Головна

ФОРМИ ЗВ’ЯЗКІВ У СИСТЕМІ НЕПРЯМИХ ДОКАЗІВ ПРИ ДОКАЗУВАННІ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ М. Багрій


ФОРМИ ЗВ’ЯЗКІВ У СИСТЕМІ НЕПРЯМИХ ДОКАЗІВ

ПРИ ДОКАЗУВАННІ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

М. Багрій

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. (0322) 96-47-40

 

 

 

 

 

 

Досліджено питання, пов’язані із встановленням юридичної природи форм

зв’язків непрямих доказів, проаналізовано різновиди зв’язків непрямих доказів у

межах їх конкретних форм, обґрунтовано закономірність існування цих зв’язків при

доказуванні у кримінальній справі.

Ключові слова: непрямі докази, система непрямих доказів, форма зв’язків

непрямих доказів.

Головною проблемою у разі використання непрямих доказів є необхідність

встановлення дійсного значення та відношення до досліджуваної події певної

кількості дрібних, на перший погляд, але насправді дуже важливих обставин. Як

зазначали свого часу М.П. Шаламов та М.А. Чельцов, у цьому випадку виникає

небезпека замінити факти здогадами та припущеннями, пов’язати між собою те, що

насправді зв’язку немає [1, с. 96; 2, с. 140]. В основу висновку про встановлювані за

допомогою цих обставин факти може бути покладена лише система непрямих

доказів. Йдеться про таку їх сукупність, яка необхідна та достатня для того, щоб

шляхом зіставлення та взаємної перевірки доказів було встановлено:

а) достовірність та належність кожного з них;

б) достовірність висновків про побічні факти;

в) достовірність висновку про “шуканий” факт та унеможливлення

форм

улювання іншого висновку Формування системи непрямих доказів здійснюється в ході висунення та

перевірки версій стосовно встановлюваного цими доказами факту (фактів).

Розпочинається цей процес з можливого вирішення питання про належність та

“доброякісність” відповідних доказів і завершується в той момент, коли зібрана

сукупність доказів дає змогу вирішити питання про достовірність, допустимість та

значення кожного доказу, сформулювати остаточний висновок про встановлюваний

факт та обґрунтувати цей висновок як єдиноможливий і правильний.

Проблема встановлення зв’язків між непрямими доказами давно цікавила

вчених-процесуалістів. Вона постала ще в 50-х роках минулого століття, коли

зв’язки між доказами розглядалися сумарно, не розчленовувалися на окремі форми,

а зводились лише до однієї – форми причинного зв’язку. Розглядаючи цю проблему,

М.С. Строгович [4, с. 351–352] зазначав, що основою непрямого доказування є

причинний зв’язок. Він розрізняв декілька форм цього зв’язку, а саме зв’язок :

– причини та наслідку;

– наслідку та причини; – загальної причини та одного з наслідків;

– загального наслідку та однієїз причин.

Проте безпосереднім дослідженням зазначеної проблеми вперше зацікавився

А.А. Ейсман. У своїх працях в середині 60-х років XIX ст. [5; 6; 7] він детально описав

структуру генетичних зв’язків, їхні характеристики та значення під час доказування за

допомогою непрямих доказів у кримінальній справі. Також займалися цими

проблемами М.П. Шаламов, В.Д. Арсеньєв, Н.А. Якубович, А.А. Піонтковський,

С.В. Курильов та ін. [1, 8, 9, 10, 11]. Свого роду підсумував думки попередників з

означеної проблеми у своїй монографії А.А. Хмиров [12]. Зазначені вчені в своїх

працях крім причинного розглядали й інші форми об’єктивних зв’язків між

непрямими доказами. Зокрема, виділялися однозначні та багатозначнізв’язки [5, с. 18;

11, с. 147–148], зв’язки прямого та зворотного напряму [5, с. 15], зв’язки безпосередні

(прямі) та опосередковані (непрямі, багатоступеневі) [13, с. 43].

З урахуванням того, що практично використання непрямих доказів є

багатоступеневим процесом, при цьому одні встановлені факти можуть слугувати

основою для встановлення інших, зазначимо, що звичайно “загальна” система

непрямих доказів є сукупністю більш простих систем, взаємопов’язаних між собою.

Своєю чергою, кожна проста система також може складатись із декількох

елементарних систем тощо. Триває цей процес доти, поки не будуть встановлені

найбільш дрібні, неподільні факти, які не потребуватимуть доведення і виступатимуть

“атомарними” елементами системи непрямих доказів. Саме вони покладені в основу

цієї системи. Наприклад, система непрямих доказів мотиву вбивства може

охоплювати фактичні дані про такі обставини, як попередня поведінка

обвинуваченого та потерпілого, їхні взаємовідносини, характер поранень. Ця система,

своєю чергою, входить до системи доказів винуватості обвинуваченого як її складова Сказане про характер системи непрямих доказів, яка може бути покладена в

основу висновків у справі, дає змогу оцінити “докази поведінки” та докази, які

встановлюють так звані “подібні факти” для обґрунтування винуватості особи.

Говорячи про допустимість використання доказів такого роду, потрібно

підкреслити, що виводити висновок про винуватість особи, спираючись лише на

такі докази, скільки б їх не було встановлено у кримінальній справі, не можна. У

літературі наведені показові приклади того, до яких серйозних помилок призводить

нехтування цим положенням [3, с. 106–111]. Лише в системі доказів, що

встановлюють інші факти, події, наприклад, відомості про подання обвинуваченим

завідомо неправдивих показань, знищення, фальсифікацію ним доказів, умисну

неявку до слідчого чи суду, вони виявляють своє дійсне значення, підсилюючи інші

зібрані у справі докази в одних випадках або взагалі не належать до справи – в

інших. Отож, “докази поведінки” та докази, які встановлюють так звані “подібні

факти” можуть мати лише допоміжне значення.

Для того, щоб сформувати систему непрямих доказів, потрібно з’ясувати в ході

розслідування (спочатку – ймовірно, а потім – достовірно) об’єктивний зв’язок між

доказом (безпосередньо встановленим ним фактом) та іншими вже встановленими

доказами, а разом з ними – із предметом доказування.

Загалом, беручи до уваги напрацювання попередніх вчених-процесуалістів,

особливо А.А. Ейсмана та А.А. Хмирова, а також загально- філософські підходи до пізнання людиною відповідних явищ і процесів, відповідну судову практику, можна

виділити такі форми зв’язків непрямих доказів:

1. Зв’язок міжявищем та суттю.

2. Генетичний зв’язок – зв’язок міжпричиною та наслідком.

3. Функціональний зв’язок – кількісний зв’язок змінних величин.

4. Хронологічні (часові) зв’язки.

5. Просторові (локальні) зв’язки.

6. Кореляційний зв’язок – зв’язок відповідності.

7. Індивідуальний (об’ємний) зв’язок.

Спробуємо з’ясувати суть перелічених форм зв’язків непрямих доказів.

Зв’язок суті та явища – це зв’язок побічних фактів череззагальну для них суть

(зміст). Наприклад, такі дії особи, як придбання зброї, з’ясування порядку охорони

приміщення, підготовка засобів для втечі тощо пов’язані між собою тим, що

становлять певну внутрішню єдність, що складає їхню суть – підготовку до злочину.

Доказами того, що особа в певній ситуації діяла умисно, слугують дані про

висловлені цією особою наміри, наявність зацікавленості в результатах злочину

тощо. Кожен із цих окремих проявів за своєю суттю є певним проявом умислу, він

може бути побічним фактом стосовно їх суті – доказового факту, тобто, у цьому

випадку винуватості особи. За такою схемою відбувається доказування всього

складу злочину. Доказування на основі суттєвого зв’язку полягає, отже, у побудові

обґрунтованого висновку від наявних явищ до їх суті. Генетичні зв’язки охоплюють причинний зв’язок між явищами, їх взаємодію та

взаємозумовленість. Загальною ознакою всіхформ генетичного зв’язку є їх вторинний

характер: одне чи декілька явищ породжують інше явище чи їх групу. На практиці

часто використовуються генетичні зв’язки, які полягають в обґрунтуванні висновків

від одних фактів до інших. Причинний зв’язок існує між пораненням та смертю,

пожежею та незадовільним станом протипожежної системи, крадіжкою та наявністю

краденого у підозрюваного. Доказування на основі генетичного зв’язку полягає у

побудові обґрунтованого висновку, який напрошується під час з’ясування причини чи

умови та обумовленого ними наслідку, або навпаки. У ході цього процесу складні

причиннізв’язкиможуть бути розчленовані на більш прості, елементарні.

Методи пошуку справжньої причини звичайно пов’язані з її емпіричним

дослідженням і передусім з експериментами, наявність яких дає в кінцевому

підсумку можливість виявити та вичленити цю причину. В ході судового

дослідження цей індуктивний процес частіше протікає в дещо іншій формі.

Наприклад, експерт, який досліджує труп з метою виявлення причин смерті,

звертається до ознак, типових для насильницької смерті чи смерті від інших причин

тощо. Звертаючи увагу на наявність чи відсутність цих ознак, він розглядає їх як

наслідки певної гіпотетичної причини. Переконавшись у тому, що більшість

наслідків збігаються з тим, на що вказує певна причина, наприклад, отруєння, він

робить відповідний висновок. Отже, дослідження нагадує тут процес перевірки

шляхом спостереження. Цю форму можна назвати “індукцією наслідків”.

Під функціональним зв’язком непрямих доказів розуміють, головно те, що зміна

одного зв’язку неодмінно супроводжуватиметься зміною іншого. Якщо у

конкретному причинному зв’язку причина і наслідок незворотні, то у функціональній залежності два суб’єкти є рівноправними. Прикладом використання

функціональної залежності у разі доказування різних обставин може бути

функціональний зв’язок між шириною зони розкиданого дробу та відстанню зони

пострілу, що дає змогу встановити цю відстань за результатами дослідження мішені.

До цьогожтипу належить визначення давності написання тексту.

Отже, кількісна характеристика одного явища може бути використана як доказ

кількісної характеристики іншого явища, якщо між ними існує функціональна

залежність. Висновки, зроблені на підставі функціонального зв’язку між явищами,

за своєю структурою близькі до висновків про причинний зв’язок.

Хронологічні (часові) зв’язки. Ця форма зв’язків має всеохоплюючий,

універсальний характер. Це означає, що дана форма зв’язків може входити до

складу іншого об’єктивного зв’язку, наприклад генетичного, пов’язуючи непрямі

докази як між собою, так і з предметом доказування. Існують певні різновиди

зв’язків в межах цієї форми. Одним з них є збіг певних подій в часі: перебування

особи на місці злочину в час його вчинення, збіг службових правопорушень з

періодом діяльності конкретної службової особи та ін. Визначення таких збігів дає

змогу встановити більш глибокий зв’язок – причинний. Так, наприклад, якщо у

підозрюваного у вчиненні вбивства буде виявлено порізи, синці, які за часом

виникнення збігатимуться з часом вчинення вбивства, то для слідства це буде

однією з підстав для висунення версії, що саме підозрюваним було вчинено

вбивство. Також, зазначимо, що точне встановлення часу вчинення злочину в

багатьох випадках допомагає викрити винних, спростовуючи їхні алібі. Іншим

різновидом хронологічних зв’язків є закономірність зміни певних подій.

Побудований цей зв’язок на принципі незворотності часу, тобто, якщо певна подія

мала місце саме в конкретний момент, а не в будь-який інший, а за нею сталася інша

подія, то змінити цю послідовність не можна за будь-яких обставин. Зокрема, якщо

буде встановлено факт продажу обвинуваченим речей, наприклад, одягу, в якому за

показами цього ж обвинуваченого, він останній раз бачив потерпілого, і за

хронологією цей факт трапився пізніше від факту зникнення потерпілого, то це буде

слугувати непрямим доказом причетності цього обвинуваченого до вчинення

вбивства. Перший різновид зв’язків (зв’язки збігів) у літературі інколи називають

синхронним, а другий (зв’язки слідувань) – поліхронним [9, с. 104–106]. Значення цієї форми зв’язків полягає в тому, що виявити їх значно легше і

швидше від інших форм об’єктивних зв’язків. Вони є ніби передумовою виявлення

глибших і складніших зв’язків у доказуванніза допомогою непрямих доказів.

Просторові (локальні) зв’язки. У цьому випадку йдеться про те, що дуже часто

під час розслідування суттєве (а інколи й визначальне) значення має місце

розташування окремих слідів злочину, їх форма та розміри, взаємне розміщення та

відстань між ними, місцезнаходження окремих об’єктів, пов’язаних зі злочином,

визначення напряму в просторі (наприклад, пострілу, руху транспорту),

співвідношення розмірів окремих об’єктів [13, с. 72]. З’ясування цих обставин

здійснюється за допомогою просторових зв’язків. Передусім локальні зв’язки

непрямих доказів використовуються з метою встановлення місця вчинення злочину,

що згідно з законом (п. 1 ст. 64 КПК України) є обов’язковим у всіх випадках.

Також важливе значення має визначення факту перебування обвинуваченого на місці вчинення злочину. Вагоме місце тут належить непрямим доказам, оскільки

нерідко завдяки їм стає можливим виявлення слідів (рук, ніг), залишених

обвинуваченим на цьому місці. За допомогою локальних зв’язків, у цьому випадку

можна встановити причетність конкретної особи до вчинення злочину.

Велике значення має визначення локальних зв’язків і у випадках встановлення

місця знаходження речових доказів. У законі (ч. 1 ст. 188 КПК України) є чіткі

вимоги, щоб у протоколі про проведення виїмки у кожному випадку при вилученні

предмета обов’язково зазначалось, в якому саме місці та за яких обставин його було

виявлено. Це має велике значення для доказування, оскільки інколи під час обшуку

виявляється велика кількість матеріальних цінностей, які знаходились в тайнику.

Тож ці цінності слугують доказом не лише тому, що їх багато, а ще й тому, що вони

зберігалися саме в тайнику, тобто особа намагалась їх приховати. Нерідко

просторові зв’язки використовуються при вирішенні питання про наявність умислу

в діях обвинуваченого, оскільки, зважаючи на локалізацію поранень та інших

тілесних пошкоджень, можна встановити, чи був наявний умисел в діях особи, чи ні,

а також, на що саме він був спрямований (наприклад, на тілесні ушкодження чи на

заподіяння смерті). Використовуються просторові зв’язки і при виконанні певних

тактичних прийомів, наприклад, під час деталізації допиту двох свідків, які дають

завідомо неправдиві показання, коли допит супроводжується перевіркою показань

на місці.  Отож, керуючись вищенаведеним, бачимо, що використання просторових

(локальних) зв’язків у системі непрямих доказів має важливе значення для

розслідування кримінальних справ.

Кореляційний зв’язок. Ця форма зв’язку є найпоширенішою серед непрямих

доказів. Вона означає визначення відповідності між непрямими доказами за

конкретними, чітко визначеними параметрами – часом, місцем, структурою,

формою, кількістю. Встановлення такої відповідності розкриває доказове значення

досліджуваних фактів і слугує засобом виявлення глибших зв’язків. Кореляційний

зв’язок простежується в доказуванні у декількох різновидах. Одним з таких є

адекватна відповідність між поверхнею об’єкта, який залишив слід та деталями

мікрорельєфу цього сліду. Ця відповідність покладена в основу індивідуальної

криміналістичної ідентифікації. Іншим різновидом цієї форми зв’язку слугує

еквівалентна відповідність, яка проявляється у якісних параметрах об’єкта та є

підґрунтям для ствердження однорідності об’єктів, визначення їх групової

приналежності. Третім різновидом виступає пропорційна відповідність між

кількісними параметрами елементів кореляційного відношення. У такій

відповідності перебувають, наприклад, кількість продукції та об’єм тари,

необхідний для її зберігання чи перевезення [13, с. 81]. Варто також зазначити про

важливість кореляційного зв’язку при встановленні відповідності між злочинними

діями та мотивом вчинення злочину. Він проявляється в тому, що мотиву вчинення

злочину, який є одним з проявів суб’єктивної сторони складу злочину, а отже, є

внутрішнім проявом поведінки особи та безпосередніми діями цієї особи

відповідають певні факти, які визначають зміст цих дій. Зокрема, за характером дій

злочинця, їх спрямованоті на визначений об’єкт, особливостей використання знарядь вчинення злочину, можна говорити про те, чим керувався злочинець під час

вчинення злочину та яких сприятливих для себе наслідків він хотів досягти.

Підсумовуючи щодо цієї форми об’єктивного зв’язку, потрібно зазначити, що

він існує не лише між окремими непрямими доказами, але й між системами

непрямих доказів, що встановлюють окремі “проміжні” факти.

Індивідуалізуючий або об’ємний зв’язок. Тут йдеться про індивідуалізацію осіб,

предметів, матеріалів, тобто доказування того, що певні дії вчинені саме цією

особою, з допомогою саме цих предметів, матеріалів та ін. Індивідуалізуючий

зв’язок є зв’язком між сукупністю відмінних ознак предмета та самим предметом як

носієм цих ознак. По мірізбільшення кількості специфічних ознак виявляється їхній

зв’язок з групою меншого обсягу, а в кінцевому підсумку з одним єдиним за своєю

індивідуальністю предметомІндивідуалізуючий об’ємний зв’язок виражає єдність предметів, що входять до

складу груп, чи єдність станів конкретного предмета, який існує в різних умовах, і

водночас з тим відмежування цієї групи чи предмета від всіх інших.

Процес індивідуалізації полягає в поступовому звуженні обсягу груп, до яких

першочергово вдається зачислити предмет на основі виявлення нових ознак.

Наприклад, по сліду, залишеному певною особою на місці злочину, спочатку

встановлюють, що він залишений взуттям взагалі, потім – чоловічим взуттям, далі –

модельним, і врешті-решт яким-небудь конкретним взуттям, що належить

конкретній особі. В ході цього процесу одні за одними виявляються спільні ознаки,

поступово відбувається їх накопичення, і в кінці робиться висновок про те, що якщо

збігається це число ознак, то повинні збігатись й інші, а тому тотожними повинні

бути самі носії цих ознак. За своєю суттю, цей процес є своєрідною індукцією, яку в

процесуальній літературі називають “індукцією якостей” або “індукцією ознак”

[14, с. 54]. Одним із різновидів цього зв’язку А.А. Ейсман вважав зв’язок між

частинами одного цілого та зв’язок цілого і частини [7, с.53]. Справді, інколи на

місці вчинення злочину залишаються фрагменти предметів, які разом із такими ж

фрагментами, вилученими у підозрюваного складають одне ціле. За допомогою цієї

форми встановлюють причетність підозрюваного до вчинення злочину.

У літературі також розглядається така форма об’єктивного зв’язку, як зв’язок

відображуваного з відображуючим [9, с. 109–114]. Побудована ця форма на принципі

відображення – як властивості, що характерна для всіх матеріальних предметів. В

основу цієї властивості покладено всезагальний, універсальний зв’язок явищ у

природі. Проте деякі вчені-процесуалісти не згідні з положенням про те, що існує

необхідність виокремлення такої форми об’єктивного зв’язку. Зокрема, А.А. Хмиров

вважав, що всі докази є відображенням злочинної події, а кожен з них безпосередньо

чи опосередковано пов’язаний з цією подією в певній конкретній формі зв’язку,

результатом чого і є відображення, а тому, щодо доказування коректніше говорити

про конкретні форми об’єктивного зв’язку доказів, а не про властивість матерії, яка

зумовлена наявністю такого зв’язку [13, с. 87]. Цей аргумент заслуговує на увагу,

проте ті закономірності, які властиві матерії загалом, діють і щодо конкретних

предметів, а тому зв’язки цих предметів із предметом доказування мають в

доказуванні вагоме значення, особливо, якщо це стосується непрямих доказів.Підсумовуючи проведене дослідження форм зв’язків у системі непрямих доказів,

зазначимо, що встановлення цих зв’язків відіграє вирішальну роль при оперуванні

непрямими доказами, забезпечує їхню єдність та зв’язок з предметом доказування.

Встановлення тієї чи іншої форми зв’язку непрямих доказів допомагає слідчому

пов’язати деталі розслідуваного ним злочину, встановити ті закономірності, які

сприятимуть всебічному, повному та об’єктивному дослідженню всіх обставин

справи.

__________________________

1. Шаламов М.П. Теория улик. – М., 1960.

2. Чельцов М.А.Советский уголовный процесс. – М., 1962.

3. Гродзинский М.М. Улики в советском уголовном процессе. – М.: Ученые труды

ВИЮН. Вып. VII, 1945.

4. Строгович М.С. Материальная истина и судебные доказательства в советском

уголовном процессе. – М., 1955.

5. Ейсман А.А. О формах связи косвенных доказательств. – Вопросы криминалистики.

– № 11. – М., 1964.

6. Ейсман А.А. О некоторых логических системах связи косвенных доказательств. –

Вопросы криминалистики. – № 12. – М., 1964.

7. Ейсман А.А. Заключение експерта. Структура и научное обоснование. – М.: Юрид.

лит., 1967.

8. АрсеньевВ.Д.Вопросыобщей теории судебных доказательств. – М.: Юрид. лит., 1964.

9. Якубович Н.А. Роль философских категорий в познании природы судебных

доказательств // Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 5. 1967.

10. Пионтковский А.А. К вопросу о теоретических основах советской криминалистики //

Советская криминалистика на службе следствия. Вып. 6. 1955.

11. Курылев С.В. Основытеории доказывания в советском правосудии. – Минск, 1969.

12. Хмыров А.А.Косвенные доказательства. – М.: Юрид. лит., 1979.

13. Хмыров А.А. Косвенные доказательства в уголовных делах. – СПб.: Юридический

центр Пресс, 2005.

14. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Под ред. Н.В. Жогина, – М.,

1967.

 

 

 

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук