Головна

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ПРОКУРОРОМ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ Н. Анікіна


АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ

ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ПРОКУРОРОМ ЦИВІЛЬНОГО ПОЗОВУ

У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Н. Анікіна

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна,

тел. (032) 296-47-40

 

 

 

 

 

Проаналізовано пред’явлення прокурором цивільного позову у кримінальному

процесі. З’ясовано особливості процесуального становища прокурора, який

порушує позовне провадження. Відзначено низку обмежень щодо передумов,

суб’єктів та змісту позовних вимог при пред’явленні цивільного позову

прокурором.

Ключові слова: цивільний позов, прокурор, кримінальний процес.

З аналізу чинного законодавства про прокуратуру, кримінально-процесуального

законодавства робимо висновок, що пред’явлення цивільного позову прокурором не

знайшло належного правового регулювання. Утім, загальна проблема захисту

інтересів держави, окремих категорій юридичних та фізичних осіб прокурорами

шляхом подання позовів є актуальною, про що свідчать звернення на неї уваги

Конституційним Судом України, дискусії на шпальтах періодичних видань.

У дослідженнях В. Савіцького, В. Маляренка та І. Вернидубова, В. Кривобока

окремого не відображені питання пред’явлення цивільного позову у структурі

діяльності прокурора в кримінальному процесі.

Окремі моменти цієї процесуальної дії висвітлені у наукових дослідженнях

А. Мазалова, П. Гурєєва, В. Нора, зокрема, у контексті гарантій захисту майнових

прав учасників криміна

льного процесу. У цих працях започатковано вирішення

обраної проблеми, тому ми їх використали для системного аналізу особливостей

пред’явлення цивільного позову прокурором.

У статті розглянемо дискусійне питання про процесуальне становище

прокурора, який пред’явив цивільний позов; систематизуємо обмеження, які

встановлені законодавством та виявили себе у прокурорській та судовій практиці,

прокоментовані науковцями у цій сфері прокурорської діяльності. Тому цілями

дослідження є науковий аналіз проблем законодавчого врегулювання пред’явлення

цивільного позову прокурором та практики його застосування, висловлення

пропозицій для удосконалення чинного законодавства та методичних рекомендацій

практичним працівникам.

Правовою підставою участі прокурора у позовному провадженні в

кримінальному судочинстві є ст. 33 Закону України “Про прокуратуру“, ч. 2 ст. 29

та ч. 4 ст. 264 КПК України, у яких міститься по суті тотожний правовий припис: з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’я та з

інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його

заступник подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про

відшкодування збитків, заподіяних злочином.

Прокурор, який подав цивільний позов, не набуває статусу цивільного позивача.

Насамперед це випливає із законодавчого визначення – цивільним позивачем

визнається громадянин, підприємство, установа чи організація, які зазнали

матеріальної шкоди від злочину і пред’явили вимогу про відшкодування збитків

(ст. 50 КПК України). Тобто, цивільний позивач має власний матеріальний інтерес у

відшкодуванні завданої йому злочином шкоди. Заявляючи цивільний позов чи

підтримуючи вже заявлений, прокурор захищає не своє суб’єктивне право, а права

юридичних осіб чи окремих громадян. Він не має особистої матеріальної

зацікавленості і виходить винятково з принципу законності, діючи насамперед в

інтересах дотримання закону, порушеного злочином [1, с. 90]. Процесуальний

інтерес прокурора у разі подання цивільного позову випливає з компетенції

прокуратури і полягає у тому, що він діє в публічних інтересах, прагнучи

забезпечити відновлення прав, порушених злочином. Зокрема, він представляє

інтереси держави ізахищає порушені права певних категорій юридичних державних

чи фізичних осіб, які не здатнізахистити свої інтереси особисто.

Відповідно, цивільними позивачами є фізичні та юридичні особи, в інтересах

яких був заявлений позов, а не прокурор. Саме ці особи є суб’єктами спірного

матеріально-правового відношення, потребують захисту свого суб’єктивного права,

порушеного злочином, і тільки на суб’єктів цього відношення поширюються

матеріально-правові наслідки прийнятого судом рішення з пред’явленого

прокурором цивільного позову [2, c. 302; 3, c. 67]. Жодна з цих ознак не може

стосуватися прокурора, який пред’явив цивільний позов, а це знову ж переконує у

тому, що його не можна розглядати як цивільного позивача. Адже можна було б зробити висновок, що при заявленні позову прокурором

слідчий чи суддя повинні винести постанову про визнання прокурора цивільним

позивачем [1, c. 90]. Проте особи, в інтересах яких прокурор заявляє цивільний

позов, є потерпілими. Тому у випадку пред’явлення прокурором у їхніх інтересах

позову вони повинні бути поставлені про це до відома органами, що ведуть

кримінальний процес, і їм мають бути роз’яснені передбачені законом процесуальні

права й обов’язки (ст. 51 КПК України) .

Доречно зазначити, що, подаючи цивільний позов, прокурор повинен вказати,

що діє як офіційний представник держави з метою захисту інтересів юридичних чи

фізичних осіб. Тому він має вказати офіційну повну назву відповідного

територіального та структурного підрозділу прокуратури України та того суб’єкта,

інтереси якого потребують захисту, а також відповідні юридичні адреси чи місце

постійного проживання, тимчасового перебування. Прокурор повинен також

аргументувати необхідність заявлення позову в інтересах держави, підприємств,

установ, громадян.

Обґрунтовуючи тезу про те, що прокурор, який подав цивільний позов, не

набуває статусу цивільного позивача, можлива ізворотна логіка. Якщо прокурор чи

його родичі зазнали шкоди від злочину і на цій підставі подали цивільний позов, то він не може здійснювати нагляд за дотриманням законів органами, які ведуть

досудове розслідування, підтримувати державне обвинувачення, а повинен заявити

самовідвід. Це ґрунтуємо на ст. ст. 54, 58 КПК України, згідно із якими прокурор не

може брати участі у розгляді кримінальної справи: 1) якщо він є потерпілим,

цивільним позивачем або родичем кого-небудь з них; 2) якщо він брав участь у

даній справі як представник інтересів потерпілого, цивільного позивача; 3) якщо він

особисто або його родичі зацікавлені в результатах справи. Відповідно, особиста

належність або зв’язок із потерпілою стороною зобов’язального правовідношення із

заподіяння шкоди злочином виключає можливість виступати у статусі прокурора у

відповідній кримінальній справі.

Подання прокурором цивільного позову у власних інтересах чи як представника

потерпілого, цивільного позивача зовсім не тотожне за своїм політичним, правовим

та фактичним значенням із такою ж дією прокурора, яка вчиняється для захисту

державних інтересів, інтересів фізичних осіб, неспроможних на особистий захист.

Слід погодитися з A. Мазаловим у тому, що прокурор не перетворюється і в

представника цивільного позивача, тому що він виступає не за дорученням

останнього і жодною мірою не зв’язаний його волевиявленням. Як у випадку

пред’явлення позову, так і у випадку підтримання вже заявленого позову прокурор

залишається насамперед органом, що здійснює представництво публічного інтересу

[1, c. 90]. Прокурор виступає як посадова особа правоохоронного органу –

прокуратури, який без особливих доручень від цього органу, а лише на підставі

закону та свого службового становища, виконує функцію представництва інтересів у

суді [4, c. 24]. Варто додати до цієї думки, що і той прокурор, який подав позов, повинен

забезпечити режим законності у суспільних відносинах, реагувати на порушення

закону, від кого б вони не виходили. Тому він повинен також забезпечити

дотримання прав обвинуваченого та цивільного відповідача у позовному

провадженні в кримінальному процесі. Прокурор, на відміну від позивача,

зобов’язаний відмовитися від позову чи від його підтримання, якщо в результаті

судового розгляду дійде висновку про його необґрунтованість.

Вивчення особливостей пред’явлення цивільного позову прокурором дало

підстави виявити певні межіздійснення ним цієї діяльності.

Насамперед варто звернути увагу на п. 6 ст. 32 КПК України, в якому вихідне

поняття “прокурор” охоплює Генерального прокурора України, прокурора

Автономної Республіки Крим, прокурора області, прокурора міста Києва,

районного, міського прокурорів, військового, транспортного та інших прокурорів,

прирівняних до прокурорів областей, районних або міських прокурорів, їх

заступників і помічників, прокурорів управлінь і відділів прокуратур, які діють у

межах своєї компетенції. Звернувшись до аналізованої у цьому дослідженні норми

(ст. 33 Закону України “Про прокуратуру“), можемо побачити, що законодавець

зобов’язав подавати цивільні позови з метою захисту державних інтересів, окремих

категорій фізичних осіб прокурора та його заступника. Тому постає питання, чи

може помічник прокурора вчинити таку дію? На наше переконання відповідь має

бути ствердною, оскільки той факт, що помічника прокурора немає у законодавчому

переліку осіб, які мають право на подання цивільного позову, не означає, що він не

має на це права. Помічник прокурора має право і зобов’язаний подати цивільний позов у передбачених законом випадках, оскільки він діє від імені прокурора, який і

підписує позовну заяву (подібно до того, як помічник прокурора підтримує у суді

державне обвинувачення, викладене в обвинувальному висновку, затвердженому

прокурором).

Наступне обмеження щодо пред’явлення прокурором цивільного позову у

кримінальному судочинстві законодавцем пов’язане з причиною та метою

відповідної дії. Своєю чергою це обмеження залежить від суб’єктів, в інтересах яких

прокурори заявляють цивільні позови.

Керуючись ст. 33 Закону України “Про прокуратуру”, ч. 2 ст. 29 та ч. 4 ст. 264

КПК України, прокурори повинні подавати позови з метою захисту інтересів

держави, а також громадян, які за станом здоров’я та з інших поважних причин не

можуть захистити свої права. Конституційний Суд України у п. 4 свого рішення у

справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в

арбітражному суді витлумачив пред’явлення прокурором цивільного позову в

інтересах держави або громадянина про відшкодування збитків, заподіяних

злочином, як форму представництва інтересів громадянина або держави [5]. Згідно

із ч. 2 ст. 36-1 Закону України “Про прокуратуру”, підставою представництва у суді

інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан

або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані

права або реалізувати процесуальні повноваження, а представництва інтересів

держави – наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та

інших державних інтересів унаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або

юридичних осіб, що вчиняються у відносинах міжними або з державою.

Як бачимо, передумови подання цивільного позову прокурором з метою

представництва інтересів громадянина або держави законом вирішуються по-

різному. Неоднозначно тлумачить їх і теорія. Ними вона вважає необхідність

захисту прав та свобод громадян [6, c. 27], державних [7, c. 93] чи громадських

інтересів [8, c. 101].  З п. 3, 4 зазначеного рішення Конституційного Суду України робимо висновок,

що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних

відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних

(політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на

захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України,

гарантування її державної економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону

землі як національного багатства, захист прав усіх суб’єктів права власності та

господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або

не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та

організацій, чи зінтересами господарських товариств з часткою державної власності

у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не лише в їх

діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств, наприклад, тих, які

виконують державне замовлення або в існуванні яких держава зацікавлена з інших

міркувань, наприклад, підприємство, створене людьми з особливими потребами,

інвалідами. На наш погляд, таке тлумачення закону Конституційним Судом України

адекватне сучасному господарюванню, державній політиці.  Згідно з цим рішенням Конституційного суду України принциповим є те, що

прокурори та їх заступники повинні заявляти позови саме в інтересах держави, а не

в інтересах підприємств, установ і організацій, незалежно від їх підпорядкування і

форм власності. Тому прокурор, вирішуючи питання про пред’явлення цивільного

позову, у кожному конкретному випадку повинен самостійно визначити, чи мало

місце і в якій формі відбулося порушення матеріальних інтересів держави злочином,

посилаючись на законодавство.

Прокурор повинен пред’являти цивільний позов в інтересах держави лише тоді,

коли керівники, засновники відповідних юридичних осіб, державних підприємств,

установ, організацій не вживають дій для їх захисту. Професор В.Т. Нор слушно

зазначив з цього приводу, що обов’язок прокурора включитися в захист порушеного

злочином державного майнового інтересу за допомогою заявлення цивільного

позову в кримінальній справі не знімає з державних організацій, майнові права й

інтереси яких були порушені, обов’язку піклуватися про їхній захист. Перекладання

цього обов’язку на органи прокуратури супроводжується небажаними наслідками: з

одного боку, це могло б послабити піклування органів названих організацій про

захист майнових прав та інтересів, порушених протиправними діяннями інших осіб,

а з іншого боку – збільшило б обов’язки прокурора, що могло б негативно

позначитися на виконанні ним своїх першочергових завдань і безпосередньої

функції в кримінальному процесі [3, с. 68]. Тому є підстави погодитися із важливим висновком: першочергове завдання

прокурора щодо охорони державного майнового інтересу полягає не у тому, щоб

пред’явити цивільний позов на його захист, а у тому, щоб спонукати керівні органи

підприємств, установ, організацій самостійно звернутися за захистом державних

інтересів, пред’явивши цивільний позов. Не втратила своєї актуальності пропозиція

професора В.Т. Нора про те, що доцільно доповнити чинне кримінально-

процесуальне законодавство положенням, спрямованим на активізацію діяльності

державних та інших організацій іззахисту порушених злочином їх майнових прав за

допомогою пред’явлення цивільного позову в кримінальній справі. При цьому

законність і обґрунтованість відмови від пред’явлення такого позову повинна бути

поставлена під нагляд прокурора [3, с. 69]. З цією метою ч. 2 ст. 122 КПК України

пропонуємо викласти в такій редакції: “У випадках, коли злочином було порушено

матеріальні інтереси держави, слідчий повинен розтлумачити керівникам

підприємств, установ чи організації їх право пред’явити цивільний позов, про що

складає протокол чи скеровує до них їм письмове повідомлення, копію якого

приєднує до кримінальної справи. Роз’яснивши це право, слідчий пропонує

повідомити причини, з яких цивільний позов вони не буде пред’являть”.

Закріплення в кримінально-процесуальному законі запропонованого положення

не порушить свободи названих суб’єктів розпорядитися належними їм правами, у

тому числі і правом на цивільний позов у кримінальному процесі. Водночас така

норма дасть змогу прокуророві ознайомитися з причинами відмови пред’явити

цивільний позов у кримінальній справі та допоможе йому прийняти правильне

рішення з питання про захист майнових інтересів держави.

Варто погодитись такожіз позицією В.В. Кривобока, який вважає, що прокурор

повинен пред’явити цивільний позов і тоді, коли шкода заподіяна злочинними діями

керівників підприємства, установ, організацій, а також коли вони ухилилися відпред’явлення цивільного позову [9, с. 4]. Не можна минути повз цікаве

висловлювання М. Руденка про те, що прокурор повинен звернутися до суду за

захистом інтересів держави, якщо відповідні контролюючі органи не здатні з

якихось об’єктивних причин захищати державні інтереси, не захищають їх взагалі

або роблять це неефективно, керуючись відомчим інтересом, через

некомпетентність, недостатній професіоналізм, зловживання службовим

становищем чи владою, особисту зацікавленість у невиконанні обов’язків щодо

захисту державних інтересів, а також тоді, коли ці органи самі посягають на

інтереси держави [4, с. 41].

Отже, прокурор пред’являє цивільний позов у кримінальній справі про

відшкодування заподіяної злочином майнової шкоди підприємствам, установам,

організаціям лише у випадку, коли останні не пред’явили такого позову без

достатніх підстав самі, у результаті чого порушені майнові інтереси держави

залишилися беззахисту.  Продовжуючи аналіз обмежень пред’явлення цивільного позову прокурором,

потрібно зазначити, що ця дія має вчинятися також в інтересах тих громадян, які за

станом здоров’я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права. Як

бачимо, прокурор знову стикається з оціночним поняттям, від з’ясування змісту

якого залежать його подальші дії. У законодавстві та його тлумаченнях немає

вичерпного переліку відповідних поважних причин чи вказівок щодо зазначених

категорій фізичних осіб. Наказом Генерального прокурора України від 29.11.2006 р.

№ 6 гн “Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина

або держави та їх захисту при виконанні судових рішень” визначено, що основним

завданням представництва в суді має бути реальний захист прав ізаконних інтересів

осіб, які не спроможні з будь-яких причин самостійно захистити свої права або

реалізувати процесуальні повноваження (п. 2), при цьому вважати пріоритетним

захист соціальних і майнових прав неповнолітніх, інвалідів, людей похилого віку,

осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи (п. 4). Наказом

Генерального прокурора від 19.09.2005 р. № 3 гн “Про організацію прокурорського

нагляд за додержанням і застосуванням законів щодо захисту прав і свобод

громадян, державних та публічних інтересів” встановлено, що основними

напрямами наглядової діяльності щодо захисту прав і свобод громадян, серед інших,

є права і свободи осіб, які потребують державної підтримки та допомоги (п. 3).

М. Руденко з цього приводу зазначив, що на прокуратуру покладено обов’язок

захисту у судовому порядку як інтересів держави, так і інтересів найбільш соціально

незахищених верств населення – інвалідів, неповнолітніх, людей похилого віку,

осіб, які мають важке і тривале захворювання, не можуть оплатити послуги

професійного представника тощо [4, с. с. 26, 44].

Таке саме положення міститься у ч. 3 ст. 28 КПК, яка зобов’язує прокурорів

порушувати кримінальні справи категорії приватного обвинувачення без скарги

потерпілого, якщо через свій безпорадний стан, залежність від обвинуваченого чи з

інших причин він не може захистити своїзаконні інтереси.

На наш погляд, пред’явлення цивільного позову прокурором буде виправданим

також в інтересах недієздатних осіб, якщо їх законні представники діють

недобросовісно, або не вживають дій щодо захисту підопічних, біженців, самотніх осіб, які мають малолітніх дітей. Доти, поки не буде прийнято новий Кримінально-

процесуальний кодекс України, доречним видається використання гуманної ідеї

ст. 73 його проекту (Обов’язкова участь представника потерпілого) у прокурорській

практиці [10]. Відповідно, доки держава не забезпечуватиме представником

потерпілих, які через свої фізичні або психічні вади не можуть самі реалізувати

право на захист своїх законних інтересів, та тих, які не володіють мовою

судочинства, доти слід вважати, що є підстава для пред’явлення прокурором

цивільного позову в їх інтересах.

Зрозуміло, що ці зауваження не претендують на повноту охоплення, не варто

намагатися створити перелік осіб, які з поважних причин не можуть захистити себе

самостійно. Проте ця складна проблема має бути вирішена. Тому ми підтримуємо по

суті своїй методологічну тезу професора В.Т. Нора, яка є “ключем” для її

розв’язання: коли між суб’єктами спірного цивільно-правового відношення немає

фактичної рівності, держава, керуючись принципом гуманізму, захист законних

прав та інтересів таких громадян приймає на себе, доручаючи це зробити своєму

представникові – прокурору [3, c. 69]. Звичайно, перед тим, як прийняти рішення

про пред’явлення цивільного позову, прокурор повинен з’ясувати, чи перешкоджає

відзначена поважна причина власному захисту потерпілого та чи бажають вони, аби

прокурор розпочав позовне провадження у кримінальному процесі для захисту їхніх

інтересів.

У цій статті хочемо звернути увагу і на ту обставину, що предметом цивільного

позову прокурора відповідно до кримінально-процесуального закону є

відшкодування збитків, заподіяних злочином. Однак і у науці, і у практиці це

положення досить давно тлумачилося поширювально з метою здійснення цивільно-

правового принципу повного відшкодування завданої шкоди. Тому якщо

потерпілому було заподіяно як реальну (позитивну) шкоду, так і упущену вигоду, то

і він, і прокурор могли включати їх обсяг у ціну цивільного позову. Від часу

прийняття у 2003 р. нового Цивільного кодексу України вирішення цього питання

беззаперечно отримало легальний ґрунт. Оскільки у цьому правовому акті збитки

визначено як втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням

речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого

порушеного права (реальні збитки), так і доходи, які особа могла б реально

одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода)

(ч. 2 ст. 22) [11].  Менша ясність є у питанні, чи може прокурор включити до цивільного позову

вимогу про компенсацію моральної шкоди потерпілій особі. Адже законодавець, як

вже зазначено, предметом цивільного позову прокурора називає відшкодування

збитків, заподіяних злочином. Однак у 1994 р. в українському праві виник і відтоді

активно реалізується потерпілими від злочинів інститут компенсації моральної

шкоди.

І.Н. Поляков висловив думку, що прокурор повинен порушити кримінальну

справу та заявити цивільний позов про компенсацію моральної шкоди, якщо злочин

завдав тяжкої фізичної, моральної травми [12, с. 139]. О.В. Крикунов обстоює

протилежний висновок про обмеження прокурора в частині заявлення позовних

вимог про компенсацію моральної шкоди [13, с. 8]. Остання думка нам видається

обґрунтованою, адже прокурор не має підстав заявляти цивільний позов, керуючись власною оцінкою злочину та його наслідків. Моральна шкода – явище глибоко

суб’єктивне, інтимне, вона має емоційно-психологічний характер. Тому без

волевиявлення самого потерпілого її встановити неможливо.

На наш погляд, норма ч. 2 ст. 29 КПК України черезїї гуманістичний потенціал

все ж повинна поширювати свою силу і на позовне провадження про компенсацію

моральної шкоди. Проте їїзміст потребує відповідного корегування. Зокрема, навіть

існування поважних причин, які унеможливлюють особистий захист самим

потерпілим, прокурор не повинен тлумачити як достатню підставу для вимог про

компенсацію йому моральної шкоди. Наголосимо ще раз, що безз’ясування бажання

потерпілого щодо порушення позовного провадження про компенсацію моральної

шкоди, прокурор не може ініціювати її компенсацію у кримінальному процесі. Тому

пред’явлення цивільного позову про компенсацію моральної шкоди від імені та в

інтересах потерпілого буде правомірним та доцільним лише в разі його позитивної

відповіді на це запитання. Саме тоді очевидними стають як неможливість реалізації

власними силами права на цивільний позов, так і інтерес у компенсації моральної

шкоди. До того ж, невстановлення волі потерпілого органічно унеможливлює

заявлення позову і через інший її вплив – прокурору не відомий предмет такого

позову, тобто форма та розмір достатньої компенсації. Без цих елементів відповідна

заява не буде позовом. Діяльність прокурора щодо пред’явлення цивільного позову про компенсацію

моральної шкоди може охоплювати як передачу складеної потерпілим позовної

заяви, так і поєднуватися із допомогою щодо її оформлення. Останній варіант нам

видається оптимальним, оскільки прокурори є фахівцями у галузі права і мають

досвід практичної роботи з оформлення таких позовів.

Отже, підсумками статті вважаємо такі висновки.

Правовою підставою участі прокурора у позовному провадженні у

кримінальному судочинстві є ст. 33 Закону України “Про прокуратуру“, ч. 2 ст. 29

та ч. 4 ст. 264 КПК України, у яких міститься по суті тотожний правовий припис: з

метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров’я та з

інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його

заступник подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про

відшкодування збитків, заподіяних злочином.

Прокурор, який подав цивільний позов, не набуває статусу цивільного позивача.

Він діє як офіційний представник держави з метою захисту інтересів юридичних чи

фізичних осіб.

Прокурор, вирішуючи питання про пред’явлення цивільного позову, у кожному

конкретному випадку повинен самостійно визначити, чи мало місце і в якій формі

відбулося порушення матеріальних інтересів держави злочином, посилаючись на

законодавство.

З метою удосконалення захисту майнових інтересів держави ч. 2 ст. 122 КПК

України пропонуємо викласти у такій редакції: “У випадках, коли злочином було

порушено матеріальні інтереси держави, слідчий повинен розтлумачити керівникам

підприємств, установ чи організації їх право пред’явити цивільний позов, про що

складає протокол чи скеровує до них письмове повідомлення, копію якого приєднує до кримінальної справи. Роз’яснивши вказане право, слідчий пропонує повідомити

причини, з яких цивільний позов вони не пред’являть”.

Коли між суб’єктами цивільно-правового зобов’язання із заподіяння шкоди

злочином не існує фактичної рівності, держава, керуючись принципом гуманізму,

захист громадян, які через поважні причини не можуть захистити себе самостійно,

бере на себе, доручаючи це зробити своєму представнику – прокурору. Перед тим,

як прийняти рішення про пред’явлення цивільного позову, прокурор повинен

з’ясувати, чи бажають вони, аби прокурор розпочав позовне провадження у

кримінальному процесі для захисту їхніх інтересів.

Якщо потерпілому заподіяно як реальнізбитки, так і упущену вигоду, прокурор

може включати їх у розмір позовних вимог, що відповідає ч. 2 ст. 22 Цивільного

кодексу України.

Навіть існування поважних причин, які унеможливлюють особистий захист

потерпілого, прокурор не повинен тлумачити як достатню підставу для вимог про

компенсацію йому моральної шкоди. Без з’ясування бажання потерпілого щодо

порушення позовного провадження та про форму компенсації моральної шкоди

прокурор не може пред’являти таку позовну вимогу.

1. Мазалов А.Г. Гражданский иск в уголовном процессе. – М.: Юридическая

литература, 1967. – 200 с.

2. Савиций В.М. Государственное обвинение в суде. – М.: Наука, 1971. – 344 с.

3. Нор В.Т. Защита имущественных прав в уголовном судопроизводстве. – К.: Выща

школа. Голов. изд-во, 1989. – 275 с.

4. Руденко М.В. Прокурор у господарському судочинстві. – К.: ІнЮре, 2003. – 380 с.

5. Рішення у справіза конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України

та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2

Арбітражного процесуального кодексу України м.Київ, 8 квітня 1999 року № 3-рп/99

// Прокуратура в Україні. Збірник нормативних актів. Відп. ред. М.О. Потебенько. –

К.: Юрінком Інтер, 2000. – 400 с.

6. Михайленко О.Р. Представництво прокуратурою законних інтересів громадян у суді

// Вісник прокуратури. – 2000. – № 3. – С. 26–29.

7. Валюх В. Актуальні проблеми представництва прокурором інтересів громадянина

або держави у господарському суді // Підприємництво, господарство і право. – 2002.

– № 4. – С. 92-95.

8. Парчевский В.Н., ТумановаЛ.В. Защита прокурорами публичных интересов в

арбитражном суде // Прокурорская и следственная практика. – 1998. – № 3. – С. 99–

104.

9. Кривобок В.В. Діяльність прокурора по забезпеченню відшкодування матеріальної

шкоди, завданоїзлочином. Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 1997. – 18 с.

10. Кримінально-процесуальний кодекс України. Проект. – Київ, 2003. – 180 с.

11. Цивільний Кодекс України // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – №№ 40–

44. – Ст. 356.

12. Поляков И.Н. Ответственность по обязательствам вследствие причинения вреда. –

М.: Юридическое бюро “Городец”, 1998. – 172 с.

13. Крикунов О.В. Цивільний позов про компенсацію моральної шкоди у кримінальному

процесі України. – Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Львів, 2002. – 21 с.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук