Головна

ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ВІЛЬНОЇ ОЦІНКИ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Н. Гарванко , М. Гузела


ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ВІЛЬНОЇ ОЦІНКИ

ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Н. Гарванко , М. Гузела

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. (0322) 74-03-80

 

 

 

 

 

 

Досліджено розвиток інституту оцінки доказів у кримінальному судочинстві

на основних історичних етапах становлення кримінально-процесуального права

нашої держави. Проаналізовано основні теоретичні положення вільної оцінки

доказів.

Ключові слова: докази, доказове право, оцінка доказів.

У процесі історичного розвитку науки кримінального процесу усталилися певні

правові традиції, які своїм корінням сягають в далеке минуле нашої держави. Це до

певної міри належить і до інституту оцінки доказів у кримінальному процесі за

внутрішнім переконанням суб’єкта кримінально-процесуальної діяльності.

Шлях до сучасного розуміння суті оцінки доказу був довгим і непростим. З

урахуванням історичних умов, та багатьох чинників, (етнічних, культурних,

релігійних, економічних та інших особливостей їх розвитку), у певних країнах

складалися неоднакові уявлення про те, як повинні вирішуватись вузлові питання

доказування у кримінальних справах; наприклад, такі, як процесуальне положення

обвинуваченого і обвинувача як суб’єктів доказування, роль судді і суду при розгляді

кримінальної справи, визначеннямети ізмісту доказування, оцінки доказів тощо.

Детально ознайомившись з працями вчених-процесуалістів XIX та XX ст.,

зазначимо, що в різні історичні періоди підходи до оцінки доказів в науці

відрізнялися якісною своєрідністю [1].

За часів давнього процесу система доказів, складена під впливом релігійних

переконань того часу, охоплювала клятви, поєдинки і різного роду випробування

(вогнем, водою, розжареним залізом тощо) – “суд Божий”.

Типовою для розшукового (інквізиційного) процесу була так звана система

формальних доказів, яка характеризувалася передусім регламентацією дій за

оцінкою доказів. Система ґрунтувалася на початковому положенні про те, що

цінність кожного виду доказу повинна встановлюватися волею монарха, що

втілилась у форму закону. Закон визначав, які докази первинні, які другорядні, і

перетворював визнання обвинуваченим своєї вини в “царицю доказів”.

Цінність (доказове значення) конкретного доказу визначалася не лише його

змістом, але й соціальними або якимись іншими особистими якостями, що

виражалось в ієрархії доказів: свідчення знатного мали перевагу перед свідченнями

незнатного, свідчення духовної особи – перед свідченнями світської, свідчення

чоловіка – перед свідченнями жінки тощо.  Допустимим методом отримання доказів визнавали тортури.

Теорія формальних доказів виявилась, на наш погляд, для свого часу

досягненням, порівняно з попередньою системою доказів раннього феодалізму,

оскільки вона досягала своєї мети – захистити відправлення правосуддя від свавілля

судді. Але вона не досягала найголовнішої мети, для якої була створена: цілі

правосуддя. Судовий вирок задовольняв формальні вимоги закону, але не

задовольняв вимоги правосуддя.

Теорія вільної оцінки доказів, керуючись логічною природою доказування

загалом і доказування в судочинстві зокрема, замінила систему формальних доказів

системою вільного переконання судді, що формується на підставі розгляду всіх

обставин справи у їх зв’язку і сукупності.

Скасування теорії формальних доказів і заміна її принципом вільної оцінки

стала значним кроком у вдосконаленні історичних форм і методів здійснення

правосуддя.

Цікавий той факт, що вперше оцінка доказів за внутрішнім переконанням

отримала свій розвиток у змагальному кримінальному процесі, що набув поширення

в державах з англосаксонською системою права. Тут ще збереглися деякі елементи

формальних доказів: особливе значення має визнання обвинуваченим своєї вини,

нормативна фіксація критеріїв допустимості доказів та ін.

Теорія вільної оцінки доказів, що ґрунтується на суб’єктивістських уявленнях

про непізнаваність об’єктивної істини, надала змогу суддям визнавати істиною у

кримінальних справах все те, що на їх внутрішнє переконання заслуговує на таку.

Судді не повинні були посилатися на докази, які привели їх до цього переконання.

Їх рішення не мотивувалися. Визнання внутрішнього переконання як критерію істини в кримінальному

судочинстві узгоджувалося з ідеалістичною спрямованістю буржуазної правової

ідеології епохи розквіту капіталізму. При цьому потрібно мати на увазі, що оцінка

доказу, здійснювана суддями за їх внутрішнім переконанням, що визначалась як

“вільна”, була далеко не вільною від класових інтересів буржуазії, виразниками

інтересів якої вони були.

Невиправданим є змішування оцінки доказів за внутрішнім переконанням з

принципом вільної оцінки доказів котра, по суті, узаконювала несвідомість суду

присяжних у висновках доведеності або недоведеності фактів, звільняючи його від

обов’язків представити будь-які доведення і мотиви на підтвердження цих

висновків. “Свобода оцінки” тут полягає в незалежності від конкретних фактичних

даних і їх об’єктивних властивостей, в ірраціональному переконанні у враженнях.

Буржуазні юристи підкреслювали, що в буржуазній державі часто “оцінка доказів

ґрунтується на розборі їх внутрішньої сили, а на безпосередньому враженні

присяжних, що справили на них тим або іншим свідченням або особою того, хто

говорив перед ними”, що вироки такого суду “будуються на свідченнях, які не

пов’язані з суттю справи, на даних з минулого підсудного і його репутації, на

зовнішності підсудного і його близьких, на зовнішньому вигляді”, що суддями “при

рішенні питання про винну застосовуються шаблони” і “якщо важка справа і погане

враження поєднуються, то це може бути згубним для невинного” [2].  Отже, така “вільна оцінка доказів” не мала нічого спільного з оцінкою за

внутрішнім переконанням.

Зазначимо, що якнайповніше і найширше вільна оцінка за внутрішнім

переконанням розкрилася в змішаному кримінальному процесі. Першим сприйняв

нову систему французький Статут кримінального судочинства. Найяскравіше вона

виразилася в ст. 342 цьогоСтатуту, в інструкції присяжним.

Закон не вимагає у присяжних звіту про шляхи, яким вони приходять до свого

переконання; він не встановлює їм правила, залежно від яких вони повинні

оцінювати повноту і достатність доказів. Він рекомендує їм самим у собі “в

мовчанні ізосередженості пошукати в чистоті їх совісті”, яке враження справили на

них розумні докази, висунуті проти обвинуваченого, а також засоби його захисту.

Закон не наказує їм вважати істинним кожен факт, підтверджений певною

кількістю, або недостовірний доказ, не підтверджений будь-якою кількістю доказів.

Закон ставить одне питання: чи є у присяжних внутрішнє переконання, що

обвинувачений винний або невинний.

Теорія вільної оцінки доказів виражала проголошення таких принципів

організації і діяльності суду, як участь народних представників, публічність,

гласність, змагальність, свобода суддівської совісті.

Інтерес до вільної оцінки доказів в Росії найгостріше став виявлятися у зв’язку з

нововведеннями, зумовленими Судовою реформою 1864 р. Цією реформою був суд

присяжних, і Росія стала причетною до вільної оцінки доказів за внутрішнім

переконанням.  Прийняті в 1864 р. Судові Статути Кримінального Судочинства були, за

слушним визначенням А.Ф. Коні, “плодом піднесеної праці, пройнятої свідомістю

укладачів про їх відповідальність перед Росією, жаданням здійснення правосуддя в

його дійсному значенні”.

Зусиллями учених-юристів була розроблена теорія судових доказів російського

кримінального процесу.

Намагаючись обмежити свавілля в оцінці доказів, вони стверджували, що

внутрішнє переконання не може бути просто суб’єктивним враженням судді. Воно

повинно бути засновано на доказах, перевірених у суді.

Критерієм оцінки доказів у суді було проголошене внутрішнє переконання

суддів. “Воно базується на об’єктивних підставах, що зумовлюють в судді появу

об’єктивної упевненості; воно повинне бути свідомим, тобто таким, щодо якого

суддя міг би завжди пояснити, чому склалося воно у нього”.

І.К. Случевський писав, що внутрішнє переконання “повинне бути продуктом

критичного ставлення судді як до спостережуваних їм фактів, так і до того

психологічного процесу, за допомогою якого він їх сприйняв”.

Проте автори Статутів побоювалися, що така оцінка може викликати практичні

ускладнення в судах, особливо в тих випадках, коли оцінка доказів повинна буде

проводитися засідателями присяжних, тобто людьми, що не мають юридичної

освіти [3]. Тому укладачі Статуту вирішили, що в ньому належить (хоч і не в самому

тексті, а у вигляді особливого додатку) помістити найголовніші правила оцінки

доказів, що не мали сили закону, але ґрунтувалися на життєвому досвіді й логіці.

Вони повинні були допомагати суддям і присяжним розбиратися у складних справах і доходити правильних висновків у питанні про доведення скоєння злочину

підсудним.

Серед намічених укладачами правил щодо оцінки доказів були такі положення:

1. Підсудний визнається невинним, доки вина не буде доведена. Будь-який

сумнів про вину або про ступінь вини підсудного пояснюється в його користь. Це

положення є формулою так званої презумпції невинуватості [4], що і сьогодні

визнається в теорії процесуального права.

2. Про ряд обставин, за наявності яких “власне визнання підсудного не бралося

до уваги”.

3. Про низку обставин, за наявності яких “свідчення очевидців не брали до

уваги”.

4. Визнавали достовірними акти, складені в цьому місці або у посадовця

відносно засвідчуваних ним фактів, “доки протилежне не буде доведене”.

5. Було подане таке визначення доказів і їх доказової сили: “Доказом визнається

обставина, з якої можна вивести висновок або про подію злочину, або про вину

підозрюваної особи. Лише ті докази можуть бути взяті до уваги при вирішенні

справи, які мають безперечний зв’язок з предметом думки”.

6. “Ні власне визнання підсудного, ні свідчення очевидців не приймаються до

уваги; якщо воно зроблене не на суді, а при попередньому слідстві, без присутності

при тому сторонніх осіб” [5]. Думку про внесення цих правил у Статуті надалі було

знехтувано. Було визнано, що ця інструкція представляла б суддям і присяжним

“легкий спосіб ухвали рішень підведенням обставин справи під відомі та раз і

назавжди встановлені формули, без самостійного розбору значення кожної

обставини і без ретельного встановлення сили всіх обставин в сукупності”.

Цю теорію вільної оцінки доказів було покладено в основу створення теорії

доказового права. Основне її правило полягало в тому, що для справи мали значення ті обставини,

які були змістом цієї справи і входили до складу його елементів, тобто становили

предмет і межі доведення.

З цього випливало, що перше правило доказування стосувалося належності

доказів. Обставини, що належать до справи, і представляли питання, що підлягають

дослідженню. Природно, що вони лише тоді набували свого значення, коли були

логічно пов’язані зі змістом справи і його юридичними елементами. Предмет

доказування міг бути кількісно і якісно складнішим або простішим, залежно від

контурів злочинного складу в кримінальному законі, з одного боку, і від

необхідності дослідження для з’ясування окремих моментів, що мають

процесуальне значення, – зіншого.

При цьому була низка доказів, що мають значення для справи і знаходяться у

зв’язку з ним, який, не потребував доведення. Загальноприйнятими обставинами

були державний кордон країни, територія, фізіологічні явища, ніч, день, травлення,

голод, сон й ін. Теорія формальних доказів нерідко створювала особливі презумпції,

через які та чи інша обставина не підлягала доведенню, наприклад, презумпція про

доказову силу власного зізнання; про відсутність стану необхідної оборони, якщо

про неї не було негайно повідомлено органам влади тощо. Вільна оцінка доказів

таких презумпцій вже не знає. Не можуть також бути доведеними обставини, за природою своєю невизначені і надприродні, тобто що суперечать законам природи і

нормальному людському мисленню.

Друге правило доказування полягало у тому, що обставини, які підлягають

доведенню, повинні бути підтверджені лише доказами, з процесуальної точки зору

допустимими. У цьому сенсі теорія доказів ділила їх на первинні, одержувані з

першоджерела (очевидець особисто спостерігав факт, або факт встановлює

документ), і вторинні, одержувані з других рук (очевидець чув про факт, або існує

тільки копія документа), і рекомендувала судові користуватися достовірнішими

первинними доказами, а вторинними лише тоді, коли немає можливості добути

первинний доказ.

На цих же підставах рекомендували лише обережне користування підозрілими

доказами, наприклад, свідченнями зацікавлених очевидців, духовно ослаблених осіб

тощо. Низка таких доказів, як явно недостовірних, відсікається самим законом. Такі,

наприклад, свідчення психічно хворих (божевільних), таке ж, як і свідчення, зміст

яких становлять “чутки, що виходять невідомо від кого”.

З іншого боку, допустимість доказу могла обмежуватися міркуваннями, що

лежать поза процесом і полягають у збереженні державою різних інтересів, що

вважаються важливішими, ніж інтерес допущення до справи того чи іншого доказу.

До цієї групи недопустимих доказів належали свідчення осіб, на яких покладено

особливо забезпечуваний державою обов’язок професійної таємниці: свідчення

священиків відносно зробленого на сповіді, повірених ізахисниках обвинувачених –

щодо зробленого ним під час бесід по справі.

Третє правило доказування полягало в тому, що для справи мали однакове

значення всі докази у вказаних межах їх зв’язку зі справою і їх допустимості.

Великий або менший ступінь їх переконливості, їх доказової сили, до спрощення

або ускладнення того розумового процесу, шляхом якого суд приходить до

переконання в існуванні або неіснуванні юридично важливих фактів. Теорія

формальних доказів ділила докази на прямі і непрямі і вважала останні докази

неідеальними Якщо поверхнево дивитися на справу, цей доказ відповідав дійсності. Так,

здійсненними були докази, якщо достовірний очевидець, наприклад, бачив, як

обвинувачений зірвав годинник і ланцюжок у потерпілого; і менш здійсненними,

якщо всі докази провини обвинуваченого полягають в тому, що у нього було

знайдено обривок ланцюжка потерпілого (цей обривок може бути знайдений,

підкинутий тощо). Проте і те, й інший доказ, незалежно від ступеня його

переконливості, містить в собі логічний момент, є суттєвим у формуванні

переконання судді. Роль суду полягає в тому, щоб законами мислення, зважаючи на

розумні і обережні сумніви, оцінити цей логічний момент і співвіднести з ним свої

висновки.

Це тим більше важливо, що у судовій практиці трапляються справи, в яких

немає жодного прямого доказу, і вся тканина процесу утворюється з малопомітних

ниток, по яких суд доходить до істини навпомацки. Згідно з цим, теорія вільної

оцінки доказів усунула поділ доказів на названі групи, рекомендуючи суду однаково

зважати на всі докази Для того, щоб формування внутрішнього переконання судді залишалося цілком

вільним і не переходило в систему свавілля у вирішенні справ, статутами були

передбаченізагальні правила, обов’язкові для кожного судді “як черезїх розумність,

так ізважаючи на охорону їх касаційними судами”.

Перше правило свідчило, що підставою для вироку повинні бути виключно

дані, надані суду і перевірені у судовому порядку. Натомість не могли бути

доказами, наприклад, обставини, тільки особисто відомі судді, дані поліцейського

дізнання або лист неопитаного на суді очевидця тощо.

Друге правило передбачало ухвалу законного вироку тільки за умови, що він

ґрунтується на всіх обставинах справи, тобто жодні дані не залишились без

обговорення. Всі, хто бере участь у процесі, мають право представляти дані, що є у

них, або докази, що служать розкриттю істини, і суд не може відмовляти без

особливої до того підстави у їх розгляді. Навіть більше того: сам, окрім клопотання

того або іншого учасника процесу, суд повинен збирати докази, якщо наявних

недостатньо для розкриття істини.

Третє правило зводиться до того, щоб усі обставини справи обговорювалися не

інакше як у їх єдності, тобто, як це ми розуміємо, в зіставленні один з одним: суд

повинен не тільки мати на увазі всі докази у справі, яку він вирішує, але й

обговорити значення кожного з них для встановлення відомого факту або

заперечення його за наявності інших, що належать до того ж факту і що суперечать

цьому доказу; тільки зіставляючи такі докази один з одним і зважаючи на інші, що

самостійно від них приводять до висновку про існування або неіснування того ж

факту, і можна скласти правильне переконання, керуючись, звісно, всіма законами

логічного мислення. Якщо з мотивації вироку вищий суд вбачатиме нелогічність

міркування суду, допущеного у разі зіставлення обставин справи один з одним, або

в інших відносинах, то вирок повинен бути скасований Четверте правило, нарешті, належать до способу оцінки кожного окремого

доказу, воно повинне оцінюватися: 1) відповідно до своєї суті або природи; 2) за

його “близькістю до відомого належного доведення факту, за його зв’язком з

останнім”. Наприклад, яка зацікавленість в результаті справи очевидця, або яка його

етична особа, як близько він спостерігав подію, про яку оповідає тощо.

“Переконання... не знає інших законів, окрім вказівок розуму і навіювань

совісті. Оцінка доказу є розумова діяльність, що вирішується сумнівом або

переконанням”, – писав професор І.Я. Фойніцький, цитуючи думку укладачів

Судових Статутів і відмежувавши оцінку доказів на внутрішнє переконання від

оцінки від вражень, які є за його словами продуктом одних лише плотських

сприйнять, не перевірених розумовим процесом. [6]

Внутрішнє переконання, згідно з цією теорією, є мірилом “кримінально-судової

достовірності”, що означає “етичну очевидність”, тобто той високий ступінь, при

якому “розсудлива людина” вважає за можливе вже діяти у випадках, коли “доля

власних і найвищих його інтересів залежить від рішення питання про достовірність

фактів, що обумовлюють сам акт рішучості” [7].

Таке ж формулювання внутрішнього переконання, що визначається етичними

засадами “розсудливої людини”, ми знаходимо і в інших прихильників цієї теорії. В.К. Случевський визначав внутрішнє переконання як відомий ступінь, саме –

як вищий його ступінь, або такий, при якому “розсудлива людина” вважає

доводжуваний факт достовірним. Різний ступінь доказової сили, на думку

В.К. Случевського, вирізняв поняття кримінально-судової достовірності.

Кримінально-судова достовірність є “не що інше, як ступінь, що витікає з

досліджених судом доказів, які здатні переконати суддю в тому, що минула подія,

що становить предмет досліджуваної справи, дійсно існувала”[8].

Учені-процесуалісти кінця XIX століття – початку XX століття все завдання

судового угляду зводили до суб’єктивної упевненості судді в правильності свого

рішення. Вони були далекі від об’єктивної або матеріальної істин, від визнання

можливості встановити в судовому процесі безперечну, абсолютну істину. Вони

готові були задовольнятися простішою і легшою справою – отриманням вражень,

можливо, навіть не дуже глибоких і не підкріплених ґрунтовним і серйозним

аналізом.

Після Жовтневої революції 1917 р. і скасування суду присяжних аждо 1922 р., в

законодавчих актах про організацію кримінального судочинства не містилося

регламентації питань доказового права. Хоча вимога оцінки доказів на внутрішнє

переконання суддів, спираючись на соціалістичну правосвідомість, була

проголошена радянським правом з першихже днів його існування.

Вже в Декреті № 1 від 24 листопада 1917 р. про суд була підкреслена особлива

роль “революційної правосвідомості” в діяльності суду. Далі на це неодноразово

було указано і в інших декретах [9].

Проводячи чітку орієнтацію на внутрішнє переконання суддів при оцінці

доказів, перші декрети прямо не називали внутрішнє переконання як критерій

оцінки доказів. Це було зроблено в КПК 1927 р., який проголосив принцип оцінки

доказів за внутрішнім переконанням заснованим на розгляді всіх обставин справи в

їх сукупності.Разом з тим потрібно зазначити, що в радянському кримінальному процесі

існувала теорія “об’єктивізації”, відповідно до якої речові докази, документи,

висновки експертів володіли більшою доказовою силою, ніжсвідчення очевидців.

У 1920–1940 рр. радянські юристи судове переконання розуміли не як принцип

оцінки доказів, а як критерій істини в кримінальному судочинстві [10].

Але в 1955–1966 рр., піддавши критиці розуміння внутрішнього переконання як

критерію істини і виходячи з положень діалектичного матеріалізму, довели, що

єдиним критерієм істини в кримінальному судочинстві може бути практика [11].

З проведеного аналізу законодавства і процесуальної літератури доходимо

висновку, що в радянському кримінальному процесі був встановлений принцип

вільної оцінки доказів суддями за їх внутрішнім переконанням на підставі

об’єктивних даних. Інакше кажучи, як суб’єктивне за суб’єктом, внутрішнє

переконання повинне бути об’єктивним за своїм змістом.

Практичним здійсненням цього принципу було те, що закон вимагав

обґрунтування переконання всесторонньо дослідженими доказами.

На сьогодні вітчизняна теорія доказів розглядає оцінку доказів за внутрішнім

переконанням в діалектичній єдності об’єктивного і суб’єктивного доказу для суду, прокурора, слідчого й особи, що проводить дізнання, який не має наперед

встановленої сили.

__________________________

1. Викторский С.И. Русский уголовный процесс. – М., 1997; ВладимировЛ.Е. Учение

об уголовных доказательствах. – СПб, 1996; Фойницкий И.А. Курс уголовного

судопроизводства. – М., 1995; Чельцов-Бебутов М.А. Курс уголовно-процессуально-

го права. – СПб., 1995; Чельцов-Бебутов М.А. Очерк истории советского уголовного

процесса. – М., 1948.

2. Кони А.Ф. Избранные произведения. Т. 2. – М., 1959. – С. 491.

3. Кони А.Ф. Судебные Уставы 1864 года. – СПб., 1999. – С. 5.

4. Случевский В.К. Учебник русского уголовного процесса. – С. 379.

5. Чельцов-Бебутов М.А. Курс уголовно-процессуального права. – СПб., 1995. – С. 791–

792.

6. Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. Т. II. С. 216.

7. ВладимировЛ.Е. Учение об уголовных доказательствах. – СПб., 1996. – С. 14.

8. Случевский В.К. Учебник русского уголовного процесса. – С. 380.

9. Декрет о суде №№ 1, 2, 3; Положение о народном суде от 30 ноября 1918 года. СУ

РСФСР, 1917, № 4. Ст. 50; 1918, № 26. Ст. 402; 1918, № 52 Ст. 589; 1918, № 85.

Ст. 889.

10. Люблинский П.А. О доказательствах в уголовном судопроизводстве. – М., 1924. –

С. 11–13; Познышев С.Р.Доказательства в уголовном процессе. М, 1929. – С. 15–28.

11. Строгович М.С. Материальная истина и судебные доказательства в советском

уголовном процессе. – М., 1955. – С. 290; Голунский С.Н. Об оценке доказательств в

советском уголовном процессе. Советское государство и право, 1955. – № 7. – С. 15–

16; Пашкевич В.П. Объективная истина в уголовном судопроизводстве. – М., 1966. –

С. 61–63.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук