ЦИВІЛЬНИЙ ТА СІМЕЙНИЙ КОДЕКСИ УКРАЇНИ – ЧЕСТЬ ЛЬВІВСЬКОЇ ПРАВНИЧОЇ ШКОЛИ З. Ромовська


ЦИВІЛЬНИЙ ТА СІМЕЙНИЙ КОДЕКСИ УКРАЇНИ –

ЧЕСТЬ ЛЬВІВСЬКОЇ ПРАВНИЧОЇ ШКОЛИ

З. Ромовська

Львівський національний університет імені Івана Франка,

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

У статті подається історія опрацювання проектів Цивільного та Сімейного кодексів України, аналізується основні новели цих законодавчих актів, підкреслюється їх європейський рівень.

Ключові слова:Львівська правнича школа, цивільні відносини, національна ідея, засади цивільного законодавства, особисті немайнові права, речові права, зобов’язальне право, конкурс, спадщина, шлюб, материнство, батьківство, діти, усиновлення, утримання, патронат.

1. Українська правнича школа, зокрема її західна гілка, має глибоке, міцне коріння.

Професор Олександр Огоновський увійшов в історію не лише як перший завідувач кафедри цивільного права з українською мовою викладання, а й як автор підручників, зачинатель української правничої термінології [1]. Його наступник професор Станіслав Дністрянський як депутат Австрійського Сейму був призначений Головою парламентської комісії по внесенню змін до Австрійського Цивільного Кодексу. Перу С. Дністрянського належать монографічні дослідження, підручники, численні статті з проблем не лише цивільного права.

Наявність таких видатних попередників, їхній приклад наукової жертовності робило участь сучасних представників львівської цивілістичної школи у опрацюванні проектів нового цивільного законодавства України природною, бажаною і необхідною.

2. Цивільний Кодекс УСРР 1922 р. був дослівною копією Цивільного Кодексу РФСРР, отже, українським був лише за назвою. Цивільний Кодекс УРСР 1963 р., як і Кодекси інших союзних республік, створені

на базі Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1962), були близнюками із поодинокими неістотними відмінностями.

3. Така багаторічна прив’язка українського законодавства до Москви забезпечувала створення єдиного законодавчого поля, прирікаючи одночасно на безперспективність власні наукові потуги численних українських юридичних наукових та навчальних інституцій.

Проголошення незалежності України зумовило необхідність формування власної системи законодавства, важливе місце в якій мав посідати Цивільний кодекс України.

4. При опрацюванні проекту Цивільного кодексу України було зроблено спробу запозичення без щонайменших, навіть редакційних, змін з Цивільного кодексу РФ цілих глав та розділів, що, за задумом окремих осіб, мало б, очевидно, служити, з одного боку, доказом наукової безпорадності українських вчених, а, з другого боку, воно відповідало змісту одного з основних геополітичних пріоритетів Росії, яким є повернення їй статусу над- держави і формування нового євразійського блоку на терені колишнього СРСР, геополітична декомпозиція України, що чітко викристалізовано в ідеї "слов’янської правової сім’ї". Як справедливо відзначає Л.А. Луць, створення нової концепції слов’янської правової сім’ї – це намагання зберегти правовий простір колишнього СРСР у сфері впливу російського права [2].

Ці спроби вдалося подолати, однак кілька глав так і залишилися плагіатними, хоч і мають нібито "свого", українського автора. Вони – відгомін тавра нашої тривалої бездержавності. Та, попри цей сумний факт, можна все ж стверджувати, що Цивільний кодекс України є українським не лише за назвою.

5. Цивільний кодекс України складається із шести книг. Така "книжкова" будова кодексу запозичена із законодавчої традиції Франції, Німеччини, Голландії.

Проект Цивільного кодексу (в ред. 1996 р.) містив вісім книг. Книга "Сімейне право", за рішенням Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України по доопрацюванню проекту Цивільного кодексу України, була з нього вилучена у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України до розгляду проекту окремого Сімейного кодексу, який містив дуже істотні відмінності, регулював сімейні відносини "глибше, ширше і повніше"[4].

З проекту Цивільного кодексу була вилучена і книга "Міжнародне приватне право". Причиною для цього стало те, що міжнародне приватне право – це не лише цивільне, сімейне і цивільно-процесуальне право. Та обставина, що до цієї Книги не ввійшов правовий матеріал стосовно трудових відносин та міжнародних перевезень, засвідчила, що у ній міжнародне приватне право подано лише вибірково.

Проте, якщо цей матеріал був би у ній поданий повністю, абсолютна непричетність цієї Книги до Цивільного кодексу була б очевидною. Розуміння цього і одночасне бажання автора цієї Книги законодавчо закріпити свою наукову філософію призвело до такого однобокого вирішення проблеми. Вилучення із структури проекту Цивільного кодексу Книги "Міжнародне приватне право" не можна трактувати як акт руйнування його концепції. Саме, навпаки, завдяки цьому Кодекс позбувся зайвого навантаження, адже ні "Міжнародний процес" (до речі, саме так називався один із розділів цієї Книги), ні, тим більше, "трудове право" до Цивільного кодексу безпосередньої причетності не мають. Міжнародне приватне право має бути окремим предметом кодифікації.

6. Львівська правнича школа у складі Робочої комісії з опрацювання проекту Цивільного кодексу була представлена в особі професора Володимира Луця, який 20 років поспіль завідував кафедрою цивільного права та процесу і професора Зорислави Ромовської.

Науковий доробок професора В. Луця: розділ "Строки та терміни. Позовна давність", розділ "Загальні положення про договори", глави "Купівля-продаж", "Страхування".

Науковий доробок професора З. Ромовської: Книги "Особисті немайнові права фізичної особи"[...] та "Спадкове право" [...], глави 1-4, 6, 15 Книги "Загальні положення". Відповідно до рішення Тимчасової спеціальної Комісії Верховної Ради України по доопрацюванню проекту Цивільного кодексу нею було здійснено наукове доопрацювання та редагування переважної більшості статей проекту.

Статус народного депутата України та мандат Тимчасової спеціальної Комісії Верховної Ради зробили можливим внесення до проекту Цивільного кодексу принципових змін та доповнень, спрямованих на його демократизацію, на збалансування інтересів усіх учасників цивільних відносин, на покращення законодавчої техніки, в тому числі на удосконалення мови проекту.

7. Цивільний Кодекс України має своє власне, сучасне обличчя, з явними рисами європейськості.

Цивільний Кодекс України утверджує українську національну ідею в законодавстві, однією із рис якої є зорієнтованість на вирішення власних проблем у спосіб, який відповідав би національним інтересам, був би дзеркалом національної культури та національної правосвідомості.

Українська національна ідея в законодавстві не означає віддання переваг певній частині українського народу, не означає прояву непримиренності до національних цінностей інших народів.

Національна ідея в законодавстві означає всемірну охорону національних пріоритетів, закріплення у ньому засобів консолідації української нації, втілення у ньому всього того, що сприяє добробуту українського народу.

Національним пріоритетом є посилення охорони прав людини, забезпечення органічного поєднання духовного та матеріального в праві.

Національним пріоритетом є забезпечення недоторканності права власності, зокрема приватної.

Виразом національної ідеї в Цивільному кодексі є подальше визнання українського народу суб’єктом права власності на землю, дуже обережний підхід до визнання можливості бути власниками землі за іноземними фізичними та юридичними особами

Національна ідея відображена в нормах, що стосуються охорони прав українських авторів, суб’єктів права інтелектуальної власності.

Українській національній ідеї відповідає кожна стаття, яка охороняє національні пріоритети всередині держави та за кордоном, втілює все те, що сприяє добробуту та єдності української нації.

На українську національну ідею в законотворчості, і не лише у цій сфері, працює кожна нова, сучасна правова конструкція, що демонструє існування в Україні правничих шкіл, наукових традицій, які, замулені, зневажені, починають самоочищатися.

Національна ідея в законодавстві, крім внутрішнього, змістового, має і свій зовнішній прояв, яким є висока "мовна проба": українська літературна мова, українська правнича лексика.

8. В Цивільному Кодексі України, передусім у Книзі першій "Загальні положення", міститься низка загальнотеоретичних новел.

У статті 1 Цивільного кодексу 1963 р. перше місце у структурі цивільних відносин посідали відносини майнові (матеріальні).

Теза про людину як мету, а не засіб викликала необхідність переоцінки цінностей при визначенні структури цивільних відносин. "Не хлібом єдиним...", – відповідно до цього майнові відносини були відсунуті на другий план. Перше місце посіли особисті немайнові відносини, в яких виявляються інтереси людського духу. Цим не лише утверджено примат духовного над матеріальним, а й законодавчо визнана цивілістична суть особистих немайнових прав людини.

суспільних відносин, за якою суспільні відносини стають цивільними завдяки їхньому цивільно-правовому регулюванню.

Кодекс визнає об’єктивність існування цивільних відносин, взаємозв’язок цивільних відносин і законодавства будується на визнанні первинності цих відносин. Місія законодавця у зв’язку з цим полягає у вивченні суті цих відносин та у створенні сприятливих законодавчих умов для їхнього розвитку.

У Кодексі закріплені ознаки цивільних відносин, однією з яких є юридична рівність їхніх учасників. Цим заперечується і теза щодо рівності "як методу цивільно-правового регулювання". Цивільні відносини об’єктивно не можуть грунтуватися на юридичній нерівності, звідси – юридична рівність є внутрішньою, сутнісною рисою цивільних правовідносин, а не рисою, доданою до них законодавцем.

9. Кодекс визнає наявність цілої системи соціальних регуляторів цивільних відносин, до якої входить не лише закон (юридичне право), а й договір, звичай, в тому числі звичай ділового обороту. Отже, юридичне право перестало вважатися єдиним регулятором цивільних відносин. Держава є монополістом у сфері творення актів законодавства, а не цивільного права взагалі. Відповідно має змінитися і поняття цивільного права. Його не може трактувати як сукупність (чи система) загальнообов’язкових правил поведінки. Цивільне законодавство – це лише сегмент цивільного права. Щоправда, значний за обсягом і з особливою юридичною силою.

Цивільний Кодекс України продовжує започатковане ще у статті 5 ЦК УРСР використання моралі (морального права) як додаткового критерію оцінювання правомірності поведінки особи

В Кодексі є чимало норм, які вимагають від фізичної особи узгоджувати свою поведінку з моральними засадами суспільства.

Це, звичайно, вимагатиме від суддів переорієнтації з принципу верховенства закону (яким, між іншим, нерідко нехтували) на принцип верховенства права, який, відповідно до ст.8 Конституції, діє і визнається в Україні.

10. Своєрідною увертюрою Цивільного Кодексу, його програмою є ст.. 3, яка закріплює загальні засади цивільного законодавства: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість незаконного позбавлення права власності; свобода договору; свобода підприємницької діяльності; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність. Вони – хребет, на якому тримається уся система цивільного законодавства.

11. Право на захист трактується в Кодексі не як частина кожного суб’єктивного права особи, а як окреме, самостійне право, що має особливу функцію: бути специфічним сторожем, охоронцем особистих немайнових та майнових прав. Поряд із конституційним положення про захист прав та інтересів судом Кодекс надає особі право скористатися захистом з боку органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування.

Актом захисту названо вчинення нотаріусом виконавчого напису на борговому документі.

Кодекс конкретизує конституційне право на самозахист. Способи самозахисту можуть бути визначені законом або договором. Мова йде, зокрема, про так звані "оперативні санкції", які є не що інше як способи самозахисту: безакцептне списання грошових сум, одностороння відмова від договору, відмова від прийняття неналежної якості товару тощо. Способи самозахисту може вибирати сама особа з урахуванням змісту права, що порушене, характеру протиправної поведінки. Але обраний спосіб самозахисту не може суперечити вимогам закону.

Кодекс визначає нові підходи до окремих способів захисту, зокрема такого як відшкодування збитків.

Право на відшкодування збитків належить кожному, хто їх зазнав. Нема жодної ситуації, коли б закон не допускав відшкодування завданих збитків. Поряд з повним і неповним, "частковим" відшкодування збитків Кодекс допускає відшкодування їх у більшому розмірі.

Кодекс відійшов від поняття моральної шкоди, яке було дане Пленумом Верховного Суду України. Моральна шкода трактується не як результат фізичного чи душевного страждання, а як саме душевне чи фізичне страждання. Моральна шкода вважається супутником кожної протиправної поведінки, тому під час розгляду судом спорів про стягнення грошового відшкодування за моральну шкоду має підлягати доведенню не факт її заподіяння, а лише її глибина.

12. Значного оновлення зазнав інститут позовної давності, який, поряд з ознаками імперативності, збагатився рисами диспозитивності. Сторонам надано право домовитися про збільшення тривалості позовної давності. Позовна давність перестала бути обов’язковою для застосування судом: вона має застосовуватися ним лише на вимогу однієї із сторін. Завдяки цьому суд звільнився від обов’язку контролера моменту початку та закінчення позовної давності.

Подальша демократизація норм цього правового інституту була проведена в процесі наукового доопрацювання проекту.

Особливістю Книги першої є і те, що до структури Цивільного кодексу внесені ті норми, які раніше входили до складу інших законів. Йдеться про Главу 6 "Опіка та піклування" (раніше це було матерією Кодексу про шлюб та сім’ю), про главу 8 "Підприємницькі товариства", у яку перейшла значна частина Закону України "Про господарські товариства".

Окремий підрозділ присвячений участі держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад у цивільних відносинах.

Вперше було відведено окремий розділ об’єктам цивільних прав.

13. Третє тисячоліття, в якому розпочав своє життя Цивільний кодекс України, має позначитися новим ставленням до людини. Норма статті 3 Конституції України, за якою людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю, повинна запрацювати на повну силу. У справі утвердження цього конституційного принципу великі надії покладаються саме на Цивільний кодекс України, зокрема на Книгу другу "Особисті немайнові права фізичної особи". Її зміст засвідчив, що Цивільний Кодекс може забезпечити не лише захист цих прав, а й наповнення їх конкретним змістом, тобто здійснити так зване "позитивне регулювання".

Зміст Книги другої викликав неоднозначну реакцію.

На думку професора Г. Знаменського, Книга друга містить недоліки, які потребують негайної та рішучої реакції, оскільки вони здатні нашкодити суспільству.

Навіщо переносити конституційні норми до галузевого Кодексу? – запитує автор. Адже після такого перенесення здійснення права стає абсолютно приватною справою, позбавившись захисту з боку держави. Тому їх пряма "імплантація" в галузеве законодавство є юридично безпідставною. Положення проекту про особисті права, на думку Г. Знаменського, мають більш пропагандистський, ніж юридичний характер, і не заслуговують виділення в окрему книгу.

З таким присудом та аргументами не можна було погодитися. Конституційне право особи на власність, перенесене до галузевих законів, не позбавилося статусу конституційного права, а лише одержало поглиблену правову регламентацію. Те ж саме відбувається з іншими конституційними правами.

"Все те, що є в Книзі другій, – це не цивільне право," – заявляли інші автори, але їхні приглушені голоси, засновані на старих правових концепціях, не були сприйняті.

Книга друга мала й іншу оцінку: її названо "великим досягненням", "кодексом про особисті права" . Як відзначив професор А.С. Довгерт, у Цивільному кодексі України вперше у світовій практиці кодифікації цивільного законодавства регулюванню особистих немайнових відносин присвячено окрему книгу, що є закономірним наслідком розвитку гуманітарного права і прав людини.

Зміст цієї Книги викликав незадоволення окремих журналістів: журналістам заборонено виявляти емоції, давати оцінки, висловлювати самостійні думки, а тому й назвали Цивільний кодекс – Кодексом мовчання. Така неосвіченість окремих журналістів не може не дивувати. Цивільний кодекс надійно охороняє особу від недобросовісної інформації, а нею є не думки чи емоції, а задокументовані або публічно оголошені відомості про події та явища, тобто про факти, а не їхні оцінки.

Неприйнятною називали і ст.296 ЦК, за якою використання імені особи як персонажа (дійової особи) літературного чи іншого твору (кіно-теле сценарій, пантоміма, комедія) можливе лише за її згодою. Тобто, грати в театрі, наприклад, комедію, в якій дійовою особою є реальний міністр, президент чи прокурор, можна лише за їхньою згодою.

Нещодавно показували уривки телефільму, зробленого в Російській Федерації, в якому дружина депутата, кандидата у президенти І. Рибкіна (персонаж) ходить, як навіжена, по базару (переступаючи через столи) і шукає собі нового чоловіка. Сумно, що таке в Росії можливе. Напередодні виборів телеекран України може рясніти такими фільмами і про українських кандидатів у президенти: телефільми, драматичні твори, комедії, в яких будуть дійовими особами не лише кандидати, а й члени їхніх родин. Норма частини 2 статті 296 ЦК ставить цьому перешкоду. З її концепції телесеріали на зразок відомих "Президентських перегонів" можна буде транслювати лише зі згоди дійових осіб, якими є реальні, названі цивільними (а не видуманими) іменами люди.

Г. Знаменський. Хиби Книги другої Проекту ЦК України. Тези доповідей учасників IV Всеукраїнської науково-практичної конференції з питань кодифікації законодавства України “Новий Цивільний кодекс України та його вплив на подальший хід і зміст кодифікаційного процесу в Україні”. – К., 1997. – С. 48-50.

Див.: Цивільне право. Частина перша. – К., 1997. – С. 18; Цивільне право України: Підручник. У двох книгах. – Книга 1. – К., 2002. – С. 33.

Анатолий Довгерт. Концепция и структура нового Гражданского кодекса Украины // Юридическая практика. – 1996. – Ноябрь. – № 21-22.

Виникає запитання: так, врешті, ми – Азія чи Європа? Відповідно до статті 296 ЦК України, ми – Європа.

Книга покликана формувати нову систему відносин між людьми, засновану на ідеології невтручання в духовну ауру один одного.

Зміст цієї Книги, а він поки що не пізнаний до кінця, має бути стимулом для переосмислення своєї поведінки багатьма: урядовцями, працівниками правоохоронних органів, а також пересічними громадянами, незвиклими до поваги до прав іншої людини.

Щодо журналістів, то їм доведеться зрозуміти, сприйняти і дотримуватися правила про те, що право громадянина на інформацію має межу, за якою – права іншого громадянина на таємницю особистого і сімейного життя, на повагу. Заклик, поширений серед гуцулів, – "пантруй себе" – сьогодні дуже актуальний. Жовтій пресі, яка смакує, хто з дружин відомих політиків яку носить білизну, хто з артистів зробив пластичну операцію чи розлучився в черговий раз, Цивільний кодекс ставить серйозну перешкоду. Така інформація, оскільки вона стосується особистого та сімейного життя, може стати надбанням читача лише зі згоди відповідної особи. Західна преса щоразу частіше повідомляє про виступи відомих артистів, працівниць модельного бізнесу з вимогою захистити їх право на особисте життя. Можна з гордістю сказати, що Цивільний кодекс у цьому питанні стоїть на передових позиціях. Тому перетворити нашу державу на смітник цивілізації, відстійник застарілих ідей та поглядів нікому не вдасться.

14. Книгою третьою "Право власності та інші речові права" розпочинається регулювання майнової (матеріальної) сфери відносин. Визнаючи пріоритет духовного, слід все ж підкреслити, що обидві сторони життєдіяльності людини не відмежовані міцним бар’єром: особисті права дуже тяжко здійснити без щонайменшої економічної підтримки; духовне проникає в матеріальне, оживляє, гуманізує його. Фетишизація значення матеріального, що відбувається сьогодні, загрозлива, адже багата бездуховна людина таїть у собі реальну небезпеку: гроші в її руках стають інструментом захоплення влади, а влада – засобом подальшого збагачення і ще більшої влади

Власність – це не лише юридична, економічна, політична, а й психологічна, соціальна та біологічна категорія.

Зміст Книги третьої проекту Цивільного кодексу (первісна її назва "Речове право") викликав занепокоєння. Навіть з боку багатьох членів Робочої комісії з опрацювання проекту він оцінювався доволі низько.

Ця книга рясніла численними науковоневиваженими теоретичними конструкціями. Так, речовим називалося право, яке "забезпечує задоволення інтересів управоможеної особи шляхом безпосереднього впливу на річ без сприяння інших осіб". Уважному читачеві цього може бути достатньо, щоби зробити сумний висновок, адже залишалося невідомим значення словосполучення "безпосередній вплив" на річ, зокрема, як безпосередньо впливає на річ особа, котра має право проходу через чужу земельну ділянку. Невідомо, з яких міркувань заперечувалася можливість сприяння інших осіб, якщо, скажімо, носій речового права є немовлям чи недієздатним.

Аналогічно до поняття речового права подавалося і поняття права власності: "як найбільш повного права, що його особа має на майно, здійснюючи яке вона безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон".

Не міг не викликати подиву зміст частини 1 ст.313 "Захист речових прав": "речові права в разі їх порушення захищаються позовами, предметом яких є безпосередньо речі (речові права)". Але ж позов – це лише вимога про захист, звернена до суду.

Речове право може бути захищене на підставі рішення суду.

Не можна було погодитися і з трактуванням предмету позову. Якщо мова йде, наприклад, про позов віндикаційний, то його предметом є не річ, а повернення речі.

Книга містила цілу низку інших, дуже спірних за змістом правових конструкцій.

Майже одночасно було написано альтернативний варіант цієї Книги, яка лягла в основу пропозицій до другого читання, внесених народними депутатами В.В. Медведчуком та М.М. Рябцем.

В процесі наукового доопрацювання проекту була змінена назва Книги на "Право власності та інші речові права".

При підготовці проекту до третього читання була виключена глава 22 "Загальні положення про речове право", оскільки її зміст був переобтяжений небезспірним матеріалом, який до того ж повторювався у наступних главах.

Зазнала змін (змістових чи редакційних) майже кожна стаття цієї Книги.

Зміни, внесені до проекту при його науковому доопрацюванні, викликали заперечення. У Відкритому листі до народних депутатів, надісланому від імені окремих членів Робочої комісії, авторами цього листа зверталася увага на "спотворення" концепції Книги третьої, яке проявилося у виключенні основоположного правила інституту права власності про те, що власник майна безпосередньо впливає на це майно, спираючись на закон, тобто ліквідовується саме поняття права власності як відношення особи до речі. Відповідно втрачають зміст такі корінні правові поняття як віндикація, негаторний позов та ін., котрі використовуються при захисті права власності... З тексту проекту ЦК виключена також вказівка на те, що особа здійснює право власності у своїх інтересах. А саме це положення передає сутність права власності – як право на "своє" на відміну від "чужого".

Однак наведені аргументи мали сумнівну наукову вагу, хоча б лише тому, що власність є відношенням суспільним, а не відношенням особи до речі.

Крім того соціальна сутність власності обумовлює одночасне задоволення власником не лише своїх, приватних, а й суспільних інтересів.

Ініціатори написання цього Відкритого листа не одержали від нього бажаних дивідендів. Швидше, навпаки.

У Книзі третій закріплені здобутки Закону України Про власність. Поряд з цим між Кодексом і цим Законом є істотні відмінності, які зумовлені часом, що простягнувся між ними.

Однією із таких відмінностей є відсутність акцентування на формах власності. Термін "форма" власності втратив свій сенс ще в 1991 р., оскільки кожен власник, і навіть держава, позбавилися якоїсь своєї окремішності: усі власники рівні перед законом, усім їм забезпечені рівні умови здійснення права власності та його захисту.

Відповідь на Відкритий лист див. “Економіка та право”. Науковий журнал НАНУ, Інститут економіко-правових досліджень. – 2002. – № 2(3). – С. 131-135.

Деяка специфіка держави як власника (окремі об’єкти можуть бути власністю лише держави) не є свідченням збереження у її руках певних привілеїв, а є результатом особливої місії, яку вона виконує в суспільстві.

Оскільки термін "приватна" власність означає лише те, що певне майно належить конкретній особі, а тому відмежовано фактично і юридично від майна іншого суб’єкта, приватною могла би називатися власність кожного, в тому числі держави.

В Цивільному Кодексі приватною названа і власність юридичної особи. Ця обставина не може трактуватися як відступ від Конституції України, у якій термін "приватна" прив’язаний лише до власності людини. Термін "приватна" означає "яка", термін "комунальна", "державна" – "чия".

Книга містить чимало істотних та дрібних новел щодо права власності.

Істотною новелою є запровадження інституту набувальної давності, який у Цивільному кодексі УРСР був лише у зародковому стані; закріплення механізму відмови особи від права власності.

У Цивільному кодексі (стаття 373) чітко визначено "просторову" чинність права власності на земельну ділянку: це право поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар, на водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель та споруд.

В Кодекс перенесено принципове правило про право власності українського народу. Але, на відміну від помилкового запису в Конституції щодо атмосферного повітря, у Кодексі об’єктом права власності українського народу названо повітряний простір.

У статті 354 ЦК міститься нове, відмінне від того, що є у статті КК, поняття конфіскації. Суть конфіскації не у вилученні майна від попереднього власника, а у одномоментному позбавленні його права власності на підставі рішення або вироку суду, що набрав законної сили.

Суб’єктом права спільної власності (часткової, сумісної) можуть бути будь-які особи, навіть держава.

До числа істотних новел Книги третьої слід віднести регулювання відносин, пов’язаних із володінням, користуванням чужим майном. В українську законодавчу термінологію було вперше включено "речові права" на чуже майно. Їх у Цивільному Кодексі чотири: право володіння, право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови (суперфіцій). Поряд з цим визнана можливість існування інших речових прав.

У Кодексі посилена система захисту усіх речових прав, у тому числі права власності: потерпілий одержав право на відшкодування моральної шкоди.

Кодекс лібералізує наслідки самовільного будівництва. Доцент А.М. Савицька вважала несправедливою, надто жорстокою норму статті 105 ЦК УРСР, за якою самовільно збудований будинок, якщо він не зносився, ставав власністю держави безоплатно. Її позиція законодавчо закріплена у статті 376 ЦК: якщо право власності на будівлю визнано за власником земельної ділянки, той, хто здійснив самочинне будівництво, має право на відшкодування витрат.

Менш істотне значення мають норми Цивільного Кодексу, які встановлюють дещо інші правові наслідки знахідки чужої речі чи скарбу, здійснення одним із співвласників переважного права купівлі частки у праві спільної сумісної власності.

15. Серйозні проблеми виникли з Книгою четвертою "Право інтелектуальної власності", проект якої ще у 1995 р. був написаний "за лекалами" Модельного Цивільного Кодексу, призначеного для забезпечення ідеї проімперських сил про відновлення Радянського Союзу, і до 2002 р. не піддався перегляду. Зміст проекту цієї Книги одержав негативний відгук Кабінету Міністрів України. Основним її недоліком була невідповідність міжнародним договорам України та законам України, прийнятим напередодні. У зв’язку з цим на останньому етапі опрацювання проекту і підготовки його до третього читання у Верховній Раді України ця Книга зазнала кардинальних змін, до підготування яких були залучені експерти Головного юридичного управління Секретаріату Верховної Ради України та провідний спеціаліст Кабінету Міністрів України А.М. Горнисевич.

16. "Право інтелектуальної власності" – певною мірою умовний термін, відмінний від права власності, адже об’єкт права інтелектуальної власності – це не завжди уречевлений результат діяльності.

Як і право власності, право інтелектуальної власності складається із частин (правоможностей). Проте право інтелектуальної власності належить не лише творцеві (авторові, виконавцеві), а й іншим особам, наприклад, роботодавцеві, замовникові, стороні за ліцензійним договором.

У статті 420 ЦК міститься невичерпний перелік об’єктів права інтелектуальної власності, до якого, серед звичних літературних та художніх творів, винаходів, корисних моделей, сортів рослин, порід тварин, названо комерційні найменування, географічні зазначення, комерційні таємниці, повернуто до життя наукові відкриття та раціоналізаторські пропозиції.

Виконання стосується не лише твору. Саме виконання (імітація співу птаха, імітація чужого людського голосу) є твором

Кодекс посилює охорону інтересів творця, прояви якої багатогранні: зведено до мінімуму випадки використання об’єкта права інтелектуальної власності без його згоди і без виплати винагороди; авторові належать виключні права дозволяти використання іншою особою і чинити перешкоди неправомірному використанню; система захисту права спрямована на забезпечення негайного відновлення порушеного права.

Книга четверта є широкомасштабним законодавчим полотном, узгодженим з нормами міжнародного права, і одночасно відкритим для розширення міжнародно-правової та власної законотворчості.

17. Книга п’ята "Зобов’язальне право" – найбільш об’ємна. Нею охоплені не лише договірні, а й недоговірні зобов’язання. Зміст цієї Книги був на дві третини повністю запозиченим із Цивільного Кодексу Росії. В процесі доопрацювання проекту було істотно змінено насамперед розділ І "Загальні положення про зобов’язання", необхідні корекції внесені до глави 47 "Поняття зобов’язання. Сторони в зобов’язанні", до глави 49 "Забезпечення виконання зобов’язання", посилена охорона учасників договірних зобов’язань.

Недоговірні зобов’язання в Кодексі охоплюють набагато більшу сферу відносин, ніж це було в Кодексі 1963 р.

Істотні зміни торкнулися конкурсного правовідношення, найважливішими серед яких є абсолютна недійсність умови оголошення про конкурс, за якою річ, подана на конкурс, не повертається учасникові. Вперше передбачено право оскаржувати до суду результати конкурсу.

Істотні зміни внесені в регулювання відносин, пов’язаних з заподіянням шкоди особі у зв’язку з її участю у рятуванні чужого майна. Якщо шкода завдана здоров’ю, вона відшкодовується державою. Якщо ж постраждало майно рятівника, відшкодувати цю шкоду повинен той, чиє майно ним рятувалося.

Держава названа суб’єктом відшкодування ще у двох випадках, якщо шкода є наслідком злочину, за умови, що злочинець невідомий або є неплатоспроможним. Однак початок дії цього обов’язку держави зумовлений прийняттям спеціального закону, який мав би конкретизувати умови його виникнення. Тобто, поки що – це лише наміри держави, реальне здійснення якого може затягнутися на багато років.

Вперше прямо визнано виникнення цивільного зобов’язання у разі вчинення дії в майнових інтересах іншої особи, яким загрожує небезпека.

Знайдено, нарешті, суб’єкта відшкодування шкоди, яку зазнала особа, рятуючи життя, здоров’я іншої людини. Проблема, яка виникла давно, була по-різному оцінена радянськими цивілістами. Саме відсутність єдиного погляду призвела до затягування з законодавчим вирішенням проблеми.

Суб’єктом такого обов’язку названа держава. Водночас повне звільнення врятованого від щонайменшого обов’язку перед потерпілим не є справедливим, таким, що може бути одним із чинників в мотивації до вчинення ризикових дій по врятуванню життя людини.

Посилено охорону інтересів особи, якій заподіяна шкода у зв’язку з каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, а також охорону інтересів тих, хто втратив годувальника.

18. Істотного реформування зазнало Спадкове право (Книга шоста).

У Кодексі чітко визначено зміст спадщини як об’єкта універсального правонаступництва: до неї входить великий комплекс прав та обов’язків, які не пов’язані з особою спадкодавця. Серед цих обов’язків – обов’язок не лише повернути борг за договором позики, а й обов’язок відшкодувати шкоду, яка була заподіяна померлим. До речі, окремі члени Робочої комісії вважали, що покладення на спадкоємця обов’язку відшкодування шкоди, завданої спадкодавцем, є відступом від конституційної норми про особисту відповідальність.

Однак про жодну відповідальність у таких випадках мова не йде: відшкодування обмежується лише активами спадщини і не може "перекинутися" на майно, яке належало спадкоємцеві до відкриття спадщини; прийняття спадщини (тобто активів і пасивів) не є обов’язком спадкоємця, а повністю залежить від його волі.

Серед видів спадкування перше місце відведено спадкуванню за заповітом. Одночасно розширена свобода заповіту. З європейської цивілістики запозичено можливість посвідчення заповіту з умовою, а також секретного заповіту.

Дозволені спільні заповіти подружжя.

Ці новели були піддані безпідставній критиці. Воно і зрозуміло, адже часто так трапляється, що те, чого конкретна посадова особа не сприймає через брак знань та інформації, піддається анафемі: "до секретних заповітів ставлюся без поваги".

Істотне оновлення торкнулося спадкування за законом: запроваджено п’ять черг (замість двох), держава виключена з числа спадкоємців за законом.

Одночасно передбачена можливість за згодою інших спадкоємців або за рішенням суду включення осіб з подальших черг до числа тих, які мають право на спадкування.

Змінено зміст права на спадкування так званих "обов’язкових спадкоємців": з їх числа виключені утриманці померлого, розмір частки таких спадкоємців зменшено з 2/3 до 1/2.

Змінено і порядок прийняття спадщини: подати заяву до нотаріуса мають лише ті спадкоємці, які проживали окремо; ті, що проживали із спадкодавцем, вважаються такими, що прийняли спадщину, якщо письмово не відмовилися від неї.

В Цивільному кодексі передбачена можливість укладення спадкового договору, який має вагому перевагу перед договором довічного утримання. Оскільки за цим договором право власності переходитиме в момент смерті особи, ця обставина забезпечує її істотним психологічним виграшем.

Ідея спадкового договору також наштовхнулася на несприйняття. Було зроблено навіть висновок про те, що "спадковий договір є недійсним, бо він обмежує правоздатність фізичних осіб"; "негативне ставлення до спадкового договору обумовлене не лише тим, що він є недійсним з моменту його укладення (хоч і цього більш ніж достатньо!), а й тим, що він є спробою позбавити певних спадкоємців права одержати так звану "обов’язкову частку"" .

Однак до обмеження цивільної правоздатності фізичної особи цей договір не має щонайменшого відношення.

Не має щонайменшої ваги і другий аргумент, адже особа може напередодні смерті подарувати своє майно іншій особі, позбавивши цим надії стати його власником "обов’язкових спадкоємців".

Спадкові договори уже посвідчуються нотаріусами, оскільки за їх допомогою розширюється сфера свободи особи.

Цивільний кодекс України – сучасний законодавчий акт, який поєднує у собі власний досвід регулювання цивільних відносин і зарубіжний досвід, власні наукові здобутки і розум науковців інших народів. З ним Україна твердо вступила у нове тисячоліття.

1. Ідея окремого кодексу, який має регулювати сімейні відносини, була домінуючою в радянський період нашої історії. Не втратила вона своєї актуальності і в сучасну добу.

Пропозиція про створення Сімейного кодексу як окремого кодифікаційного акта була підтримана Міністерством юстиції України, Верховним Судом України, Міністерством у справах сім’ї та молоді, сотнями рядових суддів.

Проти "самостійності" Сімейного кодексу виступали лише окремі науковці, головним чином, ті, хто ще зовсім недавно не лише активно пропагував, а й відстоював необхідність регулювання сімейних відносин окремим законодавчим

Цивільне право України: Підручник у двох книгах. – Книга друга. – К., 2002. – С.631.

Див.: Зорислава Ромовская. Проблемы наследственного договора // Юридическая практика. – 2003. – № 44. – 4 ноября.

актом. На їх погляд, включення Книги "Сімейне право" до структури Цивільного кодексу – необхідна ознака європейськості цивільного законодавства.

Крім того, вважали опоненти, виведення сімейного права за рамки Цивільного кодексу призведе до висновку, "що людина народжується для смерті (спадкове право), а не для життя (сімейне право)" . Даремна і не зовсім зрозуміла пересторога. Включення норм, що регулюють сімейні відносини, до структури Цивільного кодексу було б лише зовнішньою ознакою європейськості. Наше завдання полягало в іншому: забезпечити сучасність змісту закону, його розумність, його справедливість, націленість на утвердження добросовісності, порядності у відносинах між людьми.  Цьому, на жаль, чинився серйозний опір.

Наявність окремого Сімейного кодексу України – додатковий доказ того значення, яке сім’я відіграє у нашому суспільстві.

2. Прийняття Сімейного кодексу України – це перемога в законотворенні, яка має різноманітний прояв.

Ми вирвалися на магістральний шлях розвитку власної правничої ідеології, джерелами якої є звичаї, традиції українського народу, українська культура, українська правнича наука. У Сімейному кодексі України ожили у букві закону думки тих науковців, яких уже немає серед нас, але праці яких складають золотий фонд нашої української правничої науки: Олександра Огоновського, Станіслава Дністрянського, Володимира Бошка, Василя Маслова, Геннадія Матвєєва.

У Сімейному кодексі України Шевченків заповіт не цуратися свого виконаний сповна, як і настанова научатися чужому. В цьому контексті Сімейний кодекс України є доказом нашої інтеграції в європейську систему загальнолюдських цінностей.

Запозичивши з європейського законодавства ряд правових конструкцій, ми внесли до загальноєвропейської правової скарбниці чимало власних ідей, які можуть бути корисними для людей, що живуть за межами України.

3. Сімейний кодекс України істотно, багатопланово відрізняється від попередніх кодифікацій радянського періоду. Однією з них є наявність поняття сім’ї, яке базується на рішенні Конституційного Суду України від 3 червня 1999 р. №5-рп/99 (справа про офіційне тлумачення терміна "член сім’ї") та рішенні Європейського суду з прав людини у справі Джонсон проти Ірландії .

Підставами виникнення сім’ї, як зазначено у статті 3 СК, є не лише шлюб, кровне споріднення, усиновлення, а й інші підстави, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Ця норма викликала у багатьох   Див.: Відкритий лист членів робочої групи... // Юридичний вісник України. – 2001. – 17-23 листопада. – С. 2.

Ромовська З. Сімейний кодекс України: погляд в майбутнє // Право України. – 2001. – № 2.

Міністерством юстиції України підготовано проект Закону “Про внесення змін до Сімейного кодексу”, внесений на розгляд Верховною Радою України у вересні 2003 р. Абсолютна більшість пропозицій не мають щонайменшого обґрунтування. Див.: Вибухові норми Сімейного кодексу // Юридична газета. – 2003. – № 10. – 25 листопада; Ромовська З. В Міністерстві юстиції завівся жінконенависник // Закон і бізнес. – 2003. – 20 грудня.

Див.: Дженіс М., Кей Р., Бредлі Е. Європейське право у галузі прав людини. Джерела і практика застосування. – К., 1997. – С. 264.

здивування, адже нею відкрився шлях для визнання сім’єю і союзу жінки та чоловіка, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі між собою. Однак ця норма не була ні випадковою, ні безпідставною.

Початком поступового підходу до такого законодавчого рішення можна назвати зміну до статті 283 ЦК 1963 р., внесену Указом Президії Верховної Ради УРСР 15 жовтня 1973 р., за якою до члена сім’ї наймача житлового приміщення були зачислені "інші особи", а не "інші родичі", як це було записано раніше. Ця зміна мала конкретну передісторію: за рішенням суду була виселена жінка, яка проживала з покійним чоловіком у наданій йому квартирі, понад тридцять років, але без шлюбу.

Законом України Про власність (стаття 19) було введено існування так званої сімейної власності, тобто спільної сумісної власності на майно, набуте спільною працею чи коштами членів сім’ї. Ця норма мала конкретного адресата, яким була і сім’я, не заснована на шлюбі.

Визнання сім’єю союзу жінки та чоловіка, які проживають без реєстрації шлюбу, не означає визнання їх подружжям і надання їм прав на обов’язків подружжя. Майнові права, які їм надані, не можуть похитнути загального, незмінного правила: лише шлюб породжує права та обов’язки подружжя.

І ще одне застереження: надання майнових прав цим особам не може трактуватися як легалізація позашлюбних зв’язків. Поширеність так званої "фактичної сім’ї", при чому не лише серед молоді, була зумовлена відсутністю належного правового регулювання, що створювало можливість більш економічно сильному "викинути за двері" другого, як тільки припинилася потреба у ньому.

Серйозність правових наслідків, які закріплені у Сімейному кодексі, є не стимулом, а, навпаки, психологічним бар’єром або, щонайменше, чітким застереженням до вибору саме нешлюбної форми організації сімейного життя.

4. Відповідно до Сімейного кодексу України, шлюб є основною, домінуючою формою організації сімейного життя жінки та чоловіка.

У шлюбі можуть бути лише жінка та чоловік, тобто особи різної статі. Цим була відкинута спроба окремих представників сексуальних меншин добитися у законення "шлюбу" між особами однієї статі. У деяких державах (Бельгія, Голландія) сексуальні меншини добилися внесення змін до законодавства, внаслідок чого шлюб може бути зареєстрований між особами однієї статі. Обґрунтування потреби такого нововведення необхідністю дотримання прав людини засвідчує, що ідею прав людини можна іноді возвеличити до абсурду.

Можливість "шлюбу" між особами однієї статі суперечить християнській моралі, канонам інших релігійних вірувань, не узгоджується вона й з моральними засадами нашого суспільства, а тому приклад цих держав в Україні не був і, є підстави стверджувати, не буде запозичений. Одностатеві шлюби – данина сьогоднішній "моді", яка, як і кожна мода, короткочасна.

Слід зазначити, що нещодавно проти практики легалізації одностатевих шлюбів виступили Папа Римський Іоан Павло ІІ та Президент США Джорж Буш.

5. Фундаментом шлюбу є особисті, духовні відносини. Тому наявність у Сімейному Кодексі розширеного переліку немайнових прав – ознака часу. У контексті особистих прав подружжя право на материнство і кореспондуюче йому право на батьківство займають перше місце. Реалізація цих прав – начало всіх начал. Стаття 49 СК "Право на материнство" та ст.50 СК "Право на батьківство" не лише закріпили вперше в законі такі природні права людини, а й забезпечили їх охорону. Стаття 49 СК "Право на материнство" – перша в історії нашого законодавства, в якій прямо зазначено про це право жінки, зокрема тієї, яка перебуває у шлюбі. Особливе значення має ч.3 цієї статті, в якій зазначено, що жінка, яка втратила репродуктивну функцію при виконанні своїх конституційних чи трудових обов’язків, має право на відшкодування завданої їй цим моральної шкоди.

Ця норма має два завдання: з одного боку, запобігти втраті жінкою здатності народити дитину, з другого – забезпечити відшкодування завданої їй моральної шкоди через втрату репродуктивної функції. Ця норма стимулюватиме власників підприємств, насамперед – з особливо шкідливими умовами праці, до неухильного дотримання вимог техніки безпеки, поліпшення умов праці. Щоправда, позов про відшкодування такої моральної шкоди буде задоволений судом лише у разі доведення причинного зв’язку між небезпечними, несприятливими умовами праці та неможливістю народити дитину.

"Але таких позовів може бути заявлено дуже багато!" – так на сторінках однієї з газет відреагувала моя колега-опонент. Однак велика кількість позовів не означає відсутності соціальної цінності норми ст.49 СК. Якраз навпаки.

За такою ж схемою побудована стаття 50 СК "Право на батьківство".

Цінність норми ч.3 ст.50 СК України, згідно з якою позбавлення чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції у зв’язку з виконанням ним конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо нього є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди полягає в наступному. Вона, з одного боку, надає потерпілому право вимагати відшкодування моральної шкоди, а з іншого – буде стимулювати роботодавців до забезпечення безпеки служби чи роботи.

Сімейний кодекс утверджує право дружини та чоловіка на власну гідність, на рівноправність та розширює можливості щодо їх здійснення. Сімейний кодекс України засвідчує вихід України на європейський і світовий рівень розв’язання гендерних проблем і регулювання відносин між жінкою та чоловіком, подолання старих, що склалися впродовж століть, бар’єрів між жінкою та чоловіком, обрання однакового підходу до жінки та чоловіка як людини.

У Цивільному кодексі отримала своє законодавче закріплення теорія нікчемного правового акта: правочин є нікчемним у випадках, передбачених законом, без необхідності визнання його недійсним судом. Таке ж правило перенесено і на випадки явного, документально доведеного порушення "законів шлюбу": шлюб, укладений з особою, визнаною недієздатною, а також між особами, які (або один з них) вже перебувають у зареєстрованому шлюбі, є недійсним.

6. Своєрідний переворот у свідомості багатьох людей здійснила норма статті 61 СК, за якою особистою власністю дружини і чоловіка визнана їхня заробітна плата, пенсія, стипендія. Хоча нічого дивного і архинового у ній немає. Адже недарма Пленум Верховного Суду України у своїх постановах жодного разу не включив ці грошові суми до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя. Не було і немає правового механізму, з допомогою якого один з подружжя міг би законно "запхати руку" у кишеню другого з подружжя або добитися визнання недійсним договору, укладеного ним за рахунок своєї зарплати, пенсії чи стипендії. У цій нормі – повага до того з подружжя, кому ці грошові суми дісталися, головним чином, як наслідок його праці, як гарантія його особистої свободи. Вносити чи не вносити ці грошові суми до сімейного бюджету, кожен з подружжя має право вирішувати сам, залежно від його зорієнтованості на зміцнення сімейних відносин. Отже, кожному з подружжя закон дає право вибору, реалізуючи в цій нормі ідеологію ненасильства.

Засобом корекції поведінки того з подружжя, хто витрачає зароблене ним виключно на себе, не піклуючись про інтереси сім’ї, можуть бути спеціальні заходи впливу: стягнення аліментів, витрат по утриманню помешкання тощо.

Є в Сімейному кодексі і система противаги цій нормі: все, що придбане за заробітну плату, стипендію, пенсію для задоволення потреб сім’ї, а також вклад у банку є спільною сумісною власністю подружжя.

7. Дуже потужним засобом охорони материнства є встановлення у Сімейному кодексі кардинально іншого підходу до підстав судового визнання батьківства.

Підставою для визнання батьківства, як зазначалося в п.13 постанови Пленуму Верховного Суду від 12.06.98 р. "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім’ю", може бути не сам по собі факт походження дитини, а фактичні дані, які підтверджують спільне проживання та інші обставини, визначені у ст.53 цього кодексу.

За ст.28 СК братиметься до уваги саме факт біологічного походження дитини, який може бути підтверджений різними доказами, у тому числі висновком генетичної експертизи. Отже, можна говорити про проведену в Сімейному кодексі "сексуальну революцію", сенс якої полягає в законодавчому закріпленні нових правил у стосунках між жінкою та чоловіком, які покликані забезпечити виконання різнопланових соціальних завдань

Насамперед за їхньою допомогою тисячі жінок одержать можливість визнання батьківства щодо своїх дітей у тих випадках, за яких відповідно до Кодексу про шлюб та сім’ю це було неможливим.

За допомогою генетичної експертизи вдасться встановити батьківство практично кожної дитини. А це неодмінно призведе до зменшення кількості абортів, охорони здоров’я жінки. Поступово утверджуватиметься почуття відповідальності в чоловіків за результати свого особистого життя.

Можливість бути визнаним батьком дитини, з матір’ю якої чоловік не будував планів на майбутнє, вимагатиме від нього більш серйозного ставлення до свого особистого життя, а це, безумовно, сприятиме зростанню рівня моральності в суспільстві.

8. Кодекс сприяє трактуванню дитини як рівноправного члена сім’ї за столом переговорів щодо умов її життя, як того, хто має власну гідність і право на повагу до неї. "Усе найкраще – дітям!" – це гасло з нашого недавнього минулого має бути знову підняте як заклик до порятунку дітей від духовної та фізичної деградації, експлуатації та соціального сирітства. Сімейний кодекс посилює охорону прав дитини, прикладом чого може бути закріплення обов’язку батьків забрати її з пологового будинку чи іншого лікувального закладу, обов’язку поважати дитину, права дитини бути вислуханою при вирішенні батьками питань, що її стосується.

Дитині надано право противитися неналежному виконанню батьками своїх обов’язків щодо неї. Дитині, якій виповнилося 14-ть років надано право самій звернутися до суду за захистом своїх прав, в тому числі від матері чи батька.

Чи не суперечить це християнській моралі, однією з постулатів якої є повна покора батьківській волі?

Видається, що підстав для критики цієї норми немає. Не можна проповідувати покору батькам, які знущаються над дітьми, нівечать їх тіло та душу.

9. Істотних змін зазнало регулювання відносин щодо надання утримання одному з подружжя, дітям, батькам, іншим членам сім’ї.

Зберігши як загальне правило стягнення аліментів тому з подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, Кодекс передбачає і можливість стягнення аліментів у зв’язку з розірванням шлюбу тому, хто потребує так званої соціальної реабілітації, навіть, якщо є працездатним.

Усунена прогалина стосовно права на аліменти батька, з яким проживає дитина до досягнення трьох років. Раніше це право було надано лише матері. Таке ж право надано матері та батькові дитини, якщо вони не перебували у шлюбі. Це засвідчує охорону материнства, незалежно від фактору шлюбу.

Справедливою є норма статті 88 СК, за якою право на аліменти у зв’язку з доглядом за дитиною-інвалідом матиме той з батьків, який з нею проживає, протягом необмеженого проміжку часу, а не лише до досягнення нею шестирічного віку.

Припинена дія норми, яка встановлювала фіксований розмір частки заробітної плати, пенсії, яка мала присуджуватися як аліменти дитині. Запроваджена ще Постановою ЦВК і РНК СРСР 27 липня 1936 року, вона не відповідала сучасним реаліям життя, часто спонукаючи батьків до приховування справжніх доходів.

Відповідно до статті 183 Сімейного кодексу України розмір аліментів має визначатися судом, з врахуванням різних обставин, зокрема стану здоров’я та матеріального становища дитини. Отже, шаблонному підходу до справ цієї категорії прийшов кінець.

10. Сімейний кодекс, відповідно до ідеології ненасильства, допускає договірне регулювання значної сфери майнових та немайнових відносин, зокрема відносин щодо виховання дитини, щодо права на утримання та його здійснення.

Значно розширено правовий матеріал щодо шлюбного договору. Право на його укладення надано не лише нареченим, а й тим, хто уже перебуває у шлюбі.

Вирішено принципове питання щодо змісту цього договору, з приводу чого в літературі були висловлені протилежні точки зору: шлюбний договір не може регулювати особисті відносини, а лише виключно майнові.

Не менш важливе значення має норма, яка допускає можливість внесення змін до цього договору не лише за спільною домовленістю подружжя, а і за рішенням суду.

Відповідно до запитів життя легалізовано договори щодо припинення права на аліменти у зв’язку з одержанням від того, хто мав обов’язок по наданню утримання, права власності на нерухомість.

Судова практика знала чимало спорів, які виникали у зв’язку з поданням позовів про стягнення аліментів тими, хто ставав власником будинку, але, попри усну домовленість про припинення права на аліменти, зривав її. Позови про визнання договорів дарування недійсними суди не задовольняли, присуджуючи аліменти на загальних підставах.

Якщо такий договір стосується права на аліменти дитини, він має бути санкціонований органом опіки та піклування.

Проявом демократизації сімейного законодавства є визнання юридичного значення за сімейними договорами, укладеними між тими особами, які не названі у Сімейному кодексі учасниками сімейних відносин, що регулюються ним. Не буде жодних перешкод для визнання правозгідним договору між дядьком і племінником про надання йому утримання протягом навчання, за яким зворотньо племінник буде зобов’язаний надавати матеріальну допомогу дядькові у разі його непрацездатності. Якщо такий договір укладено письмово, він буде обов’язковим до виконання.

Сімейний договір може бути визнаний недійсним, якщо він суперечить вимогам закону, моральним засадам суспільства, не узгоджується з принципами розумності, добросовісності та справедливості.

11. Істотні зміни торкнулися розірвання шлюбу. Оскільки "про безспірне не судять", не було достатніх підстав для збереження "повної" процедури розірвання шлюбу між тими, хто бажає розірвання шлюбу, але має дитину. Їм надана можливість укладення договору про подальше влаштування життя дитини. Якщо цей договір суд визнає таким, що відповідає її інтересам, після спливу одного місяця з часу подання заяви про розірвання шлюбу суд має постановити рішення про розірвання шлюбу.

Відповідної психологічної перебудови вимагатиме норма статті 114 СК, за якою моментом розірвання шлюбу є день набрання законної сили рішенням суду, а не, як раніше, реєстрація розірвання шлюбу в органах Реєстрації актів цивільного стану.

Чимало здивувань у тих, хто лише недавно вперше почув про інститут сепарації, викликала стаття 119 СК "Встановлення режиму окремого проживання подружжя". "Це не відповідає нашій ментальності" – такою була аргументація опонентів, зокрема Міністерства юстиції України.

Інститут сепарації відомий у Європі ще з XVI століття. Сьогодні він – альтернатива розірванню шлюбу. Сепарація – це лише крок до розірвання шлюбу, але не саме розірвання шлюбу.

Подання перший позовів про встановлення режиму окремого проживання долає скепсис, засвідчує соціальну цінність цієї законодавчої новели.

12. Одним із способів влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, продовжує залишатися усиновлення. Усиновлення – акт великої соціальної ваги, прояв гуманізму та жертовності, а також реалізація природної потреби материнства і батьківства та водночас захист від самотності.

На вимогу життя запроваджено можливість усиновлення повнолітньої особи, заборонено будь-яку комерційну, посередницьку діяльність щодо усиновлення.

Значно змінився підхід до проблеми таємниці усиновлення. Дитині, яка досягла 14-ти років, надана можливість знайомитися з документами щодо її усиновлення.

Вперше передбачена можливість позбавлення усиновлювача батьківських прав, якщо він був записаний батьком дитини. За правовими наслідками для дитини, це більше відповідає її інтересам, ніж скасування усиновлення, адже вона зберігає правовий зв’язок не лише з усиновлювачем, але й зі своїми новими родичами, є їхнім потенційним спадкоємцем.

13. В Сімейному кодексі є багато інших нововведень, які викликані потребою часу.

Прийняття Сімейного кодексу України засвідчує великий крок уперед на шляху утвердження унікальності та неповторності кожної людини, унікальності та неповторності кожної сімейної спільноти.

Сприйнявши все цінне з західної правової культури, Сімейний кодекс України демонструє світові наше власне, українське розуміння юридичного вирішення складних житейських проблем.

Сімейний кодекс України підкреслює незнищенну вартість загальнолюдських цінностей, повагу до природних прав людини на сім’ю, на любов, на щастя.

Нова "сімейна конституція" збалансовує право на особисту свободу з обов’язками турбуватися про ближнього; утверджуючи силу праці, правди та любові, закликає до відповідального материнства та батьківства як невід’ємної частини "цивілізації любові", як засобу "гуманізації світу".

––––––––––––––––––––

1. Ярема А.Г., Давиденко Г.І. Застосування судами нового сімейного законодавства // Вісник Верховного Суду України. – 2003. – №1. – Вкладка: На допомогу судді. – С.2.

2. Л.А. Луць Сучасні правові системи світу. Навчальний посібник. Львів. 2003. – С.104-105.

3. Див. Ромовська З.В. Особисті немайнові права фізичних осіб // Українське право. – 1997. – Число 1. – С.45-58

 

 

 

 

< Попередня   Наступна >