щербини [4], в якій досліджена судова реформа 1864 року в Україні.

Певний інтерес мали також праці Т.Ф. Воробейкової і Я.Б. Дубровіної [3], що торкалися історії судових установ, поліції і тюремної системи Російської імперії. Проте характерною рисою більшості праць сучасних дослідників про судову реформу було намагання показати її негативні сторони. Однак, як видається, сьогодні слід ретельно розглянути насамперед прогресивні сторони Судових Статутів 1864 року.

Судові Статути 1864 року внесли у російський і український судоустрій важливі елементи проведення правосуддя: суд присяжних засідателів і адвокатуру, Статути скоротили кількість судових інстанцій, проголосили демократичні принципи судочинства, незалежності суду від адміністрації, гласність, змагальність і усність процесу, скасували систему формальних доказів і різницю підсудності за станами, запровадили інститут судових слідчих, деякі судові органи (мирова юстиція) стали виборними.

Порівняно із середньовіковими інститутами і принципами суду і процесу, що існували в Росії до 1864 року, запровадження нових інститутів і принципів, при всій їх обмеженості, було, безперечно, прогресивним фактом.

У результаті реформи судова система ділилася на дві частини:

- місцеві суди – мировий суд, з’їзд мирових суддів;

- загальні суди – окружний суд, судова палата.

Мировий суд був запроваджений для розгляду дрібних кримінальних і цивільних справ. Мирові суди знаходилися в повітах і містах. Повіт з існуючими на його території містами становив мировий округ, який поділявся на дільниці; в кожній з них правосуддя здійснював дільничний мировий суддя. Дільничні мирові судді були державними службовцями і забезпечувались високою платнею.

В окрузі існували також почесні мирові судді, які не мали визначеної дільниці і не отримували винагороди. Вони запрошувалися для поповнення окружного суду, коли там не вистачало членів, і проводили суд і розправу, коли обидві сторони просили їх про це. Збори почесних і дільничних суддів кожного округу являли собою вищу мирову інстанцію – з’їзд мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними із свого середовища. Мирові судді розглядали справи одноособово.

Мировий суддя розглядав такі цивільні справи:

- з позовів, які виникали з особистих зобов’язань і договорів ціною не вище як 500 крб;

- з позовів про винагороду за шкоду і збитки, якщо вони не перевищували 500 крб;

- з позовів про відновлення порушеного володіння та інші справи.

До найважливіших категорій кримінальних справ, які підлягали розглядові мировими суддями, відносили справи про правопорушення проти порядку управління, проти порядку і спокою, проти суспільного благоустрою, порушення статуту про паспорти, проступки проти особистої безпеки (зберігання зброї, пороху), про крадіжку(крадіжка предметів на суму не більше як 300 крб).

Мирові судді виносили вироки з такими мірами покарання, як догани, зауваження, грошові штрафи до 300 крб, арешт до трьох місяців, тюремне ув’язнення до одного року.

Апеляційною інстанцією до мирових суддів був з’їзд мирових суддів, який по апеляційних скаргах розглядав справи по суті. Вироки і рішення з’їзду мирових суддів вважалися остаточними і знову апеляції не підлягали. Однак вони могли бути оскаржені в касаційному порядку. Скарги сторін і протести прокурора на рішення і вироки з’їзду мирових суддів у касаційному порядку розглядалися касаційним департаментом Сенату.

Система загальних судів охоплювала: 1) окружні суди (один на декілька повітів); 2) судові палати, які були другою інстанцією, що розглядала апеляційні скарги на рішення і вироки окружних судів і 3) вищу інстанцію – Сенат.

Окружний суд був державним органом, який виконував не тільки судові, але й слідчі та нотаріальні функції.

Окружним судам у загальному порядку були підсудні всі справи, які перевищували компетенцію мирових суддів. Цивільні справи окружний суд розглядав у складі трьох постійних (коронних) суддів чиновників.

Кримінальні справи підлягали розглядові окружного суду в тому ж складі з участю присяжних засідателів. Справи про злочини і проступки, за які в законі були передбачені покарання, пов’язані з позбавленням усіх прав і переваг, розглядалися не інакше як за участю присяжних засідателів. Вироки в справах, розглянутих за участю присяжних засідателів, вважалися остаточними, апеляції не підлягали і могли бути оскаржені або опротестовані в касаційному порядку до Сенату.

Колегія (лава) присяжних засідателів складалася з 12 осіб, підібраних адміністративною і судовою владою. Функції присяжних полягали у рішенні питання про винність підсудного, функції коронного суду – у визначенні міри покарання.

Судові Статути встановлювали певні умови, необхідні для обрання присяжними засідателями: російське підданство, вік не менше як 25 і не більше як 70 років, проживання не менше ніж два роки в повіті, де проводилися обрання в присяжні засідателі. Не могли бути обраними в присяжні засідателі особи, які перебували під слідством і судом за злочини; особи, які мали судимість і відбували покарання в тюрмі; звільнені із служби за рішенням суду чи із духовного закладу за проступки; боржники; особи, які перебували під опікою за марнотратство; а також особи, які мали фізичні вади – сліпоту, глухоту, німоту, душевну хворобу; особи, які не володіли російською мовою.

Розробляючи Судові Статути, звертали увагу на розмір майнового цензу, яким повинна володіти особа, щоб мати право бути внесеною в списки присяжних засідателів. Розглядаючи питання про розмір майнового цензу, Державна рада відкинула як неприйнятну для Російської імперії англійську, французьку і бельгійську системи, які встановлювали ценз для присяжних засідателів від суми щорічного платежу податку в скарбницю держави. Ця неприйнятність пояснювалася тим, що в Росії існували стани і окремі особи, які були звільнені від платежу податків. Встановлено, що сума оцінки майна кандидата в присяжні засідателі, має бути високою [2, ст.170].

Під час судового слідства присяжні мали право оглядати сліди злочину і речові докази, а також мали право через голову суду задавати допитуваним запитання. Після закінчення судового слідства і дебатів суд ставив запитання, які належало вирішити присяжним засідателям: чи винний підсудний і якщо винен, то виявити обставини, що особливо збільшують або зменшують ступінь вини. Рішення присяжних (вердикт) ухвалювали по кожному питанню більшістю голосів. Вироки, винесені окружним судом з участю присяжних, а також усі вироки судової палати вважалися остаточними і могли бути скасовані тільки в касаційному порядку Сенатом.

Згідно з реформою 1864 року, в Україні загальні суди з присяжними засідателями спочатку були створені тільки в Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійських губерніях.

В інших губерніях України було дозволено створення тільки місцевих (мирових) судів і то через декілька років після прийняття реформи, наприклад у Чернігівській губернії з 1869 року, у Київській і Подільській – з 1871 року.

У цілому на Правобережній Україні (Київська, Волинська і Подільська губернії) загальні суди з присяжними засідателями розпочали свою діяльність з 29 червня 1880 року – саме в цей день було відкрито Київську судову палату і Київський, Уманський, Житомирський, Луцький та Кам’янець–Подільський окружні суди [4, ст.109].

Не зважаючи на відверто класовий характер суду присяжних, який існував в ХІХ ст. на українських землях, саме він був доступним елементом для громадськості і виявом певної самостійності.

Загальновідома низка процесів політичного характеру, в яких суд присяжних, всупереч бажанню прокурорів і суддів, виносив звинуваченим виправдувальний вердикт (справа Віри Засулич у Петербурзькому окружному суді в 1885 році та ін.). На жаль, проіснував суд присяжних у Російській імперії недовго. В 70-80-х роках ХІХ ст. царський уряд підготував так звану контрреформу, спрямовану на ліквідацію демократичних принципів у судочинстві, закладених в Судових Статутах 1864 року, в тому числі і принципів, на яких був заснований суд присяжних.

На сьогодні актуальним є питання участі у здійсненні правосуддя присяжних засідателів.

Відповідно до вимог Конституції України, Верховною Радою України 7 лютого 2002 року прийнято закон "Про судоустрій України", в якому передбачено участь присяжних засідателів при розгляді кримінальних справ по першій інстанції. Законом детально регламентовано порядок формування суду присяжних та вимоги до них. Однак поки що законодавцем не внесені відповідні зміни до КПК України, які б визначали коло кримінальних справ, що розглядаються в суді за участю присяжних засідателів.

––––––––––––––––––––

1. Виленский Б.В. Подготовка судебной реформы 20 ноября 1864 года в России. – Саратов, 1963.

2. Виленский Б.В. Судебная реформа и контрреформа в Росии. – Саратов,1969 – С.170.

3. Воробейкова Т.Ф., Дубровина Я.В. Преобразование административно-полицейского аппарата, суда и тюремной системы России во второй половине ХІХ – начале ХХ века. – К., 1973.

4. Щербина П.Ф. Судебная реформа на Правобережной Украине. – Л., 1974. – С.109.

5. Чельцов-Бебутов М.Я. Курс советского уголовного права. – М,1957. – Т.1.

6. Закон України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. – №3018-ІІІ.

 

© Савуляк Р., 2004

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук