Головна

РОЗВИТОК АВТОРСЬКОГО ПРАВА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ У 20–30-Х РОКАХ ХХ СТ. Г. Довгань1


РОЗВИТОК АВТОРСЬКОГО ПРАВА

НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ

У 20–30-Х РОКАХ ХХ СТ.

Г. Довгань1

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. (0322) 74-03-80, E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

 

Досліджено процес розробки, прийняття та основні положення Закону Республіки

Польща “Про авторське право” від 29 березня 1926 р. Особливу увагу приділено

аналізу новел, Які запропонував головний референт закону, професор Ф. Золль.

Проаналізувавши цей закон та праці видатних польських вчених початку ХХ ст., автор

робить висновок, що він був досягненням у розвитку авторського права в Європі.

Ключові слова: авторське право, майнові та особисті немайнові права, порушення

авторського права, зміни до закону.

Становлення законодавства України про інтелектуальну власність і, зокрема, про

авторське право зумовлює необхідність врахування історичного досвіду

правотворення. Як відомо, на території України протягом багатьох століть діяло

законодавство різних держав. Проте деякі дослідники пов’язують початок

виникнення законодавства про інтелектуальну власність в Україні саме з

перебуванням її земель у складі Російської імперії [1, с. 8–11]. При цьому не беруть

до уваги те, що на західноукраїнських землях російське законода

вство до 1939 р. не

застосовувалося. Такий погляд пояснюють тим, що в подальшому саме засади

російського законодавства були використані під час прийняття українського

радянського законодавства. Водночас на правове регулювання відносин авторства на

західноукраїнських землях у складі Польщі мав безпосередній вплив розвиток

авторського права у Європі.

Питанням розвитку авторського права в Україні до здобуття нею незалежності

дослідники не приділяють належної уваги. Тому під час вивчення цього питання

вивчали праці польських цивілістів початку ХХ ст.: Ф. Золля, Я. Літауера,

С. Голомба. Законодавство про авторське право, що діяло у цей період на

західноукраїнських землях не перекладене українською мовою.

Метою статті є комплексний аналіз розвитку авторського права на

західноукраїнських землях у складі Польщі (20-30–ті роки ХХ ст.), який передбачає

дослідження основних концепцій розвитку, становлення законодавства про авторське

право та практики його застосування.

На час проголошення незалежності Польщі 11 листопада 1918 р. на її території

діяло законодавство різних держав. З огляду як на внутрішні, так і на міжнародні

чинники, неможливим було одночасне визнання цього величезного обсягу

нормативно-правових актів такими, що втратили юридичну силу. Виникла ситуація,

коли у різних регіонах держави, залишалися чинними закони інших держав, хоча і з

відповідними змінами. В Галичині обов’язковими були норми австрійського

цивільного кодексу 1811 р. та австрійського кримінального кодексу 1852 р У сфері авторського права діяли 4 закони: 1) австрійський – “Про авторське

право на твори літератури, мистецтва та фотографії” від 26.12.1895 р., 2) німецькі –

“Про авторське право на літературні та музичні твори” від 19.06.1901 р., “Про

авторське право на твори пластичного мистецтва та фотографії” від 9.01.1907 р. та

“Про видавниче право” від 19.06.1901 р., 3) російський – “Про авторське право” від

20.03.1911 р., 4) угорський – “Про авторське право” від 26.04.1884 р. [2, с. 197].

Необхідність прийняття єдиного загальнодержавного закону, який би регламен-

тував відносини у сфері авторського права, однаково у всій державі була зумовлена,

по-перше, міжнародними зобов’язаннями Польщі, а, по-друге, специфікою прав на

нематеріальні блага. Згідно з положеннями Версальського договору 1919 р. Польща

приєдналася 28.01.1920 р. до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх

творів 1886 р. Видатний польський вчений, професор Ягеллонського університету

Фредерік Золль наголошував, що викликає подив ситуація, коли монопольні права, а

саме до таких він відносив права авторів, діють неоднаково у всій державі, хоча їх

виключний характер поширюється на територію усієї держави [3, с. 3].

Над проектом закону про авторське право працював спеціальний комітет

Кодифікаційної комісії, очолюваний С. Врублевським. До робочої групи входили:

відомий письменник, міністр культури та освіти З. Пшесмуцький-Міріам,

В. Дбаловський, Л. Петражицький, С. Голомб. Доповідачем проекту був Ф. Золль,

співдоповідачем – Я. Літауер, варшавський адвокат, згодом – суддя Верховного суду

[2, с. 198]. Варто зазначити, що представлені ними проекти значно відрізнялися.

Реформування авторського права зумовило жваве зацікавлення громадськості.

Про це свідчить той факт, що проект професора Золля був предметом обговорення у

Академії мистецтв у Кракові, Товаристві архітекторів у Варшаві, Профспілці

польських літераторів у Варшаві, Польській академії наук, секції авторів шкільних

видавництв. Свої міркування висловили Рада адвокатів у Варшаві, Адвокатські

палати Кракова та Перемишля, Товариство літераторів та журналістів у Варшаві та

багато інших установ [4, с. 244] Зауважимо, що підготовка законопроекту спричинила інтенсифікацію наукових

досліджень у цій сфері. У попередні роки питанням авторського права не приділяли

належної уваги, не було розроблено власної концепції розвитку авторського права.

Про це зазначав Я. Літауер у 1916 р.: “у науковій літературі праць, присвячених

проблемам авторського права чи не найменше. Протягом 85 років, а саме від часу

появи у 1828 р. статті Хеймана “Про літературну власність” можна нарахувати лише

14 праць з цієї проблематики, які були опубліковані у тій частині Польщі, що

входила до складу Російської імперії. Авторами цих праць були Ф. Дмоховський,

А. Краушар, С. Пирович, Ш. Рудштейн” [5, с. 7]. У 1867 р. було опубліковано

монографію Северина Маркевича “Про авторські права або так звану власність

літературну та художню”, у якій обґрунтовувалася відмінність авторських прав від

права власності: ”права авторів не можна вважати ні речовими у вузькому розумінні,

ані правами особистими. Права авторські, як і речові є абсолютними, тобто

гарантованим є їх захист від будь-яких порушень. Але природа перших не дозволяє

вважати їх речовими. Отже, не залишається нічого іншого, як визнати те, що в

системі цивільних прав, яка грунтується на римському праві, немає місця

авторському праву. Необхідно, щоби вони зайняли окреме місце серед визнаних

прав, оскільки цього вимагає справедливість та суспільний інтерес”. Згодом, у 1875 р.

М. Глюксберг запропонував теорію особистої праці автора, основною тезою якої

було те, що автор є працівником, а не власником [5, с. 7–11].  Польські правники, які мешкали на території, що перебувала під владою

Німеччини, так само не мали значних доробок стосовно авторського права. Дещо

кращою була ситуація в Галичині. Окремі питання авторського права стали

предметом уваги А. Бенніса, С. Врублевського, А. Гурського. Ф. Золль у

Ягеллонському університеті та професор Е. Тілль у Львівському університеті у своїх

лекціях зверталися до природи авторських прав. Ф. Золль зачислював їх до прав,

подібних до речових, а саме – прав на нематеріальні цінності. Він підкреслював, що

їхній зміст полягає у виключному використанніз метою отримання прибутку, вони є

майновими і можуть передаватися. Подібного погляду дотримувався і Е. Тілль:

авторські права – це права на нематеріальні цінності [6, с. 167].

Розглядаючи справи про порушення авторських прав, судді торкалися і їх

правової природи. У 1867 р. відбувся відомий процес у справі польського часопису

“Kłosy” проти ”Gazecie Polskiej”. У рішенні суд зазначив, що стосовно права авторів

на видання власних творів не можуть застосовуватися норми ст. 544 французького

цивільного кодексу про власність на речі, оскільки це специфічні правовідносини, які

повинні оцінюватися на основі спеціальних приписів [4, с. 30].

Закон Республіки Польща “Про авторське право” був прийнятий 29.03.1926 р.

Складався з семи розділів та 77 статей. У розділі І “Загальні положення” описано

об’єкт авторського права, суб’єкти, визначено зміст цих прав. Розділ ІІ містить статті

щодо обмеження авторських прав, у розділіІІІ визначено строк їх охорони. Розділ ІV

називається “Перехід авторських прав”, у ньому розкрито основні види авторських

договорів. Розділ V присвячений агентському договору. Розділ VI містить положення

щодо правової охорони, і останній, розділ VII – перехідні та прикінцеві положення [7]. Приєднання Польщі до Бернської конвенції про охорону літературної та художньої

творчостізумовило необхідність врахування рівня захисту авторських прав, що існував

на той час у країнах-членах Союзу. Але уряд не скористався своїм правом зробити

застереження щодо певних положень, з приводу чого серед науковців висловлювалися

пропозиції про відкликання Польщею своєї заяви про приєднання до конвенції

(протокол засідання Кодифікаційної комісії від 19.05.1920 р.) [8, с. 65]. Отож, на

західноукраїнських землях автори почали раніше користуватися перевагами

міжнародної охорони своїх прав, ніж їхні колеги в інших регіонах України. Ні

Російська імперія, ані Радянський Союз не були учасниками цієї конвенції. Нагадаємо,

що Україна приєдналася до Бернської конвенції 31.05.1995 р.

Згідно зі ст. 1 Закону предметом авторського права є з моменту вираження у

будь-якій формі кожний прояв духовної діяльності, що має ознаки особистої

творчості. Немає визначення поняття “твір”. Наведено перелік об’єктів авторського

права, який не є вичерпним. Тобто об’єктом правової охорони може бути лише твір,

наділений ознаками творчого характеру його створення та виражений у будь-якій

об’єктивній формі.

Суб’єктом авторських прав визнавали творця (ст. 6 Закону). Права автора, в тому

числі й особисті, твір якого обнародувано під псевдонімом або анонімно, захищав

видавець (ст. 9 Закону).

Варто наголосити, що Закон містив низку новел, що спричинили подальший

розвиток доктрини авторського права. Зокрема, професор Золль запропонував

поділяти авторські права на майнові та особисті (індивідуальні). Особисті він

характеризував як вічні (безстрокові), що не передаються, але на спадкоємців

покладено обов’язок їх охорони, такі права поєднують автора з його твором [3, с. 6].  Як відомо, поштовхом до розвитку концепції “droit moral” (моральних прав

авторів) була поява у Німеччині філософських концепцій, вироблених такими

філософами, як І. Кант, котрі вбачали в авторських правах не лише форму власності,

що забезпечувала автору або ж власнику права матеріальні вигоди. Вони розглядали

результати творчої діяльності як вираження особистості автора, його частину, що

потребує охорони такою самою мірою, що і майновий потенціал твору [9, с. 32].

Класифікація авторських прав на особисті немайнові і майнові й сьогодні є

найбільш поширеною (закріплена у ЦКУ, Законі України “Про авторське право і

суміжні права”), але водночас спірною.

Багато авторів зазначає, що авторські права настільки взаємопов’язані, що виділити

серед них права самемайнового абожнемайнового характеру доволі важко [10, с. 198].

На це звертав увагу і Ф. Золль, підкреслюючи, що як у законі, так і на практиці охорона

майнових і особистих інтересів зливаються в однуфункцію [3, с. 7].

Необхідність охорони особистих прав автора була одноголосно підтримана під

час обговорення законопроекту у Міністерстві мистецтва та культури (протокол

засідання від 17.05.1920 р.) Співдоповідач Я. Літауер назвав таку пропозицію

“суттєвим здобутком науки та свідченням тенденцій подальшого розвитку

авторського права” [8, с. 44]. Закон не містить переліку основних прав автора, не зазначено, які належать до

особистих, а які до майнових. На нашу думку, на той час було б доцільно включити

відповідні положення до закону, що полегшило би захист прав. Відповідно до ст. 12

лише автор може розпоряджатися своїм твором, зокрема вирішувати, чи твір буде

обнародувано, відтворено, розповсюджено і у який спосіб; особисті права автора

охороняються незалежно від існування авторських прав. Як бачимо, наголошується на

виключному характері авторських прав. Важливою була норма ст.28, згідно з якою,

незважаючи на перехід авторських прав до іншої особи, автор зберігає свої особисті

права. Отже, зізмісту згаданих статейможна виділити ознаки особистих прав – вони не

можуть відчужуватися (передаватися), належать творцеві об’єкта авторського права.

Основні питання, щодо яких були різні погляди Ф. Золля і Я. Літауера, стосувалися:

1) строку охорони прав; 2) термінології; 3) системи; 4) реєстрації авторських договорів;

5) самостійні та несамостійні права; 6) domain public або domain d’etat.

Щодо визначення строку охорони прав у членів Кодифікаційної комісії не було

єдиної думки. Професор Ф. Золль пропонував 30-річний термін дії прав після смерті

автора, беручи до уваги положення австрійського та німецького законів, які діяли у

Польщі, і маючи на меті запобігти збагаченню спадкоємців. У проекті Я. Літауера

був передбачений 50-річний строк охорони прав від дати видання твору, з огляду на

приєднання до Бернської конвенції. Такої ж думки були Врублевський, Скомпський.

Аллерханд пропонував визначити різні терміни охорони для обнародуваних і

необнародуваних творів. У листі Профспілки польських літераторів у Варшаві

наголошувалося на скрутному матеріальному становищі письменників. Було

висловлено думку про необхідність заохочення до зайняття літературною діяльністю.

Одним зі способів вважалося закріплення норм про 50-річний строк охорони прав від

моменту смерті автора [8, с. 28–33, 51, 96]. Відповідно до ст. 23 був передбачений 50-

річний термін охорони авторських прав.

Дебати вели і щодо вибору теорії, якої слід дотримуватися У разі визначення

суб’єкта права власності на об’єкти авторських прав після смерті автора. Відповідно до

ліберальної теорії (“domaine publique”) твір міг вільно використовуватися, згідно з теорією соціалізації (“domaine d’etat”) твір переходив у державну власність.

Прихильниками другої теорії були Золль, Аллерханд, Пшесмицький, Лонгхампс.

Лонгхампс підкреслював, що доцільно передбачити 10-річний строк, протягом якого

держава повинна реалізувати авторські права або втрачає їх; це б допомогло запобігти

ситуації, коли державні органи можуть відмовити у виданні твору з політичних

міркувань або з огляду на брак коштів. Літауер теж підтримав domaine d’etat, на його

думку, саме держава в особі спеціальних органів повинна охороняти особисті права

авторів після їхньої смерті (наприклад, у випадку внесення спадкоємцями змін до

твору, що завдає шкоди як суспільним інтересам, так і моральним інтересам автора).

Більшістю голосів на засіданні Кодифікаційної комісії було вирішено дотримуватися

теорії “domaine d’etat” (протокол засідання від 22.05.1920 р.) [3, с. 69].

Ф. Золль запропонував увести в законодавство нове поняття “самостійні та

несамостійні авторські права”. Несамостійними він називає ті, що виникають у

зв’язку зі створенням на основі вже існуючого твору нового об’єкта, який

характеризується творчою самостійністю (наприклад, переклад, переробка твору для

кінематографа, аранжування). Необхідною умовою розповсюдження таких творів є

згода автора основного твору. Співдоповідач проекту не підтримав цю новелу,

зауваживши, що автор “несамостійного твору” має власні авторські права, а

переробка твору може мати більшу цінність, ніжосновний твір [8, с. 34, 42–23].

Згідно зі ст. 2 Закону переробки чужих творів, таких як переклад, адаптація, музична

композиція, опрацювання для кінематографа, аранжування, визнають предметами

авторського права. Реалізація таких прав залежить від дозволу автора оригінального

твору, але це не стосується творів, щомають ознаки самостійної творчості, хоча спонукав

до їх створення об’єкт творчої діяльності іншої особи (наприклад, огляд картини

надихнув на написання літературного абомузичного твору, і навпаки). У коментарі до свого законопроекту Ф. Золль зазначає, що з метою більш

ефективного захисту авторських прав варто виділити дві групи їх порушень. До

першої він зачислює будь-які прояви втручання у сферу суб’єктивних авторських

прав, привласнення та здійснення повноважень, що належать виключно творцеві.

Такі дії порушують правовий зв’язок, що існує між автором (або його

правонаступником) та нематеріальним благом. До другої – дії, в результаті яких

применшується або повністю втрачається вартість твору, при цьому порушник не

збагачується. Наприклад, музикант погано виконав написану композитором

симфонію, в результаті чого вона не мала успіху у публіки.

Згідно зі ст. 58 порушенням особистих прав вважається:

– привласнення авторства, прізвища творця або псевдоніму;

– незазначення у творі автора, матеріал якого використано або неправдиве

посилання на іншого автора;

– опублікування твору беззгоди автора;

– внесення до твору змін, додатків, скорочень, що зачіпають гідність автора та

цінність твору, видання твору у невідповідний спосіб; внесення змін до

оригіналу твору; зазначення на творі прізвища автора всупереч його волі;

розкриття авторства; подання в критиці неправдивих відомостей, що

применшують цінність твору.

Цей перелік не є вичерпним.

Згідно зі ст. 58 автор має право вимагати припинення протиправних дій, усунення

їх наслідків, оголошення вироку в періодичних виданнях та інші способи компенсації.

Передбачено можливість відшкодування моральної шкоди, за умови наявності умислу у діях правопорушника. Під час обговорення законопроекту висловлювали сумніви

щодо необхідності включення норм про кримінальну відповідальність, оскільки

Кримінальний кодекс на той час ще не був прийнятий. І все-таки ці положення були

включені – ст. 61–69. Згідно зі ст. 61 умисне порушення виключних прав творця або

його правонаступників караєтьсяштрафомдо 10 тисяч злотих або арештомна строк від

одного тижня до шести місяців, або обидва покарання одночасно. За плагіат була

передбачена кара у вигляді штрафу до 10 тисяч злотих або арешт на строк від одного

місяця до року, або обидва покарання одночасно (ст. 63). У Кримінальному кодексі,

прийнятому 11.07.1932 р. злочини проти авторського права не виділені в окрему групу,

не було і статей, у яких би прямо зазначали такі правопорушення [11].

Увагу привертає досить детальне врегулювання відносин, що виникають з огляду

на укладення видавничого договору – ст. 33–46. Уклавши такий договір, видавець

набував виключного права на видання літературного або художнього твору і

зобов’язувався виконати це належно, вживаючи відповідних засобів для

розповсюдження твору, при цьому дбати про пов’язані з видавництвом духовні та

матеріальні інтереси творців (ст.33 Закону).

Серед об’єктів авторського права – фотографії або знімки, отримані способом,

подібним до фотографування. Умовою існування авторських прав у цих випадках є

зазначення про це на фотознімках, окрім того, потрібно зазначити рік виготовлення. У

рішенні Вищого суду у Відні від 27.06.1904 р., на яке посилалися судді, у Польщі, з

огляду на відсутність відповідної судової практики, зазначалося, що крім авторських

прав виробника фотографій та особи, яка їх замовила, визнають особисті права

зображеної особи. Авторське право на фотографії, що виготовлені у фотосалоні

безоплатно для моделі, належали власникові цього закладу. Дозвіл на передрукування

та продаж фотографій вважався передачею права виключного користування

авторськими правами (судове рішення від 18.03.1913 р.) [12, с. 1179–1180]. З огляду на перегляд Бернської конвенції на конференції у Римі у 1928 р. виникла

необхідність внесення відповідних змін до Закону. Ще однією причиною були скарги

авторів, що надходили до Польського товариства охорони авторського права. На

засіданні цієї організації 23.03.1929 р. було ухвалено опрацювати проект про

внесення змін до Закону 1926 р., до обговорення якого було запрошено відомих

правників і представників різних галузей творчості. У 1929 р. такий проект було

представлено на розгляд Міністерства юстиції, яке врахувало запропоновані

пропозиції і розробило власний варіант новелізації. Закон про внесення змін був

прийнятий Сеймом у 1935 р. [13, с. 3–5].

Стосовно сутізапропонованих змін науковцізазначали таке: В. Дбаловський – це

була досить значна новелізація, Гурський – зміни не стосувалися ані змісту

авторських прав, ані обсягу охорони [2, с. 198]. На нашу думку, основними можна

вважати зміни, внесені до ст. 59, яка до цього передбачала, що після смерті автора

позов про порушення особистих прав може пред’явити чоловік/дружина померлого,

батьки, брати та сестри. Але вони не могли заявляти про відшкодування моральної

шкоди. Відповідно до змін 1935 р., окрім вищезгаданих осіб, Генеральну

Прокуратуру Польщі в інтересах суспільства і за дорученням Міністерства

віросповідань та суспільного просвітництва наділяли таким правом. Окрім цього, у

позові могла бути заявлена вимога про відшкодування моральної шкоди.

Отож, можна стверджувати, що Закон Республіки Польща “Про авторське право”

від 29.03.1926 р., який діяв і на західноукраїнських землях, був прогресивним

документом, який містив низку новел, що зумовили подальший розвиток доктрини авторського права. В цей період, на відміну від попереднього, авторське право

регулювалося окремим законом, що було зумовлено: по-перше, міжнародними

зобов’язаннями Польщі згідно з Версальським договором 1919 р., по-друге,

необхідністю заміни чинних чотирьох законів іноземних держав єдиним

загальнодержавним законом, який би врахував положення Бернської конвенції про

охорону літературної та художньої творчості.

Основою для законопроектних робіт були наукові розробки. У попередні роки

науковці не приділяли належної уваги відносинам авторства, тому підготовка

законопроекту стала своєрідним поштовхом до вироблення власних концепцій

подальшого розвитку авторського права. Дослідження свідчить, що основними

ідеями були:

1) всебічна правова охорона інтересів авторства;

2) виокремлення особистих немайнових прав авторів та їх незалежність від

майнових прав (ст. 12, 58 Закону). Професор Золль вживає термін “umoralnienia”

для позначення цієї новели у польській науці, яка спричинила поступ у

європейській правничій думці. Висока оцінка цієї концепції була виголошена на

конгресі з авторського права у Римі у 1928 р., адже вперше на законодавчому

рівні були визнані особисті, так звані “droit moral” права авторів;

3) відсутність територіальних обмеженьщодо особистих прав авторів;

4) застосування теорії “domaine publique” при визначенні суб’єктів права власності

на об’єкти авторських прав після смерті автора Варто зазначити, що розробником цих концепцій був головний автор

законопроекту, видатний польський вчений – Фредерік Золль.

Проаналізований Закон відрізняється деталізацією та конкретизацією окремих

положень. Насамперед це стосується видавничого договору, який описаний у 14

статтях (усього – 77).

Привертає увагу відсутність у Кримінальному кодексі 1932 р. норм, які би

стосувалися відносин авторства. Натомість у Законі описані як правопорушення, так і

кримінальна відповідальність за них. Характер санкцій є досить суворим.

У Законі враховано основні положення Бернської конвенції, що забезпечувало

охорону прав авторів у Польщі, і, відповідно, на західноукраїнських землях згідно з

міжнародними стандартами.

Аналіз основних концепцій розвитку авторського права на західноукраїнських

землях у складі Польщі свідчить про високу правову культуру, усвідомлення

необхідності дотримання норм міжнародних договорів. Усе це, безумовно, мало

вплив і на правозастосовчу практику.

В подальшому, враховуючи результати цього дослідження, доцільним видається

проведення порівняльного аналізу особливостей правового регулювання відносин

авторства на західноукраїнських землях у складі Польщі та українських земель у

складі СРСР. Це дасть змогу визначити правові традиції у правовому регулювання

відносин авторства середини ХХ ст. та історичний досвід правотворення.

──────────────

1. Мельник В. Історично-правові аспекти виникнення та розвитку законодавства стосовно

авторського права в Україні // Інтелектуальна власність. – 2004. – № 1. – С. 8–11.

2. Płaza S. Historia prawa w Polsce na tle porównawczym: W 3 cz. – Kraków: Księgarnia

Akademicka, 2001. – Cz.3. – Okres międzywojenny. – 762 s. 3. Prawo autorskie w projekcie prof. Fryderyka Zolla. – Kraków: Druk W. L. Anczyca i

Spółki, 1920. – 71 s.

4. Ferenc-Szydelko E. Prawo autorskie na ziemiach polskich do 1926 r.- Kraków: Uniwersytet

Jagielloński, 2000. – 278 s. – (Prace z wynalazczości i ochrony własności intelektualnej).

5. Litauer J. Ustawodawstwo autorskie obowiązujące w Królewstwie Polskiem. – Warszawa:

Druk Tow. Akc. S. Orgelbranda S-ów, 1916. – 88 s.

6. Till E. Nauki ogólne austriackiego prawa prywatnego. – Lwów: Nakładem Księgarni H.

Altenberga, 1911. – 510 s.

7. Ustawa o prawie autorskiem z dnia 29 marca 1926 r. // DzURP, 1926. – Nr. 48. – Poz. 286.

8. Gołąb S. Ustawa o prawie autorskiеm z dnia 29 marca 1926 r. z materiałami. – Warszawa:

Wydawnictwo Kasy im. J. Mianowskiego, 1928. – 335 s.

9. Основы интеллектуальной собственности. – К.: Издательский Дом “Ін Юре”, 1999. –

600 с.

10. Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации:

Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: ТК Велби, Издательство Проспект, 2006. –

752 с.

11. Sobolewski K., Laniewski A. Polski Kodeks Karny z 11.VII.1932 r. wraz z prawem o

wykroczeniach, przepisami wprowadzającemi i utrzymanemi w mocy przepisami kodeksu

karnego austryackiego, niemieckiego, rosyjskiego i skorowidzem. – Lwów: Lwowska

drukarnia nowoczesna, 1932. – 226 s.

12. Dbałowski W., Przeworski J. Kodeks cywilny zawierający obowiązującą w okręgach

sądów apelacyjnych w Krakowie i Lwowie oraz Sądu okręgowego w cieszynie ustawę

cywilną, ustawy i rozporządzenia dodatkowe, z uwzględnieniem ustawodawstwa polskiego,

oraz orzecznictwa Sądu Najwyższego. – Warszawa, 1927. – 1250 s.

13. Ustawa o prawie autorskiem. – Warszawa: Polskie Towarzystwo Ochrony Prawa

Autorskiego, 1939. – 32 s.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук