Головна

СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ ПРАВ ПАЦІЄНТА В ЮРИДИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ В. Ясеницький


СТАН ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ

ПРАВ ПАЦІЄНТА В ЮРИДИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

В. Ясеницький

Львівський національний університет імені Івана Франка

вул. Університетська, 1, 79000 Львів, Україна

 

 

 

 

 

У зроблено спробу на підставі аналізу наукових праць вітчизняних вчених-

криміналістів систематизувати та періодизувати наукові напрацювання у сфері

кримінально-правової охорони прав пацієнта.

Ключові слова: права пацієнта, медичний працівник.

Проблема кримінальної відповідальності за вчинення злочинних посягань на

права пацієнта здавна викликала жвавий інтерес у юристів та представників

медичної професії. Кульмінація у цих дослідженнях припала на 30–80-ті роки

ХХ ст., коли судовим і правоохоронним органам довелося зіткнутися з сотнями

скарг на суспільно небезпечні діяння медичних працівників, а перед науковцями

постали практичні і теоретичні питання особливостей юридичної відповідальності

за посягання на права пацієнта та за вчинення протиправних діянь, пов’язаних із

медичною діяльністю. Ближче до кінця ХХ ст., незважаючи на відсутність єдності

наукових позицій у дослідників з низки ключових питань та на недосконалість

законодавчої регламентації відповідальності медиків, публікації на цю тему почали

зникати з наукових періодичних видань, не було такожмонографічних досліджень.

Переходячи від загальних тенденцій до конкретики, варто здійснити

хронологічний поділ у наукових напрацюваннях проблеми охорони прав пацієнта.

Критерієм такого поділу буде стан кримінального законодавства Україн

и. Зокрема,

до 1991 р. на території України діяли акти законодавства Союзу РСР, і беручи до

уваги той факт, що переважна більшість статей текстуально чи змістовно збігалася у

Кримінальних кодексах усіх республік Союзу РСР, можна з впевненістю сказати, що

результати наукових досліджень, які проводили науковці тієї чи іншої союзної

республіки, базувалися на єдиному уніфікованому законодавчому матеріалі і тому

могли бути акцептовані у будь-якій союзній республіці. Отож, будь-які розробки

вчених Союзу РСР, незалежно від національної чи територіальної приналежності

того чи іншого науковця, необхідно розглядати як частину вітчизняної правничої

науки Незважаючи, на прийняття 24 серпня 1991 р. “Акта проголошення незалежності

України”, нормативно-правові акти Союзу РСР з питань, які не були врегульовані

законодавством України та не суперечили Конституції України, згідно Постанови

Верховної Ради України “Про порядок тимчасової дії на території України окремих

актів законодавства Союзу РСР” від 12 вересня 1991 р., визнавалися чинними до

моменту прийняття відповідних актів національного законодавства. Отже, КК

України 1960 р. продовжував діяти. І хоча українська юридична наука після 1991 р.  поступово почала позбавлятися ідеологічних нашарувань та потрапила під вплив

плюралістичних тенденцій, наукові публікації щодо охорони прав пацієнта

з’являлися рідко, а кримінально-правова регламентація охорони прав пацієнта у КК

України 1960 р., залишилася практично без змін і лише прийняття нового

кримінального кодексу могло відновити інтерес науковців до цієї проблематики.

Враховуючи значене, першим етапом наукових досліджень кримінально-

правової охорони прав пацієнта потрібно вважати період до 5 квітня 2001 р.

Прийняття 5 квітня 2001 р. КК України спричинило новий виток у дослідженні

питань кримінальної відповідальності за вчинення злочинних посягань на права

пацієнта. Саме з цього моменту слід вести відлік нового етапу наукових

напрацювань. З появою статей, в яких по-новому передбачено кримінальну

відповідальність медичних працівників за вчинення професійних правопорушень,

постали невирішені раніше проблеми і перед науковцями, і перед практичними

працівниками судових та правоохоронних органів. Поступово почала зростати

кількість наукових публікацій в юридичних виданнях, а також і у медичній

літературі.

Отже, вітчизняні дослідження проблеми кримінально-правової охорони прав

пацієнта можна умовно розділити на два етапи:

1. До 5 квітня 2001 р., періоду дії КК України 1960 р. та попередніх

кримінальних кодексів.

2. Новітній етап, початок якого відлічується від 5 квітня 2005 р. – моменту

прийняття КК України 2001 р Кожен із наведених етапів має свої особливості та своє коло проблем, яке,

передусім, цікавило науковців відповідного періоду.

Стан дослідження проблеми охорони прав пацієнта до 5 квітня 2001 р.

Для першого етапу досліджень характерним є вивчення таких питань:

1. Питання систематизації:

а) вироблення критеріїв, за якими злочини, що посягають на права пацієнтів,

належать до певної групи;

б) пропозиції щодо поміщення статей, в яких встановлена кримінальна

відповідальність за вчинення злочинів, що посягають на права пацієнта до

відповідного розділу КК.

2. Питання встановлення змісту ознак окремих елементів складів злочинів, що

посягають на права пацієнта:

а) ознак об’єкта:

– встановлення родового та безпосереднього об’єкта;

– розмежування об’єктів цієї групи злочинів та групи злочинів “Проти

народного здоров’я”;

б) ознак суб’єкта:

– кримінальна відповідальність фармацевтичних працівників;

– з’ясування того, чи може медичний працівник за вчинення професійного

правопорушення нести відповідальність як за вчинення службового злочину;

в) розкриття змісту такої ознаки об’єктивної сторони, як причиновий зв’язок:

– міждією і наслідками;

– міжбездіяльністю і наслідками; 3. Питання обставин, які повинні усувати злочинність діяння:

а) лікарська помилка;

б) нещасний випадок;

в) інші обставини.

Як вже було зазначено, питання кримінальної відповідальності за вчинення

посягань на права пацієнта цікавили не лише правників, а й представників медичної

професії, насамперед, судових експертів. Цей фактор посприяв виникненню кількох

підходів до систематизації відповідних злочинів. Так, серед правників дискусія

велася у площині дії кримінального закону. Усі спроби класифікації будувалися на

основі розподілу статей кримінального кодексу, які могли бути інкриміновані

медичному чи фармацевтичному працівникові за вчинення професійного

правопорушення, за відповідними ланками системи. Проте і серед представників

юриспруденції не було одностайності щодо визначення критеріїв класифікації та

груп злочинів, які слід було включити до системи. Потрібно зазначити, що усі

наукові напрацювання цього періоду зводилися до дослідження медичних

правопорушень, тобто ця проблематика розглядалася не з погляду об’єкта, якому

злочином заподіюється чи може бути заподіяна шкода, а суб’єкта заподіяння цієї

шкоди. Досить лише звернути увагу на назви монографій окремих дослідників, щоб

зрозуміти, що так воно і було [7; 16; 25; 37]. Але навіть незважаючи на такий підхід,

лише В.О. Глушков у своїй монографії [11] чітко наголошує на суб’єкті злочину

(медичний і фармацевтичний працівник), як єдиному критерієві формування

системи злочинів у сфері охорони здоров’я, та наводить аргументи для відхилення

інших можливих критеріїв поділу та класифікації. А.П. Громов [16], Ф.Ю. Берди-

чевський [7], І.А. Концевіч [25] чіткого критерію зачислення злочинів, які вони

розглядали у своїх працях, до групи професійних правопорушень медичних

працівників не наводять. Труднощі для дослідників становив і той чинник, що КК

1960 р. майже не містив спеціальних норм, тому суспільно небезпечні діяння

медичних працівників, якими спричинялася шкода особі, автори пропонували

кваліфікувати за наявними на той час загальними нормами про необережне

заподіяння смерті (ст. 98 КК України 1960 р.) та необережне заподіяння шкоди

здоров’ю (ст. 105 КК України 1960 р.).У середовищі дослідників-медиків простежувалася інша тенденція. Вони

намагалися провести класифікацію протиправних діянь медичних працівників,

відштовхуючись від поняття та обсягу професійних обов’язків лікаря, тому у

медиків класифікація носила характер системи діянь, в той час як у переважної

більшості юристів – системи статей. Варто зазначити, що обидва підходи органічно

доповнювали один одного, сприяли більш глибокому і всесторонньому аналізу

проблеми систематизаціїзлочинів, що посягають на права пацієнта.

Ключовим критерієм поділу діянь в цій групі досліджень, є ознака суб’єктивної

сторони – вина, а на думку окремих авторів, таких як І.Я. Бичков, А.Є. Бру-

сіловський, А.М. Лєвін, і вид вини (вид необережності) [37, c. 36–40]. Також

більшість дослідників намагалися включати у свої класифікації випадки, коли лікар

не повинен підлягати кримінальній відповідальностіз огляду на настання шкідливих

наслідків через лікарську помилку, нещасний випадок чи інші чинники. Крім того,

значна кількість авторів скрупульозно вивчали усі можливі варіанти протиправних

діянь (як умисних, так і необережних) медичних працівників з подальшим узагальненням цих діянь за окремими групами. Велика різноманітність підходів не

дає змоги повною мірою систематизувати погляди науковців-медиків, серед яких –

прізвища Н.В. Попова, І.В. Марковіна, П.В. Устинова, І.Я. Бичкова, А.Є. Брусі-

ловського, А.М. Лєвіна, І.В. Давидовского, Ю.П. Еделя та І.Ф. Огаркова. Ю.П. Едель

та І.Ф. Огарков здійснили найбільш розгорнуті класифікації, тому варто на них

зупинитися детальніше. Зокрема, Ю.П. Едель запропонував усі професійні

порушення медичних працівників поділяти на дві групи: неправильне встановлення

діагнозу та неправильне лікування чи його відсутність. У кожній із груп

передбачалися випадки настання негативних наслідків, які були зумовлені

об’єктивними чинниками, а отже лікар не повинен був нести відповідальність за ці

наслідки [47, c. 4].

І.Ф. Огарков запропонував ділити усі порушення лікарів на умисні, необережні,

лікарські помилки та нещасні випадки. Так, формуючи перелік умисних діянь

медичних працівників, він брав до уваги існуючі на той час кримінально-правові

норми, закріплені у КК 1960 р. Коли ж йшлося про необережні діяння, цей автор

зосередив свою увагу на дев’яти діяннях, більшість з яких, на його думку, необхідно

було кваліфікувати як службову недбалість [37, c. 41–44].

Вадами наведених вище систем, а також систем, запропонованих іншими

науковцями медичного профілю, є змішування різних критеріїв класифікації

(діяння, вина і вид вини), неможливість перенесення цих систем у площину системи

злочинів (наявність у системі діянь, які не містять ознак складу злочину, тобто при

помилці чи нещасному випадку, а також умисних діянь). З іншого боку,

скрупульозне дослідження, такої ознаки складу злочину, як діяння та вина, для

класифікації діянь дають змогу плідно використовувати теоретичні напрацювання

вчених у сучасних умовах Узагальнюючи проблему систематизації злочинів, що аналізуються, можна

зробити висновок, що в тогочасній юридичній науці не вдалося відшукати спільного

знаменника з проблеми єдиного критерію систематизації. Як наслідок, не було

виокремлено вичерпної групи суспільно небезпечних діянь, що посягають на права

пацієнта. Задля справедливості потрібно зазначити, що ця тенденція, на жаль,

збереглася і до сьогодні.

Свого часу, Є.К. Каїржанов у монографії “Интересы трудящихся и уголовный

закон” [24, c. 72] вказував на можливість поділити злочини проти особи не лише на

злочини проти життя, здоров’я, честі і гідності громадян, але й проти інтересів

молоді, неповнолітніх, жінок, хворих (курсив мій – В.Я.), безпомічних та ін.

Оскільки питання кримінальної відповідальності за посягання на права пацієнта не

входили у сферу досліджень цього автора, ідея групування статей, що передбачають

відповідальність за порушення прав хворих не було розвинуто у цій роботі.

В.О. Глушков запропонував такий алгоритм систематизації статей, що передбачають

кримінальну відповідальність медичних працівників. На його думку, для того, щоб

виокремити такі злочини в самостійну групу, потрібно знайти в них єдність трьох

елементів складу злочину: суб’єкта, об’єкта і об’єктивної сторони. У процесі свого

дослідження В.О. Глушков дійшов висновку про необхідність виділити в КК окрему

главу про злочини проти народного здоров’я. В цій главі він пропонував, зокрема,

розташувати злочини, вчинені медичними працівниками з порушенням своїх професійних обов’язків, такі як: незаконне проведення аборту, ненадання допомоги

хворому особою медичного персоналу, незаконна лікувальна діяльність, порушення

правил у боротьбі з епідеміями, порушення правил поведінки із отруйними,

сильнодіючими і наркотичними речовинами, а також норми про злочинно-недбале

порушення професійих обов’язків медичним працівником, порушення правил

пересадки органів і тканин, розголошення лікарської таємниці [13, c. 31].

Варто зазначити, що В.О. Глушков, був чи не єдиним дослідником періоду, що

розглядається, хто запропонував згрупувати відповідні злочини за певними

критеріями в межах окремого розділу КК. Після набуття чинності КК 2001 р., окремі

автори робили спроби об’єднати медичні злочини за критерієм об’єкта [45, c. 3;

5, c. 6]. Той же В.О. Глушков та Г.В. Чеботарьова обстоювали необхідність

відокремити статті, що регламентують кримінальну відповідальність за цізлочини в

окремий розділ [14, c. 90; 45, c. 3] Основною проблемою, що перешкоджала правильній систематизаціїзлочинів та

теоретичним напрацюванням щодо обґрунтованого розміщення статей у главах КК,

була невизначеність з приводу ознак об’єкта відповідної групи злочинів, що

посягають на права пацієнта. Наприклад, В.О. Глушков взагалі заперечував

можливість виділення групи злочинів у сфері охорони здоров’я за критерієм об’єкта

з огляду на те, що “медична діяльність є складною, багатогранною і зачіпає

різноманітні сфери суспільних відносин не лише у сфері охорони здоров’я, а також

через те, що ці злочини мають різні родові і безпосередні об’єкти”. Цей автор

будував систему злочинів у сфері охорони здоров’я за критерієм суб’єкта і окремо

розкривав зміст лише безпосередніх об’єктів злочинів [13, c. 12]. У книзі

“Уголовная ответственность медицинского персонала за нарушение

профессиональных обязаностей” Ф.Ю. Бердичевський, аналізуючи безпосередній

об’єкт злочинів, що вчиняють медичні працівники, запропонував виділяти одразу

два об’єкти: “життя і здоров’я особи та порядок здійснення професійних функцій”

[7, c. 83–84]. Неспроможність встановити спільний для відповідної групи злочинів

родовий чи видовий об’єкт, створювала сприятливий ґрунт для наукових дискусій з

приводу співвідношення злочинів проти прав пацієнта та злочинів проти “народного

здоров’я”. Позиція В.О. Глушкова щодо віднесення низки статей, які регламентують

кримінальну відповідальність за злочини, вчинені медичними працівниками до

глави про злочини проти народного здоров’я, вже була наведена на сторінках цього

дослідження. Близькою у цьому контексті була і концепція, запропонована

І.Н. Дружиніним про те, що до об’єкта злочинів проти народного здоров’я належать

також і охоронювані кримінальним законом суспільні відносини з приводу охорони

порядку надання і отримання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги

[18, c. 87–93]. Проте в тогочасній науці кримінального права існував інший підхід

(В.Н. Смітієнко), згідно з яким, злочини, що їх вчиняють медичні працівники, по-

перше, лише опосередковано зачіпають інтереси здоров’я населення в цілому, а по-

друге такі діяння є гранично індивідуалізованими за ознаками і способом

здійснення, а головне – вони безпосередньо спрямовані проти конкретної особи,

інтереси якої страждають негайно [40, c. 30]. Відповідно на здоров’я населення ці

діяння посягати не могли.

Підсумовуючи науковий доробок вчених криміналістів в царині встановлення

ознак об’єкта злочинів, що розглядаються, можна констатувати надмірне зосередження уваги науковців на проблемі співвідношення об’єктів злочинів проти

здоров’я населення, і злочинів, що посягають на права пацієнта. Також вивчення

об’єкта злочинів, що розглядаються, обмежувалося лише встановленням змісту

безпосередніх об’єктів, внаслідок чого залишися поза увагою питання родового та

видового об’єктів, інтерес вчених зосереджувався не на потерпілому, а на суб’єкті

злочину.

Окремі автори слушно підіймали проблему невідповідності норм КК та норм

інших актів законодавства. Зокрема, П.С. Дагель та І.Я. Улицький обґрунтовано

доводили необхідність зачислення фармацевтичного працівника до кола суб’єктів

ненадання допомоги хворому, оскільки обов’язок надання першої невідкладної

медичної допомоги був покладений як на медичних, так і на фармацевтичних

працівників згідно з Основами законодавства Союзу РСР та союзних республік про

охорону здоров’я [17, c. 103]. Ці автори також пропонували викласти ст. 221 КК

РРФСР “Незаконна лікувальна діяльність” (та відповідно й інших союзних

республік) в такій редакції: “заняття медичною і фармацевтичною діяльністю

особою, не допущеною до цієї діяльності в установленому порядку, – карається...

[17, c. 104]” Тривалий час у науці кримінального права точилася дискусія з приводу

можливості визнання лікаря службовою особою. До 60-х років ХХ ст. більшість

вчених та судова практика вважали, що лікар за вчинення професійного

правопорушення повинен нести відповідальність як службова особа. На думку

В.О. Глушкова, така ситуація мала місце внаслідок поширювального тлумачення

поняття “службова особа” у кримінальному законодавстві того періоду [13, c. 47].

Обґрунтовані заперечення проти такого стану речей ще в 1939 р. висувала

Г. Бобкова-Басова [8, c. 17]. Надалі про неправильність кваліфікації дій лікаря як

службової особи вели мову П.С. Дагель та І.Я. Улицький [17, c. 103–104],

О.Я. Свєтлов [39, c. 72], Ф.Ю. Бердичевський [7, c. 83–85], А.Н. Язухін [48, c. 102] ,

В.О. Глушков [13, c. 50–51]. Водночас існувала позиція, згідно з якою лікар підлягає

кримінальній відповідальності за відповідні злочини проти життя і здоров’я особи,

якщо він не перебуває при безпосередньому виконанні службових обов’язків і

навпаки, підлягає відповідальності за службовий злочин, якщо знаходиться на

службі. Так, І.Ф. Огарков вважав, що, наприклад, “ненадання допомоги хворому при

виконанні службових обов’язків, необхідно розглядати, як службовий злочин”

[37, c. 67]. Поділяє такий погляд також А.А. Дубовєц, на думку якого “лікар, якщо

він є службовою особою, несе відповідальність за службовий злочин, а лікар, який

займається приватною практикою – згідно статей КК про тілесні ушкодження”

[19, c. 19]. Отож це, без сумніву, складне і цікаве питання не однозначно вирішене в

юридичній літературі.

Питання причинового зв’язку є одним із найбільш спірних в теорії

кримінального права. Особливі труднощі виникають у разі встановлення

причинового зв’язку між професійним правопорушенням медичного працівника і

суспільно небезпечними наслідками такого порушення. Цю тенденцію значною

мірою зумовлює “наявність багатьох випадкових, побічних зв’язків, які можуть

втручатися в головний причиновий зв’язок” [13, c. 42]. І якщо думки вчених щодо

вирішення проблеми причинового зв’язку між дією медичного працівника і наслідком збіглися (загалом погляди більшості вчених можна звести до висловленої

в 1987 р. В.О. Глушковим тези про те, що “для того, щоб дійти висновку про

наявність ознак складу злочину в діях медичного працівника, потрібно встановити

необхідний причиновий зв’язок, коли настання шкідливих наслідків виявилось

закономірним результатом вчиненого злочинного діяння” [13, c. 44]), то вирішення

цьогожпитання при настанні шкоди через бездіяльність є надзвичайно складним.

Особливості встановлення причинового зв’язку між бездіяльністю медичного

працівника (за умови відсутності лікування) і суспільно небезпечними наслідками,

розкриті у трьох різних підходах.

В.О.Глушков вважав, що бездіяльність медичного працівника у разі порушення

ним правил безпеки сприяє розвитку хворобливих процесів у бік погіршення, тобто

сприяє реальній можливості настання шкідливих наслідків для життя і здоров’я

потерпілого. Між ними і несприятливим наслідком є реальний (необхідний)

причиновий зв’язок. Вирішення питання про наявність чи відсутність цього зв’язку

має бути пов’язане із визначенням достовірних фактів, а не можливості запобігання

медичним працівником шкідливих наслідків [13, c. 45].

На думку Л. Майданика, встановлюючи причиновий зв’язок між бездіяльністю і

наслідком, висновок про його наявність може бути зроблений на основі

імовірнісних фактів, що свідчать про можливість (імовірність) настання наслідку.

Зокрема цей автор зазначав, що судова практика, як правило, надає доказове

значення експертним висновкам, які мають категоричний характер, та вважав, що

вирішуючи питання про причиновий зв’язок між протиправними діяннями

лікарського персоналу і шкодою, суд, враховуючи конкретні обставини, може

прийняти як повноцінний доказ і такі висновки медичної експертизи, які як не

категоричні, констатують, високий ступінь імовірності наявності чи відсутності

такого зв’язку [29, c. 12–13] Ф.Ю. Бердичевський писав, що “якою б не була імовірність сприятливих

наслідків лікування хворого за належного медичного втручання, відсутність такого

втручання завжди необхідно розглядати як причину несприятливого результату

лікування, а отже, і як достатню об’єктивну передумову для відповідальності за

такий результат” [7, c. 68]. Щодо самої величини цієї імовірності він пропонував

враховувати її у разі призначення покарання.

Не оминули дослідники медичних злочинів і питання обставин, що виключають

злочинність діяння. На початку ХХ ст. представники медичної науки запропонували

два фактори, наявність яких усуває злочинність діяння медичного працівника. До

них належали лікарська помилка та запропонований у 1928 р. І.В. Марковіним

“нещасний випадок” [33, c. 95]. З іншого боку, одностайності з приводу визначення

змісту поняття лікарська помилка у представників медичної науки не було, що

спричинило появу кількох окремих уявлень щодо суті лікарської помилки. Зокрема

на думку Я. Лейбовіча під лікарською помилкою слід розуміти: ”неправильні,

недобросовісні, необережні чи зумовлені неуцтвом дії і заходи з надання медичної

допомоги. [28, c. 84]”. За свідченнями І.Ф. Огаркова Н.В. Попов теж визнавав

причиною виникнення лікарської помилки необережність та легковажність, хоча

відкидав її недобросовісний характер [37, c. 35], а А.Є. Брусиловський та

А.М. Левін, І.В. Давидовський, І.Я. Бичков [37, c. 36–41] визнавали двоякий

характер помилки, і тому здійснювали її поділ залежно від суб’єктивного ставлення винного до вчиненого. Отже, усі необережні діяння медичних працівників ці автори

підвели під поняття лікарська помилка, з виокремленням караних (вчинених винно,

суб’єктивних) і некараних (без вини, об’єктивних) лікарських помилок. Схожу

класифікацію помилок запропонувала М.Н. Малєїна. На її думку усі лікарські

помилки слід визначати через критерій вини (тобто вчинені винно або без вини)

[30, c. 127–128]. Ю.П. Едель, І.Ф. Огарков та В.О. Глушков обстоювали добро-

совісний характер лікарської помилки і недопустимість притягнення медичного

працівника до кримінальної відповідальності за умови настання суспільно

небезпечних наслідків, спричинених лікарською помилкою [13, c. 87; 37, c. 44;

47, c. 4–5]. На думку А.О. Байди, “поняття “медична помилка” необхідно зводити не

лише до випадків відсутності вини медичного працівника, а й до всіх випадків, коли

наступають не кримінальна, а інші види юридичної відповідальності” [6, c. 156].

Крім лікарської помилки та нещасного випадку в літературі обґрунтовували

необхідність включення до групи обставин, що усувають злочинність діяння

медичних працівників також і професійного ризику (П.С. Дагель та І.Я. Улицький

[17, c. 105–107], В.О. Глушков [12, c. 129–131]). Н.С. Малєїн обстоював допусти-

мість ризику (як обставини, що усуває злочинність діяння) при здійсненні

експериментів [31, c. 35–41]. Оригінальну класифікацію обставин, що виключають суспільну небезпеку і

протиправність діяння в медичній діяльності запропонував В.О. Глушков. На його

думку слід виділяти п’ять таких обставин:

1) суспільно корисна професійна медична діяльність; 2) згода потерпілого

(хворого); 3) лікарський ризик; 4) крайня необхідність; 5) лікарська помилка та

нещасний випадок [12, c. 129–130].

Варто зазначити, що частково ці пропозиції були враховані законодавцем у КК

2001 р., в якому у ст. 42 діяння, пов’язане з ризиком, є обставиною, що виключає

злочинність діяння. Що стосується інших пропозицій (крім крайньої необхідності,

яка належала до відповідної групи обставин ще у КК 1960 р.), то вони суперечать

загальновизнаним науковим напрацюванням в частині підстав кримінальної

відповідальності та обставин, що виключають злочинність діяння.

Не оминули дослідники злочинів у сфері охорони здоров’я проблеми

удосконалення кримінального закону.

У 70-х роках ХХ ст. в юридичній літературі почали з’являтися наукові

публікації, присвячені проблемі трансплантації органів і тканин людині. Передусім,

автори цих публікацій намагалися привернути увагу юридичної спільноти до потреб

законодавчого врегулювання трансплантації як методу лікування. Зокрема,

В.О. Глушков запропонував доповнити КК статтею, що передбачала б

відповідальність за “порушення правил пересадки органів і тканин” [13, c. 176]

Наприкінці ХХ ст. стосовно цих питань, вийшли в світ наукові публікації

А.А. Андрєєва [1, c. 123–127], В. Іващенко [23, c. 58–59], О.О. Мисливої [34, c. 35–

40], в яких обгрунтовувалась потреба вдосконалення правової регламентації

кримінальної відповідальностіза незаконну трансплантацію.

Питання незаконного експерименту також викликало зацікавлення у

дослідників. У своїх працях цю проблему вивчали І.Ф. Огарков [37, c. 78],

Н.С. Малєїн [35, c. 35], Ф.Ю. Бердичевський [7, c. 66], В.О. Глушков [13, c. 161] Зокрема В.О. Глушков висловив пропозицію щодо доповнення законодавства

“родовим складом поставлення в небезпеку життя і здоров’я особи”, оскільки, на

його думку, “порушення правил проведення медичного експерименту є окремим

випадком поставлення в небезпекужиття іздоров’я особи [13, c. 166]”.

Дискусію серед наукової спільноти спровокувала відсутність у КК 1960 р.

статті, яка б передбачала відповідальність за розголошення лікарської таємниці. За

включення такої статті до КК, висловилися П.С. Дагель та І.Я. Улицький [17, c. 104–

105], В.О. Глушков [13, c. 184]. П.С. Матишевський та А. Андрушко, в цілому

схвалюючи криміналізацію розголошення лікарської таємниці. Вони наголошували

на недопустимості встановлення кримінальної відповідальності за будь-яке

розголошення і пропонували обмежити її “певними обставинами або наслідками”

[32, c. 68].

Завершуючи висвітлення першого етапу наукових досліджень, доцільно буде

відзначити заслуги окремих вчених щодо збору і аналізу емпіричного матеріалу.

Зокрема І.Ф. Огарков зібрав і узагальнив статистичні дані про професійні

правопорушення медиків у м. Санкт-Петербурзі, починаючи від 1921 і завершуючи

1963 рр. Цей автор, узагальнюючи як власний емпіричний матеріал, так і

статистичні дані, зібрані такими дослідниками як А.В. Грегорі, М.А. Даль,

І.В. Марковін, Т.Д. Епштейн, Т.С. Норейко, С.Б. Байковський, Л.С. Гудін, подає

вичерпну статистику щодо порушених кримінальних справ, справ, переданих до

суду, обвинувальних вироків, а також лікарських спеціальностей, представники

яких найчастіше порушували закон, динаміку зміни кількості медичних справ

[37, c. 44] Ю.П. Едель та В. Моїсеєв узагальнили статистичні дані і дослідили емпіричний

матеріал у Харківській обл. за період 1944–1989 рр. Ці автори також проаналізували

динаміку зміни кількості лікарських справ у різні періоди, порівняли ці дані зі

статистикою збільшенння кількості медичних працівників, навели відсоткові

співвідношення медичних професій, в середовищі яких найчастіше трапляються

порушення [20, c. 134–143].

Загалом, підсумовуючи напрацювання першого етапу досліджень злочинів, що

посягають на права пацієнта, потрібно звернути увагу, на те що саме на цей етап

припали найбільш плідні і змістовні, зокрема Ф.Ю. Бердичевского “Уголовная

ответственность медицинского персонала за нарушение поофессиональных

обязанностей” 1970 р. [7], А.П. Громова “Права, обязанности и ответственность

медицинских работников” 1976 р. [16], І.А. Концевіч “Долг и ответственность

врача” 1983 р. [25], И.Ф. Огаркова “Врачебные правонарушения и уголовная

ответственность за них” 1966 р. [37]. А також дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата наукЮ.П. Еделя [47] та П.С. Зальмуніна [22].

На жаль, кінець ХХ ст. в науці кримінального права не увінчався успіхами у

досліджуваному напрямі. Останнім монографічним дослідженням, зі спробою

висвітлити усі аспекти кримінальної відповідальності за медичні злочини,

залишається видана у 1987 р. В.О. Глушковим праця: “Ответственность за

преступления в области здравоохранения” [13]. Після 1987 р. у вітчизняній

юридичній науці вивчалися лише окремі питання кримінальної відповідальності за

посягання на права пацієнта на рівні публікацій у періодичних виданнях та

збірниках наукових конференцій Стан дослідження проблеми охорони прав пацієнта після прийняття КК

України 2001 р.

Для другого етапу характерною є відсутність комплексного вивчення питань

кримінально-правової охорони прав пацієнта ізосередження уваги дослідників лише

на конкретних аспектах цієї проблеми. Також з появою у КК України 2001 р.

спеціальних норм, які регулюють кримінальну відповідальність за вчинення

посягань на права пацієнта, аналогічних до яких не було у КК України 1960 р.,

виникла необхідність по-новому поглянути на систему злочинів, що посягають на

права пацієнта, на питання конкуренції норм та розмежування складів злочинів,

питання кваліфікації відповідних протиправних діянь, проблем встановлення ознак

складу цих злочинів В цей період було захищено кандидатські дисертації: Г.В. Чеботарьової

“Кримінально-правові проблеми трансплантації органів і тканин людини та

донорства крові” [45], О.В. Сапронова “Кримінальна відповідальність за

насильницьке донорство” [38], А.О. Байди “Відповідальність за незаконну

лікувальну діяльність за КК України (аналіз складу злочину, питання кваліфікації)”

[5] та С.В. Гринчака “Порушення встановленого законом порядку трансплантації

органів або тканин людини: підстави кримінальної відповідальності” [15]. Більше

того, як бачимо із наведеного переліку, теми дисертаційних досліджень

Г.Ч еботарьової, С. Гринчака та О. Сапронова перетинаються.

Більшість наукових публікацій другого етапу висвітлюють проблему

встановлення кола суспільно небезпечних діянь, за вчинення яких підлягає

кримінальній відповідальності медичний працівник. Автори, що розробляли це

питання (В.О. Глушков [14], А. Найда та О. Малик [36], О. Бобров, Ю. Семенюк [9],

А. Завальнюк [21], Валерій Шаповалов, Валентин Шаповалов та В. Шаповалова

[46]), у своїх дослідженнях подавали лише перелік статей кримінального кодексу,

які можуть бути застосовані до медичних працівників за вчинення ними злочину. У

публікаціях немає вказівки на критерій включення статей до переліку, недостатньо

проаналізовані ознаки складів відповідних злочинів, що посягають на права

пацієнтів, що призвело до неповноти переліку або надмірного його загромадження у

вигляді статей, що не можуть бути інкриміновані порушникам прав пацієнта –

медичним працівникам, у разі вчинення ними професійного правопорушення.

Крім того, інтерес у представників юридичної науки викликають питання

кримінальної відповідальності за неналежне виконання професійних обов’язків, що

спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної

інфекційної хвороби (П.П. Андрушко [3], Л.П. Брич [10; 11]) та порушення

встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини

(В.О. Глушков [14], С.В. Гринчак [15], Г.В. Чеботарьова [44; 45]).

Також вийшли в світ декілька різних редакцій коментарів до КК України

2001 р. [2; 35; 42]. У них розкрито ознаки складів злочинів, що посягають на права

пацієнта, містяться окремі рекомендації щодо правильної кримінально-правової

кваліфікації. У підручниках та навчальних посібниках цізлочини аналізуються лише

крізь призму висвітлення елементів складу злочину [27; 41; 43].

На жаль, не обійшлося в середовищі дослідників і без випадків плагіату. Так,

А. Найда та О. Малик [35, c. 385–386] у своїй статті “Професійні правопорушення медичних працівників за новим кримінальним законодавством України”,

опублікованої у 2004 р., “запозичили”, без належного посилання, окремі тези,

сформульовані А. Завальнюком у статті “Відповідальність медичних і

фармацевтичних працівників за професійні правопорушення у новому

Кримінальному кодексі України” (2002 р.) [21, c. 5].

Загалом, визначаючи стан дослідження проблеми охорони прав пацієнта в

науковій літературі, можна сказати, що досі юридична громадськість не побачила

комплексного дослідження питань кримінальної відповідальності за порушення

прав пацієнта з урахуванням прийнятого у 2001 р. КК України. Положення

більшості монографічних і дисертаційних досліджень періоду дії КК України

1960 р. є досить застарілими (з огляду на динамічний розвиток законодавства), а

тому потребують переосмислення.

Ключовою на цей момент проблемою є відсутність наукових розробок з

приводу об’єкта та системи відповідних злочинів, відповідальність за вчинення яких

передбачена статтями КК 2001 р., відсутність глибокого і комплексного аналізу

інших ознак їх складу. Не вирішеними залишаються питання розмежування складів

злочинів та конкуренції норм, що регулюють кримінальну відповідальність за

вчинення посягань на права пацієнта, немає науково обґрунтованих рекомендацій

здійснення правильної кримінально-правової кваліфікації суспільно небезпечних

діянь, що заподіюють шкоду правам пацієнта. Вадою сучасних досліджень є також

надмірне акцентування лише на окремих аспектах захисту прав пацієнта, брак

комплексного пакета пропозицій змін до КК 2001 р., які б дали змогу уникнути

колізій та усунути прогалини, що існують в чинному кримінальному законі.

1. Андреев А.А. Уголовно-правовая ответственность за нарушение порядка проведения

трансплантации в Украине // Вісник Луганської академії внутрішніх справ ім. 10-

річчя незалежності України. – 1999. – Спец. випуск. Ч. 3. – С. 123–127

2. Андрушко П.П., Арсенюк Т.М., Атаманюк О.Г., Бантишев О.Ф., Бахуринська О.О.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. Особлива

частина / Інститут Генеральної прокуратури України; Український інформаційно-

правовий центр / За заг. ред. М.О. Потебенька, В.Г. Гончаренко. – К.: Форум, 2001. –

942 с.

3. Андрушко П.П. Проблеми кваліфікації злочинів, пов’язаних із зараженням людини

інфекційними хворобами (статті 130, 131, 133 КК України) // Кримінально-правова

охорона життя та здоров’я особи: Матер. наук.-практ конф. [Харків]. 22–23 квітн.

2004. – С. 93–97

4. Бабий А.П., Гончар Т.А., Загика А.В., КармазинЮ.А., КучанскийС.Н. Уголовный

кодекс Украины: Научно-практ. комментарий / Отв. ред. Е.Л. Стрельцов – 3-е изд.,

перераб. и доп. – Х.: Одиссей, 2005. – 864 с.

5. Байда А.О. Відповідальність за незаконну лікувальну діяльність за КК України

(аналіз складу злочину, питання кваліфікації): Автореф. дис. канд. юрид. наук:

12.00.08 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. – Х., 2006.

– 20 с.

6. Байда А.О. Медична помилка та її кримінально-правова оцінка // Проблеми

законності: Респ. міжвід. наук. зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: Нац. юрид. акад.

України, 2004. – Вип. 69. – 216 с. – С. 154–160. 7. Бердичевский Ф.Ю. Уголовная ответственность медицинского персонала за

нарушение профессиональных обязанностей. – М., 1970. – 128 с.

8. Бобкова-Басова Г. Уголовная ответственность врачей // Сов. юстиция. – 1939. –

№ 11. – С. 15–19.

9. Бобров О., СеменюкЮ. “Крамольні думки” або як оперувати із “суддею за плечима”

// Ваше здоров’я. – 23-29 травня. – 2003. – № 19. – С. 8.

10. Брич Л.П. Значення ознак спеціального суб’єкта для розмежування складів злочинів,

пов’язаних із впливом на організм потерпілого вірусу імунодефіциту людини чи

іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини //

Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи: Матер наук.-практ. конф.

[Харків]. 22-23 квітн. 2004. – С. 98–100.

11. Брич Л.П. Спільні та розмежувальні ознаки складів злочинів, передбачених ст. 130

КК України “Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної

інфекційної хвороби” із суміжними складами злочинів // Вісник Львівського

університету. Сер. юрид. – 2004. – Вип. 38. – С. 456–464.

12. Глушков В.А. К вопросу об обстоятельствах, исключающих общественную опасность

и противоправность деяния в медицинской деятельности // Материалы IV советско-

западногерманского симпозиума по проблемам криминологии, уголовного права и

процесса. – Киев. Наукова думка – 1990. – С. 129–131.

13. Глушков В.А. Ответственность за преступления в области здравоохранения. – К.:

Выща шк. Головное изд-во. 1987. – 200 с.

14. Глушков В.О. Проблеми вдосконалення кримінального законодавства України щодо

відповідальності за злочини у сфері медичного обслуговування населення //

Кримінально-правова охорона життя та здоров’я особи: Матер наук.-практ конф.

[Харків]. 22-23 квітн. 2004. – С. 90–93.

15. Гринчак С.В. Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або

тканин людини: підстави кримінальної відповідальності: Автореф. дис… канд.

юрид. наук: 12.00.08 / Національна юридична академія України ім. Ярослава

Мудрого. – Х., 2007. – 20 с. 16. Громов А.П. Права, обязанности и ответственность медицинских работников. – М.:

Медицина, 1976. – 168 с.

17. Дагель П.С., Улицкий С.Я. Совершенствование уголовно-правовых мер по охране

здоровья населения // Сов. Государство и право. – 1971. – № 7 – С. 103–107.

18. Дружинин И.Н. Об объекте преступлений, связанных с противоправным

обращением с наркотическими веществами // Пробл. правоведения. – К., 1981. –

Вып. 40. – С. 87–93.

19. Дубовец П.А., Ответственность за телесные повреждения по советскому уголовному

праву. – М., 1964. – 82 с.

20. ЕдельЮ., Моїсєєв В.Лікар як фактор ризику // Березіль. – 1991. – № 11.- С. 134–143.

21. Завальнюк А. Відповідальність медичних і фармацевтичних працівників за

професійні правопорушення у новому Кримінальному кодексі України // Ваше

здоров’я. – 2002. – 15 квітня. – № 15. – С. 5.

22. ЗальмунинЮ.С., Врачебные ошибки и ответственность врачей (по материалам

Ленинградской судебномедицинской экспертизы), (канд. диссертация, Ленинград,

1950).

23. Иващенко В. Торговля человеческими органами и тканями: правовые проблемы //

Предпринимательство хозяйство и право. – 1999. – № 7. – С. 58–59.

24. Каиржанов Е.К. Интересы трудящихся и уголовный закон. – Алма-Ата, 1973. –

170 с. 25. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України. – К.: Атіка,

2001. – 656 с.

26. Концевич И.А. Долг и ответственность врача. – К.: Вища шк. Головное из-во, 1983. –

112 с.

27. Кримінальне право України: Особлива частина: Підруч. Для студ. вищ. навч. закл.

освіти / М.І. Бажанов, В.Я. Тацій, В.В. Сташис, І.О. Зінченко та ін.; За ред.

професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.: Юрінком Інтер; X.: Право,

2002. – 496 с.

28. Лейбович Я. Врачебные ошибки и незаконное врачевание // Судебная

ответственность врачей. – Л.-М.,1926. – С. 84.

29. МайданикЛ. Ответственность медицинских учреждений за ненадлежащее лечение

//Сов. юстиция. – 1976. – № 16. – С. 12–13.

30. Малеина М.Н. Юридическая квалификация врачебной ошибки // Сов.гос-во и право.

– 1984. – № 9. – С. 127–132.

31. Малеин Н.С. Право на медицинский эксперимент // Советское государство и право –

1975. – № 11. – С. 35–41.

32. Марковин И.В. К вопросу о судебной ответственности врачей // Судебно-

медицинская экспертиза. Кн. 8, 1928. – С. 95.

33. Матишевський П.С., Андрушко А. Лікарська таємниця і проблема відповідальності

за її розголошення // Рад. право. – 1976. – № 3. – С. 65–69.

34. Мислива О.О. Про деякі проблеми криміналізації діянь у сфері трансплантології //

Вісник Національного університету внутрішніх справ. – Х. – 2000. – Спецвипуск. –

С. 35–40.

35. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – 3-тє вид.,

переробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К.: Атіка, 2003. –

1056 с 36. Найда А., Малик О. Професійні правопорушення медичних працівників за новим

кримінальним законодавством України // Проблеми державотворення і захисту прав

людини в Україні. Матеріали Х регіональної науково-практичної конференції. – Л. –

2004. – С. 385–386

37. Огарков И.Ф. Врачебные правонарушения и уголовная ответственность за них. – Л.:

Медицина, 1966. – 196 с.

38. Сапронов О.В. Кримінальна відповідальність за насильницьке донорство: Автореф.

дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / Національна академія внутрішніх справ України. –

К., 2005. – 16 с.

39. Свєтлов О.Я. Визнання лікаря службовою особою // Рад. право. – 1966. – №6. –

С. 69–72.

40. Смитиенко В.Н. Объект преступления против здоровья населения: Лекция. – Омск:

Высш. шк. милиции, 1973. – 38 с.

41. Уголовное право Украины. Общая и Особенная части: Учеб. / Под ред.

заслуженного деятеля науки и техники Украины, д-ра юрид. наук, проф.

Е.Л. Стрельцова. – X.: ООО «Одиссей», 2002. – 672 с.

42. Уголовный кодекс Украины. Научно-практический комментарий. – 3-е изд.,

исправл. и дополн. / Отв. ред. С.С. Яценко. – К.: А.С.К., 2003.– 1088 с.

43. Харченко В.Б., Перекрестов Б.Ф. Уголовное право Украины. Особенная часть: новое

законодательство в вопросах и ответах. Конспект лекций. – Харьков: Скорпион,

2001. – 272 с.

44. Чеботарева Г. Торговля человеческими органами и уголовно-правовые проблемы

обеспечения безвозмездного донорства органов и тканей // Підприємництво,

господарство і право. – № 11. – 2002, – С. 97–101.45. Чеботарьова Г.В. Кримінально-правові проблеми трансплантації органів або тканин

людини та донорства крові: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.08 / НАН

України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2003. – 18 с.

46. Шаповалов В., Шаповалова В., Шаповалов В. Правова та судова фармація та

медицина у боротьбі із злочинами проти здоров’я особи // Вісник фармакології та

фармації. – 2002. – № 3. – С. 38–43

47. ЭдельЮ.П., Врачебные ошибки и ответственность врача (на судебномедицинском

материале), (канд. дисс., Харьков, 1957).

48. Язухин А.Н. Спорные вопросы квалификации преступных деяний медицинских

работников // Вопросы совершенствования уголовно-правового регулирования. –

Свердловск, 1988. – С. 101–105.

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук