Головна

МІЙ ГОЛОВНИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ВЧИТЕЛЬ Н. Титова


МІЙ ГОЛОВНИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ВЧИТЕЛЬ

Н. Титова

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

Ця стаття присвячена спогадам про життя і наукову діяльність видатного вченого-

юриста, професора П.О. Недбайла. Він поряд з фундаментальною теоретичною

науковою роботою, був активним вихователем наукових кадрів.

Ключові слова: фундаментальна наука, вчений, теорія права України.

Вчені як науковці бувають різними. Одні проходять свій науковий шлях досить

непомітно, залишивши на ньому декілька маловиразних статей, тез, доповідей. Вони

не живуть наукою, а по “долгу служби” працюють в ній час від часу. Такі не є

творцями науки, а лише її поверхневими споживачами. Інші ж не уявляють себе поза

наукою: для них вона – спосіб життя і праці. Саме так зароджуються фундаментальні

творчі новелістичні засади справжньої науки, у тому числі і юридичної. Яскравим

представником такого рівня науки є вчений-юрист, заслужений діяч науки УРСР,

член-кореспондент АН УРСР, доктор юридичних наук професор Петро Омелянович

Недбайло.

У сторічний ювілей з дня народження П.О. Недбайла сміливо можна говорити

про професійну життєздатність його наукових теоретичних творів про закон,

законність, норми права, застосування правових норм, методологію юридичної науки

та зінших проблем загальної теорії держави і права Поряд з фундаментальною теоретичною науковою роботою професор

П.О. Недбайло був активним вихователем наукових кадрів.

Мені пощастило бути аспіранткою Петра Омеляновича. Причому

сталося це у

досить незвичний спосіб. Цьому передував студентський період могожиття.

У 1946-1947 навчальному році Петро Омелянович читав нам, студентам-

першокурсникам, складний навчальний курс загальної теорії держави і права.

Більшість студентів тоді прийшла на юридичний факультет Львівського державного

університету імені Івана Франка з полів Великої Вітчизняної війни і була вже

солідною за віком; навчання давалося важко. Я ж була серед тих небагатьох, які сіли

за студентську парту майже відразу після закінчення школи.

Треба сказати, що лекції П.О. Недбайла були дуже змістовними, теоретично

насиченими, цікавими, але методика їх читання вимагала особливої уважності і

зосередженості, оскільки їх читання відбувалося тихим урівноваженим голосом.

Періодично Петро Омелянович підносив очі з кафедри і звертався до студентів з

запитанням: “Чи все вам зрозуміло?” Хор студентських голосів, як правило, дружньо

стверджував: “Так!”. На одній з лекцій (добре пам’ятаю, що темою її був “Механізм

держави”) я насмілилась підняти руку і сказати зі страхом, що мені це не зрозуміло.

Аудиторія і найбільше я сама завмерли, чекаючи негативної реакції лектора. Але ...

Петро Омелянович спокійно підійшов до мене і запитав: “Дуже цікаво, а що саме

тобі не зрозуміло?” Я, ще більше хвилюючись, пролепотіла, що я не зрозуміла, як ці

частини механізму працюють... Після цього Петро Омелянович запросив мене після пари зайти на кафедру і далі продовжував читати лекцію. На перерві багато студентів

радили мені піти на кафедру і вибачитись, бо такому “грізному” викладачу мені вже

не скласти іспиту з загальної теорії держави і права. На кафедру я йшла як на

ешафот, ні на що добре не надіючись. І яке ж було моє величезне здивування, коли

Петро Омелянович зустрів мене дуже привітно, почав розпитувати чому я пішла саме

на юрфак і як мені – дівчині без стажу, при великому конкурсі і при перевагах при

поступленні на юрфак учасникам війни – вдалося поступити на цей факультет. Я

розповіла йому складну історію мого поступлення. Я мала срібну медаль після

закінчення школи і приймальна комісія, зокрема, професор Леутський, пропонували

мені поступлення без вступних іспитів на будь-який інший факультет, переконуючи,

що професія юриста не жіноча, тим більше я не маю ще життєвого досвіду і т. і. Але

я вперто стояла на своєму. І врешті-решт мені дозволили поступати на юридичний

факультет, але вже на загальних конкурсних засадах, складаючи вступні іспити. У ті

часи існувала об’єктивність і справедливість, і я без всякого “блату” одержала

відмінні оцінки на вступних екзаменах і так стала студенткою юрфаку. Петро

Омелянович похвалив мене за настирливість, а потім запитав, а що ж все-таки я не

зрозуміла на лекції. Я, хвилюючись, плутано говорила щось про те, що можуть бути

всі частини в механізмі держави, але вона не буде працювати, коли вони не будуть

кожна на своєму місці і т. і. Після досить тривалої бесіди Петро Омелянович порадив

мені записатись до наукового гуртка і, навіть, очолити його, що було для мене дуже

несподівано і престижно. З тих пір моя думка про цю людину радикально змінилася,

я перестала його боятися, а любов до теорії держави і права пішла по наростаючій. У 1951 році я стала стаціонарною аспіранткою Петра Омеляновича Недбайла. І

сталося це теж не без його активної ролі в процесі поступлення до аспірантури.

Справа в тому, що по закінченні (з відзнакою) факультету я, по розподілу державної

комісії, була скерована на роботу у Львівський міський комітет комсомолу на посаду

завідуючої студентським відділом і вже пропрацювала там півроку. І одного разу

несподівано для мене до мого кабінету прийшов Петро Омелянович і сказав, що мені

слід поступати до стаціонарної аспірантури з загальної теорії держави і права і що

вже є одне таке місце. Я була приємно здивована тим, що такий міжнародно

визнаний вчений піклується про мене – просту випускницю. Безмежно вдячна йому,

а, з другого боку, як випускниця, яку державна комісія і партія послали на певну

роботу, вважала неможливим її покинути. Сказала про це Вчителю і була впевнена,

що на тому ця проблема буде закрита. Але за тиждень я зі здивуванням одержала

документи про допуск до вступних іспитів до аспірантури. Виявилось згодом, що

Петро Омелянович організував підготовку моїх необхідних документів для

одержання того допуску. Такою, лише зовні небагатослівною і замкнутою, була

насправді ця величнаЛюдина.

Петро Омелянович дав мені право самій обрати тему кандидатської дисертації. Я

обрала “Свободу слова громадян СРСР”. На це він мені сказав: “Лише Ви з вашим

характером могли обрати таку тему, але я не заперечую”. Виявилось, що, не

дивлячись на свою зайнятість, він спостерігав риси характеру своїх учнів. Про це

свідчило і те, що одного разу, зустрівши мене разом з Лідою Вороновою, він нам

сказав, що дуже добре, що ми так стійко дружимо. Виявилось, що він і це помічав.

На першій зустрічі зі своїми аспірантами Петро Омелянович запитав нас (а це,

окрім мене, був Костя Федонюк та Євген Крючков-Дворецький): “Ви маєте чистий

папір, ручку, стіл?”. Ми здивовано, але ствердно відповіли: “Так!”. “Ну, то що ж?”–

сказав Вчитель, – “Сідайте і пишіть” Мені одного разу він сказав: “Увійти у тему це значить, що ви всі слова, які

будете бачити на афішах, стендах, у заголовках – будете читати на “С” як “Свобода

слова”. А конкретні тексти наших дисертаційних розділів він читав дуже уважно і

навіть прискіпливо.

У ці часи на кафедрі організовувалися цікаві наукові семінари, на яких

обговорювалися нові монографії, науково-теоретичні течії, матеріали Всесвітніх

конгресів у Празі, Парижі, Міжнародної асоціації юристів-демократів, матеріали сесії

Генеральної Асамблеї ООН в Нью-Йорку тощо.

П.О. Недбайло, як член, а згодом і як голова Комісії ООН з прав людини, багато

уваги приділяв цій важливій проблемі, активно пропагував її студентам.

Петро Омелянович Недбайло був і залишився в пам’яті всіх, хто його знав,

видатним вченим, активним борцем за законність, талановитим вихователем молодих

наукових кадрів, доброзичливою Людиною.

Завдяки Петру Омеляновичу Недбайло теорія права стала моєю незмінною

професійною любов’ю на все наукове життя, зокрема, теоретичним компасом

становлення таких нових галузей права як правова охорона природи (екологічне

право), сільськогосподарське (аграрне) право тощо.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук