Головна

ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ ФІЛОСОФСЬКИХ ЗАСАД ПРАВ ЛЮДИНИ С. Добрянський


ДО ХАРАКТЕРИСТИКИ

ФІЛОСОФСЬКИХ ЗАСАД ПРАВ ЛЮДИНИ

С. Добрянський

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел.: (0322) 296–41–73, E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів, Вам потрібно включити JavaScript для перегляду

 

 

 

 

 

 

Досліджено філософські засади феномена прав людини через висвітлення

закономірностей впливу моральних норм на становлення та розвиток прав людини.

Ключові слова: права людини, християнство, моральні норми.

Права людини перебувають у центрі політичного проекту сучасності, суть якого

виражається у споконвічному і винятковому зв’язку влади і справедливості, тобто у

такій організації публічної влади, щоби підпорядкованість її принципам

справедливості не залишалася на розсуд можновладців [7, с. 289].

Серед науковців висловлюється думка про те, що права людини виконують роль

певного роду світської релігії у сучасному світі. Справді, вплив прав людини

виявляється на декількох рівнях: на рівні індивідуальної та суспільної свідомості, у

національній правотворчості відповідних держав, у процесі утворення та

функціонування, за висловом українського вченого Л.А. Луць, “міждержавних

(міжнародних) правових систем” [8, с. 198].

Але поряд із визнанням беззаперечної важливості прав людини, їхнього значення

у формулюванні системи критеріїв сучасної цивілізованої державності, доцільно

також вести мову і про ті проблеми, з якими не

одмінно пов’язується функціонування

цього феномена: одна справа стверджувати, що існує “глобальний образ правління”,

заснований на правах людини та виражений у системі міжнародних режимів,

організацій, правозахисних об’єднань; і цілком інша у тому, щоб стверджувати, що ці

норми з прав людини дійсно призвели до змін у повсякденній практиці національних

правлінь щодо своїх громадян [10, p. 234–235].

Вирішення багатьох проблем, з якими пов’язується нині функціонування інституту

прав людини (прийнятність як самої ідеї прав людини, так і окремих прав у соціальних

контекстах різних держав сучасного світового співтовариства, можливість змістовної

уніфікації прав людини), визначення перспектив його розвитку, з’ясування цінності

прав людини у процесі вирішення суспільних та індивідуальних проблем людини

неможливі без дослідженняфілософських засад цьогофеномена.

Метою цієї статті є дослідження впливу моральних норм на становлення та

розвиток феномена прав людини. У науковій літературі влучно помітили той факт,

що “моральний вимір підключено до усіх етапів формування та прояву прав людини”

[2, с. 26]. Інакше кажучи, як зародження та становлення концепції прав людини,

так і її сучасний розвиток супроводжується впливом моральних явищ.

“Шлях послідовної юридичної формалізації вичерпав себе. В нових умовах

перспективним виступає етико-центристський розвиток прав, котрий прагне до

пошуку вищих буттєвих цінностей і тяжіє до утворення оптимального взірця

морального звучання” [2, с. 22]. Розглянемо конкретно-історичні умови зародження концепції прав людини. “У

сучасному суспільстві наявність у людини певних прав видається самозрозумілою

очевидністю. Але як у культурно-історичному, так і в суто юридичному плані тут

маємо не очевидність, а проблему, котру людство розв’язує протягом усієї своєї

історії. Річ у тім, що права, що їх та чи та особа має в суспільстві, у більшості

історично знаних політико-правових систем належать їй не безумовно, а виключно

завдяки належності до тієї чи тієї соціальної групи” [9, с. 185].

Поява прав людини як такого правового начала, що належить людині лише через

той факт, що вона є людиною, безвідносно до її соціального статусу, стало можливим

лише внаслідок фундаментальної (принципової) переоцінки природи людини та

людської цінності. “Просвітницька думка створювала світоглядне уявлення про

людину та її буття, відправляючись від самої людини як такої” [9, с. 190]. “Ідея

невід’ємних прав людини була вибором європейської гуманітарної думки,

світоглядний ґрунт для якої підготувало християнство” [9, с. 192]. Власне положення

християнства були використані мислителями Просвітництва як основа для

переоцінки статусу людини в тогочасному суспільстві, критики тогочасного

законодавства.

Американська Декларація незалежності 1776 р. визначила головні людські права:

“Ми вважаємо самоочевидними такі істини: що всі люди створені рівними, що вони

мають від Творця певні невід’ємні права, серед яких є право на життя, свободу і на

прагнення до щастя” [9, с. 192].

Отож, ознайомлення з працями мислителів періоду Просвітництва, актами

французької буржуазної революції з її вимогами визнання природних (французька

Декларація прав людини і громадянина 1789 р.) прав людини, американської

Декларації незалежності 1776 р., а у період після II Світової війни, коли відбулося

відродження “природного права” – Загальної декларації прав людини 1949 р. (надалі

– ЗДПЛ, від якої походить сучасна концепція прав людини) дають підстави

констатувати, що моральний ґрунт християнства став основою для зміни оцінки

природи людини та її статусу в суспільстві, і власне моральні категорії були

використані для обґрунтування самої концепції прав людини всупереч будь-яким

формально-юридичним уявленням. З іншого боку, варто згадати той факт, що ще під час розробки ЗДПЛ

представниками низки держав було звернено увагу на те, що проект цього документа

втілює іудео-християнські ідеї (моральні цінності), непритаманні для суспільств

незахідних держав. “Симптоми” потенційної хвороби “неприйнятності” прав людини

були зафіксовані ще напередодні прийняття Загальної декларації прав людини у

документі, опублікованому від імені виконавчої ради Американської антропологічної

асоціації, де наголошувалося на втіленні у зазначеному документі “прозахідних

ідей”: “Він (документ) не буде носити переконливого характеру для індонезійця,

африканця, індійця, китайця, якщо він займатиме положення того ж плану що і

документи попереднього періоду. Права людини XX століття не можуть бути

визначені стандартами будь-якої культури або продиктовані прагненнями певного

народу” [5, p. 73].

У сучасному дискурсі (як національному, так і міжнародному) питання

моральних засад прав людини виражається у проблемі визнання (заперечення)

існування універсальних стандартів прав людини, що, своєю чергою, впливає на

ефективність функціонування вже наявних міжнародних регіональних систем захисту прав людини та ставить питання щодо перспектив використання різних форм

міжнародного співробітництва у сфері захисту прав людини, особливо міжнародно-

судових механізмів.

І, зрештою, поява як нових прав людини, так і нових видів прав людини однією зі

своїх граней торкається моральних норм, які дають “життя” або унеможливлюють

перетворення певних можливостей у права людини.

Гадаємо, що вищенаведені аргументи чітко ілюструють значення дослідження

проблеми співвідношення прав людини та моралі.

Розглянемо спочатку деякі аспекти співвідношення норм права та моралі.

Право та мораль. Право та мораль є поза усяким сумнівом основними

системами регуляції поведінки людини в суспільстві.

Історично склалося так, що система правових норм використовувалася не просто

як спосіб нормування свободи людини у суспільстві, обмеження проявів людської

сваволі, а значно більшою мірою – як інструмент поневолення людини, підкорення її

певній суспільній групі. Причому межі цієї “правової свободи” людини у суспільстві,

зазвичай, не враховували необхідності “природного” розмежування сфери дії права

та моралі, які, діючи на “своїй” території, сприяли гармонійному існуванню та

розвитку відповідного суспільства.

До сутності права належить те, що за умови виконання певної скінченної

множини його вимог, воно залишає людину вільною, гарантує їй свободу. Вийшовши

за межі правового регулювання, людина опиняється віч-на-віч з тоншими й

глибшими духовними проблемами, впоратися з якими здатна лише самостійно.

Інакше кажучи, право передбачає моральне повноліття особи, адже воно залишає їй

можливість бути аморальною, навіть за умови виконання особою певної множини

правових норм [3, с. 44] Історія численних людських спільнот є безпосереднім підтвердженням згубності

надмірного втручання державно-правових інститутів у приватне життя громадян.

Багатий емпіричний досвід численних людських спільнот підтверджує необхідність

втілення принципу розмежування дії моральних та правових норм у регламентуванні

поведінки людини. Типовим прикладом в історичній ретроспективі є практика

функціонування правової системи Радянського Союзу, для якої характерним було

широке державно-владне втручання у різні сфери суспільного життя, навіть у ті, де

індивід мав би мати власне автономне поле для діяльності.

Дозволимо собі висловити твердження про те, що існують також певні

антропологічні (людиновимірні) передумови щодо визнання розмежування дії

моральних та правових норм, втім, це питання становить предмет окремого

дослідження.

Спробуємо виявити напрямки застосування висновків щодо розмежування сфери

дії правових та моральних норм щодо прав людини.

Права людини та мораль. Насамперед, варто пам’ятати, що мораль як система

регуляції поведінки людини виявляє свою дію через людину “зсередини”, тобто вона

є регулятором власне “внутрішньої дії”, яка, так-би мовити, “переломлюючись” через

сумління (совість), свідомість людини, її віру, ґрунтується на вольовому, добро-

вільному виборі людини.

Інакше кажучи, мораль є певною сферою автономії особи, в рамках якої людина

самостійно, без стороннього втручання приймає рішення та несе відповідальність за

них Тепер розглянемо деякі завдання та функції, що їх виконує інститут прав

людини. Історично інститут прав людини був спрямований власне на забезпечення

свободи особи, насамперед, визначення сфери особистої автономії.

Особистісні (громадянські) права слугували для окреслення тієї сфери, де індивід

був би вільний від втручання у його особисте життя. Тобто, є підстави вести мову

про те, що певна група прав людини першого покоління безпосередньо спрямована

на гарантування тієї особистісної сфери, в якій відбувається моральне

самовизначення людини.

У цьому аспекті йдеться про те, що певні права людини, зокрема, такі, як право

людини на повагу до її особистого та сімейного життя (термінологією англо-

американської правової системи – право на приватність), захист приватних даних,

право на свободу та фізичну недоторканість, недоторканість житла, право на свободу

світогляду та віросповідання, право на свободу думки і слова, на вільне вираження

своїх поглядів та переконань мають безпосередньо моральне значення. Тобто вони

сприяють створенню якнайкращих умов для функціонування моралі.

Наявність у особи цих прав не дає підстав стверджувати, що особа у цій сфері

“приватності” (окреслених правами людини) прийме певні “морально правильні”

рішення, але вони виступають однією з передумов, гарантій того, що особа у разі

прийняття цих “моральних” рішень не зазнаватиме необґрунтованого втручання у

здійснення власного особистісного вибору, в тому числі й санкціонованого державою

формально правового втручання.

Отже, можна дійти таких висновків:

По-перше, можна зробити висновок про те, що в системі прав та свобод людини є

підстави виділяти ту групу прав, які мають безпосередньо моральне значення, тобто

слугують для забезпечення тієї сфери особистої автономії людини, в рамках якої

індивід вільний у прийнятті “моральних рішень”, не зазнаючи різних видів втручання

у тім числі правового По-друге, наявність тих прав, які визначають сферу особистої автономії людини,

не є гарантією того, що носій цих прав прийме морально правильні рішення. Отже,

реалізація таких прав жодною мірою не означає втілення норм моралі у певних

конкретних рішеннях особи. Свідченням цього є передбачені підстави втручання в

обмеження здійснення тих прав людини, які, як було зазначено, окреслюють сферу

автономії особистості і тому мають моральне значення.

Зокрема, за Європейською конвенцією з прав людини 1950 р., однією з підстав

обмеження права людини на свободу думки, совісті та релігії, а також права на

свободу вираження своїх поглядів виступає власне моральність населення. Якби

результати реалізації цих та інших прав людини в кожному конкретному випадку

були б позитивною реалізацією норм моралі, в такому випадку обмежувати їх

здійснення на такій підставі як моральність населення було би неможливо і

недоцільно. Розглянемо реалізацію положень Європейської конвенції з прав людини

у практиці Європейського суду з прав людини. Аналіз практики цього органу

свідчить про те, що він підтримує положення про те, що права людини підлягають

обмеженням на підставі моральності населення. Так в рішенні по справі Хендійсайт

від 7 грудня 1976 р. суд підтримав позицію британської влади, яка заборонила

продаж і розповсюдження довідника для школярів, в якому окрім іншого містилися

поради з сексуальної проблематики. Схоже рішення суд виніс у справі Мюллера та інших від 24 травня 1988 р., не знайшовши в діях швейцарського уряду, який

оштрафував художника за показ “непристойних картин”, порушення свободи

вираження погляду. У справі інституту Отто-Премінгера від 20 вересня 1994 р.

Європейський суд також не знайшов порушення прав людини в діях австрійської

влади, що конфіскувала фільм, у якому в сатиричній формі були показані деякі люди

та обставини, що є предметом поклоніння осіб, які належать до римо-католицької

церкви. Суд вирішив, що уряд діяв з метою попередити виникнення у деяких людей

відчуття, що “їхні релігійні вірування піддаються необґрунтованим та принизливим

нападкам” [2, с. 25–26].

Вищенаведені міркування дають підстави нам не погодитися з висловленою у

літературі думкою про те, що “права людини за визначенням не можуть сприяти

розвитку негативних якостей особистості і негуманних принципів дії, таких, як

грубість, помста, зрадництво, егоїзм, фарисейство, песимізм, цинізм, людино-

ненависництво...., лицемір’я, користолюбство” [2, с. 26]. Проблема якраз полягає в

тому, що мотиви використання (здійснення) прав людини не підлягають певному

зовнішньому виявленню, формалізації. Отже, мати достовірне знання щодо того, які

мотиви є в основі реалізації прав людини, неможливо. А саме знання мотивів

поведінки людини визначальні для того, щоб поведінку людини означити як

моральну чи аморальну.

Відтак, як реалізація прав людини, які мають моральне значення, не є гарантією

того, що результати їхньої реалізації мають позитивне моральне значення, так і немає

підстав стверджувати, що права людини не можуть сприяти розвитку негативних

моральних якостей особистості Мораль як підстава обґрунтування (легітимації) прав людини. Простежимо

інші прояви моральних норм у площині прав людини. Розглянемо як предмет нашого

аналізу тезу про те, що вплив моральних щодо прав людини є специфічним з огляду

на дуалізм виконуваних ними функцій:

а) з одного боку, правами людини можна вважати такі об’єктивні соціальні

досягнення, які визнані (легітимовані) моральними нормами суспільства;

б) з іншого ж боку, реалізація багатьох прав людини може піддаватися

обмеженням з огляду на існуючі у тому чи іншому суспільстві моральні норми.

Розглянемо перше положення тези. Заслуговує на увагу аналіз співвідношення

між інтерпретацією прав людини як певного способу існування моралі та розумінням

їх як можливостей, що об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку

суспільства. З метою здійснення такого аналізу варто скористатися положенням про

те, що зміст прав людини становлять “умови та засоби”, які формують відповідні

можливості людини [4, с. 8]. Зважаючи на це положення, видається можливим

стверджувати, що роль моральних норм у “праволюдинній” сфері визначається тим,

що вони слугують специфічними духовними легітиматорами, які опосередковують

трансформацію певних можливостей, об’єктивних з огляду на досягнутий рівень

розвитку суспільства, у відповідні “визнані” (конституйовані) права людини.

Інакше кажучи, роль моральних норм (зокрема, домінуючих уявлень про цінність

людини та про її значення у забезпеченні суспільного прогресу, соціальної гармонії)

у розгляненій площині полягає в тому, що у складі змісту відповідних можливостей

людини (умов та засобів, які їх утворюють) вони виступають ідеологічними

(духовними) елементами відповідних прав людини.  Таке розуміння ролі моральних понять у конституюванні прав людини дозволяє,

наприклад, більш адекватно витлумачити положення Конституції Польщі про те, що

“природжена та невід’ємна гідність є джерелом свобод та прав людини і

громадянина” (ст. 30). Схоже, положення Загальної декларації прав людини про те,

що всі люди народжуються “рівними у своїй гідності” та конституційні положення

ряду держав світу, за якими гідність людини проголошено джерелом її прав та

свобод, слід розуміти як визнання гідності людини одним із тих моральних, духовних

легітиматорів, ідеологічною складовою змісту всіх без винятку можливостей, які

становлять інститут прав людини та спрямовані на забезпечення цієї властивості

людини.

Спосіб вираження моральних норм у змісті прав людини може бути різним.

Зокрема, у низці прав людини моральні норми знаходять експліцитне вираження.

Стаття 28 Конституції України проголошує, що “кожен має право на повагу до його

гідності”. Однак навіть у тих правах та свободах людини, в яких моральні норми

явно не виражені, вони імпліцитно наявні в можливостях, котрі становлять інститут

прав людини.

Об’єктивні досягнення суспільства у тій чи іншій сфері (технічній, медичній

тощо), перш ніж вони перетворяться на права людини, піддаються “випробуванню”

моральними уявленнями відповідного суспільства. Зокрема, скажімо, досягнення

наукою того рівня розвитку, за якого стало можливим клонувати людину, ще не

означає, що у людини виникло “право на безсмертя”. Проти застосування цього

відкриття виступили широкі кола громадськості, а у деяких державах навіть

проведено референдуми, за результатами котрих було прийнято рішення заборонити

на їхніх територіях застосування операції з клонування людини (до речі, ч. 2 ст. 3

Хартії Європейського Союзу про основні права охоплює заборону проведення

репродуктивного клонування людей). Схожа ситуація простежується і щодо

трансплантації органів людини, яка викликає у суспільстві далеко неоднозначну

реакцію Не все, на що сьогодні здатна людина, вона може і повинна робити. Широкі

можливості, наприклад, зміни людської тілесності в результаті досягнення біології,

медицини, психіатрії, науки в цілому (можливості зміни статі, штучного

репродукування, стерилізації) підтверджують, що порушення цього правила – це

шлях порушення людини і людської природи [2, с. 26].

Права людини як гуманістичний інститут унеможливлює абстрактно-самоцінний

підхід до індивіда. Оскільки людина не запрограмована на людське, вона здатна

привносити саме нелюдські та антикультурні пріоритети, бездуховні інтереси та

потреби [2, с. 30].

Тому, ведучи мову про права людини як соціальні можливості, потрібно

виокремлювати такий момент, як їхня обґрунтованість з позицій моралі.

В ідеалі моральними нормами, які обґрунтовували б з позицій духовності ті чи

інші досягнення (у технічній, медичній сферах) людства як права людини, мали б

слугувати певні загальнолюдські норми, цінності; однак, як свідчить практика

міжнародних правозахисних органів, конкретне змістовне навантаження таких норм,

їхня специфіка визначаються ситуативним способом (у разі розгляду конкретних

справ), з огляду на те суспільство, в якому постало спірне питання. Це, проте, не

унеможливлює те, що у певних випадках міжнародні органи можуть проігнорувати

національне тлумачення моральної норми. Вищенаведене, як видається, дає нам підстави дійти таких висновків:

1) Християнство виступило моральною основою для фундаментальної переоцінки

цінності та природи людини, що в подальшому у працях мислителів періоду

Просвітництва дало змогу обґрунтувати та побудувати концепцію природних

прав людини. Отже, мораль у формі суспільної свідомості сприяла визнанню

цінності людини, а відтак, і визнанню наявності у людини певних прав людини,

котрі дають їйможливість бути творцемсвогожиття.

2) Історично склалося так, що перше покоління прав людини набуло безпосередньо

морального значення, оскільки ці права були спрямовані на окреслення сфери

автономії людини, “виведення” іззони правового втручання (впливу) тієї сфери

життєдіяльності людини, де відбувається її вільне самовизначення на основі

моральних норм. Отож, права людини ніби підвели підсумок тривалій проблемі

протистояння у визначенні регулятивнихмеждії права таморалі, визначивши ту

сферу, в якій індивід є відповідальним творцем свого життя. Відтак

вищезазначене дає нам підставу погодитися з російським вченим

Н.Н. Мойсеєвим: “якщо проблема прав людини і не еквівалентна уявленню

людини про те, що таке добро, то тісно з ним пов’язана” [11, с. 23], з одним

застереженням – права людини (як такі, що піддаються схваленню, визнанню

відповідними суспільними, моральними нормами) можуть бути використані у

процесі своєї реалізації як для ствердження добра, так ізла.

3) На сучасному етапі значення моральних норм виражається у тому, що вони

становлять систему специфічних духовних легітиматорів (слугують свого роду

“лакмусовими папірцями”), котрі опосередковують перетворення досягнень

суспільного розвитку (наукового, політичного) у визнанні права людини з

одного боку, а з іншого – не допускають поширення принципу “абстрактного

приорітету особистості” [2, с. 30], що ґрунтується, як зазначає В.І. Крусс, на

аморальній впевненості у “праві” людини самостійно розпоряджатися своїм

тілом: здійснювати його “модернізацію”, “реставрацію” і навітьфундаментальну

реконструкцію [6].

4) Відтак, видається слушними твердження про те, що моральні норми слугують

для визначення напрямів розвитку інституту прав людини через визначення

вищих буттєвих цінностей людини [2, с. 22].

1. Азаров А. Введение в теорию прав человека // Права человека. Междуародные и

российские механизмы защиты. – М.: Московская школа прав человека, 2003.

2. Глухарева Л.И. Права человека. Гуманитарный курс: Учеб. пособие. – М.: Логос,

2002.

3. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996.

4. Рабінович П.М. Зміст і обсяг прав людини: всесвітня уніфікація чи національна

диверсифікація? // Юридичний вісник України. – 2001. – 17–23 листопада.

5. Mullerson R. Human right diplomacy. – London and New York, 1997.

6. Права человека как фактор стратегии устойчивого развития / Отв. ред.

Е.А. Лукашева. – М., 1998. – С. 20 (з кн.) // Глухарева Л.И. Права человека.

Гуманитарный курс: Учеб. пособие. – М.: Логос, 2002.

7. Хеффе О. Политика. Право. Справедливость. Основоположения критической

философии права и государства. – М. 1994.

8. Луць Л.А. Сучасні правові системи світу. – Львів, 2003. 38 С. Добрянський

9. Філософія права / За заг. ред. М.В. Костицького, Б.Ф. Чміля. – Київ: Юрінком Інтер. –

2000.

10. Risse T. and Ropp St. International human rights norms and domestic change: conclusions //

The power of human rights. – Cambirdge University Press, 1999.

11. Моисеев Н.Н. Эволюция цивилизаций и права человека: взгляд с позиций

естествознания // Права человека в России: декларации, нормы, жизнь. – М.:

Издательство МНЭПУ, 1999.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук